«Молоде покоління українців працює з вільним віршем» — міжнародні ЗМІ про літературу під час війни

Місяць триває повномасштабна російська агресія проти України, яка вже переросла в геноцид. Світ намагається збагнути та осягнути масштаби катастрофи, її реальність нині, у 2022 році, посеред Європи. У цьому помічні не тільки репортажі, а й реальність, передана через літературу.

Коли іноземні ЗМІ намагаються розібратися в причинах та наслідках найбільшої з часів Другової світової війни, українські митці ставлять собі за мету розтлумачити й донести до західного світу давно очевидні українцям речі. І ті, й інші працюють на зменшення емпатійної та досвідової відстані між пересічним читачем із Заходу та пересічним українцем, який живе в реальності російсько-української війни, що триває вже вісім років, але розпочалася за 4 дні до весни, а корені якої лежать далеко за межами XXI століття.

Як їм це вдається і чому деякі західні журналісти поряд з українськими розвіюють міти про російських діячів, а деякі вперто продовжують писати про Україну як частину імперії так званого самопроголошеного «старшого брата» — далі в огляді Читомо.

Попередні частини огляду можна знайти тут і тут.

Потреба в українському голосі без посередників

У матеріалі An Urgent Mission for Literary Translators: Bringing Олександри Альтер для The New York Times ідеться про гостру потребу у перекладах української літератури, що виникла після початку повномасштабного вторгнення: «Нам потрібно підвищити українські голоси просто зараз». Так сказала Кейт Цуркан, заступниця директора Агентства перекладів української літератури Томпкінса, або TAULT, про роботу якого розповідає стаття.

Альтер пише, що українські перекладачі вважають: донести до англомовної авдиторії тонкі та рефлексивні книжки з України про війну — проєкт як політичний, так і культурний.

Вона пояснила, що така гостра потреба у терміновому перекладі зумовлена тим, що висвітлюючи яскраву літературну та мовну спадщину України, перекладачі сподіваються підкреслити відмінність України від росії та привернути увагу до «багатого культурного ландшафту, який може опинитися під загрозою під час окупації силами все більш авторитарного лідера».

Крім того, у матеріалі розповідають про рішення поета Бориса Херсонського та письменниці Олени Стяжкіної, раніше російськомовних, почати писати виключно українською з огляду на війну та політичне підґрунтя двомовності українців.

«Зараз ми бачимо цю демаргіналізацію та центрування українських голосів, і це дуже розширює можливості», — зазначив Борис Дралюк, один із перекладачів, про якого йдеться в статті.

Читайте також: Ukrainian books about the war for urgent translation

Також NYT запропонував добірку огляд перекладеної української літератури, куди ввійшли оповідання Оксани Забужко, романи «Брама Європи» Сергія Плохія, «Точка нуль» Артема Чеха, антологія воєнної поезії та інше. 

«Негусто. Але принаймні це справді вже — література, де ми [пишемо] про себе, це наші прямі голоси. Не «про нас без нас», як було заведено досі, не еміґранти з СРСР, не кон’юнктурна  екзотизація а-ля «Донбас» Лозниці, не ерзац «Россії областного разліва», виготовлений бойкіми мальчікамі з Москви й Пітера, як отой путівник по Києву в серії Lonely Planet… Ні, таки ми, справжніснькі, такі, як є. Автохтонні й автентичні.  І щоб до нас — таких — почали прислухатися, нашим воїнам треба було спочатку розмазати «другу армію світу», — прокоментувала добірку Оксана Забужко.

Українське обличчя ринку

Про те, наскільки важливе видання книжок в Україні державною мови, розповіла для The Nation власниця однойменного видавництва Анетта Антоненко: «Україна була найбільш освіченою частиною колишнього Радянського Союзу. Ми, а не росія, завжди були нацією, яка читала найбільше книжок. Моє священне переконання — нація — це її мова. І коли Росія вторглася до нас і окупувала Крим і Донбас, я вирішила, що видання українською — найкращий спосіб допомогти своїй країні».

Вона зазначила, що попри складнощі, видавництву вдалося досягти успіху — за 3 роки воно виконало 5-річний фінансовий план.

В есеї «Археологія війни» для The New Yorker  Андрій Курков розмірковує про наслідки війни, що триває. 

Він пригадує своє дитинство, просякнуте ще непрожитою суспільством травмою Другої світової війни настільки, що навіть дитячі ігри базувалися на військовій справі. Тепер, зазнає Курков, сюжет лишився таким самим, але з іншими гравцями в головних ролях: замість Німеччини росія, замість УРСР — незалежна держава. 

Також Курков підіймає гостре питання двомовності України: «Путін знищує не лише Україну, він знищує і росію, і він знищує російську мову. Під час цієї страшної війни, коли російські бомбувальники знищують школи, університети та лікарні, російська мова — одна з найменш значущих жертв цієї війни. Мені вже багато разів було соромно за своє російське походження, за те, що моя рідна мова російська. Я вигадував різні формули, намагаючись пояснити, що мова не винна. Що Путін не має права власності на російську мову. Що багато захисників України  — російськомовні, що безліч жертв серед мирного населення на півдні та сході України — також російськомовні та етнічні росіяни. Але тепер просто хочеться мовчати. Я вільно розмовляю українською. Мені легко переходити у розмові з однієї мови на іншу».

 Андрій Курков підсумував, що незалежність історії — запорука незалежності держави.

Українська поезія з ери, що минула, і з ери війни

Американське інтернет-видання «Literary Hub» продовжує розпочату після вторгнення росії рубрику, де наголошує на українській літературі та досвіді проживання війни на Донбасі, а тепер і повномасштабної агресії українськими митцями.

У добірці віршів Бориса Херсонського “Every hut in our beloved country is on the edge.” Contemporary Ukrainian Poetry by Boris Khersonsky («Кожна хатина в моїй коханій країні скраю. Сучасна українська поезія Бориса Херсонського») видання наводить 6 віршів поета, аналізуючи їх. Зокрема, для розгляду поезії «Як умру, то поховайте» залишають і вірш Тараса Шевченка, щоб посилання на нього стало очевидним для незнайомих з українським класиком читачів.

«Важливим є той факт, що український поет-романтик може бути засобом розмови про відчуження в Одесі 21 століття. Херсонський, який був дисидентом у пізній радянський період, є відвертим критиком російської військової та культурної присутності в Україні. Його ранні вірші про війну на Донбасі, читані, коли російські війська рухаються до Одеси, здаються трагічно пророчими», — наголошує LitHub.

Читайте також: Борис Херсонський про Аґнона, Бучач та багатогранну душу галицьких міст

Літературно-критичний журнал «Los Angeles Review of Book» склав іще одну добірку української поезії: на відміну від попередньої, з сучасними віршами про російсько-українську війну, ця складається з поезій українських митців, чиє життя припало на період радянської окупації України. 

Вона має назву Ukrainian Poetry from Another Era («Українська поезія з ери, що минула») та вміщає короткі довідки про Богдана-Ігоря Антонича, Миколу Воробйова, Івана Драча, Оксану Забужко, Юрія Тарнавського, Василя Стуса, Богдана Бойчука, Ліну Костенко, Ігоря Калинця, Василя Голобородька та Олегу Лишегу. Читачам запропонували збірку кожного з поетів, яку редакція вважає найліпшою.

«Ці збірки представляють яскраві поетичні голоси, демонструючи широкий спектр прийомів, форм і тем, а їх перекладачі включають низку значних американських поетів. Усі вони разом представляють багату, різноманітну картину української поезії та англійського поетичного перекладу другої половини ХХ століття», — наголосили у Los Angeles Review of Book.

Читайте також: Тим, кому соромно вранці лишатись живими, — неба оця половина: 15 нових віршів про війну

Не про вірші безпосередньо, а про мову їх написання розмірковує російська поетеса, яка приїхала до України на початку повномасштабної війни, Марія Галіна в есеї Ukraine: Maria Galina on the Russian Language as ‘a Trigger’ для Publishing Perspectives.

Вона вважає: «Молоде покоління українців працює з вільним віршем, черпаючи натхнення з німецької чи польської поезії, а не з російської». Галіна повідомила, що з початку нападу в лютому російська мова стала «триґером», мовою агресії.

«Це боляче, тому що це мова, якою я пишу», — зазначила вона. 

Галіна додала: «Люди вибирають говорити українською, а не російською — багато моїх друзів, які раніше спілкувалися російською, тепер використовують українську. Усі люди в Україні були двомовними. Тепер я думаю, що українська буде розвиватися, а російська занепадати. Але почекаємо. Зараз проблема полягає в тому, щоб закінчити війну».

Література і географія: про українську культуру з міст, охоплених війною

Ед Навотка, шеф-редактор Publishing Perspectives, в есеї «Поети та хакери-вільнолюби — Львів до вторгення» для Houston Chronicle описує Львів, яким той був до початку повномасштабної війни: «Я познайомився з містом, яке об’єднувало багато різних культур протягом століть, часто болючу історію, яка також надала йому витонченості. Замість того, щоб стверджувати своє місце у світі літер, Львів тепер є центром справді глобальної війни, яка протиставляє Росію проти всього світу». 

Навотка наголошує: те, що відбувається в Україні, не залишиться в Україні, хоч це може здаватися ізольованим регіональним конфліктом,  але він, зрештою, є глобальним. Навіть про початок повномасштабної війни Навотка дізнався завдяки друзям з Лівану, Бразилії, Стокгольму, Варшави, тож війна, яка вже вплинула на світ,  не зможе не впливати на нього і далі.

Ілля Камінський для The Raris Review у статті «Розмови під мелодію сирен для повітряного нальоту» пише про Одесу та її поетів, які  дивляться на місто, що готується до опру, та пригадують , нащо людям поезія у часи війни.

Камінський цитує відповідь одеського журналіста, свого друга Валентина Голубовського на питання про необхідну допомогу: «Путіни приходять і йдуть. Ми створюємо літературний журнал. Надішліть нам вірші».

Замість поезій Камінський натомість збирає спогади одеських поетів і поеток, які опинилися в реальності війни. Він наводить думки Олени Андрейчикової, Владислави Ільїнської, Віті Бревіса, Євгена Деменока, Владислава Кітика, Ганни Костенко, Вікторії Коритнянської, Вадима Ланди, Марини Лінди, Ганни Михайлевської, Наіля Муратова, Таї Найденко та Анни Стремінської.

Зокрема Стремінська розповідає: «Я написала декілька віршів про війну. Поет має бути струною, що вібрує, що реагує на все, що відбувається навколо нас. Я слідкую за тим, що пишуть мої друзі-поети, і рівень їхньої поезії виріс — мова стала дуже точною, міцною. Немає ні слів, ні виправдання того, що російська армія робить в Україні — у Харкові, у Маріуполі, в інших містах. І все-таки завдання поезії — знайти слова, навіть коли їх немає».

Читайте також: Стерти захисний шар страху: 15 нових віршів про війну

Також про те, як живеться поетам під час війни, пише Ілля Ракош у своїх спочатку київських, а потім на-шляху-до-Польщі щоденниках The Flame of Hope: Dispatches from Ukraine для літературного журналу The Millions: «Легше купувати інгредієнти для борщу, легше шкодувати про відходи ідеально хорошого нуту, ніж думати про вакуумні бомби, спалені села, мільйон біженців за тиждень і війну, яку веде сертифікований засранець. Субота. Має бути. Мені потрібно поспати».

Рефлексії радянського минулого і спровокованого ним теперішнього

Видання LitHub детально занурюється в тему російсько-української культурної ворожнечі та поглинання першою другої: воно наводить уривки не лише з книжок українських письменників і письменниць, але також і з праць іноземних авторів щодо російської та української культур і постатей, під впливом яких ті формувалися.

Для росії це, безперечно, вожді — сталін і ленін. Саме про перебування останнього в Парижі й про те, чому воно було не стовідсотково таким, яке б пасувало «запеклому борцеві з буржуазією», ідеться в уривку з роману Гелен Раппапорт «Після Романових: Російські вигнанці в Парижі від Прекрасної епохи через революцію та війну».

«Коли він не вивчав і не писав свої нескінченні політичні памфлети у святилищі Національної бібліотеки, Леніна іноді можна було побачити, коли він переїжджав Париж на велосипеді, грав у шахи в Café du Lion або сьорбав німецьке пиво і читав свіжі російські газети з Санкт-Петербурга в одному з тихих кафе на Монпарнасі», — пише Гелен Раппапорт.

Читайте також: Антирадянський роман Айн Ренд: чому варто почитати «Ми, живі»

До радянського минулого України апелює і Софі Оксанен у своїй статті Why We Should Read About the Soviet Past In Order to Understand Ukraine Now («Чому необхідно прочитати  про радянське минуле, щоб зрозуміти Україну»). 

Письменниця наголошує на подібності репресій в СРСР у всіх республіках, зокрема України та Естонії: «Ми поділяємо той самий досвід радянської дійсності, примусової колективізації, утиску нашої культури та ті самі історії депортації. Сталінська політика трансплантації була спрямована проти опору в обох країнах». 

Оксанен зазначає, що після відновлення незалежності країни пішли різним шляхом через обставини здобуття незалежности — революцію в Естонії та її фактичну відсутність (якщо не брати до уваги Революцію на граніті) в Україні: «Україна просто трохи пізніше повалила свої пам’ятники Леніну, і це правильно, бо символи тоталітаризму не можуть дихати тим самим повітрям, що й демократія. Вони просто не поміщаються в одній кімнаті».

У тексті есею вона також пригадує героїню свого роману «Собачий майданчик», українку за походженням.

Крім того, Оксанен наводить інші книжки, які необхідно прочитати, щоб зрозуміти тяглість російського терору проти України ще тоді, коли замість рф агресію здійснював її «пращур» Радянський союз. Вона перелічує романи «Червоний голод: Сталінська війна з Україною» Енн Епплбом, «Мертві душі» Миколи Гоголя, «Інтернат» Сергія Жадана, «Голоси з Чорнобиля» Світлани Алексієвич, «Невідстежуваний» Сергія Лєбєдєва та «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко.

Читайте також: Оксанен: Недостатньо скинути путіна, щоб змінити росію. Треба змусити росіян усвідомити всі злочини

Тему того, що українська література завжди розуміла про росію, також підіймає в однойменній статті для видання The Atlantic Вільям Блекер. Він пише про те, як українська література боролася і продовжує боротися з російським імперіалізмом. 

«Українці часто говорять про необхідність стати українцями: консолідувати свою культуру, мову та інституції після століть імперського панування. Однак те, що українці бачать як роботу, яка триває, Росія інтерпретує як слабкість; вона розглядає Україну як випадковість історії», — наголошує письменник.

Він пише, що історія української літератури — це історія непокори перед обличчям імперської зарозумілості. Засоби цієї боротьби кожен український літератор обирав для себе сам — хтось надавав перевагу відвертій критиці російського імперіалізму , хтось сміявся з гордості тих, хто прагне зробити Україну нікчемною.

Як приклад такого опору через гумор Блекер наводить привласненого росією Миколу Гоголя, за змістом творів та походженням, безперечно, українця. Через оптику «нешанобливості до імперії» Блекер розглядає усю українську літературну традицію XIX століття, включно з корифеями Шевченком і Лесею Українкою.

Чому ця війна — не путіна, а всього російського народу і його митців зокрема

Про фундаментальну культурну прірву між росією та Україною пише і Остап Українець в есеї «Достоєвський як привід для війни».

Українець повідомив, що дискусія про російську культуру потребує комплексного перегляду, але водночас він впевнений: західна академія використовує аргумент «невинної російської культури» не через брак знань чи розуміння відповідних контекстів, а як засіб психологічного захисту. 

Також Українець розкриває тему військового культу як інструменту пропаганди: «Цей військовий культ є пострадянським, у тому числі ностальгійним обожнюванням мішкуватої форми, справжньою справою російського солдата та традицій радянської армії».

Проявом імперськості росії, на думку Українця, виступає стереотипізація України та нав’язування свого культурного контексту: «Будь-яка спроба емансипуватися від цього культурного світу зустрічає запеклий опір. Ми стикалися з цим не раз, оскільки росія постійно намагалася нав’язати свою мову та культуру, тавруючи наші медіа «нацистськими» лише тому, що вони українськомовні. Річ у тому, що росіяни часто не розуміють української літератури, кіно та інших медіа. Ми змушені були зрозуміти їхню. Це динаміка колонізатор-колонізований, яку розуміє будь-який сучасний вчений-гуманітар. Те, що ця динаміка взагалі існує, має бути достатньо, щоб переглянути знайомі російські наративи».

Читайте також: Оксанен: Лише після війни в Україні Захід почав змінювати риторику

Про тяглість російської традиції перешкоджати в розвитку культури України, а створені попри перешкоди надбання знищувати, пише Олеся Островська-Люта у статті «Спадкування» для London Review of Book. 

Вона наголошує, що її покоління — перше, яке отримало будь-який спадок: «Наші бабусі пережили дві світові війни, Голодомор і Голокост, розкуркулення та виселення до Сибіру. Їм не було що передати». Передати не було чого ні з матеріальних речей, ні зі свідчень розвитку української культури: Островська-Люта  пригадує про відчуження землі в українських селян за рядянських часів, але так само і про крадіжку всього найціннішого з українських музеїв та архівів, про знищення фресок Бойчука, про Розстріляне Відродження, про спадок українських футуристів, який доводиться збирати по крихті, про спалення бібліотек в українських містах і тоді, і нині, в розпал російсько-української війни.

Кураторка мистецьких проєктів підсумовує: «Усе, що було відстежене, збережене і представлене громадськості, нашу спадщину для майбутніх поколінь, росіяни знищують. Вони руйнують все, що дісталося нам у спадок: не тільки красиву архітектуру та витвори мистецтва, а й батьківські квартири в радянських дев’ятиповерхівках».