«Пушкін може мало чого нас зараз навчити, а Шевченко знову актуальний» — що писали про Україну іноземні ЗМІ

Добіг кінця третій місяць повномасштабної російсько-української війни. Іноземні ЗМІ, які спеціалізуються на культурному контенті, продовжують її аналізувати. Як іноземні інтелектуали переконують світ у необхідності якнайжорсткішої поразки росії, чому її перемога принесе нову тривалу епоху фашизму і в чому фундаментальна різниця між російською та українською культурами на прикладі найзнаковіших постатей — читайте у нашому огляді світової преси.

Подібність між путіним і Гітлером та різниця між Пушкіним і Шевченком

Видання The New York Times опублікувало статтю історика, професора Єльського університету Тімоті Снайдера «Ми мусимо це сказати. Росія — фашистська». 

У ній він стверджує, що фашизм ніколи не був переможений як ідея.

«Ми помиляємося, обмежуючи наші страхи перед фашизмом певним образом Гітлера та Голокосту. Фашизм італійський за походженням, він був популярним у Румунії — де фашистами були православні християни, які мріяли про очищення насильства — і мав прихильників у всій Європі (і Америці)», — пише Снайдер.

Щодо сучасної росії, то вона має більшість критеріїв фашизму: культ навколо єдиного лідера владіміра путіна, культ мертвих, сформований довкола Другої світової війни. У росії є й міф про минулий золотий вік імперської величі, який має бути відновлений війною зцілювального насильства — вбивчою війною проти України.

Снайдер проводить паралелі між війнами путіна і Гітлера на території України: обґрунтування нападу через штучність країни через євреїв (у випадку Гітлера тут ідеться про Голокост, путін наполягає на несправжності України через національність президента Зеленського) та намагання привласнити сільськогосподарські потужності України.

Снайдер також спростовує тезу про те, що сьогоднішню росію не можна вважати фашистською, оскільки сталінський Радянський Союз визначив себе як антифашистську країну.

«Гнучкість Сталіна щодо фашизму — ключ до розуміння росії сьогодні. За Сталіна фашизм спочатку був байдужим, потім поганим, потім усе було добре, допоки — коли Гітлер зрадив Сталіна і Німеччина вторглася на Радянський Союз — знову став поганим. Але ніхто ніколи не визначив, що це означає. Це була коробка, в яку можна було покласти що завгодно. На показових процесах комуністів чистили як фашистів. Під час холодної війни американці та британці стали фашистами. І «антифашизм» не завадив Сталіну атакувати євреїв під час його останньої чистки, а також його наступникам змішувати Ізраїль з нацистською Німеччиною», — зазначає історик. Він пише про те, що в росії «забувають» про пакт Молотова-Ріббентропа й угоду СРСР з нацистською Німеччиною, бо цей факт не вкладається у міт сьогоднішньої росії щодо її ролі у Другій світовій війні.

«Для президента  росії «фашист» чи «нацист» — це просто той, хто протистоїть йому чи його плану знищення України. Українці – «нацисти», бо не визнають, що вони росіяни, і чинять опір», — підсумовує Снайдер.

Він зауважує: фашисти, які називають інших людей «фашистами», — це фашизм, доведений до своєї нелогічної крайності як культ нерозумності. Називати інших фашистами, будучи фашистом, — основна путінська практика.

«Якщо росія переможе в Україні, це буде не просто знищення демократії силою, хоча це досить погано. Це буде деморалізація для демократій у всьому світі. Якби Україна не чинила опір, це була б темна весна для демократів усього світу. Якщо Україна не переможе, нас очікує десятиліття темряви», — наголошує  Тімоті Снайдер.

Читайте також: Як емпатія долає тиранію: графічна версія 20-ти уроків Тімоті Снайдера

У статті «Союзник катів: Пушкін, Бродскій і глибоке коріння російського шовінізму» для The American Spectator юрист з прав людини, дослідник у галузі збереження культурної спадщини, права та антропології Метью Омолеський досліджує феномен російської культури, що виховала катів, які вчинили злочини в Бучі, Ірпені й Маріуполі. Стаття присвячена Олександрові Кислюку, викладачу церковнослов’янської і грецької мови, історику та перекладачу, убитому в Бучі 5 березня.

Омолеський пише про імперські погляди  та шовінізм Іосіфа Бродскоґо у вірші «Щодо незалежності України», який автор декламував у 1992 році в єврейському громадському центрі Пало-Альто.

«Цей твір чистого шовінізму, безсумнівно, має вважатися одним із найнеприємніших віршів, коли-небудь створених лауреатом Нобелівської премії чи поетом Сполучених Штатів», — зазначає Омолеський. Він пише, що дерусифікація України, її драматичне неприйняття російського суверенітету, російської мови, російської культури та членства в, «русском мире» викликали в Бродскому протидію, яку він не міг контролювати, і вилилася у вигляді  цього вірша.

Також автор статті зауважує протиставлення Бродським Тараса Шевченка й Алєксандра Пушкіна як національних поетів (у перекладі Романа Кононенка):

З Богом, орли, казакі, гетьмани, наглядачі!

Лиш коли прийдеться й вам вмирати, буйволи,

белькотатимете ви, шкребучи край матрасу,

рядки Алєксандра, а не брєхню Тараса.

Різницю між ними підкреслює й Омолеський — якщо Пушкін  заохочував і підтримував завойовницькі кампанії і репресій росії на Кавказі та в Польщі, то Шевченко співчував поневоленим народам. 

«Коли неросіяни думають про Пушкіна, вони схильні думати про поета, який написав хвилюючу «Оду свободі» у 18-річному віці, симпатизував реформаторам декабристам і створив віртуозні романи Пушкін, якому поклоняються росіяни,  темніший і складніший, це поет, якого карали цар і його цензура, поет, здатний писати жартівливу пропаганду на кшталт «Наклепникам Росії», написану в 1831 році як відповідь на героїчну революційну заяву Польщі про незалежність», — зауважує автор статті. Він пише, що Пушкін дуже схожий на сучасного дописувача РИА Новости чи якогось іншого одіозного російського державного органу новин.

«Як і Пушкін, Шевченко був поетом величезних здібностей і глибокої чуйності, але, на відміну від Пушкіна, він був здатний на експансивну симпатію, що робило його справжнім поетом свободи. Пушкін ніколи не міг би написати тих співчутливих рядків про Кавказ, і, таким чином, може дуже мало чого навчити нас у нашу епоху насильства, тиранії та тотальної війни, що фінансується державою. Шевченко, навпаки, як ніколи актуальний», — підсумовує Омолеський.

Він пише: «Було чимало поетів царських і радянських часів, які прийняли мученицьку смерть, але такі, як Тарас Шевченко, Євген Плужник, Володимир Свідзінський та Василь Симоненко, і незліченна кількість інших письменників, бардів та інтелігенції, усі вони заплатили найвищу ціну за  опір деспотизму. Алєксандр Пушкін, отримавши той самий вибір, вибрав бути crème de la crème російської тиранії».

Омолеський порівнює вирази сучасних російських пропагандистів із шовінізмом Броскоґо, Солжєніціна й Булгакова і доходить висновку, що вони дуже схожі у своїх тезах.

Він намагається уявити, як відреагував би Бродскій на сьогоднішні вчинки росії, але доходить висновку, що це не має значення, оскільки «Щодо незалежності України» став одним із його найвідоміших творів на шкоду посмертній репутації, а «спадщина Тараса Шевченка, на якого Бродській наклав таку ганьбу, залишається незаперечною».

Андрій Курков як один із найвідоміших українських письменників за кордоном

The New York Times Magazine опублікував статтю журналіста Джайлза Гарві про Андрія Куркова під назвою «Як найкращий український письменник бореться за свою країну».

Стаття описує роман, над яким працював Курков перед повномасштабним вторгненням, та першу добу наступу росії. Перші тижні вторгнення Курков присвятив себе хроніці та контекстуалізації війни для іноземної авдиторії, а зараз виступає з  закликами про допомогу Україні за кордоном. Крім того, матеріал розповідає біографію Куркова.

Також у статті ідеться про роман «Сірі бджоли» 2018 року про життя людей під час війни на Сході України. «У селі Мала Староградівка, яке знаходиться в так званій сірій зоні, залишилися жити лише двоє — пенсіонер 49 років Сергій Сергійович і його колишній однокласник Пашка. І вони, маючи абсолютно протилежні погляди на життя, змушені миритися, хоча до одного заходять в гості українські військові, а до іншого — сепаратисти. Головна турбота Сергійовича — як і куди з настанням весни відвезти подалі від війни своїх бджіл — всі шість вуликів. Відвезти туди, де не стріляють, щоб згодом у меду не було присмаку війни. Після не зовсім вдалої зупинки біля Запоріжжя він вирішує їхати з бджолами до Криму, до татарина, з яким познайомився понад двадцять років тому на з’їзді бджолярів. Він навіть уявити собі не може, що літо, проведене в Криму, навчить його не довіряти не тільки людям, а й власним бджолам», — ідеться в анотації до книжки.  

Також Курков наголошує на потребі бойкоту російської культури.

«Мені не подобається все це патріотичне божевілля, промови й гасла, публічний спів старих народних пісень. Я не маю жодних ярликів із написом «Я українець», тому що вони мені не потрібні. Я знаю, що я українець, і мені байдуже, що думають інші», — розповів Курков. 

The New Yorker теж опублікував статтю журналіста Зака Гелфанда про Андрія Куркова. Вона має назву «Андрій Курков заборонений в Росії, але хіт у PEN».

Як і попередня, ця стаття розповідає історію життя Андрія Куркова, зокрема під час розпаду СРСР та проголошення незалежності України, а також про його досвід виїзду з Києва через повномасштабну війну.

Добірка новин з України: досвід переживання війни й книжки для дітей за кордоном 

Американське видання Literatury Hub опублікувало есеї  письменника Андрія Краснящих у перекладі Тані Паперні та Катерини Компанієць. 

Видання Publishers Weekly опублікувало добірку новин про те, як закордоном допомагають українським дітям-біженцям у забезпеченні книжками.

Зокрема в ній ідеться про ініціативи підтримки від Fundacja Powszechnego Czytania у Польщі, Book Aid International у Великій Британії, Федерації європейських видавців тощо.

Якою має бути поразка росії й чому компроміс не вихід

Письменниця Енн Епплбом для журналу The Atlantic написала статтю під назвою «Війна не закінчиться, поки путін не програє».

Вона стверджує: припущення про те, що повномасштабний напад росії можна припинити, якщо перекоти путіна, хибні.

«Підкріплена доходами від нафти та газу, російська економіка переживає набагато менш серйозну рецесію, ніж Україна. Попри громадську думку, російській армії, схоже, байдуже, скільки її солдатів загине. З усіх цих причин путін цілком може вірити, що він має перемогти в довгостроковій війні на виснаження не лише на півдні та сході України, а й у Києві та за її межами», — зауважує Епплбом.

Вона спростовує й тезу про те, що росія дотримуватиметься підписаних нею угод чи міжнародних договорів, бо щодо  можливості наступу та збрехала. «Не можна вірити жодним майбутнім обіцянкам російської держави, поки її контролює путін», — наголошує Епплбом.

Вона вважає неможливим варіант розвитку подій, коли українська влада поступиться територією в обмін на мир, та заперечує можливість використання путіним ядерної зброї.

«Захід не повинен прагнути запропонувати Путіну з’їзд чи вихід; нашою метою, нашим фіналом має бути поразка. Насправді єдине рішення, яке дає певну надію на довгострокову стабільність у Європі, — це швидка поразка росії або навіть, якщо запозичити фразу Макрона, приниження», — підсумовує Епплбом.

Вона наголошує: «По правді кажучи, російський президент не тільки повинен припинити війну; він повинен зробити висновок, що війна була жахливою помилкою, яка ніколи не повториться. Більш того, люди, які його оточують — керівники армії, служби безпеки, бізнес-спільнота — мають зробити те саме. Російська громадськість зрештою також повинна погодитися. Тільки невдача може переконати росіян поставити під сумнів сенс і мету колоніальної ідеології, яка десятиліттями неодноразово збіднювала та руйнувала їхню власну економіку та суспільство, а також економіку їхніх сусідів. Ще один заморожений конфлікт, ще одна модель тимчасового утримання, ще один компроміс, що врятує обличчя, не покінчить з моделлю російської агресії чи не принесе постійний мир».

Читайте також: Снайдер: Світові треба більше думати про український народ і менше про проблеми путіна

Попередні частини огляду:

• «Голос з України: українська література у матеріалах іноземних медіа» — 27 лютого;

• «Ще більше голосів з України про літературу й культуру в іноземних ЗМІ» — 12 березня;

• «Молоде покоління українців працює з вільним віршем» — міжнародні ЗМІ про літературу під час війни» — 25 березня;

• «Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ» — 7 квітня;

• «Пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам» — що писали в іноземних ЗМІ про війну в Україні — 20 квітня;

• «Багато в чому саме російська література сплела маскувальні сітки для танків рф» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 28 квітня;

• Як українці звикають до пронизливого звуку нової реальності — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 5 травня;

• Українську поезію «змітають із прилавків» — що писали про Україну в іноземних ЗМІ  — 12 травня;

• «Кримські татари говорять між собою мріями про вільну Україну» — що пишуть про нашу країну у світових ЗМІ — 19 травня.