Книжка має значення. Три лекції від Забужко, Малковича і Гнатюк

23 квітня, у Всесвітній день книги та авторського права, Інститут книги організував три лекції від Олі Гнатюк, Оксани Забужко та Івана Малковича. Відомі культуртрегери розповідали про роль культурних амбасадорів у промоції літератури, книговидання в кризових умовах та роль письменника у світі інформаційної пропаганди. Читомо законспектувало найцікавіше.

Оля Гнатюк. Роль культурних амбасадорів: як Україні вийти за рамки звичного іміджу

Оля Гнатюк – польська дослідниця в галузі українознавства, перекладачка та популяризаторка української літератури, співробітниця Інституту славістики Польської Академії Наук, професорка НаУКМА, членкиня польського й українського ПЕН-клубів. раніше – голова Товариства промоції української культури в Польщі та польської в Україні.

Якщо ми маємо чимало якісної продукції та якісних авторів, нам набагато легше пробитися з цим на міжнародний ринок, але потрібно розуміти, що це інший ринок зі своєю специфікою. Для того, щоб зрозуміти як промовляти до іноземної аудиторії, потрібно знати її зацікавлення.

Наприклад, Україна пишається своєю народною культурою, але у Польщі з таким продуктом недоцільно пробиватися. У польському самосприйнятті народна культура витіснена як щось меншовартісне, відстале, нецікаве. Але, коли це Dakh Daughters, це щось інше, драйвове і цікаве для поляків. Подібно і з літературою. Потрібно було щось незвичайне, як от «Польові дослідження» Оксани Забужко, чи як романи Юрія Андруховича й Тараса Прохаська. Всі названі автори знайшли свою публіку у Польщі. Кожного разу їх зустрічають з великою радістю. Це ефект наполегливої роботи, яку відразу не видно.

На зламі 80-90-х рр. українська культура і література сприймалась крізь призму радянськості, Коли «велика російська література» сприймалась як очевидне, то українська література – як щось відстале. Це випливало з додаткових стереотипних уявлень щодо українського націоналізму й пострадянської бідності.

Як з цього вийти? Запропонувати щось несподіване. Мені пощастило взяти участь в одному фестивалі. Це був початок 90-х років і я отримала пропозицію підготувати антологію. Я упорядкувала її ударними темпами, але вона стала проривом і ламанням всіх стереотипів. І це без проголошення того, що я ламаю ці стереотипи, а даючи зовсім іншу картину. З того часу почалося зацікавлення українською літературою, з’явився запит і з’ясувалося, що на нього немає можливості відповісти, бо немає добрих перекладачів.

Ми з Адамом Поморським, віце-президентом польського ПЕН-клубу, домовились організувати перекладацькі семінари. Так виникла група молодих перекладачів, які називають нас своїми вчителями. Серед моїх учнів і учениць – Катажина Котинська, яка переклала Оксану Забужко, Рената Руснак, яка перекладала надскладні для перекладу твори Тараса Прохаська.

Є трохи менш відомих перекладачів з української, але також є й білоруські перекладачі з української та польської, які вважають мене вчителькою. Бо ми змогли дати їм певний культурний бекграунд. Тут просто питання щасливого моменту, щасливої констеляції зірок і передовсім дуже якісного нестандартного продукту. Книжка має продаватись, а за цим стоїть феєричний автор, який заполонює свого реципієнта аурою, яку неможливо знайти в іншій культурі.

Одна з перших рецензій на роман Юрія Андруховича була з захопливим вигуком – «Такого письменника у нас немає». Це був неспокійний розрахунок з українськістю і з минулою радянськістю, щось, що не відбулося у польській літературі. А тут виринає автор у несподіваному ракурсі, який не вміщався у попередні стереотипи та звичний імідж української літератури.

Зі стереотипами боротися неможливо, їх можна замінювати чимось іншим, позитивним посилом.

Оксана Забужко. Література в час холери. Чому письменнику пора знову влізати в танк

Оксана Забужко – письменниця, авторка двадцяти книжок різних жанрів (поезія, проза, есеїстика, критичні студії). Твори Забужко перекладено у понад двадцяти країнах світу, екранізовано, інсценовано, покладено на музику. Лауреатка численних премій і нагород, останні з яких – премія Центральної та Східної Європи «Ангелус» та відзнака ім. Омеляна Ковча (2018 р.), за видатну літературну працю та громадянську позицію, чесну і правдиву розповідь авторки про рідний народ, яка стала його голосом у світі та виразним словом на захист національної гідності й універсальних людських прав.

Письменник завжди заангажований фактом проговорення, письменник завжди має обов’язок перед мовою та відповідальність перед нею. І ця письменницька функція називання речей постійно тримає тебе у тонусі, ти слухаєш як люди говорять і чуєш, коли вони брешуть, маніпулюючи мовою. Більшість це робить несвідомо, бо не думає, коли говорить. Більшість отримує мову з освіти й медіа блоками. Воно чіпляється і влізає в мову, ці звороти, над якими ти не рефлексуєш. А письменник мусить, він постійно деконструює мову, постійно перевіряє її на зуб. Я це до переваг, які дає письменникові його професія у світі гібридних воєн.

У 21 столітті війна відбувається у форматі локальних спецоперацій. Вона найкраще ілюструє чим будуть надалі війни і як можна сильно зекономити на бомбардуванні міст. Значно ефективніше воювати у добу сучасних інформаційних технологій. У попередніх диктаторів не було цих переваг – інтернету, телебачення. Неможливо було влаштувати покриття цілої країни вигідною дезінформацією.

Ефективніше масово хакати мізки регіонам, країнам, народам, аніж бомбардувати міста. Збомбардуйте мізки людей і вони самі винесуть вам ключі від міста, заплатять за власний розстріл. І Крим, і Донбас – ілюстрації цієї тези.

Мене обурює, коли люди говорять, що війна тільки на Сході. Це безліч різнопланових операцій, на які пішло 10 років найдорожчої у світі нафти та газу. Росія витрачала великі кошти на освоєння технології хакання мізків.

За цим захопливо стежити тим, хто любить комбінаторику, але історикам, письменникам – не дуже. Ти весь час маєш відчуття, що тебе атакують. Бо ти можеш відрізнити штучний сценарій від того, який є природним, який складається сам собою. Це може відрізнити будь-який письменник, який знає, що таке сюжет.

І ця книжка (йдеться про книжку «І знову я влізаю в танк»: Видавництво «Комора». – ред.) – дитя ґвалту, а не дитя любові. Замість того, щоб писати роман, ти мусиш раз у раз відстрілюватись. Всі тексти з 2012 по 2016 рік, які сюди увійшли, мають розказати свою історію вимушеної появи.

Наприклад, про антиукраїнську кампанію до Євро-2012 у європейській пресі, коли ще західна публіка нічого не розуміла, коли у нас взагалі не було ніякої інформації про те, що про нас там брешуть і те, що там багато інформаційних закладок, які підготували європейського обивателя до того, що Україна це країна 404, розколота на схід і захід, з різними традиціями.

І зрозуміло, що ця країна не витримає, у ній треба закрутити громадянський конфлікт. Європа вірить відразу, що це Схід і Захід починають битися між собою, а то далі вже входять миротворчі війська. Відомо, з якої країни все це готувалося.

Я себе вважала мобілізованою з 2012-го року. Це коли тобі міжнародна агентка каже, що є можливість у Süddeutsche Zeitung написати оп-ед і ти все кидаєш, відкладаєш всі свої справи й пишеш цю колонку, бо можеш пояснити, що це все неправда.

Ця книжка може прочитуватися як досвід письменника в умовах інформаційної війни. Це мій спосіб поділитись тим, як жити у цих умовах перманентного бомбардування мізків. Цей досвід зла уже нікуди не дінеться. Спокуса ним скористатися піде далі по земній кулі.

Приготуйтесь, що нам доведеться жити у світі, де дедалі більше вдосконалюватимуться технології хакання мозку, перед якими людський розум поки що незахищений. Єдиний доступний мені досвід того, як вберегтись – це література, це добра книжка, це здатність відчувати мову, це відчуття стилю, яке підказує, де справжнє, а де фейк. Поки що добра книжка – це найякісніший з антидотів в умовах оцієї війни.

Іван Малкович. Абетка видавця: як створити чергу по книжку

Іван Малкович – український поет і видавець, директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Автор-упорядник понад 30 книжок для дітей, зокрема, «Українська абетка», «Улюблені вірші», «100 казок» та ін.

Якщо хтось з вас хоче стати видавцем, ви повинні знати, що ви відразу перестанете читати улюблені чи омріяні книжки й будете мріяти ходити у плащі-невидимці, щоб вас ніхто з авторів не бачив і не підсовував рукописів, які лізуть з усіх можливих шпарин. Вони мені вже ввижаються.

А коли ти берешся за рукопис, то мусиш його три рази прочитати. Перший раз читаєш і думаєш, що можна з нього зробити, розмовляєш з автором, радиш, що змінити. А надто тепер мені важливо розповісти дітям ближчу історію, бо вони сьогодні не мають літературних подразників. Їхня література як ідеологія, у доброму сенсі, не заохочує до знання і не закріплює ті знання, які вони вже мають. Важливо якісь лінії вмонтовувати у тіці книжки, щоб вони зачіпали. І далі читаю другий і третій раз, бо не довіряю іншим редакторам і коректорам, вношу всі правки сам.

Але це все відступає на другий план, коли виходить книжка. У кожній справі, і в тому числі у видавничій, важливо, коли у колективі між людьми створюється додаткова вартість, яка дорівнює любові. Її ти не купиш ні за які гроші. Коли є така атмосфера, вона найдорожча. І у нашій державі все було б набагато краще, якби ми змогли створити цю додаткову вартість – любов.

Першу серйозну чергу по книжки я побачив, коли ми видали перший том Гаррі Поттера. Це був 2002 рік, ми вирішили провести презентацію на Хрещатику опівночі. Перед тим також зробили на 1+1 конкурс двійників Гаррі Поттера. Серед журналістів його виграв покійний Ігор Слісаренко.

І ми мали на презентації Гаррі Поттера, який прибував звідкись, говорив з акцентом, Геґрід приїхав на Harley-Davidson. У Києві тоді не було де продавати книжки, було кілька книгарень, які погано працювали, книжки не купували, бо вони були поганої якості. І тут черга, і нам не вистачає 1000 книжок. Це було незвично.

А наступного разу це був проект «Міні-диво». Ми видали міні-версії наших книжок тиражем 1 600 000 і продавали їх по 1 гривні. Ми отримали 40 000 листів від читачів, бо окрім цього розігрували ще 7 комп’ютерів. Я пізнав країну за цими листами. Над деякими ридав.

Мене ці люди так розчулили, що під час розіграшу у прямому ефірі на УТ-1 я сказав, що подаруємо ще 700 великих книжок авторам найкращих листів. Я мріяв, щоб ці книжки дійшли до кожної області, мріяв про Луганщину, Донеччину, але видно замало.

Окрім цього, велике натхнення і відповідальність робити книжки не тільки для дітей, а вже для тих дітей, які стали дорослими й мають своїх дітей. Нам нещодавно виповнилось 26 років, і нарешті ми почали видавати дорослу літературу.

Далі ми почали продавати свої права закордон. Першим було американське видавництво Alfred A. Knopf, яке видає нобелівських лауреатів і має дитяче відділення Random House. Це був 1996 рік і вони продали цю книжку ще у 7 країн. Далі був дуже цікавий досвід із «Сніговою королевою», Єрко захопив усіх. Ці книжки вийшли вже у 22 країнах світу. Найкраще видання цієї книжки було у Великій Британії, її видало видавництво Templar. Вона мала там шалений успіх й опинилася у топ-трійці різдвяних продажів.

Але поява гаджетів – невипадкова, і я впевнений, що Бог готує нас до великих мандрівок. Навіть, коли діти чи знайомі їдуть за кордон, на інші континенти, ви не заберете з собою всіх книжок, але у пристрої – заберете і книжку, і музику, і фотографії. А що казати, коли будемо летіти на інші планети.

Тому ми зробили електронну інтерактивну версію «Снігової королеви». Після цієї книжки для мене письменники вже не здаються чарівниками, а ці 20-ти річні хлопці-програмісти. Ми робили мозкові атаки, пили чай, фантазували, я їм про тролів розповідав, викривлене дзеркало і не уявляв, що цифрами можна все це створити. Керівник цього проекту зараз в Америці, де став дуже успішним. Я вірю, що якщо тут буде краще, то хтось з них повернеться.

Бажаю, щоб у вас траплялись щонайкращі книжки й ви докладались до їхнього створення.

Фото: Дмитро Ларін (УП), Громадське Культура, platfor.ma