Два музеї Конрада: як на Бердичівщині зберігають пам’ять про відомого мариніста

Джозеф Конрад один із тих авторів, які не лише зробили помітний вклад у світову літературу, але й існують на перетині різних культурних просторів. Письменник польського походження, народжений в українському Бердичеві. Його романи й оповідання вплинули на багатьох відомих письменників, серед яких Ернест Гемінґвей, Ґрем Ґрін, Вільям Сьюард Берроуз, Джозеф Геллер та інші.

Окрім творчої спадщини Конрада, яка активно видається й перевидається в Україні, на малій батьківщині письменника є аж два музеї, що зберігають про нього пам’ять. Письменник та видавець Антон Санченко відвідав обидва й поділився з нами враженнями та фотографіями.

Любов х 2

Джозефа Конрада так люблять у Бердичеві, що в нього тут цілих два музеї: один в монастирі ордену Босих Кармелітів; інший – неподалік від міста в селі Терехове, поруч з будинком, у якому він народився.

В самому будинку, в маєтку шляхтичів Коженьовських, зараз школа. І це навіть краще – діти мають гарного покровителя у вивченні англійської мови – навіть те, що Конрад вперше нею заговорив у 23 роки, не завадило йому стати класиком англійської літератури. Цікаво було б також проаналізувати, скільки хлопців, вивчених тут, стали моряками.

Самі ж два музеї можуть слугувати взірцевими прикладами польської музейної справи (музей в кармелітів підтримує Польський інститут) та навіть не українського, а ще радянського музейництва (музей в Тереховому заснований ще 1987 року, і з того часу він суттєво не оновлювався).

Бердичівський музей і його хранительниця – сестра Каміла.

Тереховський музей та його доглядач В’ячеслав Ляшевський (ліворуч).

Дороги

Перше, що мені треба не забути сказати, так це те, що дороги до обох музеїв з Києва – чудові. До монастиря кармелітів – Житомирська траса (139 км) та ще 41 км від Житомира до Бердичева. Терехове ж в 15 км від центру Бердичева і трохи вбік від траси, але дуже пристойної, асфальтованої дороги, що примушує згадати країни Балтії.

Монастир Босих кармелітів, Бердичів.

Поворот на Терехове з траси в селі Хажин.

Терехівський маєток Коженьовських ще й розташувався на березі великого ставу. Просто напрошуються якісь змагання судномоделістів на честь іменинника (Конрад народився 3 грудня 1857 року, не дуже-то попірнаєш) на його водах, з призом у тисячу фунтів стерлінгів від британського Регістру Ллойда, що мав би ще й виплатити страхову премію за всі затонулі в ставку під час виправи моделі. Звісно, що змагатися мають моделі вітрильників та пароплавів, на яких служив Конрад, включаючи фелюгу іспанських контрабандистів та баржу на річці Конго.

На тому березі ставу – будинок, в якому народився Джозеф Теодор Конрад.

А ось і той будинок, у якому тепер розташована школа.

Я ж на цьому місці довго згадував третє ім’я Джозефа Теодора. Пам’ятав, що воно є, і тільки згодом зрозумів, що третє ім’я  власне Конрад і є, бо він – Джозеф Теодор Конрад Коженьовський.

Друге, що мені слід сказати тим, хто вже планує поїздку вихідного дня в гості до Конрада – якщо з кармелітами можна зв’язатися й домовитися за екскурсію завчасно (інформація широко представлена в мережі й контакти легко гугляться), то сільський, або так званий Народний музей Конрада в Терехові, – заклад майже підпільний, хоча про нього є згадки на багатьох краєзнавчих сайтах, але без контактів і годин роботи. Щоб ви не опинилися в нашій ситуації цілувальників замка, зазначимо їх тут:

• Понеділок-П’ятниця
• З 8:00 до 12:00

Такий розпорядок роботи робить музей майже недосяжним для мешканців інших міст, а місцеві (в селі мешкає близько 1 тис. осіб) в ньому вже сто раз, звісно, були й теж не ходять.

Але суворість розкладу роботи Терехівського музею компенсується необов’язковістю його дотримання: якщо ви знайдете на місцевості хату доглядача В’ячеслава Ляшевського, то він залюбки піде з вами й проведе чудову екскурсію навіть у вихідний для себе день і час. 

Порада дня: питайте дорогу до музею у магазинах (продавчині знають все) і в зустрічних школярок-велосипедисток. Вони вам скажуть: «Ондо на горбочку хата». І не збрешуть.

І не намагайтеся дзвонити, знайшовши контакти в знайомих або в мережі: пан В’ячеслав саме втопив телефон на риболовлі в тому ставку, а новий не купує, бо після адміністративної реформи музей замість Бердичівського району опинився в підпорядкуванні Семенівської сільради, яка чесно не розуміє, навіщо їй він потрібен, ще й в іншому селі. На утримання музею залишили пів ставки технічного працівника (не директора), чиє завдання – вчасно увімкнути опалення чи вимкнути світло. Цим же пояснюються й цікаві, до обіду, години роботи осередку культури.

Читайте також: Два світи, дві долі. Конрад чи Грін. Марсель чи Одеса

Тож найкраще буде сконтактувати зі сторінкою Вячеслав Ляшевский у фейсбуці й домовитися наперед, якщо ви плануєте поїздку. З сестрою Камілою з монастиря кармелітів, власне, теж, бо можете потрапити під час меси в соборі Матері Божої й доведеться чекати. Втім, меса – то теж цікаво. Можна й послухати орган в соборі, якщо ви не войовничий безбожник. І повторюю – контакти музею в монастирі кармелітів легкодоступні й актуальні.

Екскурсії в обох музеях безкоштовні, хоча є скриньки для пожертв. Не соромтеся подякувати після відвідин, бо пан В’ячеслав ще й забуває про скриньку нагадати.

А тепер про самі експозиції.

Я себе під Конрадом чищу – написав би Маяковський, якби був моряком, а не агітатором, горланом-главарем.

Експозиції

Ахіллесовою п’ятою обох таких експозицій (думаю, також і варшавського музею) є те, що Джозеф Конрад полишив Бердичів у три роки – поїхав разом з батьками до Варшави, а в чотири його вже разом з батьком (за революційну діяльність останнього) заслали до Вологди. Тож автентичним речам в експозиціях просто ніде було взятися, і всі фото й документи, що збереглися, просто дублюються з експозиції в експозицію. Ось, наприклад, одні з небагатьох фото батьків, що збереглися. Їх репродукції є в обох музеях. Питання лише в якості й способі подання.

Аполлон та Єва Коженьовькі. Бердичівський музей.

Вплив батька проявився не тільки у фасоні вусів, а і в бездоганному володінні французькою. Батько – перекладач Віктора Гюго польською. «Трудівники моря», прочитані в дитинстві, визначили життєвий шлях Джозефа – після смерті батьків, через Львів та Краків, він потрапляє до Марселю й наймається на судно.

Біографію Конрада запам’ятати дуже легко: в 17 – матрос, у 27 – капітан, в 37 – перший роман.

Бердичівський музей має на підтвердження копію капітанського сертифіката метра й прижиттєві українські та російські видання «Олмейрових примх».

Терехівський музей має все те ж саме, але без модних інтерактивних екранів, відеороликів, проєкцій рухомих пароплавів на стінах і таємничої підсвітки, яка очуднює музейний простір. Бердичівський музей своїм втіленням здатен вразити й постійного відвідувача столичних виставок Павла Гудімова. Є у ньому якісь вау-штучки, як-от рухома проєкція пароплава на стіні, ніби в пріснопам’ятній грі «Морський бій» в радянських ігрових автоматах. І справжній шмат обшивки кліпера «Отаго», на якому Конрад був капітаном, позичений Гданським морським музеєм.

Пароплав-привид і шмат барка «Отаго».

Коротко про мандри Конрада з Марселя та Лондона.

В Терехівському музеї натомість є модель отого «Отаго» й стенд про мандри Конрада в застиглій музейній музиці Совка. Помітно, що фотографії, хоч в модному, хоч у вінтажному поданні, – все ті ж.

Барк «Отаго».

Морська кар’єра Конрада в фото і документах.

Але дивним чином, за участі небайдужих екскурсоводів чи то сестри Каміли, чи пана В’ячеслава, обидві експозиції затягують, і байдуже до техніки виконання. Бо насправді таку біографію, як в Конрада, важко зіпсувати.

Ляшевський В’ячеслав Іванович на хазяйстві.

І про особисте. Я потрапив у музей Конрада раніше, ніж доїхав. Ось там, на наступному фото, на підвіконні «Лорд Джим» і «Тайфун» з морської серії КСД, яку я укладав і до якої писав передмови. Укладав якраз у 2014 році під час Майдану і сумнівався, чи тим я займаюся. Тут невідомо, що завтра буде, а я пишу передмову до книжки, запланованої на 2016 рік. Харківська редакторка виявилась більшою оптимісткою, наполягала на дотриманні дедлайнів попри все, і не помилилась – 2016 рік настав за графіком.

І ось тоді ж ця книжка потрапила в музей Конрада. Для мене ця історія – пігулки проти зневіри.

А цього разу видавництво «Темпора» передало Конраду вже українське «Дзеркало моря» та «Особову справу» в перекладі Андрія Бондаря, до якої я писав примітки. Виявилось, що сестра Каміла стежить за цією темпорівською серією і просить Андрія Бондаря не зупинятися.

Хай там як, ця поїздка укріпила мою повагу до Польського інституту, який створив такий чудовий осередок мариністики посеред континентальної Волині й навіть зміг завезти до Бердичева шматок справжнього барка «Отаго». Може б він взяв шефство і над музеєм в Терехові, бо чесно кажучи, на Семенівську ОТГ надій у мене мало.

Все ж таки, засновник і перший директор Народного музею Конрада, Микола Юхимович Шепелюк був заслуженим працівником культури Польщі, а фото Войцеха Ярузельського, який відвідує музей у зв’язку з річницею формування у Терехові якогось з танкових полків Войська Польського, вже пора б і оновити.

А ще в обох музеях є гарні місця для селфі.

Нагадаємо, що 30-го листопада закінчується термін подання на Літературну премію імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Вона присуджується українським письменникам за послідовність у реалізації творчого шляху, інноваційність форми та універсалізм послання.

Раніше лауреатами премії ставали Тарас Прохасько (2007), Сергій Жадан (2009), Наталка Сняданко (2011), Таня Малярчук (2013), Софія Андрухович (2015), Катерина Калитко (2017), Артем Чех (2019).

Матеріал створений у партнерстві з Польським інститутом у Києві.