Єдине, чому вчить війна, — довіра до світу: що пишуть про Україну у світових ЗМІ

Читомо продовжує огляд статей про Україну в іноземних виданнях. Нехай регулярно про нашу країну пишуть здебільшого ті англомовні видання, котрі симпатизують Україні чи мають певний зв’язок із нею, як то Apofenie чи Asymptote, це нормально. Принаймні можна очікувати зануреності в українське суспільство чи його розуміння. А це, погодьтеся, не так і погано, коли доводиться битися з російськими наративами в інформаційному полі.

У вересні й жовтні провідні іноземні видання цікавилися досвідом українських біженців, потребою спекатися міту про велич і незамінність російської культури, поезією Маріанни Кіяновської та іншим. Про те, як світова преса пише про це, читайте в її огляді.

Американське видання Literary Hub опублікувало лист Катерини Бабкіної у перекладі Ганни Лелів про перетин мови та міграції у світлі російсько-української війни.

«В українській мові корінь слова біженець — “бігти” — не можна бігти повільно; повільний біг небезпечний. Я роблю все можливе, щоб уникнути цього слова. Мені дивно і незручно, коли так називають мене чи мою доньку, адже у мене є документи, робота, стабільний дохід і можливість носити іграшкові лопатки та відра, опудало кита, два десятки її улюблених книг, триколісний велосипед і лось-качалка Ikea. Але мені все одно доводиться бігти, як би я не намагалася підбирати синоніми, чи шукати евфемізми й складні формулювання (особа, яка потребує тимчасового захисту, це найпростіша та найкоротша назва з усіх, які я знайшла), щоб уникнути слова біженець», — пише Бабкіна.

За її словами, війна стала каталізатором цілої низки тривог і страхів, але водночас вона посилила жагу до життя, виняткову цінність якого вона знову усвідомила: «Страх, що я не встигну допомогти комусь; хвилювання про можливість сказати чи написати все, що я вважаю важливим; прагнення до щастя, задоволення, почуття причетності та близькості; потреба якнайшвидше вийти з цієї складної ситуації і реорганізувати своє повсякденне життя, час, коло спілкування і навіть особисте життя — все це не терпить жодних зволікань».

Бабкіна пише, що триматися їй допомагає віра в те, що вона виживе і все встигне. Цю фразу вона зробила таким собі заклинання.

«Якщо і є щось хороше в цьому жахливому досвіді, через який ми переживаємо з понад шістьма мільйонами моїх співгромадян (переважно жінками), то це лише одне: це вправа для того, аби навчитися довіряти світу. Повільніше, інакше згориш. Довіряй, інакше зазнаєш невдачі. Розслабся, інакше впадеш як мертвий», — каже письменниця. 

Видання The New York Review пише про українську культуру в період повномасштабної війни: «У тіні вторгнення».

Авторка тексту й ілюстрацій Моллі Крабепл пише про свою серпневу двотижневу подорож Україною. 

«Я сиділа на проспекті Свободи і малювала скейтбордистів, які вправляються у кікфліпах перед пам’ятником народному поету Тарасу Шевченку. Пообіднє сонце світило яскраво, повітря було досить теплим, щоб відчуватися як поцілунок. Неможливо було повірити, що ця країна зазнала вторгнення. Через пів години почалися сирени повітряної тривоги», — розповідає Крабелл.

Вона описує знищені впродовж історії росією культурні пам’ятки України та людей на вулицях України, постраждалих від дій росії. Свої емоції підсумовує так: «Війна має універсальну архітектуру. Ось розбомблена будівля, уламки повсякденного життя звисають з того, що раніше було підлогою. Крім того, є табір для переміщених осіб, у найкращому випадку набір модульних одиниць, де люди, які колись жили в цих будівлях, тепер борються зі своєю жахливо зменшеною реальністю».

Міжнародний літературний журнал TLS опублікував рецензію Аскольда Мельничука на збірку Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами» «Свідчити. Переосмислення в поезії жертв Бабиного Яру».

Мельничук пише: «”Що таке поезія, що не рятує / Нації чи людей?” — запитав польський поет, лауреат Нобелівської премії Чеслав Мілош. Його відповідь: “Потурання офіційній брехні, / Пісня п’яниць, яким миттєво переріжуть горло”. Смілива серія драматичних монологів Маріанни Кіяновської “Бабин Яр. Голосами” — не пісня для п’яниць. Це також не спроба компенсувати “потурання офіційній брехні”, яка була радянською історією аж до розпаду системи в 1991 році. Це радше героїчний проєкт повернення, демонстрація здатності уяви “свідчити” чого воно ніколи не бачило».

Мельничук пише про вірші Кіяновської як про вир напруженості, какофонії, яка промовляє із приголомшливою та тривожною безпосередністю. «Належачи переважно до київської єврейської громади, уявлені голоси пронизливі. Тонкий слух Кияновської наближає нас до її спікерів», — каже він.

Американський літературний журнал Apofenie продовжує випускати інтерв’ю про українську літературу: цього разу це розмова Кейт Цуркан з поеткою й драматургинею Любою Якимчук «Архіви, деколонізація та український схід».

«Ще 20 років тому ми не могли уявити, що наше життя буде схожим на життя українців початку XX століття. Але у нас було відчуття спорідненості. Я думаю, що це пов’язано з геополітичними подіями. Зараз, як і тоді, є шанс для України та українців вийти з тіні Російської імперії. Але потім кривавим терором і розстрілами інтелігенції радянська влада розправилася з українською культурою, яка завжди була носієм української державності на наших теренах. У розквіті молодості покоління, яке пережило жахливу Першу світову війну, відбудувало країну та розвинуло привабливу літературу, мистецтво та архітектуру, було майже знищено. Зараз ми перебуваємо у стані війни й шукаємо нові способи розповісти про себе та цю антиколоніальну війну. Тут, в Україні, постійно народжуються нові смисли», — каже Якимчук.

З Кейт Цуркан вони говорять про ключ до розуміння найбільш значних розбіжностей у світоглядах між Україною та росією у творах Винниченка й Липинська та «Боярині» Лесі Українки. 

«Зараз ми бачимо, яку культуру росіяни несуть в Україну — вона архаїчна. Вони робили те саме за часів Російської імперії: групові ґвалтування, викрадення дітей, невміння користуватися туалетом і просто справляння нужди де завгодно в захоплених будинках, вбивали мирних жителів і домашніх тварин, палили українські книжки, знищували навчальні заклади та заклади культури та історичні пам’ятки. Це не якась незвичайна поведінка російських військових на території України. Водночас росіяни експортують Достоєвського чи балет, який вони називають «великою російською культурою» і «великою російською мовою». До цього всі звикли, для них це нормально, хоча цей епітет також є маркером імперського погляду росіян на себе і на світ. Цей культурний експорт є фіговим листком, який прикриває реальний стан речей, яким є архаїчна культура», — зазначає Якимчук. Вона наголошує, що архаїчність росії помітна й у творах її класиків: «Таємнича російська душа» — це те, що було звичним тоді і залишається таким у сучасній росії».

У цьому інтерв’ю Якимчук називає російсько-українську війну війною за деколонізацію, «війною, яка нарешті звільняє нас від імперського погляду на нас не лише росії, а й усього світу». «Україна, яка колись була об’єктом, тепер перетворюється на суб’єкт і стає все більш самостійною. Наша помітність у світовій культурі залежить від нашої перемоги на фронті. Якщо наше покоління переможе, ми будемо у світовому каноні літератури. Бо нові сенси народжуються прямо в нас», — переконана вона.

Читайте також: This is me and my metal storm-shutters

The Guardian опублікувало статтю культурної кореспондентки Шарлотти Гіґґінс під назвою «У Києві я побачила українців на передовій справжньої культурної війни».

Гіґґінс пише про те, що для багатьох людей в Україні це війна за «деколонізацію» – і мистецької спадщини росії зокрема.

«Російська література та музика, російська культура всіх видів виключена з меню в Україні воєнних часів. Це майже шок повернутися до Великої Британії й почути російську музику, яку безтурботно грають на Радіо 3. Цю відсутність, дехто сказав би стирання, може бути важко усвідомити за межами України», — зазначає кореспондентка. Вона згадує про ситуацію з виключенням Чайковського з програми симфонічного оркестру у Кардіффі та складнощі з тим, що пояснити світові, що музичний твір, який прославляє російські військові досягнення та містить справжні гармати, може бути чимось за межами поганого смаку, коли росія в той момент обстрілювала українські міста, тим більше, що це й ще безпосередньо стосувалося сімей оркестрантів.

Як зазначає Гіґґінс, такі моменти в Західній Європі рідкісні, на жаль: люди продовжують читати Чехова і Лермонтова і виконувати Мусоргського, а про «скасування» російської культури мова зовсім не йде. Цьому журналістка протиставляє Україну, де російсько-українську війну бачать і як, за вже згадано раніше виразом Любові Якимчук, війну за деколонізацію. 

У статті йдеться про те, що українська повна відмова від російського контенту та російської культури може бути неприємною тим, хто російською культурою захоплюється. «Проте слід розуміти контекст цієї відмови: українці виходять з історії, в якій Російська імперія, а потім Радянський Союз активно й часто жорстоко придушували українське мистецтво. Твердження путіна про культурну невіддільність росії від України є одним із його ключових виправдань для вторгнення. Водночас російська інструменталізація своєї художньої історії вражає», — наголошує журналістка.

Гіґґінс наводить аргументи українських митців про м’яку силу російської культури, що сприяє утвердженню наративів про велич росії у світі. Вона пише про зневагу українців до міту про тонку російську натуру: «В Україні існує узагальнений крик “фігня” щодо міту про “російську душу”». 

Російське мистецтво й література можуть повернутися до України лише тоді, коли війну за деколонізацію вона цілковито й незаперечно виграє. Як пише Гіґґінс, «деякі українці, з якими я розмовляю, сподіваються, що одного дня, після закінчення війни, з’явиться спосіб споживати російську літературу та музику – але спочатку потрібно виконати роботу з деколонізації, включаючи перечитання та переосмислення класичних авторів, розгадування того, як вони відображали, а часом і проєктували цінності Російської імперії. А поки, каже Наталка Ворожбит, “моя дитина буде нормально рости без Пушкіна чи Достоєвського. Мені не шкода”».

Що ж, здається, нас нарешті починають по-справжньому розуміти.

Попередні частини огляду:

• • «Голос з України: українська література у матеріалах іноземних медіа» — 27 лютого;
  • «Ще більше голосів з України про літературу й культуру в іноземних ЗМІ» — 12 березня;
  • «Молоде покоління українців працює з вільним віршем» — міжнародні ЗМІ про літературу під час війни» — 25 березня;
  • «Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ» — 7 квітня;
  • «Пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам» — що писали в іноземних ЗМІ про війну в Україні — 20 квітня;
  • «Багато в чому саме російська література сплела маскувальні сітки для танків рф» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 28 квітня;
  • Як українці звикають до пронизливого звуку нової реальності — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 5 травня;
  • Українську поезію «змітають із прилавків» — що писали про Україну в іноземних ЗМІ  — 12 травня;
  • «Кримські татари говорять між собою мріями про вільну Україну» — що пишуть про нашу країну у світових ЗМІ — 19 травня;
  • «Пушкін може мало чого нас зараз навчити, а Шевченко знову актуальний» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 26 травня;
  • «Захід має завершити проєкт із деколонізації росії» — що пишуть іноземні ЗМІ про війну в Україні — 2 червня;
  • «Українська мова готова до того, що ми зараз переживаємо» — що пишуть світові ЗМІ про нашу країну — 9 червня;
  • «Війна, яка знаменує вихід України з колоніального стану» — що пишуть про нашу країну світові ЗМІ — 7 липня;
  • Війна, яка переросла в тероризм — що пишуть про Україну у світових ЗМІ — 21 липня;
  • Українці потребують більшого, ніж естетизації війни — що пишуть про нашу країну в світових ЗМІ — 1 вересня;
  • Хочемо ми цього чи ні, але путін атакує і нас — що пишуть про Україну у світових ЗМІ — 23 вересня.