Коли закінчиться російське вторгнення до української шкільної програми

Росіяни вбивають українських дітей. Від початку російсько-української війни постраждало вже 624 дитини, з них загинуло 219. Водночас у тій самій реальності їхні однолітки, іноді навіть однокласники продовжують вивчати на уроках зарубіжної літератури твори, які належать до культурної спадщини окупантів. Їхня зброя вбиває, але їхня література залишається важливою складовою нашої шкільної програми, легітимізуючи надуману культурну зверхність агресора. Такий болючий парадокс української системи освіти.

Міносвіти вирішило тікати від русского міра черепашиними темпами

Уже декілька тижнів тому міністр освіти та науки України Сергій Шкарлет пообіцяв переглянути доцільність вивчення росліту в межах шкільного курсу «Зарубіжна література». 

Судячи з його слів, робоча група спеціалістів, які мають оцінити необхідність наявності творів російських авторів у програмі із зарубіжки, була створена в першій половині квітня. Тобто десь аж через півтора місяця після початку повномасштабного вторгнення.  

Проте новин щодо принципового розв’язання цього питання від Міносвіти відтоді не надходило. А минув уже майже місяць. Тож є спокуса трохи підказати її учасникам, за що ж саме можна закенселити більшість (якщо взагалі не всі) творів літератури, що досі залишаються у шкільній програмі. Спойлер: у другій половині статті ви знайдете немало таких підказок. 

А поки всі чекають висновків від цієї поки «неробочої» групи, Шкарлет дозволив учителям «перегортати деякі сторінки підручників», щоб уже зараз видалити росіянські наративи зі шкільної програми. 

Це значить не лише те, що свідомі згубного впливу росліту вчителі з чистою душею можуть його ігнорувати (до речі, про те, як це можна зробити, написала нещодавно Освіторія). У позиції Міносвіти є цілком конкретна проблема: вона розв’язує руки тим, хто й досі вважає Алєксандра Пушкіна і компанію творцями непроминальних шедеврів: за їхнього бажання росліт у програмі можна й залишити. 

А його там таки не бракує: російських авторів у середній і старшій школі у нас вивчають в обов’язковій програмі в кожному класі — з п’ятого по одинадцятий. 

Складно назвати більш символічні маркери постколоніального статусу, аніж таке дбайливе збереження спадщини агресора коштом часу та зусиль наших дітей.

При цьому за іншими європейськими державами аж такого пієтету до російської класики не помічено. До прикладу, британським учням на сайті «School Reading List», такому собі агрегаторі рекомендованої літератури, пропонують прочитати хіба що Алєксандра Солженіцина: ні тобі Пушкіна, ні навіть Фьодора Достоєвського. 

Російсько-українська війна, очевидно, дала процесу втрати будь-якого пієтету до росліту в Європі додатковий поштовх. Так, за словами методистки Київського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів Наталії Химери, зараз більшість європейських вишів обговорюють вилучення творів російського мистецтва зі своїх програм. Тобто відмова від розгадки «русской душі» стає трендом. 

Читайте також: Кому потрібна література у школі?

Дерусифікація «зарубіжки»: два кроки вперед, один — назад

За радянських часів в українських школярів цілеспрямовано формували враження, що вартісної світової літератури поза російською практично не існує. 

Професорка Леся Мірошниченко констатує: «У школах колишнього СРСР, до складу якого входила й Україна, світова література як предмет не вивчалася, лише окремі твори були включені в історію російської літератури, читалися російською мовою і розглядалися в контексті цієї мови й літератури». 

Своєю чергою екс-головред Українського тижня, а нині військовий ЗСУ Дмитро Крапивенко згадує, що росліту в цьому неапетитному міксі було з три чверті: «Коли я навчався в школі, література викладалася таким чином: ¾ — російська і ¼ — деякі твори світової класики. Це багатьом деформувало мізки. Сам термін «велика російська література» — він постколоніальний».  

Ясна річ, зі здобуттям Україною незалежності ситуація мусила змінитися. У цій таблиці зі статті методиста Юрія Султанова ви бачите порівняння відсоткового співвідношення російської літератури до решти світової у програмах дев’яносто другого та наступного років. 

Тенденція очевидна: що далі в сучасність, то менше було озирань на «старшого брата»-вєлікороса. Однак у 2011 році, за часів Дмитра Табачника, Міносвіти затвердило нову концепцію вивчення літератури у школі. У ній предметом літературної освіти в Україні визнавалися «твори українського, російського та світового письменства, а також письменства представників інших національностей, що проживають в Україні». Тобто російська література руками українських колаборантів знову на якийсь час відвоювала свій особливий статус. 

Цей статус був окремо акцентований у тогочасному наказі Міносвіти: «Особлива роль належить (…) російській літературі як художньо-словесному надбанню, у тісній взаємодії з яким протягом декількох століть формувалася українська  література, а також з урахуванням того місця, яке займає російська література у загальнолюдській системі духовно-культурних цінностей». Виглядає напрочуд цинічно, якщо враховувати всі ті злочини проти людяності, які зараз здійснюються під прикриттям цих самих «цінностей». 

Навіть після Революції гідності російські літературно-окупаційні війська комфортно почувалися у програмах із вивчення зарубіжки. При цьому не можна сказати, що таку ситуацію свідомо ігнорували в академічних колах. Українські літературознавці відверто критикували засилля росліту в школах, однак політичної волі, щоб його відчутно прорідити, завжди бракувало. 

Наприклад, літературознавиця Віра Агеєва наголошувала, що російська класика займає в курсах зарубіжки непропорційно велике місце. А «людський фактор» ще відчутніше поглиблює ситуацію: «Хто в нас переважно викладає зарубіжну літературу? Не секрет, що зазвичай це люди з освітою русистів, їх іще достатньо багато. Я бачила на дуже багатьох прикладах, що людям, які здобули освіту русистів, дуже рідко вдається подолати отрутний пієтет перед великою російською культурою». Ця цитата Агеєвої мала би підказати чиновникам Міносвіти, чи так уже добровільно вчителі зарубліту відмовлятимуться від вивчення російських творів. 

Пушкін — і не наше, і не все

Якщо прискіпливо поглянути на шкільну програму, то в ній легко помітити низку викривлень на користь російських письменників. І перше з них стосується Алєксандра Пушкіна, якого в нас вивчають аж у трьох класах школи: у п’ятому розглядають поему «Руслан і Людмила» в контексті казок народів світу; у сьомому — вірш, що прославляє, цитуючи методичку, «ліцейну дружбу й вірність ідеалам»; а в дев’ятому — лірику та «Євгєнія Онєгіна». 

Тим самим, свідомо чи ні, упорядники програми ставлять Пушкіна в центр світового літературного канону, адже жодного іншого автора так настирливо українським школярам не нав’язують.. 

Проте Пушкін не є незамінним. Так, літературознавець Ростислав Семків вважає, що світовий романтизм можна розглянути не лише за допомогою Пушкіна, Міхаїла Лермонтова, Фьодора Тютчева і Афанасія Фета. Він стверджує, що прекрасною альтернативою Пушкіну та компанії може стати творчість Адама Міцкевича та Юліуша Словацького, а також чеських поетів-романтиків. 

Гарольд Блум у класичній для сучасного літературознавства праці «Західний канон» подає Пушкіна як центральну постать саме російської літератури, при чому про якийсь його вирішальний вплив на світову літературу не йдеться.  

Однак найбільш убивчу (особливо — в контексті вивчення в українській школі) характеристику Пушкіну дала американська славістка Ева Томпсон. У своїй праці «Трубадури імперії» вона пише: «Насамперед Пушкіна можна вважати автором першого повністю успішного художнього формулювання російської імперської самосвідомості. Вишуканість, з якою Пушкін створював консолідуючий образ російського імперіалізму, добре послужила нації». 

Навіть у вірші «19 жовтня 1825 року», який українські школярі вивчають у сьомому класі, замість гімну дружбі, на що натякає шкільна методичка, легко побачити прославлення імперії. Пушкін пропонує адресатам свого вірша «згадати про бурні дні Кавказу», тобто про імперські завоювання Росії, учасником яких він був сам. А ще — підкреслює свою відданість батьківщині-Великоросії: «Незмінні ми: весь світ для нас чужина, / Вітчизна наша — Царськеє Село!»

Вірш є надзвичайно дивним вибором для семикласників іще й тому, що ліричний герой, згадуючи своїх ліцейних товаришів, пиячить сам-один: «А ти, вино, негод осінніх друг, / Хоч би на мить у чаші легкопінній / Дай забуття моїх гірких недуг». Однак за самотньою чашею Пушкін мріє розділити вино з друзями, прославляючи (кого б ви думали, враховуючи, що вірш вивчають українські школярі?)… царя: 

Повніш, повніш! Поки зійде зоря

Усі до дна, до краплі випивайте!

За кого ж це? О друзі, відгадайте…

Ура, наш цар! так! вип’єм за царя.

Переклад С. Крижанівського

Російські автори: замінити не можна залишити 

Якщо Пушкін пропонує адресатам свого вірша (в цьому контексті – українським семикласникам) “випити за царя”, то з Лєрмонтовим упорядники шкільної програми взагалі зіграли за гранню фолу. Адже «Герой нашого часу» — лєрмонтівське творіння, яке українські діти мусять вивчати за програмою дев’ятого класу, — є нічим іншим, як виразником російського колоніалізму та патріархальної зверхності. 

Найповніше ці мотиви представлені в повісті про стосунки Печоріна та шістнадцятилітньої Бели. У чому полягав задум упорядників програми, які змушують дев’ятикласників читати, наприклад, наступні рядки: «А ведь есть необъятное наслаждение в обладании молодой, едва распустившейся души! Она как цветок; его надо сорвать и, подышав им досыта, бросить на дороге: авось кто-нибудь поднимет!» 

Носій імперської великоруської зверхності — Печорін — не бачить нічого аморального у «підкоренні» дикої, як сам Кавказ, Бели. Вже згадувана Ева Томпсон, коментуючи лермонтовський роман, пише: «Місцева жінка трактується як засіб; її смерть бачиться радше як пляма на російському тлі, ніж як велика прогалина в громадському устрої». Тобто місце «Героя нашого часу» в шкільній програмі неадекватне не лише через колоніалізм, але й через мізогінічно принизливе трактування жінки. 

Не все гаразд і з вивченням у школі киянина Міхаїла Булгакова. Його творчість у нас проходять аж двічі: у дев’ятому класі — повість «Собаче серце», а також в одинадцятому — роман «Майстер і Маргарита». Добре вже те, що відверто українофобський роман «Біла гвардія» не додумалися включити до шкільної програми, промаркувавши його як «київський текст видатного письменника». 

Утім у романі «Майстер і Маргарита» також знайшлося місце для булгаківської зневаги до Києва у порівнянні з такою привабливою (і для українських школярів також?) Москвою. «Один із найрозумніших» з-поміж киян Максиміліан Поплавський, отримавши телеграму про загибель на трамвайній колії Берліоза, кидає все та стрімголов поспішає в Москву, аби облаштуватися в його квартирі. Адже «думка про переїзд у Москву настільки точила його останнім часом, що він навіть став погано спати». От і весь український контекст роману. 

Агеєва також скептично оцінює увагу до Булгакова з боку упорядників шкільної програми. «Якщо хтось хоче любити Булгакова, попри те, як він ставився до українців, то це приватна справа тієї людини, але є ще освіта, яка має узгоджуватися з країною, з інтересами держави, в якій цю освіту дають. Та Булгаков у шкільну програму з літератури просто за рівнем не може ввійти, бо скільки там тих уроків зарубіжної літератури у школі?», — наполягала вона задовго до повномасштабного вторгнення рашистів. 

Пушкін, Лєрмонтов і Булгаков — далеко не повний перелік суперечностей шкільної програми, що перетягують на себе ковдру уваги українських школярів. 

Відверто не зрозуміло, чому в школі вивчають байкарський доробок Івана Крилова, ігноруючи значно більш канонічного Жана де Лафонтена. Або що в шкільній програмі робить творчість Володимира Короленка, який насправді є українським російськомовним письменником, до того ж явно не першорядним. Або — чим такий видатний у контексті світового красного письменства Алєксандр Грін. 

Або чому замість нобелівських лауреатів, поетів світового значення — тих же Сен-Жона Перса або Чеслава Мілоша — українські десятикласники досі вивчають вірші Тютчева і Фета, які вплинули хіба що на російських символістів? Адже вони — просто апологети далеко не найвидатнішої французької  «парнасівської» школи поезії. Їхня наявність у шкільній програмі — відверто недоречна. 

Народна депутатка Інна Совсун теж має до шкільної програми запитання, які доповнюють цей перелік: «У темі “Поезія першої половини ХХ ст.” представлені 1 француз Аполлінер, 1 австрієць Рільке, 1 іспанець Лорка і 4 росіян – Блок, Ахматова, Маяковський, Пастернак. Натомість інші поети, що є найвідомішими у світі авторами тієї доби – Еліот, Плат, Паунд, Єйтс, Оден – у програмі немає», — констатує вона. 

Все вищенаведене насправді — лише раціональні причини закенселити більшість росліту в шкільній програмі. І до них можна чіплятися. Однак із ключовим аргументом проти наявності росліту в українській школі взагалі складно сперечатися. 

Адже всі ми травмовані цієї немилосердною війною. Кожна українська дитина в тій або іншій мірі постраждала від нападу російської армії ґвалтівників і мародерів. Тому нав’язувати українським дітям літературу окупанта — неприйнятно в принципі. І буде неприйнятно ще чимало років після нашої перемоги. А той факт, що їхня література була в нас за інерцією переоцінена та вже давно заслуговувала на серйозне просапування, багато хто усвідомлював ще задовго до війни. 

Читайте також: Школа навчає дітей читанню на трієчку. 5 порад, як це виправити