Дебора Фоґель: наблизити літературу до образності авангардного мистецтва

Іноді трапляється таке фатальне накладання історії на долю, яке навіть найправильніші, найдостойніші вибори робить згубними, але про це неможливо знати наперед. «Добре бути самотнім, зовсім добре бути більш ніж самотнім, покинутим, безнадійно відданим на поталу занедбаності й бездомності. Тоді “бачиться” краще», – писала в одному з листів Дебора Фоґель, львівська єврейська письменниця, мистецтвознавиця, докторка філософії, яку в 1930-х вважали однією з найосвіченіших жінок Галичини. Але самотність, яка може бути бажаною в часи відносного спокою, часто обертається прокляттям у час потрясінь, коли тектонічні плити історії ламаються й розходяться, і між ними утворюються небезпечні тріщини. Фоґель, що за своєю натурою ніколи не змогла б прийняти якусь велику ідеологію чи приєднатися до певної політичної сили, провалилася в одну з таких щілин, коли прийшла Катастрофа. Провалилася вона сама і пам’ять про неї. Але Дебора Фоґель — не просто виняткова письменниця і мислителька. Вона — одне з дзеркал, в яке потрібно зазирнути, щоб побачити пам’ять реальності, в якій сьогодні живе і наша, українська культура. Вона залишила для нас дещо в цьому інтер’єрі. Ми маємо це прочитати.

Будинок на вулиці Лісній

В 1965 році до радянського Львова прибув польський поет Єжи Фіцовський. Не задля того, щоб читати вірші чи виходити на якісь сцени. Приїхав він майже інкогніто. Ціллю його візиту було одне помешкання в будинку на мальовничому схилі Високого замку, на вулиці Лісній. Його довоєнних мешканців, тобто подружжя Баренблютів — інженера Шуліма та його дружину Дебору з дому Фоґель — він уже не застав би, він про це знав. Їх — як і сто тисяч львівських євреїв, як і мільйони євреїв Європи — перемолола жахлива машина Шоа. Ще до війни молодий поет Фіцовський захопився прозою феноменального дрогобицького письменника Бруно Шульца, навіть написав йому лист нещасливого 1942 року, коли Шульца вбили у дрогобицькому гетто, — цей лист був приречений мандрувати в пустку. А після війни, коли Шульца вже не було, Фіцовський взявся клаптик за клаптиком відтворювати спадщину улюбленого письменника. Складати її, як мозаїку. Багатьох шматочків бракувало, їх зжерла війна, але все ж він вишукував будь-що ним написане. І головними тут були якраз листи. Розпорошені десятками міст і місць, де жили Шульцові адресати, вони мали найбільше шансів уціліти.

Вивчаючи біографію Шульца, Фіцовський регулярно натрапляв на ім’я «Дебора Фоґель», просто «Дебора» чи «Дозя», як її називали близькі, і як вона сама підписувалася в листах до них. Усе свідчило про те, що Бруно і Дебору поєднували незвичайні, дуже близькі стосунки, повні чуттєвої та інтелектуальної напруги.Лишилося знайти писемні свідчення, листи. Так, Фіцовський приїхав до Львова, бо шукав там Дебору Фоґель як ключ до Шульца. Не менше, але й не більше. І поїхав ні з чим.

У свіжо пофарбованому (кажуть, у квіточки, які ненавиділа Фоґель) інтер’єрі колишнього помешкання Баренблютів він застав нових жильців, які нічого не знали, і лише доглядачка будинку згадала, що в підвалі ще з війни залишалися якісь «папери після різних мешканців», але «попереднього року наводили лад і все те папір’я й сміття спалили». Певно, там було й те, що Фіцовський насамперед шукав, — листи Шульца. Мусив там бути й архів самої Дебори. Вірші та проза, мистецтвознавчі й філософські розвідки.

Усе, що до нас дійшло з доробку Фоґель — це те, що вона встигла опублікувати за життя. Те, що щасливо покинуло стіни будинку за адресою «Лісна, 18». Два томи віршів, одна збірка короткої експериментальної прози й трохи статей. Не більше, але й не менше.

Прокляття тіні

Єжи Фіцовський, який — ніби принагідно і мимохідь — врятував ім’я Дебори Фоґель від забуття, водночас зробив їй одну доволі кепську послугу. Його перспектива на багато десятиліть уперед визначила ставлення до Фоґель лише як до «подруги» і «повірниці серця» Шульца, його «музи» і «натхненниці», якій, втім, власний талант не дозволив стати на один щабель із геніальним другом. Це прокляття порівняння, прокляття «тіні», підживлюване патріархальним упередженням, відчувалося ще за їхнього життя, тому сам Шульц — бажаючи підкреслити оригінальність обдарування Дебори — якось написав про книгу її прози: «Деякі читачі, ба навіть рецензенти вбачали в її книжці подібності до моїх “Цинамонових крамниць”. Таке спостереження не свідчить про особливу проникливість». Але все дарма. Про неї й далі згадували лише в контексті Шульца, її співрозмовника, друга і без п’яти хвилин нареченого. Так було аж до 1990-х, коли в Польщі нарешті почали з’являтися перші присвячені Фоґель розвідки та перевидання її творів.

Шульц і Фоґель познайомилися 1930-го року, рівно посередині тієї відносно щасливої для Європи епохи, яким було міжвоєння; саме на тій лінії, за якою почали громадитися хмари неминучої катастрофи. Але поки що вчувався лише запах далекої грози, з’являлися неясні зблиски на горизонті, до яких ще — цілі континенти життя. Уявляю, як вони вдвох прогулюються пагорбами львівського Знесіння, говорячи на теми, недосяжні для посполитих умів. (Зрештою, чого там уявляти: їхня спільна подруга письменниця Рахеля Ауербах описала ці прогулянки, назвавши їх «справжніми поетично-філософськими симпозіонами»). 

Обоє мислять і пишуть незвичайно і дивно, їхня аудиторія лише доростає, можливо, лише народжується. Обоє веслують у хиткому човні єврейства, який могла перевернути (і перевертала) кожна історична буря в цих широтах. Здається, немає двох більш споріднених душ у місті і світі. І все ж… Він обрав писати польською — єдиною в міжвоєнній Польщі мовою, яка полегшувала, а не ускладнювала кар’єру письменника. До того ж він — чоловік. Вона — жінка, що вирішила писати їдишем. Для нього єврейство — домашня примха, екзотичний експонат, сон дитинства. Для неї — дорослий вибір, самопосвята і місія.

Як жінка, єврейка, їдишомовна авторка, авангардистка, і при цьому — мешканка консервативної провінційної Галичини, де навіть одного з перелічених вище чинників було б достатньо, щоб значно утруднити літературну кар’єру, вона опинилася під п’ятьма задушливими перинами, п’ятьма перекриттями, які привалили собою її і прижиттєву, і посмертну славу.

Їдиш має майбутнє? Невже?

Як і Шульц, Дебора Фоґель походила з польськомовної єврейської родини; щоправда, не асимільованої, як у Бруно, а навпаки, глибоко свідомої свого коріння, сіоністської. У містечку Бурштин, де народилася Дебора (Двойра), існували давні традиції єврейської науки й книжності, але навіть на цьому тлі родина Фоґелів уважалася особливо інтелігентною й освіченою: прадід Авром Ніссен Зюсс — львівський учений-кабаліст, дядько Маркус Еренпрайс — головний рабин Болгарії, а згодом Швеції, батько Ансельм — педагог, директор школи Фундації барона Гірша, а після Першої світової війни — опікун єврейського сиротинця на львівському Підзамчі; мати Лея — вчителька у ремісничій школі для дівчат у Бурштині. Не було б дивно, якби Дебора вибрала для свого письма польську, якою в сім’ї говорили на щодень. Або іврит, яким читали та пишалися. Або, врешті, німецьку, яку Дебора знала чудово, бо в роки Першої світової вчилася в німецькій гімназії у Відні. Та все ж вона зробила вибір на користь їдишу, якого в її оточенні не те, що не знали — ним гордували.

Для сіоністів, що ставили собі за мету відродження єврейського народу та його споконвічної культури на історичній землі — Ерец Ісраель, — їдиш був не чим іншим, як стигмою поневолення. Мову, якою користувалися мільйони євреїв Східної Європи (і не лише в побуті, але й в літературі, що станом на початок XX століття вже мала визнаних класиків: Менделе Мойхер-Сфоріма, Шолом-Алейхема, Іцхака Лейбуша Переца) вони вважали принизливим суржиком, якого не варто тягнути в майбутнє. Письменники-їдишисти, яких ми за українською традицією могли б назвати «народниками», дотримуватися протилежної думки: для них їдиш був єдиною мовою, якою можна описати єврейську реальність, неспокійний світ єврейських штетлів, ринків, домів і крамниць. Тож без їдишу — просто ніяк. У 1908 році єврейські письменники та інтелектуали зібралися у Чернівцях на першу конференцію, що мала накреслити майбутнє мови їдиш, вирвати її з полону фольклору та хасидських оповідок і ввести в коло модерних європейських культур.

Читайте також: Зіштовхнути лобами українців і євреїв. Петровський-Штерн про совєтську «дружбу народів»

Але після Першої світової війни прийшло покоління, якому навіть цього виявилося замало. Вони хотіли бачити культуру їдиш не просто сучасною, а ультрасучасною, авангардною, футуристичною, кубістичною! Мова вогких дворів, базарів, казок і замовлянь мала стати мовою аеропланів, радіо і відважних мистецьких експериментів. Середовища їдиш-авангарду виникають у Нью-Йорку («In zich»), Лодзі («Молодий їдиш»), Варшаві («Di Chaliastre», себто «галайстра», «ватага»). А ще — у Львові, що було б неможливим без Дебори Фоґель, інтелектуалки, яка повірила в їдиш як мову майбутнього. На жаль, необачно. Але про це — потім.

«Білі слова»

Для Фоґель їдиш став досить несподіваним поворотом, бо починала вона — цілком очікувано — як польськомовна сіоністка. Замолоду належала до дуже популярної в той час ліво-сіоністської організації «Юний страж», свої перші тексти писала і публікувала польською. Все змінилося, коли 1919 року Фоґель вступила на філософський факультет Львівського університету. Там вона зустріла Рахелю Ауербах — свою майбутню багатолітню колегу і подругу, для якої їдиш був мовою, винесеною з дому. Саме Ауербах переконала Дебору писати «mame loshn», «материнською мовою». Спочатку Ауербах перекладала тексти Фоґель із польської, далі Фоґель робила це сама, згодом писала відразу на їдиші.

Галицьке єврейство часто вважали надто асимільованим, «сонним», і навіть місцевий їдиш — гіршим, ніж деінде, бо надто германізованим. З цим треба було терміново щось робити. Наприкінці 1920-х активне середовище письменників-їдишистів вирішило видавати у Львові літературний часопис. Назвали його «Cusztajer» («Дар»), і ядром видання стали саме вони — Рахеля Ауербах і Дебора Фоґель.

Це був журнал ультрасучасний, світового рівня. Білий фрегат на «сонних» водах єврейської Галичини. Дебора нарешті змогла писати так, як хотіла, і про те, що добре знала й любила: про авангардні мистецькі пошуки у світі, про кубізм, конструктивізм і сюрреалізм, про творчість своїх колег, галицьких експериментальних митців (Бруно Шульца, Генрика Штренґа, Отто Гана), про «білі слова» в поезії. Що це таке?

Дебора Фоґель мріяла не лише про те, щоб їдиш став мовою динамічною і гнучкою, міською; мовою, яка не просто наздогнала б, а й обігнала б свій час.

Ще вона мріяла про те, щоб література наблизилася до образності авангардного мистецтва. Щоб слово змогло виразити динамічний, стереометричний світ «чистих форм» замість обтяжливої чуттєвості матеріального — запахів і звуків, смаків і дотиків. «Тенденція звільнити поезію від літературності, розглядати її як конструкцію зі словесного матеріалу є вимогою до сучасної поезії», — писала вона. 

«Білі слова», про які розмірковує Фоґель, — це позірно банальні, заяложені конструкції, які, попри те, є ключем до розуміння механіки світу; а «літературність», яку вона критикує — це не лише естетичний снобізм, а й невміння побачити за «звичайним», повторюваним і буденним глибинний алгоритм (або ж просто ритм) буття.

Такою є поезія й проза Фоґель: тут у білих або сірих чотирикутниках днів мерехтять вітрини й вікна, звучать клапті повсякденних розмов; одна знайома форма — пласка, ніби вирізана з картону чи фольги — змінює іншу, «і нічого не надходить / стільки разів уже бачено липку парость / стільки вже було днів паперових білого кольору». Але саме в цій поверховій нудьзі та статичності, у цій повторюваності жестів і структур великого міста, захований гачок, за який можна вхопитися, щоб «розстебнути» видиме і побачити його підкладку.

Вірші Дебори Фоґель, як і її «монтажі» (вигаданий нею жанр коротких експериментальних прозових етюдів) — точно серед найкращого, що сталося у східноєвропейському літературному авангарді XX століття.

Фоґель — цілісна і послідовна у своєму письмі та поглядах на мистецтво, у своїй візії майбутнього єврейської культури, у своїй філософії. Фоґель — окремішня й особлива.

В цьому було її щастя, але і її драма. В одному з кількох збережених листів до Шульца вона з гіркотою описує свій творчий вечір 1938-го року у Львові: «Для кого ми пишемо на їдиші? Ті, що прийшли, зрозуміли суть, проте брак знання мови дуже їм заважав. З їдишомовних поетів чи так званих їдишистів не прийшов ніхто». Справді: ті, що знали їдиш, не розуміли естетики Фоґель, і навпаки. Таким було становище їдиш-авангарду в Галичині. Подруга Фоґель Рахеля Ауербах втомилася битися лобом об цю стіну і в 1933 році переїхала до Варшави. Дебора вирішила бути зі своїм містом до кінця.

Читайте також: Василь Махно про Україну як простір співіснування культур

Гетто

Шлюб із Бруно Шульцом так і не відбувся — на заваді стала мати Дебори, яка прагнула «організувати» життя своєї надто творчої й відірваної від практичних справ доньки. Шульц точно не був вдалим партнером для облаштованого і спокійного побуту. Фоґель одружилася зі статечним інженером Шулімом Баренблютом. Шлюб не так із розрахунку, як «для порядку». Невдовзі у них народився син Арон.

Тим часом на обрії густішають хмари, щораз виразнішими стають провісники катастрофи. З листів відомо, що Дебора Фоґель напередодні Другої світової війни готувала до видання нові збірки поезії та прози. Все воно, швидше за все, опинилося серед спаленого «папір’я» у підвалі її дому. У вересні 1939-го, після того, як Гітлер вдерся до Польщі, а Східна Галичина потрапила під радянську окупацію, до Львова почали прибувати польські митці та літератори з надією врятуватися від нацистів. Фоґель та її чоловік дають їм дах над головою, забезпечують необхідним. Поет Александер Ват ще довго згадував пальто від Фоґель, яке рятувало його від холоду у сталінських таборах, куди він невдовзі потрапив.

З приходом «совєтів» змінюються обставини, чимало польсько- та їдишомовних авторів вирішують вступити до Спілки радянських письменників України. Це була єдина можливість хоч якось убезпечити себе перед лицем цілковитої непередбувачності. Справді, багато кому з них саме завдяки цьому вдалося евакуюватися вглиб СРСР після нападу Німеччини в 1941-му. Фоґель цього не зробила. В останньому її вцілілому листі до дядька Маркуса Еренпрайса вона пише, що вивчає українську мову. Вся освіта була переведена на українську, тож мусила вивчити, якщо хотіла викладати у школі, де отримала місце праці. Робота у радянській школі була максимумом, на який могла погодитися Фоґель. Вона надто добре розуміла, що таке комунізм, як він отруює розум і творчість. Раніше, у 1930-х, вона писала про це не раз.

У червні 1941-го нацисти окупували Львів, а восени видали наказ про утворення закритої єврейської дільниці у місті. Родина Баренблютів — Шулім, Дебора, її мати й син — були змушені переселитися. Того листопадового дня вони покидали дім на Лісній назавжди.

Вцілів лише один спогад про Дебору з часу її життя у гетто. Знайомий Фоґель зустрів її на вулиці «безпорадною, розгубленою». Він пропонував їй порятунок — схованку з «арійського боку». Але вона ледве чи розуміла, що він до неї казав. «Така апатія була вироком смерті, — казав він. — Більше я її не бачив».

Тіла всієї родини Баренблютів у серпні 1942-го, після так званої «ліквідаційної акції» в гетто, знайшов довоєнний приятель Дебори, художник Генрик Штренґ. Він працював у єврейському загоні, що мав завдання прибирати вулиці. Тіла лежали всередині крамниці, за опущеною віконницею. Дебора з сім’єю намагалася там сховатися.

Через приблизно три місяці на вулиці іншого гетто — дрогобицького — буде так само застрелений Бруно Шульц. Ми лише знаємо місця загибелі обох, але не знаємо, де вони поховані. Їхній вічний дім лишився у словах, у письмі, у тому, що вціліло зі створеного ними. Їхній вічний дім — у тому, що про них будемо пам’ятати й писати ми. Більше ніде.

*

Сьогодні ні у Львові, ні деінде в Україні немає жодного топоніма, який нагадував би про Дебору Фоґель. Немає жодної згадки про неї на її будинку на вулиці Лісній. Безслідність. Чи розуміла вона, що безслідність часто приходить після самотності, навіть коли вона — не призначення, а вибір? Певно, все ж таки розуміла, коли з надією цитувала наприкінці свого есею «Відвага в самотності» слова Кароля Іжиковського: «Не існує таких самотніх думок, яких ніколи та ніде не знайде котрась інша людина, та яких вона не візьме і не зрозуміє». 

То, може, ми якраз і є «та людина», «ті люди»? Може, просто не буде інших нагод і часів, щоб нарешті «взяти і зрозуміти» думки Дебори Фоґель, яскравої «нашої іншої», яка — так хочеться надіятися — колись таки стане просто «нашою»?

Що можна почитати (і подивитися) українською з творів Дебори Фоґель?

Дебора Фоґель. Фігури днів. Манекени / Переклад з їдишу Юрка Прохаська. Дух і Літера, Київ, 2015

Дебора Фоґель. Акації квітнуть. Монтажі / Переклад з польської Юрка Прохаська. Дух і Літера, Київ, 2017

Дебора Фоґель. Білі слова. Есеї, листування, рецензії та полеміки / Переклад та упорядкування Анастасії Любас. Дух і Літера, Київ, 2019

Світлана Бреславська. Дебора

Ірина Старовойт. Дебора Фоґель: шукачка смислів у добу тоталітаризму

Андрій Павлишин. Дебора Фоґель

Цей матеріал є частиною спецпроєкту за підтримки премії «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™.  Спонсором премії є канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців». UJE діє з 2008 року задля зміцнення та поглиблення стосунків між двома народами.

Читайте також: Юрій Скіра про львівську «фабрику життя», яка рятувала від Голокосту