Метт Гейґ про «нервову планету» і чому краще не носити годинник

Метт Гейґ. Нотатки про нервову планету. – Х.: Жорж, 2021

Світ навколо змінюється з шаленою швидкістю, і ми щосили намагаємося не відставати. Прагнемо встигнути усюди, невпинно підвищуючи свій рівень стресу та тривожності. Нас щодня хвилюють новини на телебаченні, пости у соцмережах, повідомлення у месенджері… Як зберегти здоровий глузд у цьому світі, який зводить нас із розуму? Метт Гейґ напевне знає відповіді на всі ці запитання, бо сам протягом багатьох років боровся з депресіями і панічними атаками. «Нотатки про нервову планету» – це його щире оповідання про те, що можна навчитися протистояти стресу і бути щасливою людиною навіть у божевільному світі ХХІ сторіччя. 

В уривку з книжки ми дізнаємося, як час впливає на нашу тривожність, як надлишковість життя пов’язана зі стресом і чому наша планета настільки нервова.

НОТАТКИ ПРО ЧАС

Страх і час

«Єдине, чого нам слід боятися, — це самого страху». Уперше ця фраза прозвучала від Франкліна Делано Рузвельта в 1932 році під час його інавгураційної промови. Над цією фразою я думав найбільше у своєму житті. Раніше вона мені дошкуляла, особливо під час першого панічного розладу. Самого страху достатньо, думалось мені. Ця фраза також крутилась у голові, поки я писав цю книжку. Так само, як і «час лікує», і решта кліше, вона перетворилась на одну з банальних істин, тому що в ній криється сила правди.

Коли я розмірковую над власними страхами, то розумію, що більшість із них пов’язані з часом. Я переймаюсь старінням, переживаю через дорослішання дітей, через майбутнє. Я боюся втратити людей. Хвилююся, що спізнюся на роботу. Навіть пишучи цю книжку, я переживаю, що не встигну закінчити вчасно. Переймаюся через витрачений час, через дні, коли я хворів. Досліджуючи цю тему, я почав замислюватися, наскільки швидкоплинним є наше сприйняття часу. Чи змінилося наше ставлення до часу? Чи можна позбутися страху, змінивши ставлення до хвилин, годин, років? Думаю, для того щоб розібратися, як моя голова — а може, і ваша — реагує на сучасний світ, потрібно поглянути на час.

Зупиніть годинники

Годинники були у нас не завжди. Більшу частину історії людства такі поняття, як «чверть до п’ятої» або «четверта сорок п’ять», не мали жодного значення.

Ніхто ще не знайшов наскельний малюнок епохи неоліту, на якому зображено знервовану людину, котра проспала, бо не почула сигнал будильника і спізнилась на нараду з керівництвом о дев’ятій ранку. Колись існувало лише два часи: день і ніч. Світло і темрява. Не спати і спати. Звісно, були й інші часи. Був час для їжі, для полювання, для боротьби та для відпочинку, для гри і для поцілунків, але ті проміжки часу не визначалися штучно за допомогою годинників, циферблатів, нескінченних поділок.

Перші методи вимірювання часу все одно працювали в системі день-ніч. Стародавні єгиптяни орієнтувалися на тіні від обелісків, а римляни могли визначати час за сонячними годинниками тільки вдень. На початку XIV століття на церквах Європи з’явились перші механічні годинники, але популярними вони не були. У тих годинників не було хвилинної стрілки, та й з вікон більшості спалень їх не було видно.

Кишенькові годинники вперше з’явились у XVI столітті, і, як більшість предметів розкоші, їх спочатку використовували, аби показати статус. Це були так звані новинки для вельмож. У 1550-х роках такий вишуканий годинник коштував 15 фунтів стерлінгів — річний дохід селянина. І це годинник, у якого навіть не було хвилинної стрілки. Однак такий кишеньковий годинник уже потроху змушував людей перейматися часом. Чи принаймні перевіряти його.

Коли Семюел Піпс, автор щоденника про повсякденне життя лондонців періоду Реставрації Стюартів, купив собі «досить якісний» кишеньковий годинник у Лондоні 1665 року, то швидко зрозумів — як і більшість сучасних користувачів інтернету, — що доступ до інформації дарує свободу в одному сенсі, але забирає її в іншому. Ось що він написав 13 травня:

«О Господи! Скільки ж у мені ще колишнього безрозсудства і хлоп’яцтва, щоб, отак сидячи в кареті, не втриматися від спокуси тримати годинник в руках усе післяобіддя і перевіряти сотні разів, котра година. Я навіть почав розмірковувати над тим, як я міг так довго обходитися без нього; його поява принесла мені неспокій, тому я вирішив ніколи більше його з собою не носити, допоки я живий».

Звісно, кожен, хто коли-небудь мав смартфон чи акаунт у твітері, пригадує подібну нав’язливу поведінку. Перевірити, перевірити, перевірити ще разочок, лишень мигцем. Коли можливість щось перевірити перетворюється на непереборний потяг, ми мріємо повернути час назад, туди, де такої можливості не існувало взагалі.

Насправді кишеньковий годинник Піпса був не зовсім хорошим. До точності йому було далеко. Це був брухт, який він купив за річну зарплату. У 1665 році не існувало жодного якісного точного годинника. Лише через десять років, коли винайшли спіральну пружину, що регулювала коліщатко всередині механізму, кишенькові годинники стали більш-менш точними.

З роками способи вимірювання часу вдосконалювалися. Нині вже є атомні годинники, надзвичайно, винятково точні.

У 2016 році німецькі фізики змайстрували настільки точний годинник, що він ні на секунду не відставатиме і не поспішатиме впродовж наступних 15 мільярдів років. Відтепер для фізиків у Німеччині не існує ніякого виправдання для спізнення.

Ми занадто добре орієнтуємося в часі за допомогою чисел, та нічого не знаємо про природний час. Можливо, люди впродовж тисяч років прокидалися о сьомій ранку, і різниця лише в тому, що останні кілька сотень років ми прокидаємося саме тому, що настала сьома ранку. Ми йдемо в школу, коледж чи на роботу у визначений час не тому, що нам цей час видається природним, а тому, що нам його встановили. Ми дозволили годиннику керувати нашими інстинктами. Ми дедалі більше прислужуємо часу, хвилюємося через час. Ми переживаємо, куди він дівається.

Ми одержимі часом.

Телефонний дзвінок

— Меттью? — Це моя мама. Вона єдина кличе мене «Меттью».

— Так.

— Ти хоч слухав те, що я говорила?

— Гм. Так. Щось про лікаря…

Мені дуже соромно, але я не слухав. Я пильно дивився на електронний лист, який саме набирав. Змінюю стратегію і кажу їй правду:

— Пробач. Я зараз за ноутом. Купа справ. Не маю ні крихти вільного часу…

Мама зітхає. Вона за дві сотні миль від мене, але я розумію, що це зітхання означає: «Ти завжди так кажеш».

Нам потрібен час, який ми вже і так маємо

Річ у тому, що теоретично ми повинні мати більше часу, ніж раніше. Тільки подумайте: впродовж останнього століття тривалість життя у розвинених країнах зросла більше ніж удвічі. До того ж іще ніколи не існувало такого розмаїття приладів і обладнання, які б заощаджували наш час.

Електронні листи приходять швидше за поштові. Електрообігрівачі швидші за вогнища. Пральні машини швидші за ручне прання в раковині чи річці. На те, щоб висушити волосся, проїхати десять кілометрів, закип’ятити воду чи знайти інформацію, раніше йшла купа часу, а зараз це вирішується за лічені хвилини. Сучасні механізми — трактори, автівки, пральні машини, конвеєри та мікрохвильові печі — дозволяють нам економити сили й час.

Попри це переважну частину життя ми кудись спішимо. Кажемо собі щось на кшталт: «Я б більше читав / навчився грати на музичному інструменті /ходив у спортзал / займався благодійними справами / вчився готувати / посадив полуницю / зустрівся зі шкільними друзями / почав готуватися до марафону… якби у мене був час».

Ми частенько мріємо про те, щоб у добі було більше годин, але це нас не врятує. Проблема, ясна річ, не в браку часу, а в тому, що всього іншого забагато.

Пам’ятайте

Відчуття браку часу не означає, що у вас його нема.

Відчуття, що ви потворні, не означає, що ви потворні.

Відчуття тривоги не означає, що є причина для переживання.

Відчуття, що ви чогось не досягли, не означає, що ви нічого не досягли.

Відчуття, що вам чогось бракує, не робить вас неповноцінними.

ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ ЖИТТЯМ

Надлишок усього

У сучасному світі всього забагато.

Візьміть будь-яку категорію.

Візьміть, скажімо, те, що ви тримаєте в руках, — книжку.

Існує безліч книжок. Ви обрали прочитати цю, за що я вам сердечно вдячний. Проте поки ви її читаєте, можливо, з болем у серці усвідомлюєте, що решта книжок лежить осторонь. Не хочу змушувати вас надто сильно побиватися, проте існує купа інших книжок. Сайт «Mental Floss», посилаючись на дані Google, розмістив інформацію, за якою — і це найскромніші підрахунки — існує 134 021 533 книжки. Це було наприкінці першого півріччя 2016 року. Зараз їх на кілька мільйонів більше. Та навіть якщо взяти 134 021 533 — це, що не кажи, багато.

Проте так було не завжди, і на те існують очевидні причини.

До появи друкарського верстата книжки створювалися вручну, їх писали на глиняних дощечках, папірусі, вощеному папері чи пергаменті.

Одразу після появи друкарської машини не так уже й багато чтива з’явилося. В Англії початку XVI століття книжковому клубові довелось би важкувато, адже, згідно з даними Британської бібліотеки, за рік друкувалось близько 40 книг. Будь-який затятий читач міг без проблем слідкувати за кожною надрукованою новинкою.

— Що ви зараз читаєте? — спитав би читач гіпотетичного книжкового клубу.

— Усе, що друкують, Седріку, — почув би він у відповідь.

Проте ситуація дуже швидко змінилася. На початку XVII століття в Англії друкували понад 400 різних книжок на рік, а це вже в десять разів більше, ніж у попередньому столітті.

Подейкують, що поет Семюел Тейлор Кольрідж — останній, хто прочитав усе, хоча це технічно неможливо, тому що він помер у 1834 році, коли вже існували мільйони книжок. Цікаво, що тоді люди вірили, що можна прочитати все. У наш час це звучить абсурдно.

Навіть якщо ми поб’ємо рекорд зі швидкості читання, кількість прочитаних нами книжок складатиме лише дрібну частину всіх друкованих творів. Ми тонемо у морі книжок, точнісінько як у морі телевізійних шоу. Ми все ще здатні читати лише одну книжку і дивитися лише одне шоу за один відрізок часу. У нас стало набагато більше всього, та ми й досі лишилися окремими особистостями. Існує лише одна версія нас. І ми набагато менші за інтернет. Щоб насолоджуватися життям, нам варто припинити перейматися тим, чого ми ніколи не прочитаємо, не подивимося, не скажемо й не зробимо, і задуматися, як почати насолоджуватися світом у межах наших можливостей. Жити відповідно до людського масштабу. Фокусуватися лише на тому, що нам під силу, і не зациклюватися на безкінечній купі справ, яких ми ніколи не переробимо. Не жадати паралельного життя.

Віднайти простішу математику. Пам’ятати про власну гідність і винятковість. Неподільну першість.

У світу — напад паніки

Паніка — це своєрідне перевантаження.

Принаймні так я відчував свої панічні напади. Надлишок думок і страх. Перевантажений розум сягає крайньої межі, і людину накриває паніка. Від цього перенавантаження з’являється відчуття, що ти в клітці. Психологічній пастці. Саме тому напади паніки найчастіше трапляються в середовищах із надмірною кількістю збудників: супермаркетах, нічних клубах, театрах, переповнених потягах.

Але що ж робити, якщо перевантаження — це одна з характерних рис сучасності? Перевантаження товарами. Перевантаження на роботі. Сенсорне перевантаження. Перевантаження новинами. Перевантаження інформацією.

Зараз життя краще: якісніше, здоровіше і щасливіше, ніж у попередні епохи. Проблема в тому, що наші життя перенасичені.

Найскладнішим випробуванням є пошук себе серед натовпу собі подібних.

Місця, в яких у мене траплялися напади паніки

Супермаркети.

Нульовий поверх торговельного центру, де не було вікон.

Багатолюдний музичний фестиваль.

Нічний клуб.

Літак.

Лондонське метро.

Бар у Севільї.

Зелена кімната «BBC News».

Потяг Лондон—Йорк (напад тривав майже всю поїздку).

Кінотеатр.

Театр.

Крамниця на розі.

На сцені (неприродне відчуття, коли на мене витріщалися тисячі облич).

Під час прогулянки у Ковент-Ґардені.

За переглядом телевізора.

Удома, дуже пізно вночі, після важкого дня, коли зловісне помаранчеве сяйво вуличного ліхтаря пробивалося крізь завісу.

Банк.

Перед монітором комп’ютера.

Допомогти собі, малюючи: як розмальовки-антистрес зменшують тривогу

Нервова планета

— Уяви, що світ не просто доводить людей до безумства, — нещодавно сказав мені друг, коли я розповів йому про цю книжку, — а світ сам збожеволів. Чи, скажімо, ті частини світу, які безпосередньо стосуються нас, людей. А що, коли світ буквально з’їхав з глузду? Мені здається, саме це відбувається зараз. Суспільство нині потроху з’їжджає з рейок.

— Саме так. Ніби пацієнт, котрий переживає нервовий зрив.

— Згоден. Ясно, що світ — це не людина, хоча в ньому все надзвичайно взаємопов’язано, як у нервовій системі. І так уже
довгенько. Я читав, що в XIX столітті жив один чоловік, котрий стверджував, що всі телеграфні кабелі схожі на нервову систему.

Під час моїх подальших досліджень я довідався, що того чоловіка звали Чарльз Тілстон Брайт, він очолював прокладання телеграфної лінії по дну Атлантичного океану. Про міжнародну телеграфну мережу він говорив, що це «світова система електричних нервів». Нині ми більше не користуємося телеграфами, адже через них відео з ніндзя-котами та емоджі не відправиш. Та нервова система світу нікуди не зникла. Вона стала масштабнішою і розвиненішою. Згідно з даними Міжнародного союзу електрозв’язку (у минулому, між іншим, це був Міжнародний телеграфний союз), у червні 2017 року понад половина населення вже мала інтернет.

Чисельність користувачів мережі стрімко зростає з року в рік.

Стає трохи лячно від думки, що в 1995 році майже ніхто не користувався інтернетом. Кількість користувачів сягала 16 мільйонів, це всього 0,4% населення планети. Через десять років показник зріс до мільярда, а значить, у 2005-му 15 % жителів планети сиділо в мережі. У 2017 році цей показник перевалив за 51 %.

Того ж року чисельність активних користувачів Facebook — тих, хто користується ним принаймні раз на місяць, — досягла 2,07 мільярда. На початку цього десятиліття, тобто у 2010 році, загальна кількість інтернет-користувачів була меншою. Це різка зміна.

А все тому, що у багатьох частинах світу швидко модернізували і змінили інфраструктуру, щоби звільнити дорогу широкосмуговому інтернету. Іншим чинником зростання числа користувачів є популярність смартфонів, які значно спрощують вихід в інтернет.

Зростає не лише кількість людей, які користуються мережею, а й тривалість часу, який ми проводимо у ній.

Ніколи досі технології не відігравали такої важливої ролі у спілкуванні. Ці радикальні зміни відбулися менш ніж за десятиліття, що своєю чергою призводить до зростання кількості суперечок і дискусій в інтернеті. Як ще у 1894 році писав Лев Толстой у книзі «Царство Боже всередині вас»:

«Що більше нагодованими будуть люди, що більше буде телеграфів, телефонів, книжок, газет, журналів, то більше буде засобів для поширення різноголосої брехні та лицемірства, то більш роз’єднаними, а тому нещасними будуть люди, що, власне, зараз і відбувається».

Усе відбувається надто швидко, і ми не встигаємо критично поглянути на ситуацію. Точно швидше, ніж за часів Лева Миколайовича. Усі ці перепалки. Уся ця інформація і технологічний зв’язок.

Головний мозок світу — типова і досить вдала метафора. Ми — нейрони цього мозку, які передають інформацію одне одному. Перевантажені нейрони на нервовій планеті. За крок до краху.

Читайте також: Малі радості, великі тривоги: як письменники проживали й переживали цей карантин

Книжка буде доступна у продажу у травні