Осіння земля осінніх поетів — що почитати шанувальникам поезії

Від ранніх віршів Василя Стуса до верлібрів, складених з історій мешканців київського ДВРЗ. В осінній добірці Читомо — тринадцять книжок. Фронтові записи тут сусідять із поетичним гротеском, а вірш набуває то форми листа, то музичної партитури. Поки у Львові триває фестиваль «Земля Поетів», ми розповідаємо вам про те, на які книжки варто звернути увагу шанувальникам поезії.

Дерево листів

Оксана Лебедівна. — Київ: Смолоскип, 2026. — 96 с. 

Розпочинаємо з нового лауреатського видання «Смолоскипа» (так, мені заплатили). «Дерево листів» Оксани Лебедівни, відповідно до назви, складається з віршів, формою близьких до листів, що створює простір як для сповіді, так і для свідчення. У збірці насичена метафоричність поєднується з мінімалізмом, а метафізична образність — з іронією. Частина текстів «Дерева листів» фіксує розмови з українцями й українками в Америці (здебільшого з дітьми емігрантів повоєнної «третьої хвилі»), зберігаючи особливості й спонтанність усного мовлення.

 

моя мама пам’ятала великого пса і великі двері —

отакі-і!

це все шо вона пам’ятала про україну.

Або:

моя сестра поїхала на україну і наказала нам

малювати як україна виглядає

вже по поверненню.

усі малювали шо у книжках виділи:

село і «серце одпочине».

вона каже:

— знаєш в україні є міста.

— right.

я то всьо знала бо моя мама говорила про львів –

sounded like a city.

всі решта казали:

— на україні хати глиняні.

 

Так само Лебедівна працює з оповідями військових і з матеріалом на інші теми. Ці тексти можна читати в контексті вельми актуальної нині докупоезії. Інакше звучить її метафорична лірика:

 

спільна дорога просто неба лікує від ран

змінюючи їхню форму:

рана-мавпочка рана-бобер рана-потреба.

мої жалі нові і старі розливаються повінню.

на місці святині могло бути щось інше наприклад серце.

я не знала б як до нього підійти

а якби наказали його обійняти злякалася б заляпатись кров’ю.

навіщо мені моє серце

Купити книжку «Дерево листів»

Ваші храми стануть камінням

Дмитро Лазуткін. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2026. — 144 с.

Поет і військовослужбовець Дмитро Лазуткін випустив нову, традиційно динамічну книжку «Ваші храми стануть камінням». Як і в попередніх збірках, більшість віршів пов’язана з війною: враження від служби, історії бійців, краєвиди й реалії прифронтових територій, тилове життя, сплески емоцій.

 

одного вечора

серця наливаються радістю

і говорить той

хто світить немов ліхтар —

я начальник служби зв’язків з громадськістю

на попередній посаді я мав позивний поштар

 

мені подобалася робота хоча по мені стріляли

і я також розряджався

іноді геть під нуль

багато моїх співрозмовників пішли до вальгалли

і переважна більшість загинула не від куль

 

вони ставали героями

це вибір — не мати вибору

не те щоб про це дуже мріяли

просто доля і час

зустрілися між посадками

і їх закрутило у вихорі

так як одного разу може закрутить нас

 

Лірична чуттєвість та іронія залишаються незмінними рисами поезії Лазуткіна, але в цій збірці їх затінює морок розв’язаної Росією війни.

 

(…)

 

відтоді як я пішов на війну

я перестав загадувати наперед

розучився будувати плани

 

знаєш попри постійні обстріли

від запоріжжя до оріхова

досі курсує маршрутка

 

дехто їздить перевірити чи не зруйновано їхній дім

дехто — аби зібрати врожай огірків зі своєї ділянки

хтось — забрати речі

хтось — заклеїти вікна

 

тримати зв’язок із минулим

складати розкидані пазли життя

 

ласкаво просимо до пекла

жартує водій

ніхто не сміється

 

І розливається гіркота:

 

(…)

 

тато я хочу до тебе на війну

сказала мені Кая в аудіоповідомленні

мама розповідала що ти офіцер

що ти командир

виявляється —

мала уявляла

що я сиджу на троні й роздаю вказівки підлеглим

ніби король

 

(…)

 

Та ближче до фіналу збірки знаходимо вірші, у яких можна відчути бодай натяк на відродження, на вихід.

 

сніг.

і ліхтарі

розправили німби

 

обрій відкрився

наприкінці історії —

коли з ополонки

вистрибують

в небо риби

і

сніжинки

сміються

і

все за мною

повторюють

 

ти розтинаєш тіні

сріблястим лезом

у заметілі власну

окреслюєш колію

 

у мерехтінні

схожому на поезію

у шепотінні

схожому на мелодію

Передзамовити книжку «Ваші храми стануть камінням»

ДВРЗ

Анґа Зелена. — Київ: Нога, 2026. — 179 с.

Ще один, і то «чистіший», «класичніший» приклад поширення докупоезії в українській літературі — досить гучна збірка «ДВРЗ» Анґи Зеленої. Це перша книжка видавництва однойменного журналу художньої документалістики «Нога». За бажання «ДВРЗ» можна було б назвати першим випуском бібліотечки «Ноги».

 

Книжка має назву київської місцевості ДВРЗ (їй абревіатуру подарував Дарницький вагоноремонтний завод). За ДВРЗ закріпилася слава віддаленої, неблагополучної й доволі криміналізованої околиці. Вірші документально сконструйовано з незатишних і нерідко трагічних біографій мешканців цього кутка столиці. Чимало з них у молодості, у 1990–2000-х роках, у пошуках розваг і власного шляху зіткнулися з тяжкою наркотичною залежністю й потрапляли в небезпечні пригоди, про які пишуть у кримінальній хроніці.

 

У всіх текстах «ДВРЗ» схожі естетика й форма. Їх можна розглядати як такий собі цикл, поему чи ще щось епічне. Це довгі сюжетні, пригодницькі верлібри з реалістичною оповіддю, іронічними та емоційними відступами, з портретами численних героїв і героїнь (щодо останнього пункту — в анотації недаремно підкреслено, що «особливу увагу в тексті приділено жіночим, дівочим та материнським досвідам», адже дискурс залежностей, «важких підлітків» чи проблем дев’яностих у культурі дуже часто залишається непропорційно маскуліноцентричним). Отож «кити» таких віршів — ефектна риторика, динамічність, драматизм сюжетів, серйозність соціальних і особистісних проблем, терапевтичний ефект.

 

Це була весна

Коли гілки розквітали

Брунатними персами

Але нам було байдуже

Ми хотіли цигарок, вина і старших хлопців

Щоб тертися об них у під’їздах

Ми хотіли хоча б якихось грошей

Хоча б якихось шмоток

Хоча б якихось вражень

А нас оточувало нудне ТБ

Вицвілі стіни

І базарна культура

Кожної перерви ми курили за школою

Під кабінетом директорки

Тупої білобрисої пробки

Якій було байдуже на всіх

Окрім своєї посади

Ми вигадували віршовані фейлетони

На вчителів і їх коханців

Прихльобували самогон

На ненависних уроках російської

Реально найогидніший предмет для мене

З якого завжди була трійка

І чопорна училка розповідала

Що алкоголь з організму жінки вивітрюється за 21 рік

А з організму чоловіка — за 7

 

(…)

 

А я відповідала:

— Ну що тут зробиш, це ж Іванка

На Макаренка у 98-му

Відкрили кафе-бар «Авантаж»

Нажива — з французької

Там я зустріла її ділову маму

З великим білим телефоном Motorola

Це перший мобільний, який я бачила наживо

В якийсь момент вона почала згасати

Визирала зі свого балкону

На третьому поверсі жовтої сталінки

Перегукувалася з перехожими

Казали в неї рак супутній зі СНІДом

Вона померла від набряку легень

Їй не було 18-ти

Як раз вийшла пісня «Warum?»

 

Або:

 

(…)

 

Саша завжди говорив «вони хачат»

Синтезував українське «хочуть»

І російське «хатят»

Я склала речення з його смішних слів

І вийшло «Колюца бо хачат»

Моя подружка Женя Дінарович

Попадала в цю категорію

– Хочеш я покажу тобі свою шахту? –

Питала вона і заголювала рукав

На внутрішній стороні згину ліктя

Там де вена підходила до поверхні

Здіймався запалений кратер

З бордовою дірою всередині

– Женя, кидай це негайно

– Та як? Я ж в торбі!

Після цих слів я зрозуміла

Що вона себе вже знайшла

Нам було по 16 років

Женя так і не кине

У 23 народить здорового хлопчика

Лишить його мамі на виховання

І повіється по квартирах далі

 

(…)

 

Але й не без патетики на завершення:

 

(…)

 

Ні коли вийшов і повернувся до дєлов

Брав ширєво у мусорів на реалізацію

Й не розраховувався із ними

За що сів учетверте

Лишивши на волі дружину і сина

Ні коли повернувся й мобілізувався

Ні коли штурмував і не здавав позиції

Після поранень повертається до побратимів

І знімає круті воєнні відоси

Які можуть дивитися лише його друзі

Він все життя як любить так і живе

Лишаючись вірним собі

Своїм ідеалам і Батьківщині.

Купити книжку «ДВРЗ»

Повне зібрання творів. Том 1. Рання поезія

Василь Стус. — Київ: Смолоскип, 2025. — 600 с. 

З ДВРЗ — на Донбас. У першому томі повного зібрання творів — відносно малознаний і несподіваний Стус, далекий від канону. Тут і учнівські спроби, і сміливіші пошуки, у яких відчувається потенціал тих шляхів, яких поет не обрав або які залишилися для нього маргінальними. Це вірші від середини 1950-х років, тобто від початків творчості, приблизно до осені 1965 року. У цей період Стус навчався й працював на Донеччині, служив у радянській армії, вступив до аспірантури в Києві, а його поезія стрімко змінювалася. Восени 1965-го Стус узяв участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків». Після цієї події його життя докорінно змінилося.

 

Стус п’ятдесятих-шістдесятих багато в чому ближчий до шістдесятницької естетики, ніж заведено вважати. Скажімо, специфічною емоційною афористичністю:

 

Старезним рам’ям весь обмотаний,

Кричав на площі ідіот:

Свободу дайте — божеволіти,

Хай божеволіє народ.

І так подумалося потім:

Невже свободу — ідіотам?

Або й текстами з глибоко радянською образністю, екстравагантними на тлі нинішнього образу поета:

Індустріє! Ти дух непогамований,

Такий знайомий і незнаний зрання.

Для твого майбуття ми на вогонь жертовний

Приносимо свої найкращі поривання.

Індустріє! Ти сила нездоланна

Раніш не бачена й не виважена досі.

Проте вже тут знаходимо рядки, з яких формуватиметься «класичний Стус», із характерним ритмом, напругою та риторикою:

В двадцять років своїх я нікого в житті не кохав

Навіть — ні — бо кохав, та усе чудернацьки, неспроста

Та молінням любовним дорання наказував — доста

Бо й любові не зможу віддати своїх облюбованих прав.

 

І не знав я — що лиш зупиню розтривогу душевну

І постане усе в незглибимій своїй простоті

Що любові і волі навік заплелися путі —

Й гармонійність пізнаєш, донині чужу і неявну.

Трапляються тут і рідкісніші для Стуса, але суголосні його поетиці експерименти:

Думок червоні фонтани

осипаються білим лоскотом пін.

Думок червоні фонтани

б’ють з мого терпкого,

укороченого по рівень ключиць,

мого фіолетового

крутого горла.

 

Я піднімаю голову —

і закидаю своїх

думок червоні фонтани,

як вогненну гриву

горизонтально розплатаного

скакового коня.

 

Я опускаю голову —

і переливаюсь в фонтан

пересохлих білих лоскотних бризків,

в їх потужні

гулкі і жалібні стогони,

що відбиваються у моїх ушах

далеким мотивом

з дитинства знаної пісні:

 

ой ти Галю

Галю молодая

підманули Галю

узяли з собою.

Я нахиляюся за собою,

ловлю ся

в думок червоних фонтанах

і осипаюсь білим лоскотом пін.

Купити книжку «Повне зібрання творів. Том 1. Рання поезія»

Замість обличчя

Марічка Сташко. — Дніпро: Герда, 2026. — 50, [1] с. Серія «Тонкі лінії», вип. 24.

Серія «Тонкі лінії» видавництва «Герда», яку курує Станіслав Бєльський, продовжує утверджуватися як один із головних «авангардних» книжкових проєктів сучасної української поезії. Чергова збірка в «Тонких лініях» — «Замість обличчя» Марічки Сташко.

 

Ці вірші, великою мірою зосереджені на формі, поєднують загадкову образність із пошуками (не надто радикальними) у графічному оформленні тексту. Тут і мерехтливі символічні простори, і грайлива критичність, і увага до парадоксів та фрагментарних мікросюжетів. Я б говорив про цілий «напрям» серед сучасних поеток і поетів зі спорідненими засадами (назви «школа» чи «група» передбачали б певну інституційність, спільну теорію або маніфести). Сташко — одна з яскравих і послідовних представниць цього напряму.

 

Десь.у глибині саду

зламане гілля оголює фаянсову нитку дороги [залиту жовтим

світлом]

як фотоплівка у темній кімнаті

входиш до неї ніби до храму

навіть

на великій швидкості вогонь

запалює груди

кришить дерева

струшує з них кору

 

здирає чорну запилену плівку з предмета

який до того здавався

тілом

 

Завершені й по-своєму доволі вишукані епізоди у віршах Марічки Сташко розгортаються в різних вимірах. Одні зосереджені на тілесному, інші відбуваються в міських установах чи серед краєвидів, віддалених від людини. За побудовою і дією їх можна порівняти з кіно (як це робить Христина Дрогомирецька в «Критиці»), перформансом чи навіть зі статичними візуальними мистецтвами. У кожному разі тут важливий зв’язок слова з візією та рухом, хоч явним, хоч завмерлим. Невипадково «Замість обличчя» ілюстровано фотографіями самої Марічки Сташко.

 

як світ

ло

виривається зі жмені

напуваючи те

що утворюється безперестанку

шматки їжі волосся

шкіра

бур’ян. І звук маневруючого літака

найближче.

Книгарня видавництва «Герда»

Подорож на Схід

Дар’я Криж. — Київ: Комубук, 2026. — 192 с. 

У назві «Подорож на Схід» Дар’я Криж натякає на класичну китайську «Подорож на Захід». І східних мотивів у книжці справді вдосталь. У деяких віршах і коротких мініатюрах на межі поезії та прози впізнаємо краєвиди, настрої й сюжети В’єтнаму, Камбоджі, Індії. За екзотикою цих країв проступає пам’ять про біль, війну, насильство і страх. Цей Схід перегукується зі Сходом України як узагальненим простором війни, пам’яті, стійкості, крихкості й чуттєвості. Географія тут і дає матеріал для образів, і стає джерелом символіки.

 

Збірка запам’ятовується увагою до деталей та емоційністю. Окрема деталь часом передає спільний досвід:

 

(…)

 

Я інколи згадую,

як посеред

вокзалу

розбилась

дорожня чашка для кави:

розлетілась

під час тривоги

і стала частиною

великої

безіменної

опери,

зависла в повітрі

між

Сходом та Заходом,

підзвучила

страх розлуки,

вірогідність

вічного неповернення,

маленьким акордом

увійшла

до великої партитури

тимчасово переміщених

міст

 

(…)

 

В інших віршах помітніша робота з формою:

 

(…)

 

Стовпи ловлять місяць в своїх ниткaх,

і він схожий нa тенісний м’ячик —

 

зaвисaє нaд кортом полів

нa коротку мить,

якa тягнеться безкінечно.

 

Тіні видовжені і вимaльовaні, як теaтрaльні aфіші

київських футуристів.

 

Плями снігу схожі нa хмaри, які схожі нa зaйців,

дрaконів, китів (…)

 

«Прорізьблена» образність Дар’ї Криж по-особливому взаємодіє із сьогоденням. Відданість конвенційним, актуальним мотивам не затінює індивідуальної інтонації. А тексти, позначені пафосом боротьби та єднання, набувають присмаку не бадьорого самозаспокоєння чи штампованого трагізму, а об’ємної, багатозначної загрозливості:

 

Гaрно бути піском, течією, відтиском пaльців ноги,

Гaрно перетікaти з води у тритонa, міряти водоміркaми

пляжі і береги,

Гaрно лежaти скельцем, спостерігaти, як дроблять дні

Темні птaшині тіні, гострі, як позивні.

 

Гaрно бути колоссям, колесом трaкторa, від мaстилa

брудним чолом,

Гaрно бути тишею між небом і лaстівчиним крилом.

Стрaшно бути периметром, зa яким прочісуються ліси,

Боляче бути вірою в тих, чиї голоси

 

Зникли і стaли крaпкою нaприкінці рядкa,

Зникли і стaли інеєм нa щокaх,

Зникли і стaли вічністю і теплом,

Золотом і орбітою, лaстівчиним крилом.

 

Є глибинa у хвилі, голосу і води,

Є глибинa у болю, рaз він дістaв сюди,

Є відчуття хвилини, є відчуття доби,

Є глибинa у втрaти,

Волі

І боротьби.

Купити книжку «Подорож на Схід»

Суперпорно

Олександр Андріяш. — «Сади Донбасу» (Depeesde), 2026. 

Головна альтернатива нинішнього огляду. Радикально концептуальна і концептуально радикальна книжка — «Суперпорно» акціоніста, поета й ветерана Олександра Андріяша.

 

По-перше, це трансгресивне знущання з «мейнстримного» (хоча що таке сьогодні «мейнстримний»?) літературного, культурного й (соц)медійного дискурсу.

 

я колись був болбоєм

подавав м’ячі футболістам

а тепер я і сам футболіста

 

отримав преміальні

потратив тисячу

а наче нічого і не купив

 

ніби власник челсі

 

задаюсь питанням

 

чому ніжин називають новою

культурною столицею україни

чому раніше не називали

а тепер називають

 

чому львів більше не називають

культурною столицею україни

чому раніше називали

а тепер не називають

 

отримав зарплату

третину задонатив

 

третину залив на фаворит спорт

третину пропив

 

ніжин культурна столиця україни

поставили мене перед фактом

 

По-друге, у багатьох текстах «Суперпорно» зустрічаємо веселі (ну, принаймні не сумні) брутальні секвенції, покликані самодостатньо розкручувати енергетику:

 

(…)

 

алла кудлай

іво бобул

павло зібров

степан гіга

раїса кириченко

 

обрізані йдуть нахуй

і необрізані

 

колінні суглоби йдуть нахуй

спина йде нахуй

 

вечір п’ятниці переноситься

на вечір суботи

 

ті хто ще не пішов нахуй

передайте за проїзд

і ідіть нахуй

 

а я не піду

 

По-третє, бадьорі римовані або підкреслено ритмізовані абсурдні тексти на межі сюрреалістичної традиції:

 

триста рабинь у мому загоні

вісім вомбатів і поні

рушило військо із дому

на оборону содому

 

(…)

 

будемо їсти рабинь

будемо брати катинь

ми твої оборонці

серце країни і сонце

 

наші ватаги рідіють

правила тут не діють

лісом полями повз сонях

верхи їдем на понях (…)

 

 

І по-четверте, раптові й ефектні медитативні «завмирання»:

човнярі несуть мішки з борошном

на хребтах

 

гав_гав_гав_можливо собаки

гав_гав_гав_можливо

вони

 

з однієї сторони річки

будинок

жінки чистять рибу

від луски

чистять

 

з іншої сторони річки

будинок

рибалки чистять зброю чистять

грудень цього року

нагадує слободана мілошевича

 

навесні

човнярі

підуть під воду

еа ея

 

ія еиої їи

ояі ееаяю ооо ееа

а іи

 

іи ооо

іа иоа

а ею оіяі ии (…)

Сторінка видавництва Depeesde в Instagram

Жінка падає у вогонь

Олена Степаненко. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2026. — 128 с. 

Значну частину віршів нової книжки Олени Степаненко «Жінка падає у вогонь», особливо в першому розділі, можна назвати поетичним свідченням про перші дні повномасштабної війни, бої та російську окупацію Бучі. Поетка опинилася в окупованому місті 2022 року. Конкретні імена й місця в деяких віршах надають цьому свідченню документальної точності.

 

спочатку в крамниці не було

борошна круп і хліба

йогуртів молока

потім зник час

що за день починається?

котра година?

рахунок іде

на знищених ворогів

безцінні миті спілкування з тими,

хто виживає поряд

і

сльози за нашими вбитими

 

відстань вимірюється звуком

градів, розривами бомб —

варто а чи не варто

ховатися в туалет?

зрештою

закидаємо у вбиральню подушки

дбайливо відкладаємо

яйця майбутнього —

наших малих (…)

 

Однак Олена Степаненко часто рухається в доволі нестандартний для цієї тематики бік — до містики. Так війна набуває метафізичного, магічного виміру.

 

(…)

 

ніби витрушує з м’яса душу

пересипає спогади-баламути

і відтинає голос і вимагає забути:

ось твій будинок під табором Променистий

ось вже катівня

(стій не дивися)

ось російські садисти

(стій кажу

далі ні кроку

краще вийми і забери собі

два мої ліві ока)

мати ховає під шифер

щойно убиту доньку

(сніг попелить

чорний попіл у серці до скону)

 

(…)

 

Узимі могили руками беруться з болем

Узимі ворожі могили даються з боєм

Розкопаю я гори, глибокі Уральські гори

Та й посаджу я горе — широке солоне горе.

 

Скільки Рудому лісу іти до ялин Сибіру?

— Гей виходьте брати і посестри лишайте могили!

поглинайте убивць — як земля як вогонь як покута.

Тут до нас болото було — і болото буде!

Темна камінна вода.

Ще темніша — від Волги і до Уралу.

Пекло під землю пішло і убивць забрало.

З руїн ермітажу нелякано гляне лисиця

І жаба в колишнім фонтані сидить нереститься.

Ні лану ні хати — лиш нори і нори і нори

Посаджу я в нори горе — безсмертне горе.

Боже хрестів безіменних по цілій моїй країні

Боже зрячого гніву Боже смертної тіні

Боже кривавої помсти

якщо я тебе і покину

ти — не покинь Україну

 

Тематичний контраст тут забезпечують насамперед вірші попередніх років. Вони часто грайливіші. В одних алюзії лише мерехтять, в інших виходять на передній план. Деякі з цих текстів теж пов’язані з Бучею, тільки з іншою добою, коли місто ще не набуло своєї трагічної слави. У «доповномасштабних» віршах теж нашаровуються різні регістри мови, звучать музичні мотиви, композиція багатопланова. Степаненко тяжіє до символів і знаків, звертається до історії, насамперед історії культури.

 

Так, цикл про Людвіга Баварського нагадує мені 2010-ті й читання, присвячені цьому помазанику, у яких я теж мав задоволення брати участь.

 

adagio

 

садом моїх агоній

ламані стебла півоній

в руці, в рукаві вітрильнім —

чорна корона ожини

чи зловиш обіцяну мрію

колючу мов крик пташиний?

летку чи втримаєш радість —

водою втіка крізь парость

пальців крізь

мури

стіни

 

(…)

 

leggiero

 

(…)

 

пан місяць іде —

зябра проріже там де знайде

панна сонце приплине —

вийме яблука з віч і

у море кине

хто ти тепер собі?

дерево собі? риба собі?

собі морквина?

ті‑ло-лю-лі?

льо-ля-лю-ди-

ни?

…ли-ве о-овен, о-дии о-овен

та все лю‑лю-лю-лю

та все лю‑лю-лю-лю

і його лю

і тебе вполю…

не хвалися, королику,

неси, річко темна, неси

пливе людвіг у чорній люлі —

і вода співає на всі його голоси

 

…coda

 

що робити коли тебе спльовує не

бо

як обсмоктану кісточку винну —

як ребро що у всьому винне —

як яблуко земляне

крізь піднебіння склепіння

нічого не

видно

ні

чого

не…

Передзамовити книжку «Жінка падає у вогонь»

Партитура для ударних

Андрій Куранов. — Відкриття, 2026. — 96 с. 

«Партитура для ударних» поета й військового Андрія Куранова вийшла у «Відкритті», що заповідається на неабиякого постачальника поетичних дебютів. Це одна з найрізноманітніших збірок огляду і за техніками, і за темами.

 

Текст номер один:

 

Тц

Тц

Тц

Тц

Цк

Цк

Цк

Цк

ТЦК

Бах

БЗВП

КЗЗ

АК

БК

Стріль

Би

КЗЗ

АК

БК

Стріль

Би

КЗЗ

АК

БК

Стріль

Би

Наряд

Гімн

Присяга

КЗЗ

ЗЗК

КЗЗ

АК

БК

КТЗ

КЗЗ

Бах

Штаб

Бат

КЗЗ

БК

Наряд

КЧП

Стрільби

Наряд

Стрільби

Наряд

Стрільби

Наряд

Стрільби

Наряд

Бах

Окоп

КАБ

Гроб

Тсс

 

Текст номер два:

 

Байка Шлейхера

 

— איך קען נישט שלאָפן ביי נאַכט.

— То звернись до лікаря, прямо завтра

— Leí nuestra correspondencia contigo.

— Навіщо? Якщо щось було треба — міг попросити

— I really can’t help but keep thinking about you

— Та віддам я тобі ту 20-ку, віддам я

— ばか、あなたは私を理解していませんか？

— Чого ти відразу психуєш, що за манера така?

— 你不明白我愛你？

— Дякую, звісно, але я тебе ні.

 

Текст номер три (до речі, жук):

 

ОСЬ

 

Ми на

Смерть зби

Раєм

 

Ці тексти могли б належати зовсім різним авторам. Тут іронія, емоційність, війна у вельми індивідуальному вимірі, то традиційні ритми, то доволі струнка гра морфем (назва ж бо невипадкова). Для поезії 2020-х тут незвично багато цитат і макаронізмів. А подекуди майже юнацьку (все-таки дебют) свіжість і безпосередність емоцій раптом урівноважує ледь не неокласична стилізація:

 

Хто славить форму понад вміст та зміст

І вигин мармуру кохає палко оком,

Відбудеться легким культурним шоком,

Проскурівський спіткавши бруталізм.

Тут сирівець скульптур — металобрухт,

Бетон і скло — сподвижники модерну —

Прогресу надбання пильнують ревно,

А річку не гнітять кайдани труб,

Вона плюскоче — вільна і жива,

Над нею шанобливо майоріють

Хорали, вірші, марення і мрії,

Блакить і золото шляхетського герба.

Вінчають щит три перехрещені стріли,

Дзеркалять залізничне роздоріжжя,

І навіть сонце квапиться чимшвидше

Зійти над нами, хоч на дещицю хвилин.

Купити книжку «Партитура для ударних»

Місце 11А

Павло Матюша. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2026. — 128 с. 

«Місце 11А» поета й ветерана Павла Матюші — найцілісніша й «найлегша» збірка в цьому огляді. Легкість цієї дуже воєнної книжки, у якій часто йдеться про страшні й трагічні речі, — у стрімкості, прозорості й безпосередності тексту. Ці вірші — історії та сповіді. У їхньому осерді здебільшого війна і любов. Неодмінна емоційність, чутливість. Може, саме це й дає поетові змогу зберігати цю безпосередність і «легкість»?

 

Я взявся прибирати в дитячій кімнаті,

сам не знаю навіщо.

Діти не повернуться до цієї кімнати,

щедро залитої березневим сонцем.

За вікном артилерійські розриви —

наче гавкіт злих псів.

Осколки летять за ріку.

Одні не долітають.

Інші перелітають — влучають у моє завтра.

Я шурую насадкою порохотяга по килиму,

на якому вони гралися,

мої маленькі школярки з важкими ранцями,

кожного ранку до школи на 8:30.

На їхньому килимі добрі песики:

причаїлися на ворсі.

Усі восьмеро аж принишкли,

зворохоблені шарудінням щітки

і нудотним очікуванням.

Вони ще малі й нічого не знають.

Щось пищать по-своєму, по-дитячому,

майже не чутно їх,

поки я вслухаюсь у детонації. (…)

 

Воєнні біди, життєві парадокси, психологія, особисті переживання — усе це в Павла Матюші то проступає в конкретній деталі, то набуває ширшого сенсу й спонукає шукати міфологічні паралелі та алюзії. Так у збірці з’являються Мельхісадек, Ахіллес, Зевс, Одіссей та інші. Ця металітературність, часом очевидна, подекуди прихована, — одна з несподіванок книжки, у якій епічне свідчення про війну поєднується з інтимною лірикою і, попри все, із дзвінкою емоційністю й самоіронією.

 

Всі колишні вірші я написав про сьогодні.

Що є в мене тепер, друже лютий?

Це немов позивний, тільки так тебе звати

насправді.

Лискуча від талого снігу бруківка

паркової алеї,

мокрі зимові пляжі Труханового острова,

що видніються

крізь розхристані крони дерев

на дніпровських схилах.

Тепле пиво, яке я забув поставити в холодильник,

бенгальські вогні у коробці,

яким трішки більш ніж два роки.

Чотири акорди

у пісні, яку слухаю зараз,

чотири акорди.

Як число моїх дітей

чи пальців на руці в одного побратима,

трясця.

Я хотів ужити інше слово,

але ж цей вірш прочитають мої діти

колись у теплому липні.

Передзамовити книжку «Місце 11А» 

Сажа

Павло Коробчук. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2026. — 160 с. 

У новій збірці поета й військовослужбовця Павла Коробчука «Сажа» більшість віршів теж про війну. У них історії військових і цивільних стають поетичними образами, проступають краєвиди руйнувань і вимальовується карта важких переживань. Чимало віршів присвячено пам’яті конкретних полеглих або живим людям.

 

У певних текстах Коробчук працює з лапідарною наративною домінантою, здебільшого відмовляючись від «спецефектів».

 

а знаєш

я теж пишу

 

сказав мені

військовий

 

смски

з окопу

що я ще живий

 

і хочу писати

такий щоденник

якомога довше

 

В інших віршах — віддавна характерне для Коробчука переплетіння сенсів, звучання й ритму. Ця гра з формою робить деякі тексти моторошними.

 

бігають майданчиком дитячі тіні

без тіл

без тіл

вибухи розділили їхні маленькі душі

навпíл

навпіл

тінь одна простягає іншій цукерку

смачну

смачну

не хвилюйся каже інші переживуть

війну

війну

 

не хвилюйся вже хвилюватись нема

причин

причин

що не бачиш ніхто нас не чує

кричи не кричи

ти напевно новенький

долучайся

до нас

до нас

 

Умовно кажучи, громадянська патетика де-не-де сягає вельми радикальних виявів: «у степах неозорих майбутніх часів / вже хитаються тихо на гілці / ніжні пуп’янки у ще не стиглій красі / молодих українців / і ні страхом ні болем ні тьмою нічим / хребет мови наш не перекусиш / бо лелеки вертаються їх не злічити / і приносять ісусів». А на іншому полюсі — замальовки настроїв, парадоксів, відчуттів, кольорів і станів:

 

тиха кінцева станція

посеред неба нічного.

може, усе ще станеться.

може, не буде нічого.

 

може, ще буду мовчати

серед нічного волосся.

може, це тільки початок.

може, цього вже досить.

 

запахи дуже липневі.

вогники ще незаймані.

може, це небо кінцеве.

може, ці букви зайві.

 

І — несподіванка — завершують книжку два зовсім мінімалістичні вірші, що їх, як на мене, можна навести тут повністю.

 

— схоже на букви — ні це сажа

 

та

 

кістка

Передзамовити книжку «Сажа» 

Химери і інші люди

Олена Максименко. — Київ: Білка, 2026.

У видавництві «Білка» вийшла нова поетична книжка письменниці, журналістки, фотографки й ветеранки Олени Максименко «Химери і інші люди», оформлена її ж фотографіями. У віршах відбилися події Майдану, що почався 2013 року, та різні етапи російсько-української війни.

 

Упізнавана прозора, мелодійна й досить романтична манера Максименко дає змогу подивитися на ті роки очима людини, яка діє в гущі пригод і трагедій. Десь це зворушливі й прості вірші, майже пісеньки:

 

Повстануть зі сплячки австралопітеки,

У штанях з лампасами вийдуть з печер.

І стануть на варті дуби і смереки,

І сонце загра на шоломах химер.

 

І вийдуть грифони, і альфи, й омеги,

І сфінкси, і скунси, що їх легіон.

І стануть тополі, немов обереги,

Пліч-о-пліч із нами тримати кордон.

 

Десь — самоіронічні рефлексії на тлі, так би мовити, загального обвалу.

 

Мій янгол-охоронець тяжко зітхне

І знову не вилається.

Йому стане сили читати молитву

І йти слідом,

Стиха накульгуючи.

 

Невдячна справа — вік не той,

Міць не та.

А дурепа все лізе

То під вогонь,

То під гору,

То ще чортзна в яке небуття.

 

Мій янгол-охоронець справжній чоловік:

Утримається від звинувачень і дорікань,

Мовчки витягатиме

З полону, з полину,

З боргів,

З екзистенційних криз

І небезпечних тріпів.

 

Він лише закурить нишком,

Спересердя зафігачить бичок у зграю голубів,

Коли я стану за твоїм лівим плечем,

Аби не пускати смерть.

 

Атмосфера, настрій, дух — ось, на мою думку, найцінніші акценти «Химер». Олені Максименко вдалося створити переконливий емоційний портрет епохи.

 

І здається, живого місця уже нема,

І зсередини, й зовні тебе роз’їда зима.

Не лишилося шкіри ні для татух, ні для ран,

Не лишилось шляхів, крім того, що веде на таран.

 

Не лишилося слів для прокльонів або молитов,

Не лишилось того, за ким би підвівся й пішов.

Але там, де людське досягає встановлених меж,

Ти зловісно всміхаєшся. Спльовуєш кров. Та ідеш.

 

Важливо, що чи не більшість віршів збірки пов’язана з часами АТО, пам’ять про які сьогодні «змивають» значно масштабніші події після 24 лютого 2022 року.

Контакти видавництва «Білка»

щільнийчорний

Дмитро Шандра. — Київ: Видавництво Руслана Халікова, 2024. — 230 с. 

«щільнийчорний» Дмитра Шандри — жорсткі тексти про війну. Їхній автор — військовий і навіть далекий родич Тараса Шевченка (а до 2022 року мав книгарню). Частину цих текстів заявлено як коротку прозу, хоч вони явно перебувають на межі з поезією.

 

Втома, різкість долі й суджень, фрагментарні враження та образні роздуми, скепсис і напруга. Страшні паралелі архетипів:

 

Різдво

у вовчих яслах і ягоди

квіти пасльону та блекоти

квіти рани і райдуги

розжареною краплею хиляться

понад колискою

 

Можливо, найцікавіші тут стислі тексти, чию образність химерний вітер видуває в нежданий бік (в іншому місці знаходимо характерне запитання «Як упресувати все в один абзац?»).

 

Вибухи — я падаю на коліна, притискаюся до дерева.

Я дерево, я земля, я всюди, плоть співає це кожною клітинкою.

До мене повзе П., перестав відповідати по рації.

 

Або:

 

Наші окопи під Києвом зовсім поросли травою, вони стали

затишними для трави, комах, може, дрібних звірів.

Цей слід напівстертий, знак безсенсовий.

 

І —

 

Майже на кожному стовпі у Бучі нові лелечі гнізда,

майже у кожному — щаслива пара птахів. Як можлива поезія

після, от так і можлива без етики та висновків.

The force that through the green drives the flower.

 

До речі, огляд пишеться в Бучі, й автор зараз сидить та замислюється про зміни, яких зазнає і зазнає літературний і не лише літературний образ цього міста.

 

Дощ вистукує по намету. Лежу напівсонний, загорнувшись

у бруднуватий спальник. Раніше я був рабом ЗСУ на брудній

і тяжкій роботі, тепер я привілейований раб НГУ.

Чи є в тому, що я не хочу втекти, момент примирення з рабством?

 

Шандра, звісно, далекий від стереотипних чи просто звичних текстів про війну. Його іронія, критичність і скептицизм вельми енергійні й виказують небайдужість до того, про що він пише. Цікаво й те, як у мінімалістичних і в розлогіших текстах він уміє поєднати фіксацію пережитого з роздумом.

 

Ніколи не думав, що можна так чітко й прозоро бачити, де чисте добро, а де чисте зло. Вони сяють, ніби підсвічені зсередини. Воістину, есхатон наблизився, він ні добрий, ні злий, від нього віє льодяною прозорістю незбагненних рішень. Ці ваги, на яких важать перемогу й поразку, зроблено з надснігу та криги. Ми вже не у розпачі, ми у одкровенні. Хороше нам тут бути, давай викопаємо три вогневі точки і залишимось на цій горі.

 

Слід не оминути й цитату, яку можна вважати маніфестом.

 

Будь ласка, якщо ви в тилу: їжте, кохайтеся, гуляйте, працюйте, живіть. Саме заради миру триває війна. Але, будь ласка, не просторікуйте про військових на полі бою, якщо вам здається, що вони зробили «не те». Вам здається. Ви навіть уявити не можете, що і як вони проживають. Цю біполярку навпіл із некрологом, бруд зі смаком крові, постійні холоди, спеку, наїбалово та тягучий жах на адреналіновій тязі. Цю героїчну тюрму. Це свідоме руйнування свого здоров’я. Дещо інша логіка іншого життя. Можна спостерігати та допомагати.

 

Не треба оцінювати.

 

Цими словами не гріх завершити осінній огляд 2026 року. Та це лише частина цікавого, що трапилося останніми тижнями й місяцями в сучасній українській поезії.

Купити книжку «щільнийчорний»