Чому українські письменники переходять із великих видавництв до малих?

У більшості країн світу кар’єра письменників схожа на кар’єру футболістів: починають у невеличких видавництвах/клубах, успішніші переходять до більших, а найуспішніші доходять до грандів, у яких багато нулів у контрактах і цифрах продажів. Як і в футболі, так і в літературі, більші клуби/видавництва перекуповують перспективних авторів і влаштовують гонитву за авторами-зірками. Зазвичай пропозиції великих гравців невідпорні, бо це новий щабель, і мова не тільки про гроші, а й про славу.

На українському книжковому ринку зараз протилежна тенденція — автори досягають успіхів із великими видавництвами, а потім, вже з певним рівнем популярності, переходять до малих. Так зробили зокрема Сергій Жадан, Макс Кідрук, Андрій Кокотюха, Артем Чех, Софія Андрухович, Катерина Бабкіна та інші.

Суперництво чи норми ринку?

У Німеччині чи Франції такий перетік авторів із маленьких видавництв до більших вважається проблемою, бо придушує конкуренцію і сприяє монополізації ринку. А, наприклад, у США чи Великобританії це вважається природним станом речей.

Щодо української видавничої галузі, то головне припущення щодо такої ситуації полягає в тому, що в умовах нашого ринку більше видавництво зовсім не означає більші гроші. Це точно не додатковий нуль у контракті чи у сумах продажів. Якщо так, то видавництвам доводиться конкурувати в іншому. І тут малі видавництва можуть дозволити собі більш індивідуальний підхід до авторів, можуть віддавати їм більше контролю над виданням і просуванням книги.

Часто відомі письменники, які видаються у великих видавництвах, обирають співпрацю і з невеликими. Наприклад, Юрій Андрухович опублікував одну з книжок в Івано-Франківському Discursus. Сергій Жадан після кількох книжок у «Фоліо» та «Клубі сімейного дозвілля» перейшов до Meridian Czernowitz, а спільний з художником Павлом Маковим артбук видав у ist publishing. Новий роман Катерини Бабкіної «Мам, пам’ятаєш?», який має вийти цього року, анонсувало видавництво «Білка». 

Потреба нового

Софія Андрухович, чиї «Амадока» та «Фелікс Австрія» виходили в одному з флагманів — львівському «Видавництві Старого Лева», свій новий роман «Катананхе» видала у невеличкому Komubook, яке відоме тим, що залучає громадське фінансування для забезпечення виходу своїх книжок. Досить таки нішевий Komubook починав з видання світової класики, але цього року почав друкувати й сучасну українську літературу. Зокрема Софію Андрухович, яка після «Фелікса Австрії» і подальшої екранізації цього роману, стала одною з найвідоміших українських авторок. До речі, загальний наклад «Фелікс Австрія» «Видавництва Старого Лева» — 55 000 примірників. «Амадока» має наразі наклад 19 000 примірників. Вийшла книжка вже в Австрії (2 з 3-х томів), Хорватії, Словаччині, Данії (1 з 3-х томів), і наразі права вже продані у ще 8 країн, де видавництва вже працюють над перекладом.

Своє рішення стосовно нового видавництва Софія пояснює бажанням експериментувати, отримати новий досвід, попри те, що співпраця з «Видавництвом Старого Лева» влаштовує:

Я обрала Komubook, тому що мені імпонує ставлення Павла Шведа (засновник Komubook, — авт.) до його справи, до кожної книжки, яку він видає — дуже трепетне, дуже тонке. І мені подобаються книжки й автори, яких видає Павло.

Читайте також: Вбивство священного оленя на Оболоні — про «Катананхе» Софії Андрухович

На думку Софії Андрухович, українські видавці працюють з авторами не гірше за іноземних.

«Мені складно зводити “іноземних видавців” в одну категорію, тому що кожне видавництво — це люди, які його творять, зі своїми особливостями. Ми схильні вважати, що проблема полягає в недостатності уваги під час промоції видання, але у мене був випадок із певним іноземним видавництвом, коли уваги за короткий проміжок часу було так багато, що я ледь витримала це психічно і фізично», — зауважує авторка, адже завжди й у всьому йдеться про баланс. Додає, «Видавництво Старого Лева» (а це наразі єдине українське видавництво, з яким Софія Андрухович має тривалий досвід співпраці — авт.) нічим не поступається тим найкращим іноземним видавництвам, із якими авторка мала справу.

Більше видавництв, великих і менших

Андрій Кокотюха, який багато років видається у «Фоліо» та «Клубі сімейного дозвілля», почав співпрацювати з видавництвом «Урбіно», яке стало ювілейним, десятим видавцем письменника. Він каже, що цим кількість видавців не обмежиться. Зауважимо, що Кокотюха цьогоріч видав свою соту книжку, тож він може собі дозволити.

«Я не міняв Фоліо та  “Клуб сімейного дозвілля” на “Урбіно”. Я додав це видавництво до списку своїх партнерів. Тепер у мене десять видавців, і на «Книжковій країні» (новий фестиваль, який проходив 25-28 квітня на території «Експоцентру “Україна”», колишнє ВДНГ, — авт.) були зустрічі з іншими, які теж хочуть мене видавати. Так, вони невеличкі. Точно менші за Фоліо та Клуб сімейного дозвілля. Але пропонують нормальні фінансові умови. Я працюю за гроші», — розповідає Кокотюха.

Письменник зауважив, досвід співробітництва з українськими видавцями у нього був різний. Але щоб отримати топового автора, видавцеві треба навчитися чекати.

За словами Кокотюхи, він давно не обирає видавців — вони самі пропонують співпрацю і замовляють книжки. Так сталося і з Урбіно:

Директор видавництва Анатолій Івченко закинув ідею написати ретро-роман про Харків на основі реальної історії. Я погодився, але з умовою: коли на це буде час. Час настав, але видавець чекав три роки.

Воно того вартувало, каже Кокотюха, адже він задоволений якістю книжки «Ва-банк у Харкові», а видавець задоволений текстом і продажами.

«Щоб мене залучити до співпраці, треба набратися терпіння і не пропонувати писати фентезі та фантастику. Гроші все одно в більшості на старті майже однакові», — ділиться письменник. Також він зазначає, що колись мав проблеми лише з «Клубом сімейного дозвілля»: «Але наприкінці 2000-их ті самі проблеми мали інші україномовні автори. Це не закид до видавництва. Щойно вони тоді ризикнули, тепер не хочуть відпускати й пропонують ще, ще, ще».

Його досвід співпраці з іноземними видавництвами свідчить про те, що українському автору непросто виграти конкуренцію за кордоном. Іноземні видавці працюють сезонно. Тобто новинка виходить, і певний час, наприклад, рік, продається або не продається. Кокотюха зазначає, що у нього насправді комерційно вигідним був лише один проєкт — «Аномальна зона» («чорний» роман + українська готична проза, — авт.), французьке видання, потім — арабське. Додає, на Заході вистачає власної жанрової літератури.

У пошуках друзів

Артем Чех потужно вистрелив у 2017-му зі збіркою «Точка нуль» у харківському видавництві Vivat, а потім зміцнив свою популярність «Районом “Д”» та «Хто ти такий?» у Meridian Czernowitz. Екранізація останнього роману — фільм «Я і Фелікс» стала одною з головних кіноподій 2024-го. Нова книга Артема — історичний пригодницький роман «Пісня відкритого шляху» теж виходить у чернівецькому Meridian Czernowitz.  Письменник каже, що справа у ставленні до автора — великим видавництвам нерідко байдуже кого друкувати, аби були продажі, а продаж прав за кордон відбувається лише в тому випадку, якщо видавництво на цьому може заробити. Часто це мінімальна або стандартна відсоткова ставка роялті, стандартизований підхід до маркетингу, якщо він взагалі є, незацікавленість в авторі, а значить і висока текучість, пояснює Артем Чех.

Для мене Meridian Czernowitz це більше, ніж видавництво, це — друзі, майже родина. Вони хотіли мене публікувати, я хотів публікуватися у них. Так народилася любов.

Автор додає, що в Meridian Czernowitz він цінує зокрема можливість виступати на міжнародних майданчиках, нескінченно обговорювати деталі дизайну книжки, редагування, маркетингу, мати достойні гонорари та роялті.

За словами Артема, за кордоном ситуація схожа: невеличкі видавництва значно більше автор-friendly, аніж великі.

«Закордонні видавці, придбавши твої права, загалом, не надто переймаються твоєю думкою щодо процесу створення книжки. Винятки трапляються, коли вони погоджують з автором обкладинку або дають вичитати текст. Але це теж переважно маленькі, крафтові видавництва», — каже Артем Чех. І зауважує, що великі не завжди інформують автора про те, що в нього вийшла книжка, не кажучи вже про залучення до самого процесу видання чи перекладу.

Не просто перейти, а заснувати

Маск Кідрук багато років працював з харківським «Клубом Сімейного Дозвілля», де видав зокрема й свій найпродаваніший (принаймні станом на зараз) роман — «Не озирайся і мовчи». Наразі книжка має наклад 60 тисяч примірників. 

Наприкінці 2022-го Кідрук разом із дружиною Тетяною заснував власне видавництво «Бородатий Тамарин». А вже 1 січня 2023-го письменник видав там свою «Колонію» — перший роман із фантастичного циклу «Нові Темні Віки». Його наклад зараз — 44 тисячі.

В розмові з Настею Євдокімовою для «Сенсу» Макс пояснив, що звик контролювати весь процес видавництва своїх книжок: від потужної промоції (тури десятками міст, у тому числі невеличкими, де Кідрук був єдиним автором, який туди доїжджав), редагування, верстку, обкладинку, навіть частину продажів. Тож створення власного видавництва стало логічним завершенням цього процесу. Щобільше, Кідрук вирішив не обмежуватися лише власними книгами, але й став публікувати книжки інших авторів. Такий поворот сюжету теж українська особливість, бо зазвичай письменники, принаймні достатньо популярні, не займаються видавництвом самотужки.

Але практика Кідрука в Україні не в новинку. Брати Капранови також заснували власне видавництво. Щоправда, ще у 1999 році, а у 2000-му самі й видали власну дебютну роботу «Кобзар 2000». Видавництво Капранових має назву «Зелений пес» і спеціалізується на сучасній художній літературі та художній літературі для дітей, співпрацює з більш ніж 100 українськими та іноземними авторами й за час існування видало понад 250 назв книг.

Не в грошах щастя

Характерно, що більшість згаданих авторів не покладаються лише на видавництва, а самостійно торують шлях до читача. Про мегатури Кідрука я вже згадував. А ось Софія Андрухович та Артем Чех у червні мали великі зустрічі з читачами, до того ж на майданчиках не пов’язаних ані з книгарнями, ані з книжковими виставками. Вже відбулися такі зустрічі у Євгенії Кузнецової та Сергія Жадана. Українські автори-зірки воліють самі презентуватися читачу, а не чекати, поки це зробить (або не зробить) видавництво. Якщо повернутися до футбольної метафори, то українські письменники є не тільки гравцями, але й стають головними тренерами.

Звісно, це все можна списати на нерозвинутість і малий обсяг українського книжкового ринку. Що є, то є. Але я б дивився на українську видавничу аномалію більше не як на проблему, а як на яскраву місцеву особливість, варту того, щоб її цінувати. Те, що існують невеличкі та яскраві видавництва, — чудово. Ще краще, до цих видавництв ідуть відомі письменники. І взагалі топ, що ми тепер у переліку тих країн, де автори книг можуть збирати великі зали.

Що далі?

Нещодавно «Видавництво Старого Лева» оголосило, що продано сто тисяч екземплярів книги Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма». Здається, цей успіх не став наслідком якоїсь надуспішної рекламної кампанії. Скоріше спрацювало «черезтинне радіо», коли читачі захоплювалися і самі радили книги знайомим. Сто тисяч для українського ринку — це не просто хіт, а Хіт, або, може навіть ХІТ. То мені тепер дуже цікаво спостерігати за тим, де вийде наступна книга Ілларіона Павлюка. Чи він, набувши зіркового статусу, піде вже набитою українською стежкою від великого видавництва до меншого, як зробили багато його колег, чи залишиться. Скоро побачимо.

Читати також: «Щиро — автор»: як українські письменники зберігають автографи колег