Мовчання або репресії: стан свободи слова на тимчасово окупованій території Донбасу

Діалог з «громадянським суспільством» тимчасово непідконтрольних урядові територій Донбасу інколи називають одним зі шляхів реінтеграції ОРДЛО в Україну. Однак численні переслідування через дописи у соцмережах, перешкоджання роботі журналістів, заборона українських книжок, репресії через критику бойовиків свідчать, що громадянське суспільство по той бік лінії розмежування є лише імітацією. У межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople) розповідаємо про ситуацію зі свободою слова та літературним процесом на тимчасово окупованих територіях Донецької й Луганської областей.

Рік тому керівник української делегації у Тристоронній контактній групі (ТКГ), перший президент України Леонід Кравчук висловив думку, що для встановлення миру треба врахувати думку не лише окупаційних адміністрацій, а й пересічних жителів.

«Це громадянське суспільство передусім. Це люди, які не беруть участі в управлінні, не брали участі у війні безпоседньо з гвинтівкою в руках, не катували тих, хто потрапив у полон», – казав Леонід Кравчук.

Подібні ідеї висловлюються і тепер, зокрема, на дискусіях Національної платформи примирення Сергія Сивохо. Однак громадянського суспільства у так званих «молодих республіках» не існує, хоча його й намагаються імітувати. Однією з таких імітацій, до речі, є «республіканські спілки письменників».

«Потойбічне» громадянське суспільство

Окупаційні адміністрації ОРДЛО старанно вдають справжні «державні інституції». Там є «глави», «парламенти», «міністерства», а з минулого року ще й власні «офіційні» нібито інституції громадянського суспільства. З великим пафосом в обох «республіках» обрали так звані «молодіжні парламенти».

Зачистка території від тих, хто не схвалював «русскую весну», почалася ще 2014-го. Співробітник Центру документації Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) Олексій Біда нагадує: ще напередодні травневих президентських виборів-2014 бойовики захоплювали офіси українських партій в Луганську та Донецьку. Тоді ж біля будинків, де мешкали проукраїнські активісти, з’являлися листівки з особистими погрозами.

Власне, й сам Олексій Біда, активіст громадянського сектору луганського Євромайдану, був викрадений бойовиками. Після катувань, згадує, його спина мала кольори прапору «ДНР» – червоний, синій та чорний.

Ще 2017 року УГСПЛ підготувала велике дослідження «Свобода слова в умовах інформаційної війни та збройного конфлікту». У ньому йшлося й про ОРДЛО: «На цих територіях свобода слова фактично знищена. Діяльність незалежних медіа припинена. Після активної кампанії «полювання на відьом» (публічне цькування, погрози, побиття, нищення майна, включення у «смертні списки») 2014 року ці території залишили журналісти, які не підтримали окупацію».

Більшість, позбавлена голосу

Медіа-простір ОРДЛО повністю контролюється російськими кураторами. Видання «Реальная газета», яке до 2014 року виходило друком в Луганську, а нині існує як інтернет-ЗМІ, досліджує механізми пропаганди в ОРДЛО. Восени 2015-го редакція публікувала документ-«темник», який отримали пропагандистські ресурси «ЛНР» з Москви.

«Про те, хто, коли скаже, а, головне, що саме треба сказати, панове експерти знають ще наприкінці поточного тижня. Не вірите? От вам «Медіаплан ньюзмейкерів ЛНР з 28.09 до 4.10» «Реальная газета» зробила невелику звірку. Варто сказати, план переважно дотримують. Якщо добре промоніторити, то різниця йде плюс-мінус два дні», – писав головред «РГ» Андрій Діхтяренко.

Пізніше редакція «РГ» отримала зламану пошту одного з російських кураторів пропаганди в «ЛНР» Вячєслава Матвєєва і зробила цикл публікацій за цими матеріалами. Там було все: і рознарядка за напрямками («векторами») пропаганди, і фальсифікація сюжетів про «українські ДРГ», і «патріотичне виховання» школярів, і багато чого іншого.

На окупованих територіях під забороною релігійні практики «небажаних» конфесій. Дивом вдається триматися невеличкій парафії Православної церкви України – Свято-Троїцькому кафедральному собору. Навесні 2019 року настоятеля храму і кількох парафіян забрали на допит і протримали пів доби, а з бібліотеки вилучили понад півсотні «екстремістських» книжок – включно із відомою роботою другого президента України Леоніда Кучми «Україна – не Росія». Відтоді настоятеля на допити викликають регулярно.

До переліку «екстремістських» матеріалів потрапили видання євангельських християн баптистів та об’єднання «Свідків Єгови». Ці організації на тимчасово окупованій території Донбасу заборонені так само, як і церква християн-п’ятидесятників. Під час обшуку у баптистів «МГБ» знайшло друковану продукцію, «спрямовану на розпалювання ворожнечі й ненависті за ознаками національності», а також «виправдання воєнних злочинів київських силовиків проти мирних жителів Донбасу».

Крім того, донецького вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського окупаційна адміністрація ОРДО майже на 2 роки кинула «на підвал».

Козловський – автор понад 50 наукових книжок та понад 200 статей у словниках, енциклопедіях, наукових періодичних виданнях, а також поетичних збірок та прозових творів. З-поміж них виділяються монографії: «Історія релігій», «Вибрані лекції з теорії та практиці релігійного містицизму. (Буддизм. Християнство) Т.1», «Вибрані лекції з теорії та практики релігійного містицизму. (Суфізм) Т.2», «Ассирійська Церква Сходу», «Єзідизм» тощо.

Противник «русской вєсни», людина з українською позицією, Ігор Козловський мусив залишитися в окупації через сімейні обставини. Його «засудив» до 2 років і 8 місяців позбавлення волі так званий «військовий трибунал ЛНР». Приводом стали контакти зі забороненими в «республіці» організаціями, а також – нібито зберігання боєприпасів. В неволі він провів 700 днів і був звільнений під час обміну полоненими у грудні 2017-го, переживши катування, знущання, камеру «підвалу» і колонію, куди його перевели після «вироку трибуналу».

Цікаво, що в окупованому Луганську у згаданому вище соборі до останніх днів служив дияконом поет, письменник, драматург і художник Григорій Половинко (7.11.1946 – 6.05.2020). Половинко створив при храмі музей козацької слави, а 2015 року в єпархіальному управлінні УПЦ КП відбулася виставка його робіт, присвячена Запорізькому козацтву «Ще золотіти нашій булаві». Це чи не єдиний випадок в ОРДЛО, коли людина з публічною проукраїнською позицією не зазнала гонінь від окупантів.

Однак більшість людей літератури з українською позицією мусили рятуватися. Так, був змушений стати переселенцем письменник Василь Голобородько. За радянських часів він жив у засланні в рідному селі Адріанополь на нині окупованій частині Луганщини, а за 10 років до війни переїхав до Луганська. З 2014 року Голобородько мешкає під Києвом, в Ірпені.

Так само переселенцями стали багато інших письменників і журналістів, серед яких доннечани Олена Стяжкіна, Володимир Рафєєнко, Сергій Гармаш, Ія Ківа, Олексій Чупа, Лариса Лісняк, луганці Ярослав Мінкін, Сергій Іванов та інші.

Деякі журналісти-переселенці стали авторами книжок про події на Донбасі. Серед них: Максим Віхров («Дикий Схід») та Денис Казанський і Марина Воротинцева («Як Україна втрачала Донбас»).

Журналістам ставлять умову співпраці з «МГБ»

Неможливі в ОРДЛО будь-які книжки українських письменників, присвячені російсько-українській війні. Адже вони «виправдовують збройну агресію України проти республік Донбасу». Так само небезпечно для людей на окупованій території зберігати книжки, присвячені визвольним змаганням ХХ сторіччя – це, з точки зору окупаційної адміністрації, «екстремістська націоналістична» література.

«Стосовно художньої літератури… Я десь 2017-го їздив через блокпости з книжками Жадана, Андруховича. На них ніколи не звертали уваги, більше цікавив вміст телефону, ноутбуку та записника», – згадує Сергій (ім’я змінене), який кілька років працював у ОРДЛО кореспондентом великої міжнародної інформагенції.

Його видворили з Донецька декілька років тому через відмову співпрацювати з «МГБ ДНР». До масової перевірки власкорів іноземних ЗМІ «МГБ» взялося близько трьох років тому. До того, пригадує Сергій, не відслідковували публікації італійською, французькою і часто навіть англійською. Та після перевірки більшість власкорів іноЗМІ позбавили акредитації, а робота без акредитації – привід для арешту.

Вже 2020 року місцеві жителі повідомляли, що влітку в школах окупованого Донецька вилучали літературу українською мовою, а восени дісталися до Донецького національного університету. Про це писало, зокрема, видання «Донецькі новини».

«Готують до списання та утилізації всі українські підручники і художню літературу … Там безцінний фонд: полиці Стуса, Забужко, Франка, Гончара … Вони зібралися знищити все… А уявіть, чого варто було зібрати в Донецьку технічну літературу українською», – розповідали студенти. Жителі ОРДО зазначали, що пункти прийому макулатури «забиті українським книжками зі шкіл».

Кількість ув’язнених блогерів – закрита інформація

Широко відома історія Станіслава Асєєва, який писав для українських ЗМІ репортажі з окупованого Донецька, і за це був незаконно позбавлений волі бойовиками. Та він далеко не єдиний.

Читайте також: Станіслав Асєєв: «Ізоляція» – сучасний концтабір, фінансований Росією

Скільки наразі людей перебуває в місцях несвободи на окупованій території через журналістську діяльність або дописи в соцмережах, широкому загалу невідомо. Секретарка Національної спілки журналістів України Ліна Кущ каже, що одного разу СБУ на запит НСЖУ надавала відомості, але потім приходили відмови на підставі того, що це інформація з обмеженим доступом.

«Але в кожній групі звільнених полонених є люди, у яких у вироках є статті, пов’язані з їхніми дописами в соцмережах. І це не лише відомі блогери», – підкреслює Ліна Кущ.

Олексій Біда з Центру документування УГСПЛ додає, що за його спостереженнями, відсотків 80 полонених, звільнених під час останніх обмінів, – це саме цивільне населення.

«Серед них частину звинуватили у шпигунстві (це люди, які часто перетинають лінію розмежування – наприклад, живе людина в Маріуполі, а працює в Донецьку). Але більшість, відсотків 60, потрапили до «МГБ» через дописи у соцмережах. Скажімо, декого затримали після перевірки телефонів на вході до окупованої території», – каже Олексій Біда.

«Виправдання збройної агресії України проти республік і злочинів проти мирного населення» саме по собі в окупантів вважається «законною» підставою для позбавлення волі. Водночас для «вагомості» багатьом докидають «державну зраду» та шпигунство на користь «іноземної держави Україна».

Показове полювання 2017 року

У деяких випадках, щоправда, звинувачені дійсно допомагали українським військовим і спецслужбам. Луганець Едуард Нєдєляєв (Edward Ned) відкрито висловлювався у соцмережах проти окупації Донбасу, його знайшли і заарештували спочатку за звинуваченням у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі проти росіян.

Та, отримавши доступ до його комп’ютера, «МГБ ЛНР» виявило переписку з бійцями ЗСУ, службовцями СБУ, прес-центром АТО, волонтерами, де Едуард передавав фото, відео переміщень військової техніки окупантів, координати російських воєнних об’єктів. Це вже кваліфікували як «державну зраду», і Едуард Нєдєляєв отримав вирок 14 років позбавлення волі. Наприкінці 2017 року він був звільнений під час обміну, провівши у місцях несвободи «ЛНР» 13 місяців.

Одночасно з Нєдєляєвим у грудні 2016-го затримали ще одного проукраїнського блогере з Луганська Геннадія Беницького. Його звинувачували в «очєрнєніі» так званої «ЛНР», розповсюдженні через сторінку у фейсбуку «екстремістських матеріалів» і пособництві «українському шпигуну Едварду Неду».

Беницького «МГБ ЛНР» випустило у березні 2017-го, та справу закрито не було. Наразі Геннадій Беницький лишається в Луганську, його публікації у фейсбуку стали обережнішими. У грудні 2016-го пропагандистський ресурс окупаційної адміністрації «ЛугансИнформЦентр» оприлюднив відео, де під тиском «МГБ» Геннадій Беницький і Едуард Нєдєляєв застерігають блогерів.

Пік боротьби з блогерами й журналістами відбувся 2017 року. Влітку в ОРДО був заарештований Станіслав Асєєв (писав для українських видань під псевдо Станіслав Васін), а також Олег Галазюк (писав під псевдо Мирослав Тямущий). Глазюка засудили до 16 років колонії суворого режиму в ОРДО. Як і решту, його звинуватили у «шпигунстві, екстремізмі, розпалюванні міжнаціональної ворожнечі». Галазюка схопили у серпні 2017, «вирок» винесли за два роки, в серпні 2019, а у грудні він був звільнений.

Блогерку Людмилу Сурженко (її сторінка у йейсбуку був на ім’я Мілка Ясна) затримали в липні того ж таки 2017-го. Приводом для підсиленої уваги до неї стало невиконання команд бойовиків під час перетину лінії розмежування – Людмила має ваду слуху, а батарейки слухового апарату розрядилися. Перевіривши її смартфон, бойовики усвідомили, що натрапили на «ворожу блогерку». Людмилі, можна сказати, пощастило – її відпустили за 16 днів.

Саме влітку 2017 року в Луганську з’явилися білборди з нібито соціальною рекламою, яка наче була покликана повернутися до реального життя з соцмереж – «Жизнь дороже лайков». На тлі затримань «МГБ» блогерів це виглядало відвертою погрозою.

«Спочатку було слово»

У наведеному вище темнику для медіа ОРЛО одним зі спікерів виступає «председатель союза писателей ЛНР» Глєб Бобров. У вузьких колах відомий як автор афганської окопної прози. Та найбільше його зараз знають завдяки роману «Эпоха мертворожденных» (електронна публікація –  2007 року).

Ця книжка про громадянську війну в сучасній Україні спочатку з’явилася як самвидав на ресурсі okopka.ru, а за рік її випустило друком одне з найбільших російських видавництв – ЕКСМО.

«Тепер дехто називає цей роман пророчим, як і роман донецького письменника Фьодора Бєрєзіна «Война 2010. Украинский фронт». Та слід зауважити, що тоді, на початку 2010-х, в Росії виходило багато подібної «бойової фантастики». І серед локацій там не лише Україна, а й країни Балтії, північний Казахстан. І якби подібні до українських подій розгорнулися там, «пророчими» називали б інші книжки», – каже Олександр Забірко, науковий співробітник Інституту славістики Реґенсбурґського університету (Німеччина).

«Эпоху мертворожденных» Бобров позиціонував як роман-застереження. На його думку, уникнути війни можна було б, якби Україна відмовилася від «русофобської політики». Водночас він атакував українську культуру, ставши співавтором книжок «Тарас Шевченко – крестный отец украинского национализма» та «Украинка против Украины».

Попри доcвід війни в Афганістані Бобров не брав участі в бойових діях 2014-го, виїхавши до РФ. Та вже восени він повертається до Луганська, де працює в пропагандистському інтернет-виданні «ЛуганскИнформЦентр» і найголовніше – створює «союз писателей ЛНР».

Де був зроблений «вибір Донбасу»

Саме під егідою «союза писателей ЛНР» з’явилася низка літературних збірок: прозаїчні «Я дрался в Новороссии», «Время Донбасса», «Выбор Донбасса», «Воля Донбасса», поетичні «Осколки» та «Час мужества»… У праці «The War in Neverland: The History of Novorossiia as Literary Project» дослідник Олександр Забірко пише про «Вибір…»:

«…з книги чітко видно, що передбачуваний «вибір Донбасу» був зроблений здебільшого за межами Донбасу. Хоча військова участь російських громадян у війні була предметом гарячих дискусій з моменту початку війни, у літературних текстах прославлення російських «добровольців», що воюють на Сході України, є однією з основних тем, що повторюються, і вона формулюється з майже зворушливою прямотою та простотою, як у наступних рядках Олександра Марфуніна:

Он в прошлом – агроном
Из славного Тамбова…
Работал бы и впредь,
Когда бы не война…
[…]
Но только вот сейчас
Он – русский доброволец,
Крестясь, даёт приказ:
«За Родину – огонь!..»

Олександр Забірко згоден, що подібне видання книжок і створення навколо цього інформаційного шлейфу з презентаціями в РФ та у містах ОРДЛО – один зі способів «легітимізації» «республік» у масовій свідомості. Хоча якість власне творів є сумнівною.

Крім того, ці книжки масово доправляють до бібліотек на окупованій території, зокрема і шкільних, де їх задають як позакласне читання. Також усі ці презентації працюють на імідж «союза писателей», який заробляє, так би мовити, собі «право» говорити від імені жителів ОРДЛО. Виступати елементом того самого «громадянського суспільства ЛНР».

Матеріал створений у межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який реалізовують медіа «Читомо» та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). Проєкт присвячений сучасним українським письменникам та журналістам-політв’язням, що перебували чи продовжують перебувати у в’язницях Криму, ОРДЛО та РФ, а також політичним в’язням Білорусі, Туреччини, Мексики, Еритреї, Венесуели, Індії, Зімбабве та Філіппін.

Назва проєкту відсилає до символу ув’язнених, переслідуваних, вбитих чи зниклих авторів, який використовують на правозахисних акціях у Міжнародний день ув’язненого письменника, або День порожніх стільців, який відзначають щороку 15 листопада з ініціативи Міжнародного ПЕН.

Читайте також: Письменники і журналісти Венесуели: коли говорити стає небезпечно