дитліт

Для кожного є своя книжка — яку літературу обирають в різних типах сімей

05.07.2023

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Українська родина традиційно має такий вигляд: мама, тато, дитина або дітки. Чому така конфігурація вважається «традиційною»? Бо саме такий формат визначають наші традиційні суспільні норми, уявлення, фольклор, обряди. Сучасна традиція відтворює таку модель родини у популярних піснях, рекламі, ЗМІ, нормативно-правових документах, більшості літературних творів. Однак світ розмаїтий, і є безліч родин — цікавих, дружніх, сповнених любові — які не зовсім відповідають тому, що заведено вважати «традиційною» родиною. Не всі вони погоджуються, аби їх називали «нетрадиційними», адже в цих родинах твориться своя традиція.

Щойно у світі минув Pride-місяць, тож ми попросили людей з різних родин описати свій досвід відмінності від звичних форматів сімейних відносин, а також поділитися з читачами Читомо, з якими викликами сприйняття вони стикаються і за допомогою яких книжок говорять про це з дітьми.  

Мама, дітки, тато в сукні

Ілля Стронговський, Україна-Польща, співзасновник видавництва «Видавницво»

У нас нестандартна родина, тому що вона… повна: мама, тато, діти. Юридично або фактологічно стандартною має визнаватися та родина, форма якої є найпоширенішою в суспільстві. А неповні родини у нас статистично, на жаль, – більшість. Насправді мені не зовсім зрозуміла оця вся стереотипізація, що ось – родина стандартна, а ось – не стандартна, ось – традиційна, а ось — ні. По факту є або любляча родина, або не любляча.

 

У нас родина з двома дітьми, і старша з цих дітей має мікроцефалію. Єві 15 з половиною років, і вона має психічний розвиток 9-місячної дитини. Відповідно, потребує цілодобової повної опіки. Вона є визначальним фактором і стрижнем, довкола якого наша родина обертається.

 

Ще ми маємо сина Збишека, йому зараз три. Він повністю здоровий, і це абсолютно інша історія. Ми ходимо разом з ним на реабілітацію Єви, він бачить інших дітей з інвалідністю, і він їх сприймає як абсолютну даність, як частину картини світу, в якому він живе.

 

Найпоширеніша реакція людей на нашу родину — вони [дуже-дуже дивуються]. Ми вже півтора року в Польщі, тож маємо можливість порівняти реакцію на нас українського суспільства та польського, і я б сказав, що польське суспільство в рази інклюзивніше та уважніше до дітей з інвалідністю. Вони готові усміхнутися такій дитині, сказати щось, пояснити, «чому дівчинка такого розміру у візку».

 

І діти в Польщі теж відкриті до Єви.

Український досвід — зовсім інший. В Україні на дитячих майданчиках батьки завжди своїх дітей від Єви висмикували: «Не наближайся, не торкайся». Могли крикнути своїй дитині: «Чого ти, куди ти лізеш?!». У нас були випадки крайнього несприйняття, коли ми приїжджали на дитячий майданчик і на мене накидалися, мовляв, якого [дідька] я доньку сюди привіз.

 

Коли ми з Лілією Омельяненко сім років тому започаткували видавництво «Видавництво», то ми оголосили, що нашим фокусом буде соціальна тематика. Ми говоритимемо про речі, про які не наважуються говорити інші видавці. Буквально сьогодні ми оголосили, що пішов в друк комікс «Ноель» (Мікаель Росс, Видавництво). Це художня історія присвячена цілком реальному німецькому селищу, де згуртовано живуть люди з різними типами інвалідностей. 

Для мене, насправді, це було дуже важливо – зробити саме такий комікс, тому що Єві 15, ми 15 років живемо з таким діагнозом в родині, і відповідно ми бачимо, що треба щось змінювати. Збишек знає, що Єва може, що ні. Він знає, що Єва може бути агресивною, може вкусити, якщо він не буде поводитися з нею так, як треба. Він знає, що в цьому світі можуть бути такі діти, як Єва, і це абсолютно нормально, що вони можуть бути такі. Він знає, як з нею комунікувати, щоб йому було цікаво і їй подобалося. Але спеціальних книжок для трирічки на цю тему у нас ще нема. 

 

Для трирічок є чудові книжки про прийняття. Є одна шведська книжка-картинка, вона стала суперхітом там. Називається вона «Тільки дупи» (Bara rumporav, Annika Leone & Bettina Johansson). У Швеції є традиція публічних лазень, куди приходять цілими родинами. І оскільки Швеція тепер мультинаціональне суспільство, то дитина приходить з мамою в таку лазню і бачить, що люди дуже різних можуть бути кольорів, форм, у них різні геніталії, у них може бути живіт, а може не бути, вони можуть бути волохаті або лисі, всіх відтінків кольору шкіри. І звісно, це заворожує героїню книжки, і вона починає ставити масу питань, на які мама терпляче відповідає.

І це, власне, вся книжка. Вона показує, наскільки нормально, що під одягом ми всі голі, і немає чого соромитися свого тіла, який би вигляд воно не мало. І це закладається в най-найранішому віці. І таких книжок в самій тільки Швеції десятки на цю конкретну тему.

 

У мене нещодавно була історія з сукнею. (Ілля вийшов на прайд у сукні, що спричинило хвилю обурення у соцмережах з боку деяких блогерів – авт.) Я абсолютно не приховую, що обожнюю носити сукні і спідниці, і я не вважаю, що це прерогатива тільки жінок. Чоловіки носять сукнеподібний одяг по всьому світу, і це нормалізовано, і ніхто не підіймає навіть брови.

 

На цю тему є одна чудова книжка, яку б я дуже хотів для України: «Принц і Кравець» (The Prince and the Dressmake, Jen Wang). Це якраз історія про принца, який дуже любив носити сукні, але проблема в тому, що він же хлопчик, а хлопчики сукні не носять.

Відповідно йому знадобився такий кравець, який упорався б із тим, щоб зробити принцу сукню. У цій книжці одна з фраз з мене зачарувала: «Виявилося, що деякі сукні мають дочекатися свого принца».

Матуся, мама, двоє діток

Катя та Наташа, Україна-Нідерланди

Катя: Ми традиційна родина, але у нас просто своя традиція. Ми Катя і Наташа, вже майже чотири роки живемо в Нідерландах. Вже давно разом, разом дітей народжували, скоро разом років двадцять буде.

 

Наташа: Отакої, п’ятнадцять!

 

Катя: Насправді сімнадцять, але вже ніхто не рахує. У нас двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Хлопчику дев’ять з половиною, дівчинці одинадцять. У наших дітей немає батька, але у них є дві мами. Ще у нас немає такого, що ось це мають робити дівчата, а ось це мають робити хлопці. Всі можуть плакати, якщо хочеться, всі можуть гратися ляльками чи машинками. Мені здається, що це вже давно не традиційно вважати, що хтось комусь повинен щось робити, думати, чи виконувати якісь обов’язки тільки тому, що це записано «на скрижалях».

 

В Україні у нас був один лише випадок, коли вихователька сказала: Варя не має називати мене мамою, тому що у неї інша мама. На що я відповіла, що ми самі розберемось з дитиною, хто у неї мама.

 

А потім Нікіта пішов до тих самих виховательок, і після того взагалі ніяких питань не було більше. У школі в Нідерландах кожного грудня є такий день – Purple Friday. Це день, коли школярі можуть прийти в фіолетовому одязі на підтримку ЛГБТ+ дітей, які з ними вчаться, чи якщо вони самі так себе відчувають.

 

Там це ініціатива самих учнів, вони можуть подати запит на те, щоб їм надіслали якісь інформаційні матеріали, прикраси для школи, плакати тощо, і вони прикрашають школу, щось організують самі. У Нідерланди ми переїжджали по роботі, але залишилися, щоб знайти прийняття і розуміння. Бо тут у нас взагалі жодного разу не виникало питання, що ми родина і що дві мами в родині: ні в лікарні, ні в школі, ні на спортивних гуртках, ніде. Нікіта, щоправда, нам колись пропонував: давайте батька заведемо, щоб він зі мною у футбол грав.

 

Наташа: А ми йому сказали, що це ж батька годувати треба буде. І син походив-походив і сказав: «ну ладно, окей».

 

Катя: В футбол я граю з ним іноді, але вже здоров’я нема, проте я намагаюсь. Ми живемо недалеко від Амстердама. Тут стандартна родина — це двоє-троє дітей, зазвичай троє дітей в родині, кіт, собака і батьки. Знову ж таки, багато розлучених пар.

 

Наташа: Багато розлучених пар, але при цьому обидва батьки рівноцінно займаються дітьми.

 

Катя: Половину часу діти у батька, половину у матері. Це така дуже стандартна ситуація. Діти не приходять «в гості», до батька, наприклад. Вони живуть два тижні з мамою, два тижні з татом. Там можуть бути вже нові родини, — або інша дружина, або інший чоловік, — але діти переміщуються між всіма родинами в рівні проміжки часу. Чоловіки хочуть лишатися з дітьми. Напевно, це така культурна особливість. Вони не вважають, що мають бути вільними від дітей після розлучення. Мені здається, що голландські чоловіки спокійніше ставляться до розлучених жінок з дітьми. Ну, тобто, це не вважається, що, типу, «жінка з прицепом». Ну, є діти в неї, ну, окей.

 

Про те, що наша родина відрізняється, ми розмовляли з дітьми під час сімейних розмов. У нас є книжка про «Майю і Мам» (Лариса Денисенко, Видавництво). От, щойно вона вийшла, як ми її купили. Варя тільки навчилась читати, і вона щось там сиділа і читала. А книжка дуже простенька, по одній сторінці на кожну історію. І Варя була здивована, що прямо в книжці написано про таку ж саму родину, як у нас. Вона в книжці прочитала, — значить, це щось нормальне.

Наташа: Якщо вже в книжці написано, значить все окей.

 

Катя: «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» (Франческа Кавалло, Книголав). Ми її купували, щоб були приклади та історії різних успішних жінок. Цими казками про бунтарок у нас малий зачитувався. Він тоді ще читати не вмів, а йому на ніч читала Варя, бо їй подобалося читати в голос. Йому прямо подобалися всі ці історії, і для нього також було якесь відкриття, що дівчата такі і сильні, і спритні, і успішні. Це, мабуть, для нього було більше враження, ніж навіть для Варі. Малий хоч і ріс в родині вільній від гендерних стереотипів, а все ж ходив до садочку в Україні, де чув, що оце для хлопчиків, оце для дівчаток.

 

Читайте також: Українки, які змогли: чотири добірки казок на ніч для малих і дорослих бунтарок

Наташа: Дівчата бавляться ляльками, хлопчики машинками. Стандартний весь набір.

 

Катя: І ось в цій одній книжці зібрано дуже багато: що дівчата займаються різними справами, що вони можуть бути успішні в різних видах діяльності – не тільки в ляльках, чи у вишиванні хрестиком. У нас діти, мабуть, не знають навіть українських казок, бо ми одразу йшли за тим, що їм цікаво. У нас мета була така, щоб зацікавити їх читанням. Чим вони цікавилися зараз, такі книжки ми їм і купуємо. Це сучасна література, нові автори, нові книжки. У них в школі теж є уроки читання, де вони беруть собі книжку чи в класній бібліотеці, чи в шкільній бібліотеці. Під час цього уроку вони можуть сидіти на парті, на підлозі, ноги на стільці, на столі, як хочуть скручуються там, і оце у них такий час читання.

Тато, батько і малюк

Павло О’Коннор, Україна-США

Ми з чоловіком маємо сина, якому 5 з половиною років. У мене декілька дат, з яких можна рахувати, коли я переїхав до Штатів. Тобто перший раз я більш-менш приїхав робити магістратуру. Це було у 2003 році. Того разу я залишився на 4 роки, і потім робота повела мене з чоловіком за кордон. Ми два роки жили в Лондоні, два роки у Гонконгу, і потім повернулося в Штати – десь у 2013 році, здається. Тобто із 2013 року я нікуди вже не їздив.

 

Чоловік – американець. Спочатку було бажання передати українську ідентичність синові, принаймні з мовою. Проте я зрозумів, що для мови недостатньо однієї людини. Син зростає в американському оточенні, і коли з’являються перші прояви мови, то вони з’являються англійською. Але ми розмовляємо з сином про різні мови, ми подорожуємо з ним багато.  Я хочу підтримувати те, що буде йому цікаво, а не практикувати автоматичне насаджування української культури.

 

Ми говоримо про українську культуру, говоримо про війну. Мені пощастило, що я з неприйняттям нашої одностатевої родини дуже часто не стикався. Проте я також завжди жив у таких великих містах, які є найпрогресивнішими.

Я жив у Вашингтоні, в Нью-Йорку, зараз Лос-Анджелесі. Іноді, де-не-де, навіть тут є негативне ставлення. Останній раз, що я пам’ятаю, був рік тому на Juneteenth (День вивільнення пораблених афроамериканців). Були деякі моменти від декількох афроамериканців, проте я не хочу робити узагальнень про певний прошарок населення.

Школа нас повністю підтримує, вони хочуть щоб була різноманітність. Є повно випадків різноманітності, хоча ми єдина гей пара у цьому садку, але є і дуже багато міжрасових пар, тобто є diversity. Тут є така класна штука: у садку організовують гуртки для нових батьків, куди ми пішли. Там була така дуже класна дама, яка цим займається вже 30 років. Вона постійно з сім’ями працює, і ми всі приходили. Та жінка нормалізувала різні моменти. Це були постійні розмови, що «Bobby has two moms» («Боббі має двох мам»). У нашого сина є оце коло спілкування з іншими дітьми, в яких є або два батька, або дві мами.

 

Зараз же йому п’ять, і  ми трошки говоримо з ним про сурогатну маму також. Дуже намагаємося, щоб не було якогось напруження з цим питанням. Якщо питання з’являються нормальним способом, то ми походу відповідаємо.

 

У нас не було конкретного процесу добору книжок. Люди дарують багато тематичних видань. Звичайно ми шукали, щоб були в бібліотеці, наприклад, «Daddy, papa and me» (Lesléa Newman).

В Лос-Анджелесі роблять Drag Queen Story Hour (Година історій драг квін), де Drag Queens читають книжки. Таким чином ми дізнались про книжку Feminist Baby: «Feminist Baby likes pink and blue. Sometimes she’ll throw up on you» («Феміністична дитинка любить рожевий і блакитний кольори. Іноді її може вирвати на тебе»). Здається, з того Drag Queen Story Hour до нас прийшла дуже весела книжка The Hips on the Drag Queen Go Swish, Swish, Swish (Lil Miss Hot Mess, Olga de Dios Ruiz ): «The hair of the drag queen goes up, up, up» («Волосся драг квін піднімається вгору, вгору, вгору»). Ну, це ж весело!

На тему расизму є «Дитинка анти-расист». (Antiracist Baby, Ibram X. Kendi and Ashley Lukashevsky) Ми говоримо про різні кольори шкіри, яким чином зрозуміти людей, які не мають такого вигляду, як ти.

 

Читайте також: «У нас про таке не говорять»: історія розвитку ЛГБТ-літератури в Україні

 У книжках, які ми читаємо, показуються сім’ї з різними конфігураціями батьків, кольором шкіри. Ми добираємо так, щоб не все було біле і гетеросексуальне. Дитина, маючи такі книжки, розуміє: я не один, це є в світі! Дуже важить, щоб була така репрезентація і відзеркалення свого досвіду в книжках, в мультиках, в розмовах, в колі оточення. Щоб дитина не почала думати, що «щось зі мною не так», і щоб розуміла, що це абсолютно нормально. Наш син, наприклад, останнім часом бажає сукні носити. Йому сподобалися такі з метеликами, і він у школу кілька разів так ходив. Знайшовся там один, що сказав, що сукні носять тільки дівчата. Проте це, знову ж таки, нагода поговорити, чи дійсно так буває. І ми з сином дивимося різні дефіле модні, і бачимо, що є чоловіки, які також у сукнях ходять.

 

Проблема не в тому, що виникають питання. Проблема в тому, яким чином дорослі реагують на ці питання.

 

Можна сказати: так, зазвичай ти бачиш багато дівчат, які вдягають сукні. Проте чоловіки можуть вдягати сукні також. Чому ні? Коли люди агресивним чином реагують на чоловіка в сукні, вони реагують не так на ту людину, яка вдягнула сукню, як на неможливість зробити це самим. Щось їм хочеться зробити такого плану, проте їх настільки задовбали за все життя, що таке робити не можна, і вони це інтерналізували (загнали всередину себе – авт.). Це, врешті-решт, така відсутність любові до себе, коли дозволяєш собі цькувати інакшу людину.

Родина, де є соло-мама, купа дорослих і всі мають химерний вигляд

Люба Малікова, Україна-Німеччина, мисткиня у Dis/order

Традиційна родина, це мабуть, люди, які живуть разом, вони гетеросексуальні і виховують дітей, правильно? Однак я знаю, що є ще інша «стандартна» модель традиційної родини — це розлучені батьки, які не підтримують хороших стосунків. Тобто в «традиційній родині» батьки або разом, і всі про це знають, або це родина, яка розпалася, і батьки «на ножах». Хтось із батьків (як правило, це тато в нашій культурі) взагалі перестає бути присутній, або присутній в якихось таких дуже нездорових, не екологічних для родини формах.

 

Наша сім’я в цьому плані має справді дивний вигляд. Я давно живу сама зі своїми двома дітьми, про це багато кому відомо, та в Києві нас часто можна було побачити разом великим кублом – мене, дітей, Макса (біологічний тато моєї старшої дитини) та інших людей разом із нами. Ми в чудових стосунках, практикуємо коперентінг, працюємо разом (Люба з Максом мають спільний творчий колектив  – авт.), і дуже багато спілкуємося: з родинних питань, не з родинних. Ми дійсно родина, ну, така просто дивна. 

 

Коли у когось із нас є інші партнер/ки, і це стабільні стосунки, наша компанія розширюється й ними. Суспільству часом може здатися, що в такому разі дорослих людей в родині «трошки забагато», ніби це щось менш бажане та зрозуміле, ніж, наприклад, досить поширена картина, коли є одна загнана мама та діти, яких покинув чоловік.

 

Бува, що людям дивна ця кількість людей, їм неясно, хто кому хто. У нас траплялися досить неприємні конфлікти з іншими на цю тему. Я сама ніяк це не визначаю. Я б могла сказати: о, ми родина поліаморів! Але я так не кажу, бо це черговий боксінг. Наш стиль, те, який ми маємо вигляд — людей це звеселяє, а я люблю звеселяти. Я ношу, мабуть, відсотків на 70 чи 80 гардеробу  з моїх авторських речей бренду Dis/order. 

 

У своїй дизайнерській творчості я не керуюся ніякими законами ринку, ніякими правилами фешн індустрії. Воно мені абсолютно непритаманне і не властиве. Зовнішність сина Якова викликає питання інколи. Наприклад, у нього зараз нігті нафарбовані. Мене зовсім не бентежать такі речі. Якщо це в когось викликає якусь реакцію, то мене більше ця реакція дивує. В Україні він ходив до школи з нафарбованими нігтями, і в садочок навіть — з фіолетовими. До речі, фарбувати нігті це абсолютно його ідея. Я часом теж свої фарбую, от ми разом можемо сісти всі і нафарбувати нігті, тепер уже втрьох із малюком.

Але найбільше Яків стикається з мізгендерингом. При тому, що він досить «хлоп’ячий» хлопець, насправді.  Зараз ми досить ізольовано живемо, але коли ми десь в людях буваємо і якось з ними взаємодіємо, то його просто щодня мізгендерять і вважають, що він дівчинка. Через те, що в нього довге волосся, інколи ще й фарбоване. І хоча він одягається досить по хлоп’ячому. Я дуже здивована, як він за ці роки досі не замахався, не зістриг це волосся. Я просто вражена його спокоєм, тому що все ж таки в нашому суспільстві мізгендеринг – це ж така тема дуже наелектризована. І це абсолютно скрізь однаково, ми побували в дуже багатьох містах, в різних країнах – де б ми не були, то в цьому плані все скрізь однаково. Якову подобається, як він вдягається, він мені казав пару разів, що він задоволений, що має цікавий вигляд.

 

Оцей змінений соціальний і сімейний ландшафт для моїх є настільки нормальний. Мені не треба дітям пояснювати, що в когось є дві мами. Ну є, ну і слава Богу. Це нормально, це не проблема. 

 

Наші улюблені книжки це «Мумі тролі» (Серія книжок Туве Янссон). Це супер хіт для нас, при тому, що там сімейна структура така: є і тато, і мама, і всі живуть в одному домі, і ще там купи якихось людей приходять… А може, у цьому і справа? Я просто думаю, що для мене тут ключове, що ця література дуже добре показує, як чудово, коли люди об’єдналися в якусь таку спільноту.

Також абсолютний, найбільший суперхіт для обох дітей, це «Хто зробить сніг» Тараса і Мар’яни Прохаськів (Видавництво Старого Лева). Я вважаю, що це номер один з дитячої літератури, яку я бачила за останні багато років.

 

Читайте також: 8 рис, які наближають фінів до Мумі-тролів

Ті книжки, які вже на доньці Малючці з’явилися в нашій сім’ї, це спершу про Ґруффало і донечку Ґруффало, й далі все цього авторського тандему. Просто кожна їхня книжка — шикарна. Наприклад, «Кузюки-Бузюки». Там жили на одній планеті два народи, і вони ворогували, тоді їхні нащадки спарувалися й народили фіолетового малюка. Нарешті порозумілися їхні племена. І це дуже гарно сформулювано, дуже ніжно, по-доброму.

Ще є улюблена історія про тата Цурпалка, книжка «П’ятеро гидких» (Джулія Дональдсон, Аксель Шеффлер, Читаріум), або іншого авторства цикл мишачих книжечок «Ожиновий живопліт» (Джилл Барклем, Читаріум) – це все геть сімейне.

Малючці дуже це все подобається, там де є оці всі тати і мами. У своїх історіях та іграх вона відтворює саме таку впізнавану модель. Я думаю, що це абсолютно нормально й бажано, так само як і інші варіанти, де нема дефіциту дбайливих дорослих, а всім є достатньо місця і тепла. 

 

Читайте також: Як говорити з дітьми про трагедії і втрати за допомогою книжок: шведський досвід