Роман Буданов: дебютний роман дописував у бліндажі

Український сценарист і письменник, співзасновник літературного угрупування «Свідки слова» Роман Буданов служить в аеророзвідці. Його дебютний роман «Стахановський рух», який нещодавно з’явився у «Темпорі», уже можна знайти на полицях книгарень. Але сам Роман нині не їздить з презентаціями по всій країні й не роздає автографів, адже служба в Збройних Силах України ставить у пріоритет зовсім інші завдання, і вони не часто поєднуються з уявленнями про типове письменницьке життя.

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми говоримо з Романом Будановим про його службу, український Схід і літературу як простір тотальної свободи.

– Дебютний роман – важлива і непересічна подія для будь-якого письменника, але ще непересічною вона стає, коли розумієш, що автор у цей час воює, а не роздає автографи найпершим читачам. Натомість писати ти почав раніше, і  в тебе була коротка проза, і сценаристика. Як би ти окреслив шлях до цієї майже 500-сторінокової цеглинки?

– У дитинстві всі хотіли стати космонавтами, міліціонерами, водіями, далекобійниками, лікарями, а я – от чесне слово, – реально з дитинства хотів стати письменником. Малим виготовляв із зошитів книжечки й у них писав, робив ілюстрації, обкладинки і потім розповсюджував серед своєї родини. 

Література мене завжди дуже захоплювала. Мені подобались фантастичні історії. У дитинстві мене вразив Микола Гоголь. Напевно, після того, як я прочитав «Вія», моє сприйняття літератури змінилося і стало якимсь таким, як зараз. Мабуть, коли я зараз щось пишу, то намагаюся відтворити той дух, незбагненний вайб містичних, страшних історій.

Десь у 201-х роках я почав задумуватися про те, щоб писати вже не в зошит, а робити це по-дорослому. Тоді я пробував писати російською. У Луганську було таке об’єднання митців «СТАН», яке мало сайт, і я туди щось дописував. Зараз мені здається, що то було жахливо й на дуже початковому рівні, але там були дві історії, на поєднанні яких і з’явився «Стахановський рух».

У 2014-му році, коли я переїхав до Києва, мені відразу захотілося взяти якісь курси чи вступити в літературну школу. Тоді я зовсім не розумів, куди мені з цим податися. Потім одним знайомий з Луганська, який також переїхав до Києва і з яким я працював раніше в одному часописі, почав мені казати, що мені узагалі не потрібні ніякі курси, мовляв усі книжки з потрібною інформацією можна завантажити в інтернеті. Я дуже радий, що його не послухав.

Я пішов на курси «Літосвіти», які тоді ще так, здається, не називалися. Зі слухачами тих курсів ми згодом створили літугруповання «Свідки слова». Через «Літосвіту» я познайомився і з Ростиславом Семковим, і з того часу його дуже поважаю. Він же був і куратором уже річної програми, де я почав писати «Стахановський рух», і тією людиною, яка прорекламувала мій текст видавництву «Темпора».

– Чи уявляв ти собі, що коли в тебе вийде дебютний роман, це відбуватиметься на тлі такого роздвоєння амплуа? Бо з одного боку, письменницька кар’єра тільки запустилася, адже в нас звикли міряти початок «серйозної літературної діяльності» саме з романів. А з іншого боку – запустилася і ще якась трохи інша кар’єра або ж з’явилася ще одна важлива, уже військова, роль.

– Коли на річній програмі «Літосвіти» тільки починав писати роман, то, звісно, не дуже сподівався, що буду його дописувати буквально з цього самого телефону, по якому я зараз з тобою розмовляю, у бліндажі, у посадці під Старомайорським. 

Створення тексту — це лише перший етап. Другий етап — пошук видавництва — для мене теж пройшов лайтово, завдяки тому, що Ростислав Семків мене дуже розхвалив і розрекламував. Але третій етап — коли книжка вже починає жити своїм життям – дещо не зовсім зрозумілий, коли ти військовий, бо неясно, що з цим робити далі. Тобто, напевно, є автори-військові, які можуть приїхати бодай на довбану презентацію своєї книжки. Ну бодай одну. Але в мене немає такої можливості. Видавництво в цій ситуації робить усе, що може зробити — вони видали книжку, вони займаються дистрибуцією, вони запрошують мене на різні заходи, наприклад, у межах Book Forum чи Kyiv Book Fest. Але я не можу приїхати. Я зараз майже постійно виконую бойові завдання, і замінити мене ніким — людей не вистачає.

Звісно, можна розкручувати якось через соцмережі, і я роблю якісь пости, але для цього також потрібні певні скіли, і я загалом не знаю, чи доходить книжка до своєї цільової аудиторії. Тобто просто дивишся, як інші люди беруть участь у всяких там фестивалях, у них презентації, зустрічі, а мене в цьому всьому немає. Я не відчуваю зараз, що якось дотичний до сучасної української літератури. 

– Ну, але попри те, що твоя книжка просто фізично не маленька й досить помітна на полицях у книгарні, є набагато важливіший аспект — це роман, написаний військовим, що саме по собі зараз у читачів викликає додаткову зацікавленість. Тут цікаво й те, що на відміну від багатьох інших авторів з передової, від яких зазвичай чекають якраз текстів про війну, ти пишеш про інше. Твій роман гротескний, іронічний й далекий від актуальної реалістичності. Так, там є регіон, який нині зачеплений війною, але книжка говорить про інше. Зараз, коли ти перебуваєш на війні й маєш змогу бачити український Схід в іншому світлі, це впливає якось на твоє уявлення про писання літератури? Чи думаєш написати щось безпосередньо про теперішній досвід?

– Армія — це чітка структура, в якій ти звичайний солдат, маленький гвинтик, який повинен виконувати накази, і на цьому будується вся армійська філософія й успішність чи неуспішність її дій. Треба розуміти, що тут свободи як такої дуже мало. Натомість література — це простір абсолютної свободи, яка дає можливість створювати будь-які світи, писати про будь-що, і ніхто не може мені диктувати, що я тут повинен писати. Тому я намагаюся писати те, що мені подобається, що мені хотілося б читати, і в тому жанрі, у якому мені хотілося б читати. 

Чесно кажучи, я зараз не бачу жодної історії, яку я можу написати саме про війну. Мені не хочеться цього робити. Мені хочеться, щоб це скоріше закінчилося і я повернувся додому, і міг би нарешті зробити хоч одну презентацію своєї книжки, яка вже вийшла. Можливо, з часом я переосмислю це, але зараз писати про війну мені не хочеться. 

Може, коли пройде час, можна буде якось це відрефлексувати, подумати, переосмислити, знайти якийсь жанровий підхід до того, як це можна подати, визначити взагалі, про що мені хотілося б розповісти.

Герой «Стахановського руху» — колишній військовий з аеророзвідки. Так, я взяв для нього якусь частину свого мирного і військового досвіду, але я не асоціюю себе з цим персонажем. Деталі біографії ти часто береш зі свого життя, щоб надати персонажеві об’ємності, але, наприклад, його зовнішність я спеціально зробив максимально несхожою на свою, щоб ні в кого не виникало ототожнення.

Тобто зі свого досвіду я конструюю певне середовище, і там багато з мого життя навіть попри те, що це така своєрідна містика чи фантастика. Наприклад, той же шахтний комбінат і сама шахта, які фігурують у «Стахановському рухові», списані з місць, де я сам працював шахтарем. Навіть цілковито вигадане місто Юком до певної міри схоже на моє рідне селище. Я знаю цих людей, знаю тонкощі шахтарського побуту й особливості їхнього життя, тож це й використовую.

Читайте також: Сергій Демчук: в Україні не було спокійного періоду

– Опираючись на твій досвід — що ми можемо сказати про цього умовного середньостатистичного шахтаря, наприклад, до війни і сьогодні? Чим він живе? Як змінився його світогляд за цей час, життєві пріоритети?

– Я зараз не підтримую зв’язків із тими, хто там залишився, тому й не знаю, що там відбувається. Ця територія вже 10 років під окупацією, і я можу лише уявляти, яке там життя. Думаю, що багато з них вже давно не шахтарі, бо шахти не працюють — вони нікому не потрібні.

Усі свої незакриті потреби, проблеми з нерегулярною чи малою зарплатнею шахтарі пов’язували часто з українською владою. Мабуть, хтось думав, що, якщо прийде росія, або хоча б піде Україна, то все одразу поміняється і шахти запрацюють як у чорно-білих фільмах 40-50-х, і буде мир і злагода. У «Стахановському русі» є епізод, коли один з негативних персонажів про це фантазує й уявляє поля, по яких йдуть комбайни; шахти, що працюють; рум’яних колгоспниць, що пролітають по місту на вантажівках і співають пісень. 

Тобто їм, може, здавалося, що реальність буде такою, а насправді вони виконали свою функцію в цій боротьбі, і про них просто забули. Шахти позакривалися і немає ніяких колгоспниць, які йдуть і співають пісень. І куди вони після цього можуть податися? Можливо, певна кількість з них стала бойовиками, і їх там знову використали. А інші поїхали від цього десь в росію в пошуках кращої долі, ризикуючи так само потрапити під мобілізацію і повернутися знову в Донецьку чи Луганську область. Десь так я собі все це уявляю.

– Цей епізод із фантазією про комбайнерів підняв у моїй пам’яті фільми Дзиґи Вертова про індустріалізацію і героїчну боротьбу за п’ятирічки. Складається враження, що цей міф про робітничі звершення займав якесь дуже важливе місце у свідомості тих, хто живе, власне, в цьому регіоні, і зараз він витісняється вже іншим радянським міфом — про «велику вітчизняну війну» й боротьбу з нацистами, який також сформований не без участі кіно, до речі. Здається, що сама потреба мати в активі якийсь міф, на який можна опертися, — тут дуже домінує.

– Так, грубо кажучи — з одного кіна в інше кіно. У всякому разі можна сказати точно, що саме в такий спосіб ними намагаються маніпулювати. Я не можу сказати, наскільки їм це реально вдається, бо, як вже казав, давно не спілкуюся з людьми звідти, але те, що росія використовую саме такий метод — не викликає жодних сумнівів.

Різні міфи наповнюють їхнє життя сенсом. Тобто, наприклад, був міф про те, що прийде росія і зробить усім добре, підуть вагони з вугіллям, і потечуть гроші. Росія прийшла. Потім почали очікувати перемоги над фашистами. Що от, переможемо і заживемо, але поки ще не час розслаблятися — зараз треба впрягтися. Але ніхто з них не звертає увагу на те, що той час все ніяк не приходить, що він постійно десь далеко, як комунізм, який ми будуємо. Гарні часи завжди десь на горизонті.

Але якщо вони перестануть вірити в це майбутнє, то що ж їм залишиться?

– От мені теж це цікаво, бо ти, наприклад, колишній шахтар, але при цьому людина пасіонарна. А пасіонарність не дуже поєднується з перебуванням у постійному режимі очікування. Ти все ж не залишився в рідному містечку, аби щодня ходити на шахту, де мало платять, а потім приходити додому й дивитися фільми про «велику вітчизняну». Ти опинився в Києві, почав писати книжки, а потім і взагалі став служити у війську. Як намацується цей альтернативний шлях?

– Звичайний середньостатистичний шахтар міг просто покинути роботу і поїхати, наприклад, на заробітки в росію. Це був дуже розповсюджений спосіб, і в моєму селищі це вважалося прибутковим й навіть престижним — коли ти працюєш у Москві. Там можна було стати вантажником у камерах схову або реалізатором-продавцем на велетенському базарі, наприклад, на стадіоні Лужнікі.

За мірками мого містечка, такі люди досить багато заробляли, добре вдягалися, купували машини, побутову техніку, робили вдома ремонти, а потім знову їхали на кілька місяців чи пів року в росію. Привозили історії про якісь «розборки» між мафіозними угрупованнями, що здавалися дуже далекими від нас і водночас яскравими.

У той час у регіоні були лише додихаючі шахти, де ти отримував зарплату раз на три місяці, і то не в повному обсязі.

– Тобто можна сказати, що потреба грошей загалом стає одним із головних чинників пошуку альтернативних режимів існування?

– У це завжди все впирається — у цю проблему якоїсь перманентної бідності й невлаштованості. Вона й породжувала завжди якусь недовіру, навіть ненависть до центрального уряду, бажання чекати на росію чи Януковича, які все змінять. 

Заради справедливості треба зазначити, що ці страйки на початку дев’яностих пришвидшили розвал імперії. Однак соціальні проблеми гірників це, вочевидь, не вирішило. Звісно, жилося всій країні, м’яко кажучи, не солодко. Та шахтарі намагалися добитися справедливості, добитися бодай того, аби їм віддавали чесно зароблені гроші. Вони справді боролися, страйкували. У 1998 році масштабний пікет у Луганську, який тривав уже кілька місяців, розігнали «беркута», причому дуже жорстоко, криваво. Це сталося 24 серпня, у День незалежності, коли буквально в кількох сотнях метрів, на Театральній площі, відбувалося святкове «масове гуляння». Мені здається, це стало одним з переломних моментів. 

У 90-х шахтарі почали їздити на заробітки, але, як я вже казав, не десь на Захід, а в Москву. Вони дивилися яке там життя й поверталися додому, порівнювали — і це породжувало зневагу до держави. Це несприйняття центральної влади і, як наслідок, всього українського, активно використовували місцеві еліти, «царьки», підігріваючи ненавистю власний електорат і культивуючи «місцевий патріотизм». Яскравим прикладом такого царька є один з персонажів «Стахановського руху», Микола Миколайович, — уособлення всього найгіршого на Донбасі, що призвело зрештою до катастрофи. 

– Зараз, звісно, ситуація дуже змінилася, і враховуючи те, як росія проти нас воює, мені здається, що для багатьох, хто ще сумнівався, якій державі довіряти, усе стало значно зрозуміліше. Я вже мовчу про тих, хто походить з нині окупованих територій, але воює в лавах ЗСУ.

– Так, коли ти в армії, то тут усе чітко і зрозуміло: де ворог, з якого він боку, куди стріляти й хто ким є насправді.

Звісно, у нашому підрозділі є й хлопці зі сходу. Зокрема головний сержант нашого взводу також з Донбасу. Він значно молодший від мене. Він був підлітком, коли починалося АТО. Потім пішов в армію і підписав контракт. Вирішив, що буде захищати нашу країну, буде професійним військовим. 

Він втратив свій дім — місто, у якому він мав квартиру, зараз окуповане, і неясно, чи той будинок узагалі ще існує. Йому немає куди повертатися після війни, тому він зараз дуже чітко усвідомлює, хто ворог і проти кого ми воюємо.

– Це дуже класний приклад, зокрема й у контексті розмови про міфи, і тут я не маю на увазі міф як щось негативне, а більше говорю про якусь сформульовану загальну мотивацію, якесь пояснення, навіщо ти робиш те, що робиш. Захистити свій дім від ворога – це пояснення, яке може бути зрозумілим і на індивідуальному рівні, і на колективному.

– Звісно, настрої є різні. Як і кожен боєць ЗСУ, хлопці з нашого підрозділу думають про те, як вони повернуться додому, як ми переможемо, і війна завершиться. Навряд чи є багато людей, які скажуть: «ні, мені тут добре, я хочу воювати постійно». Але є наша служба, наша робота, яка складається зі щоденної рутини, постійних виконань певних бойових завдань, які на нас покладаються. І ми маємо думати лише про те, що робити саме на своїй ділянці фронту.

Просто треба нагадувати собі попри втому і все інше, що ця боротьба взагалі не даремна. Ми частина величезної машини, яка протистоїть ще більшому ворогу. Ми не думаємо про стратегію, а сумлінно виконуємо накази і свою роботу. Якщо будемо про таке пам’ятати, то подолаємо цю гідру.

Читайте також: Письменник і військовий Юрій Матевощук: У бронежилеті завжди зі мною збірка Стуса

«Слова і кулі» / Words and Bullets — спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією.