З окопів до книг: як ветерани з війни приходять у книговидання

У «Книзі на війні» Ендрю Петтіґрі показує, як виросла роль літератури та інтерес до читання під час двох світових війн. Яким скарбом стали книги в окопах, у шпиталях, у таборах військовополонених, у бомбосховищах. Українське суспільство відчуває цю тенденцію на власній шкірі. Черги на «Книжковий Арсенал», поява нових книгарень та видавництв, зокрема ветеранських, ширша ніж будь-коли залученість українських авторів і видавців до міжнародних подій – війна дала поштовх для розвитку індустрії. Читомо поспілкувалось із ветеранами, які занурились у цю галузь. Для когось це стало поверненням до улюбленої справи, для когось – шанс втілити мрію.

Не існує книг «високої полиці»

Наталія Кузьменко, власниця київської книгарні «Збірка», не любить слова «ветеранка», позиціює себе як учасниця війни та резервістка. Згадуючи час до повномасштабного вторгнення, вона сміється: «Життя було прекрасним і безтурботним. Я працювала креативним менеджером з реклами в The Village, а до цього в Bird In Flight. І моє життя виглядало як типове життя київського хіпстера, яке складається з кава-брейків, обговорення ідей, zoom-колів, креативних брейн-штормів і створення чогось нового, прикольного, рекламного для брендів. Поруч з відповідальністю все одно лишалась певна дитячість, простір для фантазії, легкості й розуміння, що попереду світле майбутнє, і можливо все, і це все має бути хорошим».

Та 24 лютого 2022 року все зламалося. Треба було шукати своє місце у цій історії. Колишній чоловік Наталії мобілізувався, вона включилася у допомогу війську: «Я і волонтерила, і працювала. Волонтерила не лише як людина, що займається сортуванням або збором пакетів гуманітарки. Багато рекламних агенцій організовувались в такі кластери, які продукують певні смисли і допомагають створювати або просувати контент, і я була частиною волонтерських організацій. І потім я дізналась, що можна з цим працювати, знаходячись у війську, більш серйозно».

Наталія прослужила понад півтора року. Найскладнішим для неї було стати частиною системи: «Я дуже дезорганізована і несистемна людина. Працювати по 12-14 годин я вміла, але знаходитись в цьому режимі постійно, дисципліновано і безапеляційно, виконуючи накази, мабуть, це було найважче для людини, яка до цього мала щастя дозволяти собі бути… креативною особою, або, іншими словами, роздовбаєм».

Та саме ці труднощі зрештою підштовхнули до мрії. Якби не служба, вона навряд наважилася б на відкриття книгарні. Наталія переконана, що війна загострює і підсвічує важливе: «Армія забирає у тебе дуже прості, такі неважливі, здавалось би, речі, як обирати, що ти їж, де знаходишся, що вдягаєш, що будеш робити сьогодні. Ти не належиш собі, ти належиш державі. І держава у вигляді командира каже, що ти коли робиш. Статут розповідає, як ти це робиш, в чому ти вдягнений і з яким настроєм ти це робиш. Армія підсвітила важливість приймати рішення самостійно і впливати на своє життя, обираючи, що я хочу робити».

Говорячи про книги, вона згадує, що любов до читання прищепила мама, даючи дитині вибір – доєднатися до хатньої роботи, або ж почитати: «Так ми прийшли до того, де я є. В мене може досі стояти немиті три чашки з-під кави, але прочитані декілька книг.

Це про пріоритетність. Для мене книга є медитативним процесом, де можна побути з собою, і поговорити з цікавою людиною, я маю на увазі автора книги, дізнатись про щось, уявити щось, читаючи художню літературу, поглибити знання, якщо говоримо про філософію. Професія літературознавця допомагає знайти додаткові шари розуміння, зчитуючи не лише поверхневий сюжет, а вписуючи книгу в певний контекст», – каже Наталя.

У армії особистий простір і вільний час були в дефіциті, однак Наталі вдавалося занурюватись у читання. А запит на усамітнення після служби суттєво зріс. Додалося розуміння, що невдало підібрана книга може відбити в людини охоту до читання: «Ми можемо взяти якийсь невдалий нон-фікшн про “успішний успіх” і перестати читати в цьому напрямку. Мені здавалось, що є достатньо високий пієтет до книги, і деякі люди кажуть: я не готовий до цієї книги, не готовий читати Тімоті Снайдера, чи Плохія, чи Тоні Джадта, чи Віру Агеєву, бо перед цим треба прочитати багато всього… Буду читати щось простіше, пости або статті. Історія з «високою полицею» грає злий жарт з літературою і з книгою як такою». 

Іншою причиною створення книгарня Наталя називає розуміння кінечності часу як найбільшої валюти нашого життя. А отже, вкрай важливо витрачати його на якісні книги, потрібні саме цій людині: «Мені здається, не існує книг «високої полиці» як таких, є книги, які ми читаємо невчасно, книги, які ми читаємо непослідовно. І як наслідок, можемо їх не розуміти. Не тому, що в нас не такі інтелектуальні здібності, а тому, що історію Григора Замза Кафки читати в сьомому класі складно. Підібрати правильну книгу в правильний момент для мене видається наразі суперважливою місією, адже ми розуміємо, що у нас всіх не так багато часу, тим паче часу на дозвілля з собою, всі ми так чи інакше працюємо на наближення перемоги. Я не проти YouTube-проєктів чи скролення Інстаграму, але вважаю, що поряд з цим також мають бути й інші продукти, зокрема книга».

Книгарня «Збірка» продає виключно нон-фікшн. Тут немає кави та їжі. У окремій кімнаті – маленька галерея «Без назви».

Господиня переконана – книгарень-кав’ярень у місті й так більш ніж вдосталь: «Такий бізнесовий Франкенштейн з’явився після розуміння власників книгарень, що вони не витягують продажами книг свій бізнес, їм потрібен високомаржинальний додатковий продукт. Найпростіше – це кава, їжа, алкоголь. І книгарні перетворюються в ресторани на фоні книг або ж в коворкінги, що не є поганим. Люди це підтримують, значить це потрібно. Я не можу конкурувати з книгарнями-кав’ярнями. Я не шарю в їжі і в каві. Мені захотілось надати абсолютно інший підхід». 

Такий підхід, по-перше, дозволив виділятися в цьому середовищі, по-друге, дозволив Наталі мінімізувати кількість роботи, якою вона б не хотіла займатись. Вона пояснює – хотілося зробити щось абсолютно чисте, просто продавати книги: «Звуження до нон-фікшну є результатом обмежень фінансових можливостей – якщо ми говоримо про презентацію художньої літератури, треба мати три поверхи книгарні. І це тільки для української літератури XX сторіччя. Якщо ми про якість представлення говоримо. Але розібравшись, зрозуміла, що і для нон-фікшну потрібно три поверхи. Тому ми звужуємося ще більше, до мистецтва, до фотокниг, до книг з історії та кіно, намагаємось глибше, але якісніше формувати підбірку, щоб людина, яка захотіла щось дізнатись про мистецтво, знала, що вона може прийти в «Збірку», отримати класну консультацію і підбір книг, де мистецтво – це не просто одна полиця». 

Тут відбуваються події, не пов’язані з книгами напряму. Наприклад, проводять техновечірки, під час яких презентують книги або зіни про електронну музику. Є клуб читання фотокниг. Наталя пояснює: «Олександр Ляпін вчить читати ці книги через візуальні образи. В гостях був Пітер Померанцев, ми говорили про чудову нову книгу «Як виграти інформаційну війну». Говорили про те, як перемогти Росію. Тобто ми йдемо в межові івенти, які роблять книгу доступнішою для людей, вона не так їх лякає, вона з підручника перетворюється на засіб отримання інформації. Ми таким чином залучаємо аудиторію, яка загалом не дуже то і по книгах, але не проти дізнатись щось новеньке. І так балансуючи, ми намагаємось поширювати культуру читання, але не тому, що типу треба читати. А тому, що в книгах дуже багато інформації, яку ви не знайдете онлайн. Якщо ви якщо ви цікавитесь якоюсь темою, то вам треба йти в дослідження і в книги».

До «Збірки» завітають максимально різні люди. Заходять військові (для них діє знижка), студенти  (поряд Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), пенсіонери, які шукають щось цікаве за доступною ціною.

Наталя ділиться – у постійних клієнтів є дві характерні риси: «Це допитливість і бажання дізнатися щось нове, дослідницька жилка до життя. От їм цікаво. Книги про мистецтво купують звичайно і мистецтвознавці, але купують і лікарі, і юристи, і військові, тому що хочеться дізнатись щось нове». 

Вона говорить – хотілося б зняти кліше і пієтет, мовляв, книги про мистецтво для мистецтвознавців. Її мета – показати, що базові книги про мистецтво доступні для розуміння і знайомства: «Бо у людей є цей прикол: «Я не знаю, хто така Олександра Екстер, я не буду читати цю книгу». Я дуже радію, що Projector Publishing роблять цю серію книг. Це важливий наукпоп, який говорить про Екстер не як про забальзамовану монументальну особистість складними словами через контекст і дискурс, продираючись крізь які вже не ясно, що хотів сказати автор. А розказує про неї як про жінку, яка повернулась в Київ у повоєнні роки, після Другої світової, шукала себе, мала проблеми з роботою, намагалась балансувати між мистецтвом і комерційною діяльністю. І тут кожен, здається, себе впізнає. І тоді ця книга і цей митець розкривається на зовсім інші пласти розуміння і стає доступнішим, а після книги людина на виставку сходить, і фільм подивиться».

Читайте також: Втеча від реальності: що читають українські військові

Від фінаудиту до українського фентезі

Андрій Каспшишак прийшов у видавничу справу через намір вшанувати полеглих побратимів. Засновник видавництва «Мрієлов», письменник, керівник Офісу ветеранів в Українському католицькому університеті, до 2022 року він навчався в аспірантурі та мав успішну кар’єру фінансового аудитора в міжнародній компанії PricewaterhouseCoopers: «Ми перевіряли фінанси великих компаній. Це досить цікаво, ми могли бачити зсередини, як працюють різні бізнеси. В мене були міжнародні проєкти: Східна Європа, Бразилія, Колумбія, Японія. Були смішні моменти – колумбійський менеджер якось не прийшов на дзвінок. Потім ми дізналися, що його поліція схопила за продаж наркотиків!»

До 103 бригади ТрО він долучився одразу ж. На той момент йому було 25 років. Спершу він був стрільцем, його підрозділ залучали до охорони різних об’єктів у Львові. А наприкінці квітня підрозділ відправили на Луганщину: «Тоді був наступ на Білогорівку, в нас бойове хрещення було. Під осінь я перевівся. Почалися дрони, нас перевели в окрему роту розвідки. І ми, зокрема, навчали всі батальйони літати. А потім були в нас безпілотники, ми більше розвідкою займалися».

Далі був контрнаступ на Лиман. Кремінна, Ізюм, Куп’янськ, Сватове. У в травні 2023 Андрій повернувся додому, звільнившись за сімейних обставин. Він згадує – найтяжче було під час боїв у Білогорівці. Був травень, ворог активізувався до «дня побєди», обстріли не вщухали. Під вогнем почалася переоцінка цінностей.

«Мені здається, що на початку 2022-го року ми всі дуже змінилися. Зараз вже всі почали це забувати. Але тоді всі змінили цінності й зрозуміли, що важливо, що ні. В один момент люди втрачали квартири, будинки, машини. В мене товариш мав новенького, із салону, Volkswagen Tore. І він його взяв на фронт, бо машин не було в нас. І йому це було окей. Це не найголовніше. Я задумувався, що станеться, якщо зараз загину. Чи я таке життя прожив. Колись в 11-му класі вже, коли треба було обирати, куди поступати, вчителі й батьки радили, хотіли як краще. Казали, що ти маєш вирости, сидіти за ноутбуком, заробляти гроші, годувати сім’ю і так далі. Тому я пішов тим шляхом, яким пішов. І тоді я зрозумів, що зовсім не то, що гроші, які я заробив – не знаю, на пам’ятник, може, вистачить. Потім я вже зрозумів, що то держава оплачує!», – сміється Андрій. 

Тоді виникло відчуття, що життя завернуло не туди. І він пообіцяв собі, що якщо виживе, то буде писати й займатися книгами: «31 грудня 2022-го року прямо на Новий рік я потрапив в госпіталь в Харкові. Росія вже била по світлу, не було електрики, не було майже зв’язку. В інтернеті посидіти неможливо. Нарешті спокій, ніхто не турбує. Ти нікуди не спішиш. Почав писати. Це було фентезі в пам’ять про моїх загиблих друзів, які ніби стали лицарями, які борються зі злом, вже в вигаданому світі. В мене дуже багато друзів загинуло. Коли я у Львові ходжу на цвинтар, близько 30 могил треба відвідати. Я хотів, щоб мої друзі жили, то вирішив, що я спробую написати книжку, але я не хотів писати мемуари».

Після звільнення з війська взявся на втілення обіцянки. Він визнає – це неоригінально, адже більшість ветеранів змінює рід діяльності. Спершу він повернувся на свою роботу, але продовжив працювати над книгою. Дописав у вересні 2023. Був теплий вечір, він пив каву з дружиною у центрі міста і радився, що робити з рукописом. Жінка запропонувала відкривати своє видавництво. 

«Інколи сумно, що я не пробував відіслати у видавництво, було б цікаво почути їхні думки, – говорить ветеран. – Але менше з тим, ми відкрили своє, почали з моєї книги. А далі закрутилося, поїхало. Зараз до «Книжкової країни» у нас має бути сім книг».

Без досвіду та знайомств було дуже складно. Своїм коштом подружжя оплачувало роботу редакторів, ілюстраторів, верстальників, а друк намагалися перекривати грантами. У квітні 2025 року Андрій звільнився, бо «Мрієлов» ріс і потребував все більше уваги:  «Якби в нас було більше досвіду, ми б не стартували з однієї книги, треба було з кількох. Я побув безробітний півтора місяця. Це був прекрасний час. Я насолоджувалася тим, що займаюсь тільки видавництвом. Тоді з’явилась вакансія керівника Офісу ветеранів. Я роботи не шукав, мене друзі казали: “Андрій, ти тут можеш зробити корисні речі”. Важливо було англійську знати, з англійською у ветеранів складно. І я пішов в УКУ, прийшлось звільнитися дружині. Так сталось, що більшість зараз тягне дружина. Я дуже хочу повернутися до видавництва, але дійсно, я бачу, що я роблю корисні речі. Поки що поєдную».

Концепція «Мрієлова» – видавати фентезі з акцентом на українську міфологію, фольклор і культуру. Та в певний момент почали з’являтися й інші жанри.

Щойно заснувавши видавництво, у другому ж дописі в соцмережах видавці написали, що приймають рукописи. Допис довелося одразу ж видалити, бо рукописи почали сипатись у непіднімній для двох людей кількості. За місяць вони отримали 300 рукописів. Андрій признається – близько сотні ще чекають своєї черги.

«В нас, мені здається, реально цікаві книжки, – говорить видавець. – Друга книжка потрапила в короткий список книги року BBC дитячої. Це «Космотато» – хлопчик втратив батька на війні. Він в шафі знаходить чарівного космонавта, і вони вирушають в подорож на різні планети, де він вчиться долати біль і перетворювати пустоту в грудях на пам’ять, любов, світло про тата. «Вовкун» – романтичне фентезі за мотивами української міфології. В буктоці воно дуже-дуже гарно завірусилося, багато блогерів це знімало. Зараз виходить друга частина «Вовкуня». 

Ще одна історія – про крупи, розказана від імені морської свинки. З неї читач дізнається, що, наприклад, гречка пришла до нас із Китаю, а називається так через те, що принесли її греки. В Італії відповідно ця крупа називається «сарацено» – її сарацини принесли. Кукурудза буває кольорова – кожне зернятко іншого кольору. А буває шестиметрова, де плід росте до метра. У «Фантастах на війні» авторка дослідила, що, якби Роулінг, Толкін і Орвелл були на російсько-українському фронті, які сенси закладені в їхні книги, чи люди зрозуміли їхній урок, чи доречно порівнювати росіян з орками, а НАТО з Міністерством магії. 

«Ще буде роман, написаний суржиком, – розповідає Андрій. – Він починається з того, як бабуся з дитиною насміхається з української мови. Це про дівчинку на Хмельниччині, яка росте в малоросійській сім’ї, де постійно згадують, «як було добре при Леніні», і дєдушка працював директором заводу. Але вона поступово іде в зовнішній світ, і закінчується все на Майдані. Впродовж книги вона трансформується, суржику стає все менше. Трагікомедія, яка трохи починається дуже смішно, а в кінці… Майдан. Буде детектив про Карпати, де є школа-пансіонат, і там стаються загадкові вбивства. Є «Ікар», детектив про Харків – ніби в Валер’яна Підмогильного був ще один роман, який він не встиг видати. І ніби один з синів автора повертається в 60-х з Німеччини в Харків, щоб знайти рукопис. І ще буде серія з дев’яти книжок про історію України з котом Григорієм, де кіт, Мопс і дівчинка Соломка через просторово-часовий континуум потрапляють в минуле, в Київську Русь, і вони будуть стрибати – буде дев’ять частин, де вони вивчатимуть історію».

Окремий виклик для молодого видавництва – це співпраця з книгарнями. Андрій наводить статистику Українського інституту книги на 2024 рік, згідно з якою 50% людей купують книги офлайн. Однак всі ці перешкоди мають свій цілющий вплив.

Видавець сміється – будь-яка власна справа є реабілітацією для ветерана, адже банально немає часу думати про щось, окрім розв’язання проблем, адже бізнес – це суцільна проблема: «Я відчуваю, що велику користь приношу в університеті, я розбудовую – справді, там ветеранська спільнота. 1015 людей прийшли сертифікатні курси в УКУ. І для мене це як служба. Я пройшов певний шлях вже тут, і я можу допомогти іншим ветеранам повертатися до цивільного життя. Але видавництво – це капець, як цікаво! По-перше, ти бачиш в людей реакцію на цей продукт, коли на фестивалях беруть. По-друге, це дуже динамічно – постійні виклики, кожен день якісь проблеми, хто щось не так зробив, щось треба на вчора, друкарня не так надрукувала, книжки «Нова пошта» загубила. Але це класно, не знаю чому. Нам це подобається».

Читайте також: «Військо читає»: не лише про дозвілля, а й про змістовність

Дизайн як розрада

Для Володимира Шостака робота стала реабілітацією на фізичному рівні – дизайн і верстка змушували розробляти руку після поранення. Ми спілкуємося у книгарні «Наш формат». У цьому ж видавництві Володимир працював протягом року до служби. Зараз він зареєстрований як ФОП і співпрацює з різними видавництвами. Ідея з ФОПом прийшла після списання зі ЗСУ: «Я почав шукати роботу в офісі. І довго не знаходив. Мабуть, підсвідомо я не хотів йти в офіс, тому що треба реабілітація, в спортзал і в басейн ходити. Тому я вирішив, що все-таки треба відкривати свій ФОП».

До війни він працював у поліграфічній компанії. Після анексії Криму половина клієнтів відпала – кампанія робила туристичні каталоги для півострова. Володимир визнає: «Тоді було таке ставлення – це не моя війна. Не було нічого такого, щоб прийняти. Не моє, і все. Але коли у 22-му році посунули сюди, воно стало раптом моїм».

Він був офіцером запасу і мобілізувався на четвертий день повномасштабного вторгнення у 241 бригаду ТрО. Володимира поставили спочатку командиром взводу, а потім перевели в штаб. І він лишався в столиці перші пів року служби. Оскільки знав польську мову, то замовив «Новою поштою» книжки зі своєї спеціальності. Щоправда, прочитати тоді так і не встиг, лише переглянути.

«Дивишся на своїх побратимів, буквально два тижні тому наших двоє загинуло. Сумно стає, що я тут, а їх уже немає», – признається ветеран. 

У штабі він був оперативним черговим. Згодом підрозділ вийшов на бойові. У вільний від чергування час Шостак продовжував працювати. Робота слугувала розрадою. Для «Видавництва-21» у Чернівцях перетворював друковані книжки на електронні. Йому переслали весь архів, близько 200 книжок.

Володимир згадує – найкращий період для батальйону був під час служби в Серебрянському лісі. Там підрозділ майже не зазнав втрат: «Один отруївся алкоголем, один в ДТП загинув, по дурості. Одного змія вжалила, не на смерть. Нас послали потім затикати дірку в Куп’янський напрямок. Чотири місяці все було нормально, і тут виїзд – підірвалися. Потім там почалось пекло. Ми чекали, поки нас виведуть на відновлення. Вже два з половиною роки вони там, на цьому виїзді».

Людей бракувало, і згодом штабних офіцерів почали залучати до роботи на позиціях. Копали, пиляли колоди для перекриттів у бліндажах. Володимир згадує: «Я сутки чергував, відпочивав, приходив знову на штаб, там журнал бойових дій, був час – щось зробив своє. А на другі сутки їхали копати. Два рази нормально з’їздили, на третій раз попали під дрон. Моїх двоє загинуло з тих, з ким я був. Мене поранило. Ліва рука пошкоджена. Ліве плече, ліва лопатка. Ліва частина голови в уламках». 

Володимир прийшов до тями уже в Харкові, у шпиталі. За три дні його переправили до Львова. Там знову витягували з тіла уламки, перешивали. А по тому відправили у Чернівці.   

«У Львові я вже, коли зміг сидіти, відкрив ноутбук, – розповідає Шостак. – Треба щось зробити. Однією рукою, довго, але зміг. Те, що раніше 15 хвилин було, три години».

Він згадує: до служби читав багато по п’ять-шість книг на місяць, мав звичку читати в метро, а також у вихідні. Але на службі настрою читати не було. Брав до рук книги, гортав і відкладав. Єдина книга, яка «зайшла», це «Плем’я» Себастьяна Юнгера: «Коли я почав лікуватися, продовжував працювати. Треба чимось зайнятися. На екскурсії по Чернівцях там походити. Рука звичайно висіла певний час, але зараз більш-менш нормально. Привчився, все швидше, швидше працював».

Під час реабілітації пройшов декілька курсів із Litosvita. По тому приїхав у Київ, мав місяць відпустки. Лікар прописав два тижні в санаторії. Потім проходження ВЛК і очікування висновків. В цей час склад видавництва «Наш формат» пошкодило обстрілом. Володимир допомагав перевозити склад – як міг, однією рукою. Йому запропонували чергувати ночами в книгарні видавництва, яка знаходиться у підземному приміщенні й слугує також бомбосховищем. 

«Десь з середини літа, раз, два, може три рази на тиждень працював, – згадує він. – До кінця лютого. Це нічні зміни. Книжки, все що треба. Іноді люди приходили, коли була тривога. Дуже було цікаво. Пробував щось читати, навантажував себе роботою. Залученість до чергувань в бомбосховищі книгарні – це важливий елемент адаптації. Бо реально це цивільне життя бісило».

Коли Володимир ухвалив рішення працювати на себе, перше видавництво, яке до нього звернулося, було «Білка». Там він працював над книгою про чеченський батальйон, над книгою Світлани Талан про Сєвєродонецьк. Зараз він працює над збіркою горору.

Він показує на полиці з книгами, де стоять примірники, особливо дорогі для нього із тих, з якими він працював: «Ось стоїть Сап «Біологія поведінки». Я його робив ще у 2021 році. І обкладинку адаптував, і весь блок робив. Довга робота була, важка. Ще коли я прийшов в «Наш формат», одна із перших робіт – Степан Бандера, збірка його творів. Я готував ілюстрації вже до друку безпосередньо…»

Поряд із Володимиром – відкритий ноутбук, він саме працював над навчальними книгами – мови програмування. Він вдячний видавництву і книгарні за можливість працювати. Показує стіну з книжками – це добірка улюблених книг засновника «Нашого формату» Владислава Кириченка, який нещодавно помер.

Володимир згадує колегу з видавництва, який пішов до війська, та загинув: «Він теж був верстальником. Сиділи інколи в одній кімнаті. Стосунки були натягнуті. Я попав на його похорон у червні 2023 року. Тоді я, мабуть, перший раз розплакався під час війни. Дуже важко…»

Пів року Володимир працює над оформленням поезій військової, яка служить у Нацгвардії. Батальйон, де він служив, приданий цьому підрозділу. У віршах авторки він впізнає знайомі місця – от Часів Яр (де, щоправда, він не був), от Райгородок, от Куп’янськ… Авторка служить точнісінько там же, де служив він.

Читайте також: Його манило справжнє. Андрій Кісь — фотохудожника й дизайнера книг

Серйозне в обгортці метафори

Сценарист коміксів, письменник і перекладач Денис Скорбатюк з війни повернувся на улюблену роботу. Ще до служби він мав чималу творчу біографію – перекладачем працює з 2018 року, а як автор дебютував у 2017: «За цей час я працював з видавництвами MAL’OPUS, The Will Production, UA Comics, з видавництвом ArtHuss один раз співпрацювали, з видавництвом «Байки», з видавництвом настільних ігор Geekach. Дуже плідно працював і досі продовжую з видавництвом «Molfar». Видавництво «Мрія», це видавництво коміксів. Видавництво «Туз», з ними теж працював, зараз вони закрилися».

Контракт резервіста підписав напередодні повномасштабного вторгнення з дев’ятим полком оперативного призначення НГУ, зараз це 15-та бригада оперативного призначення НГУ «Карадаг». 22 лютого Денис уже був в строю. Перші три місяці виконував завдання у Запоріжжі, потім перевівся в роту розвідки спецпризначення, де опановував польоти БПЛА типу квадрокоптер.

«І вже починаючи з червня 22-го виконував бойові завдання безпосередньо на лінії зіткнення в Запорізькій області, в районі Кам’янського, Степногорська і Степового, – згадує ветеран. – І власне, там перебував до березня 23-го, коли отримав важке поранення. Я дев’ять місяців лікувався, реабілітація, оце все. Пішов на ВЛК, я його проходив місяця два-три, тому що черги величезні. І після того чотири місяці чекав результату. А поки чекав, товариш мій забрав мене у свій підрозділ, який він створив. Я був на тиловій посаді, займався аналітикою в підрозділі радіорозвідки».

Під час роботи у радіорозвідці він слухав переговори ворога. Згадує – найстрашніше в тому було те, що, коли вони розмовляли поміж собою, то здавалися цілком нормальними.

«І вони живуть з тими самими проблемами, робочими задачами, як і будь-яка інша людина. Але коли доходить мова про українців, в них прокидається якась дуже страшна частина людської душі. Мабуть, це як з серійними вбивцями, коли ніхто не міг подумати, що ця людина – серійний вбивця. Так і з багатьма росіянами – вони ніби ззовні нормальні, а по факту дуже багато щось в них не так. Вони сміються про те, як от вони нас зафігачили або бомбанули. Коли мене поранили, нас ще 40 хвилин обстрілювали, вони хотіли нас добити. І потім по переговорах мені пацани казали, що вони дуже сильно лютували, що дали нам піти», – розповідає Денис.

Зрештою прийшов результат ВЛК: непридатний. 

Зараз Денис працює над збіркою власних оповідань, та здебільшого займається перекладами. Співпрацює з видавництвами «Molfar» і «Мрія», розглядає співпрацю з видавництвом «Varvar».

Понад усе Денис любить фентезі і фантастику – і як читач, і як автор, і як перекладач. Ця любов сягає корінням в «Гобіта», першу книжку в дитинстві, яка зацікавила, а також сто разів переглянув «Володар перснів», «Зоряні війни», «Пірати Карибського моря». Цим же жанрам він віддає перевагу у комп’ютерних іграх: «Такі в мене смаки. Можливо, тому що це фентезі, фантастика – це завжди метафора. Через них, через розважальну обгортку можна говорити про серйозні речі. Можливо, нам здається, що це значно цікавіше, ніж казати напряму. От я зараз працюю над збіркою оповідань. Це фентезі, фантастика, там я дуже часто розмірковую над темами імперіалізму, пропаганди і свій власний бойовий досвід якось переосмислюю, мені здається так цікавіше, ніж якби я писав мемуари».

На фронт він брав із собою Роберта Сальваторе, книгу про Темного Ельфа. Мав надію, що читання допоможе відволіктися, але вийшло інакше: «Я не міг відволіктися, не міг зосередитися. Іноді просто часу немає на службі. Було таке, що я о шостій ранку виїжджаю на позиції літати, приїжджаю о шостій вечора, і в принципі в мене є кілька годин на відпочинок. Але читати бажання не було. Що в мене було, так це бажання перекладати.

У мене був ноутбук, була годинка, максимум дві. Якраз перед початком повномасштабної війни мене «Molfar» призначили куратором проєкту Blizzard. Ми перекладали книжки по World of Warcraft та Diablo. Я завжди був великим фанатом Warcraft.

І те, що мене відірвали від цього проєкту, мені дуже боліло (сміється). «Мольфари» мені снарягу підігнали, вони поставилися з розумінням того, що я, коли маю час, працюю. Бувало, на позиціях вночі з телефону вичитував тексти інших перекладачів, а коли був час саме за комп’ютером годинка-дві, то я перекладав». 

Він згадує свою лють у 2022 році, коли побачив фотку росіянина, що сидить у підвалі і читає книгу за світом Варкрафта під назвою «Мєсть орков»: «Це дуже кумедно, по-перше, це неправильна назва цієї книжки. Росіяни абсолютно «від балди» переклали. Правильно «День дракона». Це дуже показує рівень їхніх перекладів, але це завжди так. Те, як росіяни перекладають книжки і фільми, це окремий мем. І я коли побачив цю фотку, мені так боляче стало!.. Типу, цей кацап, вибачте, сидить та читає Warcraft, а я мав би перекладати цю книжку (сміється)! Я тут через вас!».

Робота зрештою стала рушієм відновлення. Перші чотири розділи книги зі світу «Варкрафту» «По той бік темного порталу» він переклав на позиціях. А потім отримав поранення: «Для мене ця книжка стала частиною реабілітації. У мене не працювало одне око, не працювала рука ліва і нога права. Нога не дуже сильно потрібна в перекладі, але я дивився одним оком і перекладав правою рукою і лівою намагався хоча б спочатку одним пальцем, потім другим, і десь на кінець перекладу книжки в мене плюс-мінус працювали всі пальці. Трошки ще треба допрацювати, хоча вже минуло от нещодавно три роки. Я поки досі займаюся реабілітацією. Це дуже довгий процес».

Він переконаний, що робота допомогла і морально. Адже багатьом ветеранам повернення до цивільного життя дається важко, і дехто з його побратимів не поспішає повертатися саме з цих причин: «А в мене навпаки, я думаю, я дуже влився через якраз дві причини – це мою дружину, яка дуже мені допомагала, і моя улюблена робота. Я справді вважав, що треба захищати Батьківщину, але психологічно було дуже-дуже складно відірватися від того життя, яке ти любиш, і від тої роботи, яку ти любиш. Працювати у сфері літератури, книговидавництва – це те, що я завжди хотів і мріяв. І мені здається, психологічно це мені дуже допомогло, я не мав часу на тугу, що тепер робити. Я дуже швидко влився і почав перекладати далі».

Віддавати себе повністю

Валерій Андрущенко співпрацює з видавництвом Vivat, його місія – розвиток мережі книгарень, розширення географії ритейлу по Україні. До служби він мав досвід у розширенні мережі магазинів інструментів «Dnipro-М». Валерій служив на одній із найважчих посад. Він був штурмовиком у підрозділі морської піхоти: «Для мене морська піхота – це еліта, приклад мужності, стійкості та ефективності. У них, у нас є  гасло “вірний завжди”. У моєму розумінні це не просто гасло, а і символ нескореності та самовіддачі. І це важливо не тільки в війську, для мене це і в побуті, і в суспільстві, та у виконанні будь-яких завдань. Приблизно два з половиною роки я виконував різні завдання і на лінії бойового зіткнення, і на нулі. У найгарячіших точках також».

Валерій – багатодітний батько («Щасливий багатодітний батько!» – наголошує він), має двох доньок і сина. Тож у певний момент зрозумів, що час повернутися до суспільства і рідних, та скористався правом на звільнення. Визнає – на війні найскладніше було не зламатися морально: «Але насправді найважче – це коли ви повернулися, і не тим складом, яким би хотілось, на жаль».

Підтримувало розуміння, що на нього чекають вдома. Думка про рідних допомагала відкрити друге дихання.

Він долучився до співпраці з видавництвом «Віват». По-перше, з огляду на свій досвід та експертність у відкритті нових торгових точок та розвитку мережі, по-друге, через трепетне ставлення до книги як явища: «Це можливість поринути в ту чи іншу історію, в багатьох життєву. Це можливість усамітнитись, втекти від усього світу, насолодившись читанням книг. Я працюю у «Віваті» менше пів року, але в цілому бачу, як люди зараз або повертаються до читання, або відкривають для себе книгу. Коли я починав працювати, для мене було це дивно. Я не вірив, що може бути таке». 

Хоча зізнається: сам не є завзятим читачем, та й вільного часу з роботою та родиною небагато. У війську було не до книг, та й зараз ритм життя більш ніж активний. Вдається хіба погортати книги, але планує неодмінно прочитати Павла Белянського «Битись не можна відступити»: «Вона нещодавно отримала національну премію Тараса Шевченка, всі про неї говорять, і оскільки вона розповідає про будні на війні, хочеться трішки порівняти читацькі враження зі своїм досвідом».

Окрім цього, як батько, він розуміє, що книжці важко конкурувати з гаджетами, тож будь-який імпульс, вибір людини на користь книги варто усіляко підтримувати: «Хтось читає, хтось просто гортає, для когось важливо ілюстрацію подивитися. І як зазвичай в дорослих, коли ти весь час кудись біжиш, не вистачає часу не те щоб відірватися від усього світу, самому взяти щось прочитати, а ще й показати приклад того, що ось є книга, можна так дізнаватися про світ».

За словами Валерія, «Віват» активно розширюється, тож він повністю занурений у процес. Однак ця співпраця для нього є більш ніж роботою. Валерій переконаний, що книга на сьогодні стала культурним спротивом, і це не може не надихати.

«Коли ти відкриваєш навіть невеликий магазин в невеликому населеному пункті, ти бачиш, що люди відгукуються. Нова книгарня – це як новий простір, можливість знайти там душевний спокій, можливість познайомитися з книгою. І приємно, що ти дотичний до цього. Плюс ти ж бачиш, як ті ж самі військові пишуть книги. І дає знову сили, якусь емоцію, енергію рухатися далі», – каже Валерій.

Його робота дає можливість долучитися до культурного спротиву через читання і військовим, і ветеранам, і цивільним. Він визнає – співпраця з видавництвом є викликом для нього: «Це в першу чергу гордість та повага до тих, хто зараз, у складний такий час, популяризує українську книгу. Тому що книга – це можливість через літературу зрозуміти, як висловлюють свої думки люди, які були на фронті. Що вони пройшли, що вони пережили для тих, для кого, можливо, ця війна не так близько. І ми зараз з вами, наприклад, говоримо, а мої колеги зараз в Лондоні на книжковому фестивалі продають права на книжки, які розповідають всьому світу, як зрозуміти українців. Книги про війну – Валерія Пузіка «Ким ми були» і «Мисливці за щастям», книги Павла Белянського, Павла Казаріна… Колектив тут – вирує довіра і підтримка, вона насправді потрібна зараз кожному. Тому працювати тут – це віддавати себе повністю, з любов’ю та щирою залученістю». 

Читайте також: Тут світанок приходить раніше, ніж до решти країни: 12 віршів поетів-військових

Фото: Михайло Палінчак, Олена Махксименко, з архівів  Валерія Андрющенка та і Дениса Скорбатюка

Чільна: Книги на фронт