Нариси з філіппінської літератури: змішати усе, не струшувати

Філіппінська культура – це неймовірна суміш усього протилежного: як азійського, так і західного, корінного та іноземного, колонізаторського та національного протестного духу. Виключити щось одне – зламати диференційовану когнітивну структуру сучасних філіппінців. Всім, хто бажає збагнути динаміку розвитку цієї країни, людей, літератури, слід розуміти це культурне запліччя. «Сьогоднішній філіппінець – вчорашній гість; те, що зараз вважається рідним, вчора було прийнято більшістю філіппінців як власне завдяки перетворенню та сублімуванню історією».

Хибно вважати, що існує щось таке «справжнє», чисто філіппінське, 100-відсоткове корінне або ж лише «доморощене». У випадку з літературою, будь-який твір, написаний на Філіппінах або про Філіппіни, написаний якоюсь із філіппінських мов чи іноземною, філіппінцем чи чужоземцем, вдома чи за кордоном – головне, аби ототожнювалося з країною – можна розглядати як приналежний до цілого світу філіппінської літератури. Звісно, про це сперечатимуться. Самі ж філіппінці передусім.  

Філіппінська література знаходитиме точки дотику з українськими читачами в межах цьогорічного книжкового фестивалю «Book Space». Одним із гостей фестивалю буде Сантьяго Б. Віллафанія (1971, Філіппіни) – філіппінський поет, член правління філіппінського ПЕН та уповноважений комісії з питань історії та культури провінції Пангасінан. З його участь у програмі «не/знане» говоритимуть про філіппінську літературу як маловідому українцям. Пропонуємо наблизитись до цієї розмови.

Країна 7 тисяч островів та 170 мов 

Мовне питання на Філіппінах – болюча та довготривала проблема, як і у кожної країни із колоніальним минулим. Понад три століття офіційною мовою країни була іспанська. У 1863 році було запроваджене загальне безплатне навчання іспанською. Іспанською писав національний герой Хосе Різал, вона ж була мовою філіппінської революції. На початку XX століття близько 60% населення послуговувалися саме нею. 

Ситуація радикально змінилася з американською окупацією, особливо після 1940-их, коли англійською почали викладати в школах. У 1935 англійська стала офіційною мовою, поруч з іспанською, і активно завойовувала свої позиції у державних закладах.  

Коли в 1908 р. було засновано Філіппінський університет, елітна група англомовних письменників почала чинити вплив серед культурних діячів. U.P. Writers Club, заснований у 1926 році, заявив, що однією з його цілей було вдосконалення та поширення на Філіппінах «мови Шекспіра». У 1925 році була опублікована новела Паз Маркес Бенітес «Мертві зірки», яка стала знаковим моментом зрілості англомовної філіппінської письменниці. Незабаром після Бенітес автори оповідань почали публікувати історії, які вже не наслідували американські зразки. Відтоді такі письменники як Ікасіано Калаланг, А.Е. Літіатко, Артуро Ротор, Лідія Вільянуева, Паз Латорена, Мануель Аргілья, почали публікувати історії, що демонструють як вміле використання англійської мови, так і гостру філіппінську чутливість.

Ця комбінація письма запозиченою мовою, але з опорою на філіппінських звичаях та традиціях, послужила джерелом літературної діяльності визначних філіппінських художників-белетристів американського періоду. Головні романи того періоду, такі як «Філіппінський повстанець» Максимо Калао та «Його рідна земля» Хуана К. Лая, – це дискурси про культурну ідентичність, національність та філіпінську мову, написані англійською. 

Історії штибу «Як мій брат Леон привів додому дружину» Мануеля Аргуйї віддзеркалювали пейзажі та народні шляхи Ілокандії, романи й оповіді Н.В.М. Гонсалеса, як «Діти попелиного суглинку», представляють панораму Міндоро, його звичаїв та традицій, одночасно конфігуруючи своїх героїв у людській дилемі ностальгії та бідності. Окрім Арґільї та Гонсалеса, до відомих літераторів того періоду належали Франциско Арселлана, якого хвалили як «геніального казкаря», Консорціо Борхе, Аїда Рівера, Конрадо Педроче, Амадор Дагіо, Сінай Хамада, Ернандо Окампо, Фернандо Марія Герреро, новеліст і поет Хосе Гарсія Вілла.

У 1936 році, коли було організовано Філіппінську спілку письменників, англомовні письменники Філіппін відкрили дискусію про значення літератури в суспільстві. За ініціативою та керівництвом Сальвадора П. Лопеса, чиї нариси про літературу та суспільство спровокували неабиякі дебати, вона була зосереджена на пролетарській, тобто ангажованій літературі versus літератури задля мистецтва.

Та ця дискусія несподівано облишила проблему колоніалізму та колоніальної літератури осторонь. За Сальвадором П. Лопесом, есеїстика англійською мовою взяла гору у щоденному дискурсі політики та управління. Полемісти, які писали іспанською, як Кларо М. Ректо, поступово почали використовувати англійську мову в обговоренні поточних подій. Щоденні газети все далі відходили від репортажів іспанською на користь англійської. Відомими есеїстами цього періоду були Федеріко Мангахас, Фернандо Марамаг, Карлос П. Ромуло, Конрадо Рамірес.

Читайте також: Іспаномовний світ: понад пів мільярда читачів і пів мільярда євро експорту з Європи

З іншого боку, уже в 1937 році було створено Національний інститут іноземних мов, який обрав тагальську мову базовою. Згодом мову неодноразово… переіменовували. У 1939 на Wikang Pambansa – національну мову, у 1959 році мову – на «піліпіньо», а у 1973 на «філіппіно». Filipino мала б «розвиватись і збагачуватись на основі філіппіно та інших мов», та de facto це майже повністю тагалоґ, причому у столичному, манільському варіанті. 

Мовне питання на Філіппінах – питання надзвичайного багатства, як семантичного, так і лексичного. Група філіппінських мов  належить до австронезійської мовної сім’ї, малайсько-полінезійської підгрупи й охоплює від 120 до 175 мов (залежно від методу класифікації). Розмовляють ними близько 90 млн осіб. Чотири мови офіційно визнано «мертвими» – такими, що вже не мають носіїв. З усіх мов тільки дві вважаються офіційними, щонайменше 10 – основними, а 8 мають статус допоміжних. Для тих, кому здається «яка різниця», пропонуємо ознайомитися з короткою (як на лінгвістичне багатство островів) презентацією порівняння лексики основних філіппінських мов й зважити відмінності:

Критика англомовної філіппінської літератури найголосніша з боку лівих інтелектуалів, які розглядають англійську мову як інструмент американського неоколоніалізму, та тих істориків літератури, які вважають 80-річну літературу незначною в контексті попередніх п’яти століть. 

Попри ці дискусії, філіппінські письменники продовжують писати англійською, в т.ч. впродовж останніх 20 років, коли націоналістична кампанія проти англійської була в розпалі. За іронією долі, навіть ті, хто рішуче виступає за єдине використання тагальської чи філіппінської, багато пишуть англійською мовою. Багато провідних філіппінських письменників сучасності пишуть англійською та на тагалоґ. Деякі пишуть англійською та іншими корінними мовами.

Англійську використовують з двох основних причин: для охоплення певних реалій, що не відповідають лексичним можливостям тагалоґ, та для використання семантичних якостей іноземної. З іншого боку, вони використовують тагальську насамперед для фіксації чи підкреслення національних реалій. Можна сказати, що англійська використовується для покращення форми, а тагальська – для покращення змісту. Здатність тагалоґ виражати нюанси значення, особливо в ключі психології та світовідчуття, неможливо перекласти жодною з відомих мені мов. Наприклад: 

• Gigil – бажання ніжно, але сильно стискати і жмакати когось через те, що він/вона такий милий/а; почуття, що часто викликають діти і маленькі тварини 
• Kilig – раптове сильне почуття збудження або прихильності; любовне збудження
• Hiyάng – бути схильним від природи або добре пристосованим до чогось

Коментар Сантьяго Б. Віллафанія, сучасного поета, що пише англійською та однією з корінних мов, Панґасинан, лауреата Премії Гавада Комінйона за поезію корінною мовою, Уповноваженого Панґасінанської історико-культурної комісії:

«Я вважаю, що відображення нашої культури та ідентичності закладені саме в мові. Поки я пишу, бачу сни і мрію трьома мовами: англійською, філіппінською та панґасінанською, у моїй рідній мові є щось, що я міг би легко висловити іншими двома. Вдаючись до фізіологічної метафори, філіппінська – це моє тіло, англійська – серце, а Панґасінан – це моя душа. 

Що стосується письменництва, моя рідна мова – це завідомий програш, адже донедавна її не викладали в школах. На Філіппінах застосовується двомовна освітня політика, тому ті, хто писав панґасінанською, перейшли на філіппінську та англійську. Лише 2 мільйони людей говорять моєю мовою і наше книговидавництво – це менше ніж 10 книжок на рік. Це ж стосується й інших корінних мов архіпелагу. До відновлення мов як збагачення культури ми прийшли лише недавно». 

Чотири стовпи філіппінської літератури 

Сучасна література Філіппін тримається на чотирьох стовпах: доколоніальній, здебільшого усній традиції корінних народів, іспанській, американській та націоналістичній, що складають загальну літературно-історичну канву. Злиття іспанської та корінної традицій прижилось у сфері духовності та культури. Нативістські боги легко поглиналися розповсюдженням католицьких святих, якщо коли-небудь були насправді витіснені. Окрім того, багато церковних релігійних практик на кшталт відправлення меси, процесій, відзначення святих та п’єси-страсті у ліричному форматі добре поєднувались з акцентуаціями рідної усної традиції. Іспанська традиція тривала понад  трьохсот років, її спадщина, в тому числі завдяки Хосе Різалю, все ще відчувається у філіппінському суспільстві сьогодні.

Хосе Різал — «перший філіппінець», знакова фігура для філіппінської літератури та ідеолог філіппінської революції, хоч і поза власним бажанням. Різал був людиною Ренесансу для Філіппін: талановитим поетом, есеїстом, романістом, але також художником, скульптором, просвітником, лікарем, вченим та громадським діячем. Найбільш відомі два його романи — «Не торкайся мене»  і його продовження «Флібустьєри» (були заборонені на Філіппінах). Писав іспанською, хоч володів понад десятком мов. Йому належить «Людина множиться на кількість мов, якими володіє» із програмного есею «Розмірковування філіппінця» (La Solidaridad). Прикметно, що цю ж назву носив пізніше його рух та досі носить книжковий магазин у Манілі, де понад 50 років тому було засновано Філіппінський ПЕН. 

Різаля було страчено іспанською армією у його 35 років, після повстання, яке він не підтримував, хоча послужив його знаковою фігурою.

Різаль і досі один із найбільш важливих письменників Філіппін, що написав свій перший твір у віці 8 років. До мотивів його творчості звертаються сучасні автори — Нік Хоакін, Амандо Ернандес, Мігель Сухіко. 

Американська традиція, з іншого боку, досить унікальна тим, як вона врешті-решт була вбудована в рідну тканину. Підкріплена демонстрацією військової сили та промислової економіки, вона представила себе як доброзичливий, визвольний та модернізуючий вплив як він іспанського гніту, так і від рідної відсталості. Це була «обіцянка цивілізації», відпрацьована роками експортування колоніального умиротворення та передачі світської егалітарної культури. Вона не тільки змусила філіппінців забути про своє розчароване прагнення до визволення, але й відвернула їх від Церкви, потужної інстанції попереднього колоніального режиму.

Система державних шкіл впровадила англійську як новий засіб навчання, щоб конкурувати з релігійними приватними школами, виступати проти колишнього колоніального господаря, заповнюючи освітню порожнечу, залишену Іспанією, й пришвидшувати розповсюдження англійської мови. Коли місцеві жителі почали розуміти, що ця обіцянка змін на краще має певний сенс – американська мрія про модернізацію та успіх для всіх завдяки навчанню та участі громадськості, себто, все те, про що мріяв ще іспанською Хосе Різал – це дало їм причину для відмови від свободи. Саме тоді американська традиція стала частиною філіппінської літературно-історичної традиції.

Провідними жанрами сучасної літератури Філіппін є романістика, новелістика та поезія.  

Кожен філіппінський письменник прагне врешті написати великий роман. Одним із тих, хто сягнув цієї мрії є Франк Сіоніл Хосе, найбільш тиражований філіппінський автор, твори якого перекладені 22 мовами. Його 5-томна сага «Розалес» представляє наскрізну історію сім’ї Самсонів й усі їх перипетії долі впродовж 100 років. Зацікавить прихильників соціального реалізму та тих, кому цікаве провінційне життя Філіппін. Отримав літературну премію Рамона Магсейсей у 1980 році та Національну художню премію у 2001 році. Продовжує писати попри статечний вік (у грудні цього року обходить 97 років). Пише англійською й обстоює її чільну позицію в філіппінській літературній традиції. 

Інший романіст, ім’я якого не можна проґавити, теж англомовний – Нік Хоакін або Quijano de Manila, мабуть, найпотужніший із сучасних письменників старшого покоління (помер у 2004 році), якого дали світові Філіппіни. Хоакін походив з добре освіченої родини й вперше був опублікований у ранньому віці 17 років. Після виграшу стипендії на загальнодержавному конкурсі есе, він залишив Філіппіни для навчання в Гонконзі. Повернувшись до Маніли, багато років працював журналістом, а його високоінтелектуальна література підняла стандарти журналістики в країні. Книга Хоакіна «Жінка з двома пупками» є хрестоматійною для філіппінської літератури. Його оповідання, на кшталт «Першотравневої ночі», є чудовим впровадженням у світ філіппінського світосприйняття. Лауреат Національної художньої премії з літератури (1976). 

Паралельно з романом розвивалася художня література на тагальській та інших регіональних  мовах. Більшість неангломовних авторів художньої літератури також романісти.

Бригідо Батунгбакал, Макаріо Пінеда та інші письменники вирішили зупинитися на перипетіях життя в мінливому сільському ландшафті. Деограсіас Дель Росаріо, навпаки, об’єктами своїх оповідань обрав місто та соціальну еліту, що формується. Його вважають батьком сучасної новели тагальською. 

Серед найбільш популярних авторів, що з’явилися в цей період, – дві жінки-письменниці, Лівейвей Арсео та Геновева Едроза Матуте, які вважаються попередницями «легкої літератури», свого роду історій, які використовують мову для передачі гострих переживань. Твори «Ako’y Isang Tinig» Геновевої Едрози Матуте та «Uhaw ang Tigang na Lupa» Лівея Арсео вивчають у якості зразків письма філіппінською.  

Паралельний розвиток філіппінської літератури англійською мовою, тагалоґ та іншими мовами архіпелагу за американського періоду доводять лише одне – література та писемність будь-якою мовою та в будь-якому кліматі здатні вижити переважно завдяки активній фантазії письменників та багатій перцепції світу, чого у філіппінців не відняти.

Хотіти на батьківщину, та ніколи не повертатися:  література в еміграції

Станом на сьогодні в еміграції проживає понад 12 мільйонів філіппінців. Понад 4 мільйони у США, близько мільйона у  Саудівській Аравії, решта розкидані по всій Азії, трохи менше в Європі. Ці 12 мільйонів охоплюють як величезну частку економічних мігрантів, так і осіб філіппінського походження. Здебільшого мова філіппінців у еміграції англійська, із певними вкрапленнями тагальських слів, що спричинило запит на своєрідну літературу в екзилі.

Тексти філіппінської літератури в екзилі відзначаються прагненням до руху та мобільності – основні теми це від’їзд епічних героїв для боротьби, повернення чоловічого героя на батьківщину (у романах Різаля) та ностальгія за ідеалами європейського лібералізму, меланхолія діаспорної літератури за матір’ю-нацією (включаючи філіппінські американські романи). Усі ці спроби самоосмислення лежать в основі нинішнього інтенсивного руху філіппінської робочої сили у всьому світі. 

Історія взаємовідносин внутрішнього та екзильного літературного ринку доволі напружена: це та ситуація, де питання ідентичності ставиться гостро. Але відповідь уже включена. Однією із найбільш відомих  і репрезентативних постатей – також у своїй етнічності  –  є Джессіка Хагедорн. 

Джессіка Хагедорн –  новелістка, поетка і драматургиня. Народилася і виросла на Філіппінах, а в підлітковому віці переїхала до Сан-Франциско, тепер живе у Нью-Йорку. Її етнічний спадок складається з іспанської, філіппінської, французької, ірландської та китайської мов. Стала відомою завдяки роману «Dogeaters» (1990), який виграв Американську книжкову премію та був фіналістом Національної книжкової премії. Роман Хагердон просвічує багато шарів філіппінського суспільства, а особливо викриває американський вплив, що переважає в індустрії розваг. 

Джина Апостол – ще одна філіппінка, народжена в Манілі, що живе в Штатах (і товаришує із Хагедон) і потужна романістка. Її американський дебютний роман «Донька торговця зброєю» отримав нагороду PEN / Open Book 2013 і потрапив до короткого списку Міжнародної премії Сарояна 2014 року. Обидва перші її романи – «Бібліолепсія» та «Революція, за словами Раймундо Мата» отримали Філіппінську національну книжкову премію Хуана К. Лая за роман. Роман «Insurrecto» (2018) увійшов до десятки найкращих книг видавництва «Weekly 2018» і потрапив у короткий список Дейтонської літературної премії миру.

Філіппінський книжковий ринок у цифрах: $1 на книжки на рік, літературні премії та вихід на міжнародний ринок 

Книжковий ринок Філіппін важко назвати динамічним та містким. Галузь внесла всього 0,04% до валового внутрішнього продукту країни (ВВП) за 2016 рік (за пізніші роки дані відсутні). Приведу низку репрезентативних даних згідно з даними Звіту Національної ради з питань розвитку книговидавництва за 2019 рік: 

• Зареєстровано 4248 видавництв (для порівняння, у ключових гравців ринку азійського регіону Японії – 12 тис., в Україні – 5600). Найбільші з них: Bookware Publishing Corporation, Saint Matthew’s Publishing, Anvil Publishing, Ateneo De Manila University Press, UST Publishing House та University of The Philippines Press.
• У країні 1455 публічних бібліотек, лише 40% з яких вповні функціонують, 41% визнано «неактивними», 18% зачинено (для порівняння, в Україні 18 тис. публічних бібліотек, дані про функціонування недоступні);
• Існує відчутна проблема забезпечення освітнього процесу: за період від 2013 по 2018 рік вдалося сягнути лише 56,7% поставленої мети забезпечення підручниками;
• Дані про місцеву та міжнародну торгівлю книгами свідчать про значний розрив між імпортом та експортом на користь першого в 30 разів. Книжки імпортуються в основному з США, Сінгапуру,  Великобританії, Південної Кореї, Малайзії, Китаю та Японії. Експортуються у невеликій кількості до Саудівської Аравії, Малайзії та Еміратів. 
• У країні всього 670 книжкових крамниць, що становить 1 крамницю на понад 160 тис. осіб.

У середньому філіппінські сім’ї витрачають близько $113 млн на рік на книжки. Ці витрати займають 3 місце у категорії «відпочинок і культурні витрати» та 73 місце серед усіх нехарчових витрат. Пропорційно до кількості населення це становить всього ледь понад $1 на рік на особу при середній заробітній платі $3,218 на рік ($268 на місяць). Середня ціна книги ж становить біля $10.

Щодо перекладацької галузі, Філіппіни мають дуже своєрідну ситуацію. Філіппінські видавництва купують мізерну кількість прав на книжки (10 титулів за 2018 рік), адже англійська є мовою повсюдного спілкування і переклад не потрібен. За період від 2014 по 2018 рік з іноземних мов на локальні було перекладено всього 39 книжок. Від 2010 по 2014 лише 10 книжок було перекладено з філіппінської на іноземні мови. В таблиці нижче представлено топ-10 книг філіппінських авторів, перекладених іншими мовами:

Постійне стимулювання та вдосконалення книжкової індустрії було пріоритетом Національної ради з розвитку книг з моменту її створення у 1997 році. За останнє десятиліття філіппінська література лише виходить на міжнародний ринок і починає будувати свій міжнародний профайл, розпочинаючи від 1-2 книжкових ярмарок на рік у 2011-2012 роках та до 10 міжнародних заходів та участі у Франкфуртському ярмарку у 2018 році. 

Держава підтримує літераторів через низку літературних премій, серед яких: Республіканська премія культурної спадщини в галузі літератури (1954), премія ім. Карлоса Паланки (1950), премія Собела, Балагтасівська премія в галузі поезії, премія Національного прес-клубу у сфері журналістики й публіцистики. Кількість нагород у галузі зросла від 10 у 2010 році, сягнула свого апогею у 2015 (28 позицій) та зупинилася на 22 у 2018 році. Від 2010 року кількість нагороджених становить 187 письменників, серед них 34 у галузі дитячої літератури. 

Меморіальні премії Карлоса Паланки з літератури від моменту заснування стали синонімом якісної літератури та нового рейтингу письменника – це такий собі аналог Пулітцерівської премії для Філіппін. Відзначаються різні жанри англійською та філіпінською мовами, а нещодавно премія розширила свій формат, включивши категорії для регіональних творів.

Орден національних митців Філіппін, одна із найбільш престижних премій, вручається «за вишуканий внесок у філіппінське мистецтво». Митців обирає Національна комісія з питань культури і мистецтв (Філіппіни) та Культурний центр Філіппін. Наказ видає президент Філіппін. Статус Національного в галузі літератури за останні півстоліття отримали:

1976 – Nick Joaquin, 1982 – Carlos P. Romulo, 1990 – Francisco Arcellana, 1997 – Ryan Christopher Joson, 1997 – Rolando S. Tinio (також театр), 1997 – Levi Celerio (також музика), 1999 – Edith L. Tiempo, 2001 – F. Sionil Jose, 2003 – Virgilio S. Almario, 2003 – Alejandro Roces, 2006 –*2009 – Lazaro A. Francisco, 2014 – Cirilo F. Bautista, 2018 – Resil B. Mojares.

Анджело Р. Лакуеста, лауреата численних літературних премій, серед яких три Національні премії за книжки, премія за найкращу першу книжку Мадригал-Гонсалес, говорить так про сучасну філіппінську сцену:

«Вона значно відрізняється від тієї, що була навіть двадцять років тому. Те, що загалом розглядається як «літературна» проза та поезія англійською мовою, поволі привертає увагу світової громадськості, зокрема, завдяки письменникам з діаспори, чиї твори все більше заслуговують на визнання та читання поза нашими берегами. Література філіппінськими мовами розширила свій спектр не лише в різних жанрах, а й у різних соціальних класах завдяки підтримці жвавої читацької аудиторії та подальшому попиту ринку. Сьогодні значно більше представництво мов, відмінних від основних, – тагалоґ, бісая та ілокано, а писання іншими мовами посилюється видавництвами, письменницькими робітнями, друкованими та цифровими майданчиками. Звісно, Інтернет пришвидшив такий розвиток подій. Поява платформ цифрового письма створила цілі галузі, які зробили письменництво більш доступним.

Розрив між мовами все ще існує – як розділення з позицій читацької аудиторії, а іноді й позицій соціального класу. Що ще важливіше, вони представляють відмінності між цільовими аудиторіями: література англійською часто сприймається як спрямована зовні, тоді як література філіппінськими мовами розглядається як внутрішня. Та життєствердна новина в тім, що обидві сторони «мовного розриву» процвітають, а англійська мова більше не сприймається багатьма письменниками та читачами як «запозичена». Це мова, яку філіппінці стверджували – і постійно відтворюють – як свою власну».

Читайте також: Якщо тебе позначили червоним. Філіппінські журналісти та письменники-політв’язні