Найтемніша зірка Станіслава Лема

Cтаніслав Лем, який одного разу вислизнув, збудувавши свій світ і вирішивши бути у ньому гостинним і злегка іронічним господарем, замість того, щоб пристосовуватися до світу інших, очікувати і догоджати. Станіслав Лем, якого часто не включають до досліджень з історії, антропології, історії ідей, бо це ж – «усього лише фантастика». Лем, чиї навіть найвідданіші читачі далеко не завжди усвідомлюють, що він – східноєвропейський єврей, якому пощастило вижити; що він – Holocaust survivor. Лем, якого часто уявляють собі як героя його ж таки дебютного фантастичного роману «Людина з Марса»: він ніби впав на Землю з неба, не маючи нічого спільного з кров’ю, потом і брудом історії. Але це не так. Зовсім не так.

Зірки Лема, між якими подорожують його герої, виростають із рясно зрошеної кров’ю землі, від якої авторові «Соляріса» так ніколи й не вдалося відірватися. Космічні простори його творів заповнюють тривожні голоси минулого.

Нульовий меридіан

Якщо стати на балконі колишнього помешкання родини Лемів на львівській вулиці Богдана Лепкого (колись – Браєрівській), то опиняєшся на такому собі нульовому меридіані: праворуч – пишна будівля Австро-Угорського банку, розкішне Шляхетське казино (нині – Будинок вчених), монументальний Галицький сейм, у якому в часи Лемового дитинства вже примістився університет, повний наукових світил у царинах філософії, математики та мовознавства. Простір галицької метрополітальності, капіталу, науки, великосвітських розваг. Ліворуч був інший світ: скромний єврейський квартал, відділений від решти міста швидкою рікою вулиці Городоцької, повен закапелків і вогких дворів зі свіжовипраною білизною, маленьких крамничок і майстерень. Над кварталом височіла красива мавританська вежа Єврейського шпиталю, але навіть у цій красі було щось тривожне, як поклик далекої східної землі, де може чекати або рятунок, або загибель.

Родина Лемів жила рівно посередині. І в цьому можна знайти певний символізм.

Батьки Станіслава – Самуель Лем та Сабіна Вольнер – взяли шлюб у синагозі, були активістами єврейської спільноти. Але водночас, як твердить біограф Лема Войцех Орлінський, вважали себе поляками. Поляками єврейського походження. 

У цьому не було нічого дивного, попри виразну етнорелігійну специфіку єврейської ідентичності – але хто сказав, що природа ідентичності мусить бути раз і назавжди усталеною? Чому її не можна пристосовувати до власних бажань і потреб?

Львів зламу ХІХ і XX століть був одним із важливих осередків саме такої гібридної ідентичності. Це сюди в 1886 році приїхав молодий єврей, уродженець Збаража Вільгельм Фельдман, щоб пропагувати серед своєї спільноти польську мову і культуру як найпряміший шлях до “uobywatelenia”, тобто громадянської емансипації, яка мала допомогти євреям вийти з ґетто й отримати ті самі життєві шанси, що й поляки. І якщо в ХІХ столітті таку позицію атакували і з єврейського, і з польського табору (юного Фельдмана євреї-хасиди якось побили в синагозі за те, що вихваляв там польську культуру), то в 1920-х, у часи дитинства Станіслава Лема, вона вже була варіантом норми.

Самуель Лем, батько Станіслава, був знаним лікарем-ларингологом, медиком-практиком, адептом критичного розуму і доказової медицини, раціоналістом (який, утім, у молодості пописував вірші, але хто таким не грішив?), людиною, що здавалася далекою від будь-якої релігії, а особливо – від темного єврейського містицизму. Удома було багато професійної медичної літератури німецькою та французькою, яку любив не так читати, як розглядати малий Станіслав; художні видання були переважно польською. Про якісь єврейські книжки в родинному домі Лем не згадує.

А проте Станіслав ходив на шкільні заняття з «релігії Мойсея». Як так сталося? Пояснення просте: навчання релігії в той час було обов’язковим для всіх учнів, а на «класи» дітей розподіляли згідно з їхнім етнічним походженням. Хай там як, це ставить під сумнів твердження самого Лема з його німецькомовної автобіографії: «Я поняття не мав ні про юдаїзм, ні, на жаль, про єврейську культуру. Аж завдяки нацистському законодавству я дізнався, що в моїх жилах тече єврейська кров». Очевидно, що якісь знання про єврейську релігію та культуру він мусив отримати, та й не міг не усвідомлювати свого походження. Чому ж стверджував протилежне? Спробуємо трохи далі з цим розібратися.

Стабільність та «аполітичність» фаху Самуеля Лема, а також надійна фінансова подушка дозволяли родині дещо згори (з висоти свого балкона на третьому поверсі) дивитися на національні змагання та політичні перегони в тогочасному Львові. То був упевнений у собі й заможний «вищий середній клас»: Лем згадує французьку гувернантку та безліч іграшок, які творили простір його дитинства – безтурботний мікросвіт серед бурхливих вод міжвоєнної польської держави, яка не була ні багатою, ні стабільною.

Серед речей, якими любив гратися малий Станіслав, була кістка людського черепа – експонат із батькової колекції, якого було заборонено торкатися, і малому аж довелося вкрасти в батька ключ, щоб відчинити шафку. Подібна річ – людський череп – належала й Станіславовому дядькові Ґецелеві (Мареку) Вольнеру, так само лікареві, який, імовірно, загинув під час єврейського погрому 26 липня 1941 року (Лем гадав, що трохи раніше, під час розстрілу нацистами львівських професорів). Коли Лем згадує про це, то якось мимоволі прохоплюється: ці похмурі експонати були ніби провісниками смерті, знаками Голокосту. І відразу відмахується від цієї думки: ні, випадковість. Збіг обставин. Але якщо слово промовлене, його вже не витреш. Над безтурботним минулим, над усім львівським дитинством лягла тінь Катастрофи, хай як старанно Лем намагався потім цю тінь відбілити, вивести, як пляму з чистої тканини. Випадкові слова, мимовільні асоціації не дадуть збрехати.

Читайте також: Мандрівні дервіші у пошуках Лема: яким був найвідоміший польський фантаст

Остання папіроса мирних часів

Від самого народження в 1921 році й аж до 1945-го, коли родина Лемів була змушена покинути терени, зайняті Червоною армією, Станіслав жив у Львові, майже нікуди з нього не виїжджаючи. Місто було його світом. Львів був простором, де з ним сталося все найкраще і найгірше в житті. Тому не дивно, що він писав про нього впродовж усіх наступних років, на сотнях сторінок, хоч ім’я цього міста з’являється не так уже й часто. Про найкраще писав прямо, у деталях, смакуючи кольори, споглядаючи смаки, купаючись у порах року. Про найгірше писав натяками, скупо, уривчасто, без імен і назв. Але не писати не міг.

Можливо, саме тому він і став фантастом: щоб змогти писати про найстрашніше, не мусячи самому пити цю чашу знову й знову, та ще й тягнути читача за собою в пекло минулого?

Затиснутий у лещатах неможливості мовчати і неможливості говорити, Лем просто перейшов на інший рівень, змінив правила гри: він переніс усе на інші планети, в міжзоряні простори, де жахливе лякає, але не паралізує, бо є лише далеким відблиском реального земного кошмару.

А що, може, це й цілком непоганий спосіб впоратися зі страшними спогадами: уявити собі, ніби це все трапилося не тут, а десь на іншій планеті? Відділити добро від зла лінією межі атмосфери?

Лем цілком свідомий того, що робить саме так: рафінує минуле, розділяє його на фракції. Найсвітліше – те, що було до 1939-го. Далі, 1939–1941-й – темніший шар. Найчорніше – між 1941-м і 1945-м. Усе, що відбулося згодом, – лише вилазки пам’яті та уяви. Назад і вперед. Минуле і майбутнє. Майже ніколи «тут і тепер».

Станіслав Лем. Високий замок. – «Навчальна книга – Богдан», 2016. – 176 с.

У своїй автобіографічній повісті «Високий Замок» (1966, українською вийшла у видавництві «Навчальна книга – Богдан» у 2016) Лем добуває найчистішу, найпрозорішу фракцію пам’яті. Він – дитина. Довкола – манливий світ, повний доброзичливих дорослих, солодких загадок і солодкої цукрової вати. Над містом (Львовом реальним і Львовом фантазій) здіймається гора, яка є входом у таємницю.

Але от що цікаво: у цій ідилії немає абсолютно жодної згадки про єврейство. Може, Лем просто не хотів впускати в цей чарівний світ примар із майбутнього, провісників неминучої загибелі? Ось як він згодом писав про свій «Високий Замок»: «Я хотів зробити неможливе – видобути з усього свого життя есенцію мого дитинства в найчистішому вигляді: очистити її від пізніших нашарувань, які складалися з війни, геноциду і масових убивств, ночей у бомбосховищах під час авіанальотів, життя під фальшивим іменем, вічного переховування й усіх інших небезпек – так, наче всього цього ніколи й не було».

А проте цілком врятувати цю оповідь від темряви не виходить. Так, євреїв немає, але є їхня відсутність.

Є мимовільна згадка про порожні вулиці колишнього єврейського кварталу «з розхитаними вітром прочиненими вікнами». Темрява – як непрошений спогад і погане передчуття – просочується в цей текст, ніби крізь малопомітну щілину: як ота дірка від кулі в шибці батьківської спальні, що лишилася з часу боїв за Львів 1918-го року, ще до Станіславового народження. Ось настає середина 1930-х: Лем разом із колегами-гімназистами проходить військову підготовку, крокує маршем під «жалобний понурий гуркіт барабанів, який наче огорнув усе місто». Нарешті, як така собі точка відліку іншого часу – перша «легальна» викурена папіроса з полотняним мундштуком. Остання папіроса мирних часів. Бо це – 1939-й рік.

Рятівна випадковість

Якщо в часи нацистської окупації Лем – за його ж словами – нарешті усвідомлює свою етнічну приналежність, то ще раніше, за так званої «першої радянської окупації» 1939 року, усвідомлює приналежність класову. Він – «буржуй», а тому вступити до омріяної Політехніки йому зась. Завдяки батьковим зв’язкам він стає студентом медичного інституту. Це, крім усього іншого, допомогло йому уникнути призову до Червоної армії. 

Закінчити студії Лемові завадила нова окупація, тепер уже німецька. Всі вищі школи у Львові нацистська адміністрація зачинила. Певний час Станіслав носив пов’язку з зіркою Давида, але доволі швидко – знов-таки завдяки батьковим знайомствам – родині Лемів вдалося роздобути для себе так звані «арійські папери». Це дозволило їм уникнути ув’язнення в ґетто, але й цілковитої безпеки не гарантувало. У місті надто добре знали Лемів.

Як «простий арієць» із відповідним папірцем Станіслав Лем міг і мав працювати. Він влаштувався електрозварником на невелике промислове підприємство, яке працювало на оборонну галузь Третього Райху: сюди звозили знищену радянську військову техніку, щоб добувати з неї цінну вторинну сировину. Лем згадує, що – шалено ризикуючи – передавав дещо зі складу цього «трофейного металобрухту», що могло бути корисним, рухові антигітлерівського опору.

Поступово терор у місті посилюється, вдома жити стає небезпечно, тож Станіслав знаходить сховок для батьків, а відтак і для себе: його прихищає в себе польська сім’я. Лемові порівняно щастить: він має не лише арійські документи (у яких значиться Яном Донабідовичем), але й «добрий вигляд», який не зраджує в ньому єврея. Він – блондин. Це дозволяє йому подеколи навіть ходити до бібліотеки, де – як можна припускати – він уперше знайомиться з американською науковою фантастикою, доступною в німецьких перекладах.

У рідкісні моменти, коли Лем згадував ті часи, не ховаючись за масками та фантастичними сюжетами (як-от у листах до свого перекладача Майкла Кендела), він визнавав: той факт, що йому вдалося пережити війну, був рятівною випадковістю, міліметрами, на які схибила смерть, що кілька разів цілила прямо у нього. Він писав:

Мої шанси дорівнювали приблизно 1:100 000. Це – математично правдоподібна цифра, зважаючи на те, який відсоток моєї етнічної групи вижив.

Лем не надто помилився. З майже ста тисяч євреїв, які мешкали у Львові до Другої світової війни, у місті вижили 215. 

Уперше смерть подивилася в обличчя Лемові під час першого єврейського погрому 30 червня – 2 липня 1941 року. Він потрапляє в руки зондеркоманди під час вуличної облави і, як більшість упійманих молодих євреїв, змушений виносити з підвалів тіла в’язнів, нещодавно розстріляних радянською владою, що залишала місто. Більшість упійманих відтак розділили долю тих, чиї тіла вони виносили на світло денне. Лем був серед тих, кого мали розстріляти.

Станіслав Лем. Астронавти. Голос Господа. Огляд на місці. – «Навчальна книга – Богдан», 2021. – 688 с.

Згодом у фантастичному романі «Голос Господа» (українською вийшов у видавництві «Навчальна книга – Богдан» у 2021) з’явиться такий собі професор Раппапорт, у чиїй біографії є моторошний епізод: він уцілів під час розстрілу у в’язниці якогось безіменного східноєвропейського міста. Професор кілька годин стоїть у дворі в’язниці, чекаючи своєї черги, щоб отримати кулю, і думає про переселення душ. І раптом з’являється знімальна група з Німеччини, через що розстріли припиняють. Професор врятований. У 1972 році в листі до Майкла Кендела Лем уперше зізнався: професор Раппапорт (який «особисто» навіть не з’являється в тексті, ми лише чуємо його переказану історію) – це він сам.

Про ще один випадок, коли Лем ледве розминувся зі смертю, він згадує в автобіографії. Якогось дня він отримує завдання передати трофейну зброю людині з руху опору – із суворою забороною користуватися громадським транспортом, щоб уникнути непотрібного ризику. Але Лем не слухається і сідає в трамвай. Слідом за ним на сходинку застрибує нацистський поліцай. Між його рукою і зброєю, захованою під одягом Лема, були лічені сантиметри. Якби поліцай відчув під тканиною метал, Лемові, швидше за все, був би кінець.

Чи відчував Лем – чий випадок був справді винятковим, бо вижив не лише він, але й уся його сім’я, схожа на невеликий уламок айсберга серед мільйонів загиблих, – провину вцілілого? Чи не вона, серед іншого, увесь час штовхала його писати про неможливе, знаходячи десь далеко від реального світу неможливі слова?

«Романс» із реалізмом

Перший повоєнний твір Лема – і перший, у якому він намагається знайти слова для досвіду часів війни, – є суворим реалізмом. Це – роман під назвою «Шпиталь Преображення» (українською вийшов у видавництві «Навчальна книга – Богдан» у 2018). Хто любить Лема-фантаста, буде розчарований. Хто хоч трохи знає історію Другої світової, буде здивований. Бо це – і не фантастика, і не історична правда.

Станіслав Лем. Шпиталь Преображення. – «Навчальна книга – Богдан», 2018. – 232 с.

Дія роману відбувається в 1940 році (а отже, у час, коли Львів перебуває під радянською владою) у вигаданому містечку Бєжинець у Східній Польщі, десь на зайнятих німцями територіях. Місце дії – психіатричний шпиталь, де німецькі солдати влаштовують екзекуцію і розстрілюють понад 180 пацієнтів.

При цьому багато деталей вказують саме на Львів – єдине місто, з яким у Лема були пов’язані особисті воєнні спогади: є тут і зелені пагорби, і «мавританська вежа», яку він щодня міг бачити у Львові. Та й сюжет про ув’язнених у ґетто єврейських пацієнтів львівської психіатричної лікарні на Кульпаркові, хоч і нічим не задокументований, кружляв серед містян. Але чого ж Лем переносить дію значно далі на захід, у якесь вигадане містечко, та ще й щонайменше на рік раніше; чому він так старанно «відводить підозри» від Львова? 

Аґнєшка Ґаєвська, дослідниця мотивів минулого у творчості Лема, авторка книжки «Голокост і зірки», каже: через цензуру.

Повоєнна польська комуністична влада недолюблювала тему Голокосту, а якщо дія відбувалася ще й у Східній Галичині, на «втрачених» після війни територіях – то поготів.

Отже, анахронізм був просто камуфляжем. У романі з’являється нацистська «українська поліція», яка начебто брала участь в екзекуціях, – але яка «українська поліція» могла бути в 1940 році? Чомусь це цензорам не заважало, на відміну від згадок про Львів.

У 1955-му році, після першої невдалої спроби, Лем таки зміг опублікувати роман, але мусив доповнити його ще двома романами, загалом написаними в дусі тогочасної політичної ідеології («Серед померлих» та «Повернення»). Ними він ніколи не пишався і зважувався на перевидання лише окремих їхніх розділів.

Це – якщо не враховувати «Високого Замку» – був перший і останній «романс» Лема з реалізмом. Далі – лише наукова фантастика, лише зірки.

Читайте також: Кентаври Зузанни Ґінчанки, що скачуть на перетині трьох культур

Людське, надто людське

Станіслав Лем на небі світової літератури sci-fi є дивним фантастом. Він надто песимістичний, надто неохочий до прописування гепіендів та творення супергероїв, а коли жартує (а в його творах багато гумору), то крізь його жарти проступає гіркота.

Це може прозвучати дивно, але між фантастикою і Голокостом – багато спільного. Схоже зауважував про концтаборову реальність в’язень Аушвіцу, письменник Тадеуш Боровський: «Бачиш, тут усе неправдоподібне… Нині я запанібрата з неправдоподібним і містичним», – писав він про концтабірну реальність. Ісраель Ґутман, якого цитує Ґаєвська, щось подібне казав про світ «арійського» міста, коли на нього дивишся з-за брами ґетто: «Зовсім інший світ: люди одягнені чисто, нормально, сміються, гуляють сім’ями, несуть квіти… Наче дивлюся на щось, що відбувається на Місяці».

Неможливість реальності, яку бачиш на власні очі, змушує – доки ще тримаєшся здорового глузду – припустити можливість чого завгодно. І заразом таке припущення дозволяє знайти засоби, щоб описати реальність, яка радикально відрізняється від усього попереднього досвіду.

«Бурхливий розвиток фантастики після Другої світової війни, – казав Лем в інтерв’ю Раймондові Федерману, – може мати щось спільне з епохою після Голокосту, в якій ми перебуваємо… І в якій намагаємося вижити».

Лем не вірив, що Голокост закінчився і ніколи не повториться. Він не вірив, що нацистська машина винищення – це виняток історії. Лемове майбутнє – це не глобальна катастрофа і не утопія. Воно – постійне кружляння орбітою людської недосконалості, де на кожен злет духу чи думки обов’язково знайдеться свій злочин, щоб знову звести все нанівець і відкрити черговий сезон руїн. Його міжзоряні оповіді настільки далекі від комуністичного пафосу «перемоги над космосом», наскільки взагалі можливо собі уявити. Космос Лема – це пастка, лабіринт, нудьга, війна на виснаження, іноді – тріумф невмотивованої жорстокості. Як із війни, з космосу його герої повертаються іншими – мовчазними, зламаними, відчуженими.

Власне, вони часто вже не мають куди вертатися – як і Лем, для якого повернення до рідного міста мусило б стати подорожжю не в просторі, а в часі.

Але деяким його героям таки дано було здійснити подорож у часі, щоправда, то був не дар, а прокляття. Ось, наприклад, такий собі Халь Бреґ із роману «Повернення із зірок» (українською вийшов у видавництві «Навчальна книга – Богдан» у 2017). Вирушивши до зірок у 18 років, він повертається 39-річним. Саме такою є часова відстань між Лемом, який пише свій фантастичний роман, та Лемом, який викурює останню довоєнну папіросу в ще мирному Львові. Доки Бреґ мандрував космосом, на Землі минуло майже півтора століття. Його тут ніхто не розуміє. Він розповідає про страшні речі, які з ним трапилися серед зірок, і наштовхується на глуху стіну. Лікар, до якого звертається Бреґ, дає йому, здається, єдину дієву пораду: залишити свої спогади при собі.

Що це за спогади? Переважно – спогади про людей. Людей, які зникли безвісти чи загинули на його очах; яким він не зміг допомогти. Бреґ прибуває з пам’яттю, заповненою тим, чого живі не хочуть чути. Вони хочуть чути оповіді про красу далеких зірок.

Коли Бреґ стає свідком сцени селекції роботів, яких мають піддати подальшій утилізації, у нього трапляється нервовий зрив. Щось йому це болісно нагадує… 

Можна було б припустити, що, переносячи зло в міжзоряні простори, «виселяючи» його із Землі, Лем спробує його «дегуманізувати», відвести подалі від людини, приписати його якимось механізмам чи неокресленим позалюдським силам. Але ні, аж ніяк. Зло в Лема – людське, надто людське. У книзі «Із зоряних щоденників Ійона Тихого» (українською вийшла у видавництві «Навчальна книга – Богдан» у 2017) є сцена, коли збунтовані роботи на одній з далеких планет проводять відбір людських дітей (знов оживають примари Голокосту). Але наприкінці виявляється, що цими бунтівниками насправді були люди, які лише вдавали з себе роботів. Лише людина може бути суб’єктом безглуздого насилля.

Два послання Лема

Неможливо говорити і неможливо замовкнути: у клітці цього парадоксу б’ється думка Лема, витворюючи все нові і нові світи, «форматуючи» реальність так, щоб у ній все-таки могло проступити найстрашніше, без розколупування незаживлених ран, але з необхідною правдою свідчення. У Лема постійно виринає ця необхідність свідчення.

У романі «Непереможний» (українською вийшов у видавництві «Навчальна книга – Богдан» у 2017) команда космічного корабля потрапляє на планету, де зазнав катастрофи інший корабель, «Кондор». Усередині й довкола зруйнованого зорельота герої бачать жахливі картини: гори трупів, спотворені обличчя, ознаки божевілля, яке, ймовірно, охопило команду незадовго до загибелі. Після експедиції один із науковців, звертаючись до команди рятівників, каже: «Прошу…, аби кожен із вас розповів про те, що його найбільше шокувало на «Кондорі». Про те, чим, можливо, не ділився ні з ким. Про що гадав, що його найкраще забути».

Можливо, це – одне з двох важливих послань Лема, які сьогодні надзвичайно резонують: потрібно говорити всупереч неможливості говорити. Говорити попри те, що деякі речі переступають можливості нашої уяви.

Ми часто кажемо: перед лицем страшних фактів уява – зайва, потрібно користуватися сухою мовою реальності; але забуваємо, що уява – «пальне» будь-якої людської оповіді, ми не можемо розповісти неуявне.

І тут Лем пропонує несподіване «гомеопатичне» рішення: там, де уява безсила, потрібно підімкнути фантазію. Спробувати включити в напозір відсторонений, «фантазійний» сюжет, те, що саме собою було б непідйомним, як згусток надважкої речовини.

А друге важливе послання залишають нам самі Лемові герої: зазнавши невдачі, втративши друзів, космічні кораблі, переживаючи смертельну втому і крах мрій, вони не складають зброю, не приймають поразку. Вони пробують знов і знов. Але не тому, що вірять в успіх і неминучу перемогу. А тому, що інакше не можна.

Цей матеріал є частиною спецпроєкту за підтримки премії «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™. Спонсором премії є канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців». UJE діє з 2008 року задля зміцнення та поглиблення стосунків між двома народами.

Читайте також: У пошуках тихої заводі — як жив і творив Бруно Шульц