інтерв'ю

Станіслав Лем: Не знаю, яка з моїх книжок переживе мене

12.09.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Станіслав Лем, Томаш Лем, Станіслав Бересь. Колотнечі з приводу всесвітнього тяжіння. Так казав Лем  / переклад Андрій Павлишин, Ірина Шевченко. Тернопіль: НК-Богдан, 2017. 736 с.

 

«Колотнечі з приводу всесвітнього тяжіння» це спогади Томаша Лема про свого батька, Станіслава Лема. Любов і захоплення тут поєднуються зі стриманою відвертістю, завдяки чому портрет Станіслава Лема виявляється таким живим, чарівливим і різнобарвним. «Так казав Лем» це перероблене і доповнене видання «Розмов зі Станіславом Лемом» Станіслава Береся, що тривали у 1981-1982 роках, та через 20 років, у вересні-грудні 2001 року. У книжці можна знайти унікальні спогади та роздуми видатного філософа і письменника про науку, мистецтво, життя і пам’ять, близьких і далеких.

«Книга скарг і пропозицій»

— Я сиджу перед одним з найвидатніших сучасних польських письменників. Про Вас знають майже кожна дитина і кожен дорослий у Польщі. Іноземці серед польських письменників спроможні назвати Сенкевича, Міцкевича, Мілоша, Ґомбровича і Вас. Книжки Лема перекладені надзвичайною кількістю мов, у тому числі екзотичних. Загальний наклад Ваших видань поступається лише Сенкевичу, якого Ви у цьому змаганні маєте реальні шанси перевершити. Таким чином, Ви піднялися на дуже високий п’єдестал. Мене цікавить самовідчуття людини з Парнасу: ким вона бачить себе в національному письменстві, чи добре їй у власній шкурі, чи пасує їй лаврове листя до скронь, як вона оцінює стабільність своєї позиції в культурі? Я хотів би почати з вужчого запитання: як Ви вважаєте, яка з Ваших книжок має найкращі шанси залишитися в пам’яті нащадків?

 

— Це можна зрозуміти двояко: яка книжка має найкращі шанси і якій би я того найбільше зичив.

 

 

— Звичайно, друге. Я відразу навіть готовий передбачити. Думаю, що Ви назвете «Суму технології».

 

— Тоді в мене для Вас сюрприз: зовсім ні. Я би бажав, щоб у пам’яті нащадків залишилася «Кіберіада». На «Сумі» довго не наполягатиму, адже, якщо вона досягне того ступеня корроборації або верифікації, що й, наприклад, теорія Коперника si parva licet comparare magnis1 (сміється), то стане жахливою банальністю. Чи може бути трюїзм більший, аніж твердження, що Земля обертається навколо Сонця? Все, що з цієї книжки збудеться і з’явиться у шкільній програмі четвертого класу, завдяки цьому перетвориться на цілковиту банальність. Двадцять років тому не знали таких понять, як подвійна нуклеотидна спіраль, оперони, а сьогодні Ви знайдете все це в посібниках з біології для середньої школи. Усвідомлення цього не дає мені змоги висловитися на користь цієї книжки. А крім того, є ймовірність, що все, описане в ній, виявиться безпідставною рійбою. Отож, альтернатива проста: якщо я погано передбачив, то книжку можна буде викинути на смітник, а якщо все справджуватиметься, то буду надто раннім предтечею. А доля всіх предтеч однакова: що б там не казали, після них не залишається нічого!

 

Дещо раніше, ніж Чарлз Дарвін, абсолютно незалежно від нього теорію еволюції створив Альфред Рассел Воллес. Ученим відомо це, але випускники середньої школи не мусять про це знати. А хто сьогодні пам’ятає, що казав Роджер Бекон, випередивши свого наступника з тим самим прізвищем? Не можна мати надто багато ілюзій, а ще краще не мати жодних.

 

Мені б хотілося, щоб у пам’яті нащадків залишилася «Кіберіада». Але яка з моїх книжок переживе мене, не знаю. Моя творчість — це наче матрац, або металева сітка в ліжку, підвішена на багатьох розмаїтих зачепах. Залежно від того, якою буде наступна епоха та які в ній з’являться ґатунки інтелектуальних резонаторів, певна книжка може відгукнутися співзвучно, а може й не відгукнутися. Ці питання непередбачувані. «То впустять, та не в ті кімнати, / Що сам для себе вибрав ти», — пам’ятаєте слова Норвіда.

 

 

Коли з’явилися на світі гіпі, книжкою їх покоління раптом став «Степовий вовк» Германа Гессе. Дідько знає, чому. Коли щось уже трапиться, постфактум усе можна пояснити, але передбачити це неможливо. А довгих літ «Кіберіаді» я побажав би тому, що це річ оригінальна, а водночас не позбавлена солідного, хоча й глибоко прихованого в ній інтелектуального елементу.

 

«У павутинні»

— У Вашому житті після 1956 року настав період життєвої та професійної стабільності, а неспокійний раніше потік життя тепер відмірювався черговими книжками. Тому пропоную, щоб ми порозмовляли, власне, про Ваші книжки: як вони поставали, як їх сприймали і що Ви про них думаєте сьогодні.

 

— Боюся, що трохи Вас засмучу, бо нині спроможний розповісти про історію поставання моїх творів дуже мало. Мені здається, що кожна книжка затирає історію свого поставання. Написання неначе накладається на процес кристалізації твору. Це не завжди виглядає так, ніби книжка кодується в пам’яті, мов своєрідна ріка з безліччю приток, які виявляють доцентрові тенденції. Щоразу, коли я поринав у якісь бічні відгалуження, щоб потім їх відкинути, все зазнавало докладного стирання, а це було зумовлено тим, що часто я нищив усе наявне у машинописі. Якби я міг побачити ті чернетки, то, мабуть, сам здивувався б, наскільки остаточний варіант книжки відрізняється від того, що йому передувало. Адже було так, і я про це вже згадував, що працював методом проб і помилок.

 

Скажу, наприклад, що останній розділ «Соляріс» [Solaris] я написав після річної перерви. Мусив відкласти цю книжку, бо сам не знав, що зробити зі своїм героєм. А сьогодні вже навіть не можу знайти той «шов» — місце, де її було «склеєно». Ба більше, навіть не знаю, чому так довго не міг її завершити. Тільки пам’ятаю, що першу частину написав одним ривком, плавно й хутко, а другу завершив певного щасливого дня чи місяця після тривалої перерви.

Більшість книжок я написав тим методом, за допомогою якого павук плете павутину. Якщо Ви такого павука довільним способом анатомуєте, то навіть під електронним мікроскопом не екстрагуєте з його ганглій жодного плану сіті. В його залозах Ви теж не знайдете жодних сітей, а лише рідину, яка застигає на повітрі. Павук має батарею таких залоз (близько сорока), з яких він випорскує рідину і згодом формує з неї за допомогою задніх ніг валик. Те саме й зі мною. Не слід думати, що у мене в голові виринає готовий ескіз усього твору, а відтак я, тремтячи від страху, що можу щось забути, квапливо його записую. Я просто писав, а «оте» діялося.

 

Привівши Кельвіна на станцію Соляріс та звелівши йому побачити переляканого і п’яного Снаута, я сам іще не знав, що його страхало, бо не мав зеленого поняття, чому Снаут злякався звичайного незнайомця. У той момент я не знав, але незабаром довідався, бо ж продовжував писати.

 

Цей ефект несподіванки для самого письменника не має нічого спільного з якістю твору. Спонтанність її не гарантує. У творі, який мені не подобається — «Поверненні із зірок» [Powrót z gwiazd], — роздвоєння виникло також раптово і здивувало мене самого. Я знав тільки одне: тут мусить трапитись якась розбіжність, непорозуміння, бо не може бути так, що хтось повертається через сто тридцять років на Землю, а розмова точиться гладко, і поняття спільні. Я знав, що відразу мусить виникнути конфлікт, який справді з мене «вистрибнув». Проте набагато частіше траплялося так, що в подібних оповідних ситуаціях я не міг знайти правильного рішення, і книжка або її фрагмент помирали природною смертю. А якщо таку частину перекривала нова, успішна частина оповіді, то та, відкинута, не залишалася навіть як світла цяточка на денці пам’яті.

 

 

— Якщо ми вже визначили нижній рівень Ваших літературних пропозицій, то прошу тепер окреслити лінію, над якою Ви умістите найцінніші, на ваш погляд, твори.

 

— Добрим твором вважаю «Кіберіаду» [Cyberiada]. Є в ній,звісно, фрагменти слабші й кращі, але такі розломи неминучі. Гідна книжка — «Соляріс». Цілком непоганим мені здається «Голос Бога»

 

[Głos Pana]. Так само схвалюю деякі оповідання, як от «Маска» [Maska].

 

У томах «Уявна величина» [Wielkość urojona] і «Досконала порожнеча» [Doskonała próżnia] не все для мене сьогодні однаково прийнятне, але в цілому воно доволі стравне, особливо обидві прикінцеві частини: «Нова космогонія» [Nowa kosmogonia] і «Голем» [Golem XIV]. Як окрема книжечка мені дуже імпонує «Голем XIV», і навіть зізнаюся Вам, що охоче порозмовляв би про неї окремо, щоб не розмивати її в цьому квапливому перелікові. Прошу, однак, пам’ятати, що моя типологія дуже суб’єктивна й окреслює моє особисте, а тому не завжди правильне судження про мою власну творчість.

— Якщо ми дотримуватимемося хронології, то тепер у полі зору мав би з’явитися роман «Соляріс».

 

— Мені важко якось коментувати цю книжку. Я думаю, що зумів у ній сказати те, що я намірявся. Цей твір здається мені цілком пристойним. Можу тільки додати, що саме він став соковитою здобиччю для критиків. Я читав такі вчені рецензії на «Соляріс», що мало що в них сам розумів. Починаючи, звичайно, від суто фрейдистської інтерпретації, причому той американський критик, англіст, доволі паскудно проколовся, оскільки виловлював виразно психоаналітичні діагнози з тексту англійською мовою, не знаючи, що в польському тексті інша ідіоматика не дає підстав для такої діагностики.

 

 

Із рецензій на «Соляріс» можна було б укласти опасистий том, дуже кумедний, оскільки рецензенти тягли послання цієї книжки у різні боки. Певний дуже по-антикомуністичному налаштований англієць виявив, що океан — це СРСР, а люди на станції — то довколишні малі держави. Явище проекції, перенесення до тексту того, що грає в душі критика, демаскує високу довільність літературної критики. Саме це спостереження було однією з причин, чому я написав згодом власну теорію літературного твору — «Філософію випадку» [Filozofia przypadku]. Може, якби я процитував у ній збірку рецензій на «Соляріс», що тяжіють до розмаїтих філософій, це стало би доброю конкретизацією основної тези про випадковість історії книжок. Але я вирішив, що не личить мені займатися власною творчістю у такому теоретичному томі.

 

Зрештою, мені відомі тільки ті рецензії, які написано доступними для мене мовами. Поняття не маю, що писали про мене, наприклад, японці чи шведи. Загалом, чим оригінальнішим є твір, тобто дальшим від жанрового зразка, тим більше тлумачень передбачає, як скажімо, тест Роршаха. Але, звичайно ж, я не можу сідати за друкарську машинку з рішенням написати «дуже оригінальний, а тому багатовимірний текст». Коли кілька років тому в мене гостював мій американський перекладач Майкл Кендел і сказав мені, що я заплутаний, неоднозначний та підступний, я зробив великі очі: це я заплутаний і підступний? Усе це зумовлено тим, що я собі того усього не вигадав, а лише писав, як міг. Хтось би спитав: «Як довго соловей мусив відвідувати музичну школу, вивчати контрапункт; може, сам Пендерецький його вчив?» Тимчасом нічого подібного! Він співає так, бо інакше не може. 

 

Спеціально до 99-ої річниці від Дня народження Станіслава Лема видавництво «Навчальна книга «Богдан»» надає 30% знижку на всі книжки автора.

 

Читайте також конспект дискусії «Дилеми Лема: дискусійні питання біографії Лема та його рецепції Львова», що відбулася 2016 року в межах 23 Форуму видавців.

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект