«Коли мої вірші читають в окопах — готова ради цього жити» – Ліна Костенко презентувала збірку «Вітер із Марса»

5 травня Ліна Костенко презентувала поетичну збірку «Вітер із Марса», що вийшла у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Тексти охоплюють понад три десятиліття творчості авторки: деякі вже відомі читачеві, а деякі – опубліковані вперше. Є цикл «Коротко – як діагноз» 1993 року, є вірші, написані на час пандемії, багато – вже за повномасштабного вторгнення, і є вірші, датовані 2026 роком. 

Ліна Костенко постає ніжною і ліричною, жорсткою і критичною у громадянській ліриці, не оминає увагою ШІ, пише про те, як виникає з населення народ, захоплюється військовими, які «бувають тільки в легендах», передбачає і застерігає планету від вітру з Марса.

Разом із тим аналізує останні події й дає діагноз переродженню України: 

І на очах у всього світу,

на повен зріст у боротьбі,

от ми і вийшли на свою орбіту

і стали рівними собі.

Презентація була закритою, модератором виступив директор видавництва Іван Малкович. Серед учасниць події була донька Костенко – Оксана Пахльовська, професорка Римського університету «Ла Сап’єнца» та завідувачка кафедри україністики при департаменті європейських досліджень.

Збірка «Вітер із Марса» уже стала бестселером, перший наклад – 10 000 примірників передзамовили читачі. Видавець готує ще 8 000. Однак це лише початок, оскільки дві інші книжки Ліни Василівни, що вийшли в «А-ба-ба-га-ла-ма-га» мали сотні примірників (роман «Записки українського самашедшого» – близько 234 000, а «Ліна Костенко: Триста поезій» – понад 300 000).

Ліна Костенко запросила письменників-військових (Єву Тур, Мальву Крижанівську, Єлизавету Жарікову, Іларіона Павлюка тощо), — чиї тексти любить і читає — і каже, що хоче до них, на війну. «Але зараз мало можу вам помогти, зате ви — там», – сказала вона. У розмові вона запитує, коли ж у них випадає нагода писати? І хоч питання майже риторичне, Ліна Костенко знає, що присутнім насамперед випала нагода «по-справжньому вчитися жити». 

Про молодих письменників 

Тут у нас фундація Ліни Костенко створюється, і хтось казав, що там будуть вивчати мої твори тощо  (Фундація Ліни Костенко – це нещодавно заснований простір, спрямований на різні гуманітарні й культурні ініціативи, а також на дослідження і переклади спадщини письменниці – ред.). А я кажу: «Треба вивчати зараз твори тих, що починає писати». Бо мене, наприклад, в літературі ніхто не привітав, а навпаки — накинулись. Через те я дуже добре знаю, що таке, коли тебе не вітають. Я хочу, щоб вас, молодих, вітали, і щоб ми йшли не облаяні, не оббріхані, щоб ми писали прекрасно. Приходьте в нашу фундацію, читайте вірші, одне в одного вчіться.

Розкажу вам смішну річ. Значить, за часів незалежності письменників багато, а хочеться ж виокремити кращих. Якийсь конкурс в інтернеті був — треба виокремити найкращих, голосували за письменників читачі. Якщо стільки-то голосів письменник набере — значить, уже на такому місці, то на такому. Ви ж знаєте, у нас із золотих письменників вже зробили теж добру комедію: у день Голодомору їли канапки з ікрою і нагороджували українських письменників. От, тоді ще під час незалежності проголосували — хто найкращі письменники України, визначили десятьох. І під цим списком вже була така зноска: щоправда, багато голосів читачів набрали Валерій Шевчук і Ліна Костенко, але ми їх у цей список не ставимо, бо вони опинилися на узбіччі літературного процесу. 

Так що, щоб надалі нічого подібного не було — я кажу вам: у цій фундації прокладайте, молоді, шлях на наступні роки. Завдання нашої фундації — щоб письменники були почуті. Атмосфера, яка завжди буває у нас тут, у фундації, вселяє мені надію, що ми щось зробимо корисне.

Про штучний інтелект 

Я люблю прогрес, та щось людство перебирає. Якось я чула пісні на мої слова, які створив штучний інтелект. Він дуже емоційний — там стільки пристрастей, емоцій. Часом емоційніше, ніж люди це роблять. Але не даємо штучному інтелекту перегинати людей. Давайте будемо самі створювати, а то ж так не можна.

Альтернативи розуму нема, 

бо він живий, з душею нерозлучний. 

Хіба вже людство злизало з ума, 

що так потрібно створювати штучний?

 

— З вірша 2024 року

Про Чорнобиль і війну

Якось і ніколи люди не мають змоги жити в цьому Божому храмі — то нам Чорнобиль зробили, то тепер війна. А Чорнобильська катастрофа і війна — вони ж змикаються. Бо хто був у зоні, той знає, що це таке. Колись говорили про мінімізацію наслідків. А як мінімізувати? Тим більше якщо зараз дрон потрапив у цей новий саркофаг — це страшне.

Я знаю Чорнобильську зону — мабуть, кожне село. Я знаю, що таке загибель. Ціле Полісся. За мною біг один чоловік на Поліссі, з одного села, коли ми вже сідали в автобус: «Мені сказали, що ви письменниця. Скажіть щось, зробіть щось, не бійтеся — ми українці, але ми поліщуки».

Існують волиняни, існують подоляки, існують гуцули, а це поліщуки. Навіть березуни. А це важливо — що березуни. В тому етносі ще й березуни є. І це їхня мала Батьківщина. У нас Чорнобильська зона — не тільки Чорнобиль, а й Овруччина. На Овруччині 19 мертвих сіл. І вони дуже страшні. І вийти з цього неможливо. Скажімо, Старошапеличі — їх хотіли закопати, а потім щось зверху збудувати. Зруйнували й нічого не збудували. І так лежить це все розірване. І хрест стоїть на цвинтарі — там діда Вержина сини витягнули з води й поховали там. Що робиться в зоні — це страшне.

І тут війна — і не забувайте, що з Білорусі, через зону, приходила до нас війна. Я знаю цей люд — вони там гнули окопи. Тобто звідти йшли з Чорнобиля, де нас добивали, а звідти йшли зі сходу, з півдня. Мій чоловік із запорожців, козаків, він зі сходу, і я люблю степ.

Як не дивно, а мене довгий час надихав Чорнобиль, Чорнобильська зона. Я туди їздила, я відчувала, що життя моє недаремно проходить, бо я щось роблю і щось зберігаю. Те, для чого живеш — це й надихає.

Чорнобиль для мене — це люди, яких поважаю. Люди, які не боялися, йшли, щоб врятувати щось від народної культури. Я їх так люблю.

Про нову збірку й мистецьке чуття

Я чула вітер з Марса. Він був зловісний, він попереджав. Я справді чула — якось був запис вітру з Марса і відчула загрозу в майбутньому. Це було роки три-чотири тому. Це відчуття таке, наче я там побувала на Марсі. Це настільки зловісно, настільки страшно, що мені війнуло це по землі. Я дочула: вітер, який може пройти по землі. Але не пройде. Не повинно — поки вони такі є (про військових письменників – ред.), то не пройде.

Бо в 93-му я не те що не була почута, а один письменник мене зустрів, каже: «Ой, Ліно Василівно, як ви здорово написали — покотили Україну до прірви, га-га-га». Тоді був такий критик Анатолій Макаров. Він написав в газеті: «Та треба ж прислухатися, подивіться — вона ж попереджає». Нічого не помагало. Через те треба писати так, щоб нарешті люди почули. Це було до війни. І не розуміли, що війна буде.

На жаль, так — є люди, які відчувають більше. Але цим людям не легше від цього. Просто ці люди дуже відчувають, вони дуже знають, що робиться, і вони розуміють, що робиться. Люди, як правило, не дуже вдумуються. Таке передчуття в мене було з тим Марсом, і не можу досі відійти від цього.

Про шістдесятників 

Вони не були шістдесятники — ті, хто просто жив у той час. Шістдесятники — це діло складне. Вони, крім того, що це були просто талановиті люди, кожен у своєму жанрі — бо це були не тільки письменники, а й художники, композитори. Але коли почалися ті страшні роки судів — хто як себе виявив. Справжні шістдесятники йшли на барикади. Їхали у Львів на суд. Оті натовпи, які нам помагали, стояли, поки нас не випустять, то теж були шістдесятники. Безіменні люди — то були шістдесятники.

Поет, який писав «Партія — очі мої, партія — серце моє» (мені дуже шкода, що він це написав), то не є шістдесятник. Мені дуже шкода Івана Драча, талановитого поета. Я його дуже любила, просила: «Залишися таким, як ти оце зараз є». Але зараз уже ніхто його не згадує як поета. Згадують як депутата, а треба, щоб поети не втрачали себе. Я не хотіла його образити — я хотіла його зупинити. Але зупинити було пізно. Отак пропадали поети. Причому він же був справжній поет. Людина живе в часі, і час живе в людині. Ми часто буваємо дуже несправедливими.

Сучасна молодь співає пісні про те покоління. Зараз з відтворенням персонажів дуже велика проблема. Я дуже рада, що я ще жива. А то б у таких спектаклях вони б і мене зобразили. Бо я, коли дивлюся, як вони зобразили Аллу Горську або Вінграновського, — це кошмар якийсь (про виставу «МУР» – ред.).

Як можна назвати спектакль про Стуса — «Стусанина»? Я ж цих людей знаю, вони ніколи для мене не вмерли. Після львівських судів ми із Горською, з Надією Світличною ночували у Теодозії. Вона нам постелила так трьом, видала по якихось піжамах. Боже, як ми сміялися тоді. Взагалі Алла Горська дуже цікаво сміялася. Коли вона сміялась — всі сміялись навколо.

Микола Вінграновський був людиною природи. Він входив у ліс, побачив мухомори — а вони красиві, вони отруйно красиві — зупинився і сказав: «В ясновельможному туманю коронувався мухомор». Він ходив і співав. Не можна з нього робити такого «героя».

Люди, які тоді прийшли, вони ж не знали, що вони шістдесятники. Це були молоді, гарні, чесні люди. Що було найкраще тоді між ними у стосунках? Взаємна повага і любов. Через що Василь Симоненко мені присвятив вірш — «Перехожий». Ми були незнайомі, але в Івана Світличного завжди збирались люди. І незнайомий мені хлопець читає свої вірші. Я на нього дивлюся і думаю: «Точно поет». Він, видно, вловив, що я його відчула, і присвятив цей вірш. Ми дуже одне одного поважали. Такої ворожнечі, гризні, як була з 80-х і 90-х років, — цього не було в нас.

Покоління, яке прийшло в 80-х роках, не тільки не оцінило 60-х — почало їх бити копитом. А бити для чого? Щоб утверджуватись. Ми любили Нью-Йоркську школу (мається на увазі Нью-Йоркська група — ред.). Ми її не знали — вони собі там з’являлися. І ми знали там Богдана Бойчука, Емму Андієвську. Ми намагалися дістати, прочитати — і ми їх любили. Потім Василь Герасим’юк бере інтерв’ю у Богдана Бойчука, а Бойчук серйозно каже, що Нью-Йоркська школа була така талановита, а шістдесятники їм заважали, перешкодили. Ніколи не перешкоджали. Ми ніколи не переходили нікому дорогу. Ми були самодостатні. У 60-ті були дуже талановиті люди. По-людськи талановиті.

Про часи й таланти

Часи не можуть порожнювати — зазвичай з’являються талановиті люди. Причому часи можуть і вбити. Просто часи можуть бути так, як, скажімо, українська література в XIX столітті, коли її вбивали. Якщо забороняється мова, то як буде розвиватися література? Тоді вбивали літературу, а люди були дуже талановиті.

У тяжкі часи талановиті й розумні люди загострюються особливо. У них загострюється відчуття, вони починають згуртовуватися і формувати життя.

Наші таланти вбивали. 20-ті роки — дуже талановиті люди були. Добре, що зараз до них теж інтерес великий. Це були талановиті люди, але вони були придавлені. Не можна кон’юнктурою займатися. Гуманітарна аура нації необхідна. Над Італією — стоїть гуманітарна аура її митців, над Францією – своїх, над Англією — своїх. 

Ми самі багато в чому винуваті. Чого пішли в малороси в XIX столітті? А як вступали в партію за радянських часів? То так само, як малороси вступали. Бо це престиж, це добробут. Просто спокушалися.

Про антимілітарну літературу

Може, я скажу неправильно, але вважаю, що література повинна бути антивоєнна, тому що війна — це те, що вбиває людей. Недавно на Полтавщині поховали 19-літнього хлопця. Недавно десь на сході поховали 21-літнього. Не можна вбивати людей. Так що література антивоєнна — і природно «Прощавай, зброє» і так далі.

Але ворог назавжди повинен бути — «анти». Література повинна бути проти ворога, і треба ворога знати. Хтось навіть сказав, що доживе до того, що наступне покоління не знатиме російської мови. Ну це дурня абсолютна. Мову свого ворога треба знати, культуру ворога знати треба, якщо вона є. Літературу — все треба знати.

Антивоєнна література не повинна бути публіцистичною, декларативною, а повинна йти через душу.

Ми не повинні толерувати стиль, що любить Росія. Між іншим, Росія весь час воювала. Один з їхніх авторів пише: «Хоч рило в крові, но наші в селі». Ось гасло Росії. Ми інакші. Нам не треба рила в крові. Ми проти війни. Але ми мусимо перебороти цих ворогів.

Про те, що надихає

Мене довгий час надихав Чорнобиль, Чорнобильська зона. Я туди їздила, я відчувала, що життя моє недаремно проходить, бо я щось роблю і щось зберігаю. Те, для чого живеш — це й надихає. 

Надихають мене страшно оці люди, які борються зараз. Коли мені передали, що солдати читали мої вірші в окопах — я готова ради цього жити. Ось що. Вони мені передали прапори. Це надихає. Мене не надихають премії, звання і так далі. Героїв України понагороджували — за кого? А є у нас герої — вони ж не нагороджені. Вони полягли, і ніхто про них не знає. От де герої.

Мене надихають гарні люди. Я абсолютно не переношу поганих людей. Причому кажуть, що письменникам легше писати негативні персонажі. Мені завжди найлегше писати гарних людей. Кожна людина, в якій є щось справжнє, мене надихає.

А ті військові, які читають вірші, мене просто зворушують. Генерали, які хочуть, щоб я їм підписала книжку, — та я їм напишу скільки завгодно. Не всім, правда. Вибірково.

Про свободу і покликання письменника

Я вірю, що Україна буде така, як ми з вами прагнемо. Тому що є люди, які готові життя віддати. Нам завжди є за що вмерти, бо нам є для чого жити. Випробування будуть страшні. Маємо страшного сусіда. Сусід не заспокоїться. Боротися треба. Треба боротися.

Яких більше людей — хороших чи поганих? Середніх. Просто ніяких. Середніх, звичайних людей. По-справжньому хороший? Це вже коли героїзм. Людина порядна, яка знає межу, якої не можна переступити — це як мінімум. А вже хто здатний на максимум — то це ціле щастя.

Письменник не повинен від чогось залежати. Якщо ти письменник — не треба засідати, треба писати, їздити. Я від спілки пішла, і все. Нічого не треба боятися. Я звикла не друкуватись. Якщо мене не друкувати — нічого, я обійдусь. Часом можна так надрукуватися, тебе похвалять — і раптом все зникає. Я була готова не друкуватись ніколи.

Але редакторка видавництва «Либідь» Світлана Головко мене витягла, і вони відібрали і почали друкувати. А я так дивлюся — а вони хороші, і мені нічого не нав’язують. Я звикла, розумієте, до редакторів, що вони мене бояться, вважають, що я жахлива, зі мною важко працювати. От, вони мене різали, вони мені підставляли рядки, то я вибухала. А ці нічого не вимагали, розумієте?

Правда, добрим словом я можу згадати й Ігоря Римарука, і Костя Москальця, які за радянської влади видали вибране, попросили, щоб я дала недруковані вірші. Я кажу: «Хлопці, вас же знімуть з роботи». А вони кажуть: «Це наша проблема». І вони у вибраному надрукували під зірочками недруковані вірші. І нічого — їх не посадили. Розумієте? Нічого не треба боятися.

Нам якби не війна, якби ми гарно жили — у нас би була свобода. Бо українці перше, що взяли — ми взяли свободу. Росіяни на це не здатні, вони щось не вміють. А українці — тільки незалежність — свобода внутрішня в нас є.

Треба писати так, щоб нарешті люди почули. 

Читайте також: Єдиний, хто не втомлюється, – час: цитати з віршів Ліні Костенко

Фото: Юрій Либенський