війна

Рон Кеппс: Кожен має розповісти про війну з місця, де є, зі своєї точки правди

14.12.2022

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Багато хто з війни не повертається: хтось гине фізично, тоді як інші не знаходять собі місця у новому світі. Та Рон Кеппс — із тих, кого описують словом «вцілілий». Ветеран Іраку та Афганістану, він не лише повернувся додому, а й написав низку книжок про свій досвід, що стали бестселерами і принесли автору національні премії. Кеппс пішов далі й вирішив допомогти іншим ветеранам: так з’явився Veterans Writing Project — безкоштовні курси креативного письма для військових та членів їхніх родин. 

Нещодавно книжка Кеппса «Як писати про війну» вийшла українською у перекладі Ольги Погинайко (видавництво «Смолоскип»). Кеппс вірить у літературу, а ще більше він вірить у нашу перемогу. Читомо поговорило з Роном про те, як кожна нова війна постає через інші медіа, про способи збереження свідчень про нашу війну для наступних поколінь й існування заборонених теми в літературі.   

 

— Ви заснували проєкт Veterans Writing Project, в межах якого ветерани можуть відвідати курси письменницької майстерності безкоштовно. Розкажіть більше про людей, які до вас приходять. Чи вдалося комусь із них опублікувати книжку, чи для них все ж на першому місці терапія через творчість?

— У наших семінарах взяли участь вже понад 3600 учасників, і так, деякі з них після того опублікували книжки. Один з наших слухачів створив військову новинну організацію «Бойовий кінь», що дістала низку нагород, інший заснував у Нью-Йорку власну програму для ветеранів «Слова після війни». 

 

Ми не заохочуємо людей сприймати наші майстер-класи як терапію. Ми письменники, а не терапевти. Втім, ми співпрацювали з арттерапевтами та розробили програму письменницької майстерності для американських військових, яку проводили у військовому шпиталі Волтера Ріда протягом семи років.

— Ви багато пишете на тему ПТСР серед ветеранів та потребу звертатися по допомогу, в тому числі психотерапевтичну, коли в цьому є потреба. В Україні, на жаль, досі психотерапія стигматизована, її сприймають як вибір слабких або людей із серйозними ментальними проблемами. Можемо говорити й про замовчування цих тем в армійському середовищі — ви багато пишете про це у своїх книжках. Які можливі шляхи подолання цієї стигми?

— Так, у Штатах також звернення по терапію досі стигматизоване. Я вважаю, що найважливіше, що ми можемо робити, — це приділяти однакову увагу всім формам охорони здоров’я. Сьогодні ми окремо говоримо про охорону здоров’я та охорону психічного здоров’я, хоча мали б називати це загалом охороною здоров’я. Також я хотів би, щоб більше військових і цивільних керівників найвищого рангу говорили про власний досвід охорони здоров’я — це допоможе зменшити стигму.

— Розкажіть трохи більше про процес роботи зі складними темами. Чи є якась заборонена територія або теми, куди краще й не потикатися?

— Це дуже цікаве запитання, адже у відповіді можна сказати потенційно суперечливі речі. Заборонених тем не повинно бути. Ми, як митці, повинні досліджувати світ таким, яким він є, а не таким, яким би ми хотіли, щоб він був. Але, і ось тут я можу сказати щось, що видається суперечливим, є речі, до яких, як на мене, слід підходити обережно, добре обміркувавши наші методи і нашу чутливість. 

 

Наприклад, расова та етнічна приналежність у Сполучених Штатах — дуже складні теми для обговорення. Рабство називають первородним гріхом Америки. І я сказав би, що інституційний расизм є породженням цього гріха.

 

Отже, ми живемо зі спадщиною рабства та з існуванням інституційного расизму і, безсумнівно, маємо свідомо до цього підходити. Але це важко зробити як слід, і різні аудиторії будуть дуже по-різному реагувати на ту саму історію. Думаю, багато людей відмовляються писати на певні теми, вдаються до самоцензури, тому що бояться негативної реакції на їхню роботу. Я не вважаю це боягузтвом, радше просто механізмом самозахисту.

— Як формуються ідеї ваших історій? Чи проходять вони «пітчинг» у вашій голові? Є тексти, які ви написали, але не видали й тепер вже й не хочеться?

— Мені подобається ця ідея «пітчингу» ідей у голові. І так, я постійно так роблю. Щось почувши або прочитавши, завжди одразу запитую себе: «Чи є тут щось саме для мене?» Майже в кожному випадку відповідь «ні». Іноді це тому, що я не маю потрібних інструментів, щоб як слід опрацювати матеріал: наприклад, щось краще надається до екранізації. А часом просто не думаю, що маю що цікаве сказати. На моєму ноутбуці чимало файлів з ідеями, над якими я ледь почав працювати, а також кілька частково чи майже завершених робіт. Деякі з них — це речі, до яких я хотів би повернутися, а деякі — просто невдачі.

В Америці є аксіома, що зародилася, гадаю, коли стартувала космічна програма «Аполлон». Вона звучить так: «Невдача не варіант». Це безглуздо. Невдача завжди є варіантом і повинна бути. Ми вчимося на своїх невдачах, і я повністю приймаю власні. Я не видаляю і не знищую помилок, а зберігаю їх у різних файлах на комп’ютері (і як резервні копії, завжди створюйте резервні копії вашої роботи!). Іноді повертаюся і перечитую, щоб побачити, чого я з них навчився.

— Чи стало для вас писання можливістю повернути контроль над ситуацією? Чи це щось інше, наприклад, шанс вільно висловитися без тиску і контролю?

— Письменництво було для мене дорогою з війни додому. Мене евакуювали з Дарфуру за медичними показаннями, і я пройшов лікування посттравматичного стресового розладу. Гадаю, терапія виявилася недостатньо ефективною, але я помітив, що писання допомагає мені контролювати травматичні спогади. Тоді я писав, вдаючись більшою або меншою мірою до потоку свідомості, не замислюючись над тим, що виходить у результаті, не турбуючись про такі речі, як пунктуація чи правопис. Просто дозволив словам вийти з мене і до певного часу не хвилюватися про решту проблем. На стіні в мене висіло нагадування: «Або ви контролюєте спогади, або спогади контролюють вас». Сталося так, що цими словами я і завершив рукопис своїх мемуарів («Справді не все гаразд: П`ять війн за десять років», Schaffner Press, 2014). Я повернувся додому з війни майже 15 років тому, але досі звертаюся до творчості (з того часу я додав музику та театр до свого припису), аби впоратися зі симптомами ПТСР.

— Чи відбивають американські автори сьогодні тему війни в Україні у власних текстах? Питаю не так про статті у ЗМІ, як про есеї та художку.  Наскільки тривожною є атмосфера у країні, зокрема серед митців? Адже відомо, що митці часто гостріше за інших реагують на суспільні зміни й трагедії.

— Так, але, здається, небагато хто. Я знаю про два незалежні видавництва («The Aiming Circle» і «River Paw Press»), які почали збирати твори для публікації. Ще знаю двох авторів, що працюють над рукописами, в яких ідеться саме про війну в Україні. У Великій Британії є кілька поетів, які вже писали про війну, зокрема Саймон Армітідж і Керол Бромлі.

— Ми переживаємо в Україні досвід повномасштабної війни. Наприклад, це питання я пишу при свічках, бо росіяни вкотре пошкодили нашу енергетичну систему. Зранку нас знову бомбардували. Цей досвід годі пояснити, його можна лише пережити. Як нам знайти потрібні слова, аби описати для світу, чим є ця війна? Як доносити правду і не виглядати слабкими або істеричними?

— В «Одіссеї» є сцена, де наратор перестає розповідати історію і, здається, дивиться просто на читача. Він каже: «Як я можу все це розповісти; щоб розповісти цю історію, потрібен бог». Гадаю, це один з найкращих описів війни крізь призму письменницького погляду, які я будь-коли чув. Ми повинні малювати словами картини. Але картини війни не дуже гарні. Отже, ми повинні вживати негарні, сповнені болю слова. Нам доводиться використовувати слова для опису того, що ми, як люди, не запрограмовані були бачити або переживати. Як донести правду? Кожен має розповісти історію війни з того місця, де ми є, з точки нашої правди.

Ми маємо розповісти історію, яку бачимо, знаємо та відчуваємо, навіть якщо йдеться про художню літературу. І якщо правда передбачає вияви слабкості або й істерику, гадаю, це нормально. Це правда про війну. Як ми як письменники потрапляємо в цю точку? Як нам дістатися до нашої правди? Я можу розповісти вам лише про власний досвід і те, свідком чого я був, наприклад, про своїх друзів-письменників: кожен з нас робив це по-різному. Дехто відчув потребу якнайшвидше винести історію за межі себе. Дехто ще й не почав писати свою правду.

— Одна з найпотужніших українських письменниць Софія Андрухович кілька років тому написала роман «Амадока», що став одним із центральних текстів сучасної української літератури. Це історія, де головний герой через війну втрачає пам’ять і зв’язок із минулим. Теми пам’яті, забування і витіснення — вочевидь важливі для літератури про війну. Як ви працюєте із ними? Які письменницькі прийоми й механізми здаються вашим важливими?

— Зараз я працюю над п’єсою «Спроба вхопити амнезію» [Trying to Catch Amnesia]. В ній описано дві родини через розгортання історії повернення солдата з війни та звинувачення його у відповідальності за смерть товариша. Солдат, що вижив, страждає від посттравматичного стресового розладу та бойових поранень, а також має залежність: здається, чимало всього, — і так і є, — однак така ситуація не рідкість. Його родина та родина загиблого бійця мають справу із наслідками.

 

Ідея назви полягає в тому, що деякі з тих, хто вижив, воліють звільнитися від спогадів, а деякі ні. Однак ніхто з нас не здатен цього зробити.

 

Не існує такого поняття, як «вічне сяйво чистого розуму» Олександра Поупа. Спогади вічні. Я працюю з цими темами і в прозі, і на сцені, і в пісні (П’єса «Спроба вхопити амнезію» — це мюзикл, фіналом якого є однойменна пісня. Якщо вам цікаво, ви можете послухати її на моєму сайті).  Письменники, які вирішили працювати із цими темами, можуть поміркувати про бажання персонажа. Чи вважає герой спогади тим, що робить його життя нестерпним? Чи персонаж вірить, що кожен спогад робить його таким, яким він є, і будь-яке забуття чи затирання може змінити результат?

— Як нам працювати із пам’яттю і свідченнями про війну, зокрема в книжках, аби зберегти для майбутнього якомога більше історій?

— Я вважаю, що вам варто охопити праці багатьох авторів, не лише бійців, а й усіх, чийого життя торкнулася війна: вдів, сиріт, переміщених осіб, тих, хто копав могили, і тих, хто був у медичних бригадах, техніків та інженерів, які підтримують світло, провідників поїздів, людей, які працюють і живуть біля Запоріжжя чи на Кримському півострові, чорноморських моряків і навіть росіян (як би сильного не хотілося того уникнути). Усі ці історії будуть цінні для вас і наступних поколінь. Сьогодні вони можуть не мати для вас сенсу, але зафіксуйте власні слова та збережіть їх. Настане час, коли вони таки матимуть сенс, і ви будете на них справді покладатися.

 

Читайте також: Щоденники війни – як це працює як терапія

— Я знаю, ви пишете роман про події в Судані 1916 року. Розкажіть більше про те, як працювати із фактажем, коли йдеться не про нонфікшн, а саме про художню літературу, роман? На що звернути уваги письменнику?

— Гадаю, працюючи в жанрі історичного фікшну, ми зобов’язані шукати правдиві деталі світу, про який ми пишемо, так само як ми прагнемо відкрити правду через нашу історію. Я намагаюся шукати деталі, які служитимуть кільком цілям, речі, які могли б показати, яким було життя в той період, про який ми пишемо, і загальніші суспільні аспекти цього явища чи об’єкта. Наприклад, поміркуймо про жіночий одяг у Європі та Північній Америці XVIII або XIX століття. Кринолінові спідниці та величезні турнюри, кістяні корсети — все це, звісно, створено чоловіками — унеможливлювали фізичну працю для жінок із тих класів, представниці яких їх носили. Це відповідало звичаям та ідеалам епохи. Або китайська практика ламати стопи дівчатам, щоб змінити їхню форму, що було прикладом насильства над жінками в ім’я того, щоб зробити їх кращими (для кого?) об’єктами. Ці історичні аномалії є артефактами гноблення. Деталізуючи їх в історії, ми маємо розкрити їх такими, якими вони були насправді, хто дістав від того вигоду, а хто постраждав від нав’язування їх, а також висвітлити контекст, у якому ми розглядаємо їх тоді й зараз.

— Чи кожну потужну історію, історію, яка вражає, можливо перетворити на книжку?

— Ймовірно, але думаю, що деяким історіям краще підходять інші медіа. Подібно до того, як не з кожної чудової книжки можна зробити чудовий фільм, не з кожної історії слід робити книжку. Мені здається, деяким історіям краще пасують вистави, фільми чи опери.

— Війна часто породжує потужні тексти. Втім, як і будь-яка сильна травма, що її переживає народ. З вашого досвіду, коли українській літературі чекати розвою сильних текстів про війну? Чи може це відбутися ще до нашої остаточної перемоги? І чи можна сподіватися не лише на нонфікшн, а й на товсті романи?

— Сподіваюся, що перший великий роман про цю війну в Україні вже пишеться. І перші з багатьох чудових поем, мемуарів і п’єс також. У літературі ХХ століття, думаю, кожна війна мала певні медіа, які слідували за нею. Перша світова війна була війною поетів. Друга — війною романістів. В’єтнам був війною кінематографістів і так далі. Деякі з найкращих американських військових романів про Другу світову були опубліковані в 1960-х роках, тобто через 15-25 років після її закінчення. Але й під час самих бойових дій, як-от в Афганістані та Іраку, було написано чимало чудових текстів. Отже, гадаю, можна сподіватися на потужні твори про цю війну вже зараз і в майбутньому також. Частково це так, бо війна є такою переконливою темою з будь-якого погляду. Частково — бо всі ми переживаємо травму по-різному.

 

Читайте також: Україна й війна – найкращі мемуари, які досі не втратили актуальності

 

Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «MC2C (Media City to City): Creating city-to-city media connections for local and Ukrainian diaspora audience needs». Його реалізує Львівський медіафорум у партнерстві з Thomson Media та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

 

Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.