Письменник-військовий не дорівнює текстам про війну — як працюють «Реєстрові автори»

Як військовим і ветеранам пройти шлях від рукопису до виданої книжки, чи готовий український ринок до їхніх текстів і чому автор із фронтовим досвідом не обов’язково пише про війну? Читомо поговорило з письменником, психологом і військовослужбовцем Олександром Бабінським про проєкт «Реєстрові автори», спрямований на підтримку нових голосів, а також про місце ветеранської творчості в літературному процесі.

Ми також попросили психологиню Ольгу Вакулюк-Лукашук дати фаховий коментар про те, як письмо допомагає осмислити пережитий досвід, а коли призводить до ретравматизації.

— У світі існують програми з креативного письма для ветеранів. Найвідоміша з них — це Veterans Writing Project Рона Кеппса — безкоштовні курси креативного письма для військових та членів їхніх родин. Не так давно книжка Рона Кеппса «Як писати про війну» вийшла українською (видавництво «Смолоскип»). Чи ви надихалися іноземним досвідом під час формування програми «Реєстрові автори»? Яким?

— «Реєстрові автори» — це передусім відповідь на пропозиції від військових і ветеранів. До Культурних сил почали надходити рукописи із запитанням, чи могли б ми посприяти виданню. Їх більшало, і ми почали планувати, як працювати з пропозиціями, щоб підтримати авторів як на етапі редагування, так і на етапі видання й промоції вже виданих книжок. Ми не спиралися на іноземний досвід, лише на професійний досвід учасників Освітньо-літературного відділу «Культурних сил».

— Якщо говорити про механіку, то що охоплює ваш проєкт? Як відбувається супровід військового автора?

— Механіка нашого проєкту багаторівнева. Це літагенція для військових і ветеранів, які пишуть, плюс письменницькі курси для тих, хто хоче навчитися писати, а також літературний конкурс для тих, хто хоче не лише показати свою творчість, а й, можливо, навіть позмагатися у ній. І це, якщо коротко, звісно. Загалом ми маємо багато прикладів, коли митці долучилися до війська і продовжили займатися своєю справою, наскільки це можливо у нових умовах. Разом з тим є багато тих, хто почав писати, вже бувши у війську чи ставши ветераном. Вони пишуть вірші, різножанрову прозу, есеї або й просто щоденники, де занотовують свій досвід, роздуми і мрії… Це важливий доробок, і природно, що часто його хочеться бачити книжкою чи навіть серією. Тож наша екосистема в цілому й розрахована на співпрацю із тими, хто не має досвіду і проторованих стежок у літературі. Фактично ми працюємо з авторами-початківцями, хоча обмежень немає, ба ми також готові працювати і з досвідченими, які мають певний доробок.

Читайте також: Ветеранка ЗСУ Аліна Сарнацька: На фронті зрозуміла, що для мене має сенс тільки любити і писати

Також до нас можна звертатися не лише з текстами, а й з ідеями й сюжетами, які ми допомагатимемо втілити в рукописах, а потім у книжках. А так, ми приймаємо рукописи, вивчаємо, допомагаємо допрацювати, якщо є така необхідність, а далі пропонуємо видавництвам. На цьому все, звісно, не закінчується, бо ми надалі супроводжуємо автора, сприяємо його творчому розвитку та інтересам і підтримуємо інформаційно, наскільки це можливо.

Говорити про те, що експресивні терапії самі собою знижують симптоми ПТСР, покращують якість життя та суб’єктивне благополуччя ветеранів і їхніх сімей, не зовсім коректно. Немає прямого причинно-наслідкового зв’язку між однією практикою — наприклад письмом — і загальним покращенням у різних сферах життя. Такий ефект може бути результатом комплексу заходів. Більше того, для благополуччя сімей комбатантів і ветеранів у роботі з психологами має бути задіяна вся родина, а не лише військовий чи ветеран. Тоді це матиме результат і не створюватиме хибного враження про неефективність окремих методів чи терапії загалом.

 

— психологиня Ольги Вакулюк-Лукашук

— Скільки уже ви маєте авторів у вашій екосистемі? Що вони шукають? Чи є щось спільне у їхніх запитах?

— Наразі маємо сімнадцять авторів, чиї рукописи розглянуті або чекають на розгляд, і для деяких з них видавництва вже готують угоди про співпрацю. А ще — більше сотні заявок на участь у спільному з фондом «Відродження» конкурсі «4.5.0.» Це хороші результати і показник того, що ні нам, ні авторам точно не варто зупинятися на досягнутому, а рухатися далі. Що ми, власне, і робимо, бо уже зовсім скоро запустимо в ефір, як то кажуть, письменницькі курси, про які згадував на початку. А що стосується пошуків, то, наприклад, наш конкурс «4.5.0.» — це гарна можливість поділитися художнім і поетичним доробком, роздумами або мріями… 

Кожен автор шукає свою аудиторію, кожен автор прагне бути проявленим і почутим. Це важливо, і завдяки конкурсу ми надаємо цю можливість усім охочим. І щодо умов усе доволі зручно: можна надсилати вірші, оповідання, щоденникові замальовки або есе. Тобто спектр широкий і задовольняє запити тих, хто звертається до нас із бажанням реалізуватися й ділитися думками або доробком з іншими. Добре, коли такі прояви є: у них якраз і проглядається спільність.

— Чи достатньо відкритий український книжковий ринок до нових авторських голосів із фронтовим досвідом? З якими найбільшими проблемами стикаються автори?

— На мою думку, книжковий ринок відкритий для всіх, наскільки це дозволяють сучасні умови. Тут важливо усвідомити, що письменники із фронтовим досвідом не завжди пишуть про фронтовий досвід. Вже згадував, що для кількох наших авторів видавництва готують угоди про співпрацю, а нещодавно у «Видавництві Старого Лева» вийшла антологія творів першого конкурсу «4.5.0.»; ми готуємо до виходу другу антологію і паралельно проводимо третій конкурс… Тому скажу, що попит є. Ба більше, ми ламаємо стереотип про те, що військові й ветерани розповідають переважно про війну або зачіпають теми довкола неї. Він пов’язаний із тим, що мілітарність лише зараз інтегровується і починає сприйматися як частина нашого побуту і життя загалом.

Разом із тим варто пам’ятати, що «Маленький принц» — це ветеранська проза, як і багато інших творів світової літератури. Ось і зараз, читаючи рукописи або конкурсні твори, я не завжди можу сказати, що це писав ветеран чи військовий. І це круто насправді. А щодо проблем, чи то пак викликів, з якими стикаються автори, вони переважно тотожні тим, з якими стикається кожен, хто бажає бачити своє написане у вигляді книжки. Часто це незнання або небачення того, як краще побудувати сюжет, відсутність хорошого редагування чи коригування, ну і загалом брак часу для допрацювання рукопису. Для цього й засновано наш проєкт, покликаний допомагати тим, хто тільки-но став або й стає на цей шлях. Ми підтримуємо їхні інтереси.

Терапевтичне письмо має бути не принципом «вилий усе, що болить», а структурованою практикою з дозованим зануренням і вибором певної дистанції. Про війну можна писати не напряму, а через побутову деталь, іншого персонажа чи метафору. Важлива присутність терапевта, який може помітити ознаки перезбудження і не дати людині заходити в досвід, до якого вона ще не готова. Занурення в болісне переживання без достатньої психологічної опори може призвести не до опрацювання, а до ретравматизації, гострого стресу та флешбеків — особливо коли письмо відбувається без структури, обмеження в часі або можливості вийти з процесу. Тому принцип письма як терапевтичного інструменту — не «повнота розкриття», а керованість процесу: автор має контролювати темп і глибину свого занурення.

 

— психологиня Ольги Вакулюк-Лукашук

— Наразі зафіксований спад купівлі книжок про війну — і навіть якщо люди купують, то можуть не читати. Люди хочуть відволіктися від щоденної рутини війни, тому зараз «на ура» йде фентезі, роментезі, детективи. Скільки історій може осягнути український читач і скільки історій можуть бути успішними як бізнес?

— Не забувайте, що за вдихом йде видих, а потім знову вдих. Весь світ і всі його тенденції працюють саме за цим принципом, тому спад — це питання часу.

Ну і знову ж таки, якщо ми говоримо про відволікання на інші жанри, то дитячі казки, фентезі, міські пригоди, фантастика і антиутопія — це те, що є серед рукописів «Реєстрових авторів» і конкурсних творів. Як і зауважував, письменник-військовий не дорівнює текстам про війну, тому, читаючи цікавий детектив або фантастику про потрапляння до іншої реальності, не завжди спадає на думку, що це написав ветеран або військовий, особливо якщо цього не вказано на обкладинці книжки. І це також одне із завдань «Реєстрових» і конкурсу «4.5.0.» — показати, що у літератури немає шаблонів, як і в тих, хто її творить. А що стосується кількості осягнених історій і того, скільки з них можуть бути успішними як бізнес, то це справа літпроцесу загалом. Я вже згадував про антології, угоди і те, що ми не зупиняємося. Автори пишуть, люди цікавляться.

Читайте також: Роман Буданов: дебютний роман дописував у бліндажі

Користь письма в терапії з’являється, коли людина рухається від опису до переосмислення події. Якщо текст залишається суто на рівні опису, він може підкріплювати тривожність, а не послаблювати її; додатковим ризиком стає маскування недопрацьованого досвіду під «гарний текст». Тому для воєнної тематики особливо важливо зберігати авторську дистанцію — є я, і є текст, — робити паузи між сесіями письма, а за посилення тривоги, безсоння чи нав’язливих спогадів звертатися до психотерапевта. Парадигму експресивного письма тестували переважно на завершених «цивільних травмах», коли подія вже була позаду і не становила загрози. Натомість під час активної війни вимога зануритися й детально описати пережите може не впорядкувати хаос, а посилити його.

 

— психологиня Ольги Вакулюк-Лукашук

Ну і нам не варто геттоїзувати творчість військових і ветеранів, не варто робити з неї якийсь окремий світ чи напрям. Знову ж таки, завдання — не виокремити, а показати, донести і зробити частиною загальної культури. Показати, що митець може бути як у джинсах і футболці «Нірвана», так і в пікселі або тактичному одязі.

Читайте також: З окопів до книг: як ветерани з війни приходять у книговидання