Майбутнє почуттів, або чому емпатія стає способом виживання

Кейтлін Уґолік Філліпс. Майбутнє почуттів: Розвиток емпатії в світі,  одержимому технологіями. — Київ: Рідна мова, 2020. 

«Майбутнє почуттів» — книжка, присвячена актуальній темі  збереження почуттів у сучасному світі, де вчорашня фантастика  може стати реальністю сьогодення. Кейтлін Уґолік Філліпс взяла інтерв’ю у науковців, бізнесменів,  активістів, безпосередньо пов’язаних з програмуванням,  підкріпила їх результатами досліджень щодо впливу новітніх технологій на людину, а також поділилася власними спостереженнями й міркуваннями. Чому важливо дбати про збереження співчуття,  взаєморозуміння і тепла в людських стосунках, пропонуємо прочитати в одному з фрагментів книжки. 

Емпатія — це передусім здатність уявляти почуття інших

В американській культурі емпатію часто описують як порятунок  для людей з протилежними поглядами. Вона може допомогти  нам зрозуміти одне одного, тому вважають, що завдяки емпатії  ми стаємо спокійнішими, більш творчими і, загалом, кращими  людьми. Часто вона здається панацеєю.

Проте емпатія набагато складніша. Вона означає для кожного своє. Попри те, що слово «емпатія» часто вживають, правда  в тому, що, як із багатьма процесами, які відбуваються в мозку,  нікому невідомо, як насправді вона працює. Деякі дослідники  розглядають емпатію як особливі «дзеркальні» нейрони в мозку,  що починають знайомити нас із психічними станами інших людей невдовзі після нашого народження. Пригадайте, наприклад,  як дитина усміхається вам у відповідь уже в перші місяці життя.  Нещодавні дослідження вказали на можливий ген емпатії, який  дає змогу припустити, що розлади особистості, як-от психопатія, можуть бути обумовлені ДНК.

Коли термін «емпатія» вперше  з’явився на початку 1900-х років, його розглядали як образ мислення, «розуміння почуттів» іншої людини. У наш час емпатію  дедалі частіше розглядають як уміння, яке можна (і треба) засвоїти та використовувати на практиці.

Поняття емпатії та різні терміни, якими її позначали, відомі  ще з часів Стародавньої Греції. Слово походить від грецького  empatheia, що означало фізичну прихильність чи пристрасть. Але  таке визначення не відповідає тому, як цей термін вживають сьогодні. Тепер емпатію розглядають радше як здатність розуміти  почуття іншого.

Коли дослідники почали серйозно вивчати емпатію на початку  1900-х років, її поділили на два загальноприйняті типи: інстинктивну та інтелектуальну. Інстинктивна емпатія передбачала неконтрольовану емоційну реакцію на дії інших, наприклад  сльози у відповідь на чийсь плач чи сором’язливий рум’янець через ніяковість за інших. Інтелектуальна емпатія більш стримана:  людина розпізнає чужі емоції, хоча сама не відчуває їх.

Зрештою, ці два поняття трансформувалися в найбільш загальноприйняті  сьогодні: когнітивну емпатію (розуміння психічного стану іншої особи) та афективну/емоційну емпатію (емоційна реакція  на психічний стан іншої людини, тобто готовність відгукнутися  на її почуття). Більшість фахівців переконана, що ці два види  емпатії поєднані, але люди часто вживають ці терміни взаємозамінно або кажуть «емпатія», коли мають на увазі співчуття чи  доброту.

У чому відмінність? Я розумію її так: співчуття — це почуття  жалю до когось, а емпатія — це співпереживання. 

Що далі?

У цій ситуації вплив гаджетів і онлайн-баталій може здаватися  незначним. Але, якщо соцмережі впливають на нашу здатність співпереживати, значить на карту поставлено щось набагато серйозніше, ніж дискомфорт в інтернет-спілкуванні. Здатність розуміти  чужий хід думок чи точку зору — це щось більше, ніж можливість  вести ввічливу розмову. Співчуття також є ключем до навчання, виховання дітей та участі в житті суспільства і в мережі, і поза нею.

Працюючи журналісткою, я почала писати репортажі про медичні технології — і більше дізналася про те, як наше життя  переходить у режим онлайн. Численні додатки, трекери фізичної  активності, штучний інтелект і віртуальна реальність рекламуються як корисні інновації. Fitbit може допомогти нам схуднути,  віртуальна подорож на пляж допоможе зняти стрес, а додатки, що  відстежують нашу інтернет-активність, здатні навіть розпізнати, якщо в нас депресивний чи суїцидальний настрій. Однак що більше  я дізнавалася, то більше мене цікавило: якщо на наше спілкування  вже так вплинули смартфони й соцмережі, то наскільки все може  погіршитися, коли технології стануть ще поширенішими, а ми —  ще залежнішими від них? Що станеться з емпатією в ще більш одержимому технологіями майбутньому?

Як виявилося, багато хто з самих розробників технологій  переймається тими ж запитаннями. Чи то через повсюдне поширення технологій, чи то завдяки нещодавньому буму в суспільно наукових дослідженнях, все більше людей — батьки, вчителі, журналісти — говорять і непокояться про емпатію. Рекрутингові  сайти регулярно наголошують на важливості емпатії, а ділові та рекламні видання попереджають, що, не розвиваючи її,  компанії ризикують втратити клієнтів. Власне, нашу здатність  співпереживати часто виділяють як одне з небагатьох людських вмінь, завдяки яким ми виявляємося кваліфікованішими  за роботів у багатьох професіях, пов’язаних зі спілкуванням  і співпрацею. Популярні ЗМІ також дедалі частіше наголошують  на цьому.

Техно-антиутопічний серіал «Чорне дзеркало» завоював безліч прихильників. У ньому показано, яким може стати  наше життя в найближчому майбутньому, коли пануватимуть  високотехнологічні роботи. За словами творця серіалу Чарлі  Брукера, кожен епізод мав показати «те, як ми живемо зараз,  і що з нами може статися, якщо не передбачимо наслідків своїх  дій».

Читайте також: Віртуальний книжковий стенд: як тимчасовий майданчик стає постійною платформою

Вловивши Zeitgeist (Дух часу), технологічні компанії все частіше використовують емпатію як маркетинговий інструмент. Навіть Марк  Цукерберг стверджує, що «Фейсбук», сайт, на якому за останнє  десятиліття відобразилося стільки драм у суспільному й приватному житті, може допомогти розвинути емпатію. Адже він допомагає познайомитися людям зі спільними інтересами. У 2017 році  Цукерберг спробував піти ще далі, вставивши своє анімоване  зображення у відеокадри Пуерто-Рико в експерименті, що мав  за мету розвивати емпатію у віртуальній реальності. Зрештою, це не справило бажаного ефекту — багато глядачів вважало це  радше дурницею, ніж емпатією.

Віртуальна реальність (VR) — поєднання технологій, що дають  змогу користувачеві відчути навколишнє середовище з кутом  огляду 360 градусів — названа «машиною емпатії» режисером  Крісом Мілком у його промові на TED Talk у 2015 році. VR настирливо рекламували і титани технологій, і некомерційні організації. Існує думка, що ці технології навчать навіть найчерствіших  людей розуміти і дбати про тих, хто від них відрізняється. Коли Організація Об’єднаних Націй почала застосовувати VR для  «телепортації» людей у найнужденніші країни планети, кількість  пожертвувань подвоїлася. Але VR також може створювати проблеми — від нудоти до керування свідомістю.

Читайте також: Станіслав Лем: Не знаю, яка з моїх книжок переживе мене

Ми розуміємо, що емпатія не може розв’язати всіх наших  проблем, і Big Tech, хоч і має захмарні амбіції, безперечно, не  може зробити це самотужки. Але чи можна ті самі технології,  які ми звинувачуємо в загостренні певних проблем, використовувати, щоб допомогти виправити їх? Емпатія досі залишається  одним із чинників, що відрізняють нас від машин і багатьох  тварин. Це унікальне почуття, коли ми не просто знаємо, що  сталося з людиною, а й співчуваємо, намагаємося зрозуміти її та  допомогти. Здається, що марно вимагати емпатії від технологій,  але саме для цього їх і створюють.

Тоді як дехто з нас намагається покращити свої стосунки з машинами та одне з одним, зростає група викладачів, футурологів, інженерів, дизайнерів і комунікаторів, які працюють над тим,  щоб наше майбутнє було емпатичним.

Наприклад, Джейн Макґоніґал створила гру, щоб допомогти дітям уявити речі, які ще  не існують, але незабаром могли б з’явитися, як-от трекер емоцій, котрий дає змогу ділитися своїми почуттями в режимі реального часу. Наталі Іґан з технологічної консалтингової компанії  «Translator» використовує VR, чати й додатки для покращення соціокультурного різноманіття й рівних можливостей у великих корпораціях. Документалістка 3D відео Нонні де ла Пенья —  натхненниця журналістики нового типу, що занурює глядачів  у ситуації, про які вони лише читали і чули.

Ця робота важлива не лише через швидкість технологічних  інновацій, а й через наявність проблем, які важко зрозуміти, не кажучи вже — розв’язати. Безліч людей наполегливо шукають  розважливі вирішення цих викликів. 

Купити книжку

                                                   Матеріал створено у співпраці з партнерами