Роза Ауслендер: поезія не спізнюється

Роза Ауслендер була яскравою представницею феномену модерністської німецькомовної єврейської поезії, що виник у Чернівцях у 1920-1930-х роках. Роза, тоді ще Шерцер, народилася там пізньої весни, на початку XX століття, 11 травня 1901 року. Мати, Каті Еті Ріфке Біндер, походила з самих Чернівців, а батько, Зиґмунд Шерцер, — із Садаґури. Це чернівецьке передмістя в ті часи славилося хасидською традицією. Утім, для покоління Рози Шерцер хасидизм був уже не стільки актуальним містичним відгалуженням юдаїзму (адже релігія в житті секуляризованої єврейської інтелігенції важила дедалі менше), як колоритною напівфольклорною традицією. Часом казковою, чудернацькою.

При дворі вундерраббі у Садаґурі

батько засвоював нерозгадані таємниці

Його пейси розповідали легенди

В руках він тримав гебрейський ліс

Дерева священних літер пускали коріння

від Садаґури до Чернівців

Йордан упадав тоді в Прут –

магічні мелодії у воді –

Батько співав їх вивчав і співав

спадок предків заріс

лісом і жабуринням

Поза вербами коло млина

стояла мрійна драбина

прихилена до небес

Яків боровся з янголом

знов і знову ставав звитяжцем (…)

Сьогодні Садаґуру називають Садгора. Хасидське містечко стало частиною Чернівців, і віднедавна сюди навіть ходить одинадцятий тролейбус.

А казково-чудернацький дух, здається, лишився у віршах Рози назавжди. Засвідчивши, зокрема, і те значення, яке мав для неї та її генерації романтизм — із його постійним зв’язком з фольклором. Ауслендер нагадує: (нео)романтизм з його химерністю та індивідуалізмом є одним із важливих підґрунть шаленого двадцятого століття в літературі. Де на вході чи не до кожного словесного саду стоять статуї Рільке та Гайне. І де фраза Миколи Хвильового «Я, пробачте за вольтер’янство, я… романтик» – не просто наївна формула з грайливої модерністської новели.

Європейсько-американська гойдалка

До романтичних впливів, однак, ще треба було дожити. В одному з мемуарних текстів Ауслендер згадувала, як у чотири роки мало не загинула під колесами воза. Вона просто не помітила його — так стрімко бігла вулицею назустріч татові. За щасливим збігом обставин, віз вчасно зупинився, тож дівчинка відбулася легким переляком. А батьки — важким. Адже за кілька років до народження Рози, за словами біографів, подібний віз став причиною загибелі її старшого брата. Так утворився не лише нав’язливий жахливий образ, але й мотив нервового, загроженого, проте міцного єднання з батьками. А потім і з молодшим братом Максом, якому Роза активно допомагала матеріально, та й загалом опікувалась ним багато років.

Юна Роза пішла до Чернівецького університету, радше цікавлячись філософією, ніж літературою. На семінарі Фрідріха Кеттнера її увагу привертала творчість Константіна Бруннера, Спінози, Платона… Але обставини не вельми сприяли освіті. Хмари Першої світової війни блукали над Європою та били нищівними блискавками. Чернівці навіть потрапляли під російську окупацію — і родині Шерцерів довелося ставати біженцями, зовсім як у наші дні. Після закінчення війни над містом знову змінився прапор: тепер Чернівці ввійшли до складу Румунії. Починалася дедалі брутальніша румунізація та загалом реорганізаційні процеси в новій державі. А найгірше сталося в 1920-му: помер Зиґмунд Шерцер, батько Рози. Для родини це була величезна катастрофа. І психологічна, і матеріальна. Про університет більше не могло бути мови, ішлося про виживання. І мати скерувала дочку на заробітки до США.

Дослідниця Оксана Матійчук пише, що Роза була не в захваті від перспективи еміграції, ображалась — але таки погодилась. Цей конфлікт, однак, не зруйнував особливого зв’язку дочки й матері. Зв’язку, що назавжди лишився одним із важливих мотивів творчості.

До Америки вона поїхала з приятелем на ім’я Іґнац Ауслендер. Не складно здогадатися, що Роза Шерцер у США одружилася з Ауслендером і взяла його прізвище. Що стало для неї дуже знаковим: слово «Ausländer» перекладається з німецької як «іноземець». Іншість, відчуженість — теж постійна і плідна тема її віршів.

Із колиски

покотились мої зіниці

прямісінько в Прут

Я рахую свої маєтки

7 пагорбів Риму

50 абстрактних зірок Америки

розділений Єрусалим

свою могилу на Буковині

Вчора троянди з морозу

на вікнах гетто

нині для мене

досить і терня

Своє майбутнє

заповідаю

циганам

золотооким

зневажуваним мандрівцям

яких годує прийдешнє

з рук до уст

з уст

у майбутнє

Саме в Америці Роза Ауслендер почала публікуватися. Вона взагалі активно зберігала там німецькомовний простір — співпраця з німецькою газетою, укладання німецької антології тощо. Ранні тексти Ауслендер часом трактують у контексті спершу експресіонізму, а потім — «нової речевості». Із цим, звісно, можна посперечатися. Та й надто абстрактно застосовують «нову речевість» до літератури. А ще як згадати впливи Рільке, Гайне… До речі, Ауслендер, пишучи про Чернівці, пригадувала й інші імена, важливі для неї та чернівецького середовища: Гельдерлін, Кафка, Тракль, Ґеорґе. Це літературне «випромінювання» — один із секретів поетичного спалаху (поряд із вагомим фактом існування університету) в місті на межі культур.

Справді, коли йдеться про певну літературну епоху чи явище — скажімо, про суперечливий і яскравий світ поетичного модернізму і авангарду — ми не завжди замислюємося, що читали, як формувалися ті автори й авторки. Деколи виникає ілюзія цілісності, враження, ніби вони читали приблизно те, що й писали, хоча насправді різниця могла бути колосальною, а генеза — вельми плутаною.

Тим часом Роза Ауслендер досить добре адаптувалася в Америці. Працювала в банку, отримала громадянство. Але розлучилася, зберігши за собою знакове прізвище — час показав, що шлюб був випадковістю. А в 1931 році мусила надовго повернутися до Чернівців: доглядати хвору матір. «Гойдалка» поміж Європою та Америкою зробила перший цикл коливань:

(…) Злітаючи

на небесній гойдалці

Європа Америка Європа

я не мешкаю

я живу

Зона турбулентності

У Чернівцях у Рози почалися нові любовні стосунки. Біографи переконують, що це було головне кохання її життя, яке дало стимул багатьом пристрасним віршам. Так воно чи ні, але точно немає сумнівів, що ця інтимна історія була приправлена кількома яскравими фактами. Першим можемо назвати «сонячне» ім’я нового обранця поетки: Геліос Гехт. Другим — фах чоловіка, який цікаво перегукується з заняттями Рози Ауслендер: він був графологом. І, нарешті, третій: Геліос Гехт опублікував добірку віршів Ауслендер без її дозволу, зате в супроводі власного аналізу її почерку. Роза такого сюрпризу не оцінила радикально й урвала стосунки.

1939 — рік виходу першої збірки Рози Ауслендер, книжки «Райдуга». Не найвдаліший час для книжкового дебюту, зате символічний: всупереч зеніту нацизму, початку Другої світової. Появі «Райдуги» посприяв Альферд Марґул-Шпербер, важливий поет і організатор літературного середовища в Чернівцях, людина з насиченою біографією. Здається, для цієї збірки актуальніші не вже згадані асоціації з експресіонізмом та «новою речевістю», а формула Вальтера Гінка «корсаж усталеної традиції», яку наводить основний перекладач творчості Ауслендер українською — Петро Рихло. Що водночас не означало, буцімто поетка не проходила пошуку та знаходження незвичних ходів.

До речі, саме в «Райдузі» є вірш, із якого ймовірно запозичив Пауль Целан образ «чорного молока» для знаменитої «Фуги смерті».

Лише зі смутку потайних глибин

снується втіха лагідним струмком

і напува мене крізь часу плин

терпким вином і чорним молоком.

В тім захистку росту я, мов дитя,

загорнуте у спів і темний міт,

допоки визріють мої чуття,

й утроба мене виштовхне у світ.

І ляжуть всі шляхи до ніг мені,

щоб вивести мене за іншу грань.

І вечори стоятимуть сяйні,

мов янголи довкіл моїх страждань.

У перипетіях наступних років «Райдуга» погубилася — збереглися буквально лічені примірники. Визначними для образу Рози Ауслендер стали не вони. Що, мабуть, і добре.

1940 року Чернівці зайняла без бою радянська армія, а місто стало центром Чернівецької області Радянської України. Поетці випало скуштувати дещо зі смаколиків нового режиму. Як колишня громадянка США (після повернення до Чернівців вона це громадянство втратила), Роза Ауслендер очікувано стала об’єктом уваги радянських «правоохоронців». І була заарештована за підозрою в шпигунстві. Кримінальну справу Рози Ауслендер першим із дослідників знайшов в архіві у 2001 році Петро Рихло, що стало літературознавчою сенсацією.

Не меншою сенсацією я вважаю те, як недовго тривав цей арешт. Роза Ауслендер провела за ґратами чернівецького НКВД близько трьох місяців. Абсолютно «дитячий» термін, який ще й закінчився звільненням. «Звинувачення виявилося, зрештою бездоказовим», — незворушно пише Рихло. Насправді, знаючи практику НКВД у подібних випадках, можна сміливо твердити, що Ауслендер невимовно пощастило. Подробиці нам невідомі, але, вочевидь, цей досвід був вельми травматичним. Вважається, що вона про нього не розповідала, проте використала неприємні спогади у пізньому вірші «У в’язниці»:

Мене кинули

до темниці

я не знаю чому

Хто Ви

поет — це ніхто

хто Ви насправді

У своїй камері

я читала молодій жінці

вірші казки

вона легко завчала їх

Із глевкого хліба

ми ліпили шахових гномів

грали допоки у вічку

не з’являлося око

заборонено грати

заборонено читати й писати

Десять хвилин у дворі

небо

блакитна легенда

Білим крилом вабила хмара

твоя мати чекає

Поміж публікацією цього вірша у збірці «Трохи далі» (1979) та виходом раніше згаданої «Райдуги» (1939) — відстань у сорок років і, здається, ще більша естетична прірва.

1941-й. Після нетривалих боїв до Чернівців повертається Румунія, уже в складі гітлерівської коаліції. Важкий час для міста, особливо важкий — для чернівецьких євреїв. Та все ж шанси вижити під румунською окупацією були відчутно кращими, ніж під німецькою. Ауслендер і її рідним вдалося перебути ці страшні роки.

Символічно, що саме тоді відбулося знайомство Рози Ауслендер із Паулем Целаном. Великою мірою спільний бекґраунд, окремі перехрестя в письмі та читанні — усе це заклало підґрунтя взаємної приязні та інтертекстуальності.

І Голокост був визначним, структуротворчим досвідом для обох, як у житті, так і в творчості. Поетка часто поверталася до цієї теми. І, здається, не оминаючи страждань, охоче зосереджувалася на виході з катастрофи, її подоланні:

Фенікс

народ мій

спалений

воскреслий

під кипарисами

й помаранчами

Мед

найгіркіших бджіл

Соломонова пісня

прадавній

пейзаж

горбами окрилений

у відлунні

вічного Єрусалима

За Стіною ридань

час фенікса

палахкоче

Читайте також: У пошуках тихої заводі — як жив і творив Бруно Шульц

Втрата батьківщини і шлях до нової поезії

Після звільнення Чернівців з румунської окупації та остаточного встановлення радянської влади Роза Ауслендер залишила місто, як і практично все німецькомовне літературне середовище. Чернівці тепер були її сердечним спогадом. Реальне ж радянське місто, де переважали українська, російська і румунська мови та культури, стало чужим, «пішло під воду»: «Затонуле місто. Затонулий світ» (з есею «Спогади про одне місто»).

Чернівецькі поетичні спомини Рози Ауслендер частенько бували зведені з вдячного матеріалу уявної ідилії людського різноманіття:

Місто на схилах у сукні зеленій

Дроздів непідробні трелі

Дзеркальний короп

приправлений перцем

мовчав п’ятьма мовами

Циганка

читала нам долю

на картах

Діти монархії

під чорно-жовтим стягом

марили про німецьку культуру

Легенди Баал-Шема

Чудеса з Садаґури (…)

Або з трохи несподіваної східноєвропейської екзотики:

Невтомно співа самовар

Запах кминного хліба

повнить світлицю

Дві вишеньки на корінцях

мов сережки звисають із вуха

На жаринах печеться картопля

Заходь будь нашим гостем

Сльози живиці скапують у вогонь

і ламають соснову гілку

У неділю барвисті строї

танці гармошка

У горілці

виблискує лезо

З Радянського Союзу поетка вибралася класичним для свого кола шляхом: до Бухареста. Звідки вирушила знову до Америки.

Якщо перша американська еміграція позначилася першими публікаціями, то під час другої відбулася грандіозна криза письма і мови. По-перше, перед Ауслендер постала типова проблема німецькомовної єврейської поетки: її рідна мова тепер асоціювалася з винищенням її народу. По-друге, коли померла її мати, трапилася психологічна катастрофа. Відчуття, ніби разом з мамою пішла й мамина мова. У підсумку Роза Ауслендер, коли змогла повернутися до поезії, перейшла на англійську майже на десять років. Знайшла собі в США літературну компанію. Друкувалась.

У біографічних матеріалах про Ауслендер часто відзначають кардинальну зміну стилістики її поезії (я б наважився уточнити, що це й була поява справжньої поетки Ауслендер) та пов’язують її з черговим приїздом до Європи 1957 року, знайомством з поетичними новинками та спілкуванням з Целаном. Але, на моє враження, поворот відбувся раніше, можливо, саме в Америці. Досить порівняти її ранні тексти на кшталт такого:

Щоб голубить милого устами —

кров моя спахне ста пелюстками.

Щоб утримати своє кохання —

в сто жінок обернусь до світання

та, наприклад, оцей фрагмент вірша «Старі» другого американського періоду в перекладі Ірини Вікирчак:

Це їхня пора доби.

Нічний пил у повітрі

бурштинова фата на місяцеобличчі

їх сон тонкий із вчорароку

в цвітінні.

Вони занадто скромні, щоб привітати ангелів

спостерігаючи їх між зірок

(хто сміє буть сентиментальним у наш час?).

Так, це їхня пора доби (…)

Верлібр, ускладнення образів, віддалення від навколоромантичної традиції, ритміка, близька до розмовної, посилення парадоксальності — ось помітні зміни в поетиці Ауслендер, явлені в англомовних текстах. Вони ввійшли до збірки «Заборонене дерево».

Апофеоз

У другій половині 1950-х років Роза Ауслендер повернулася до німецької мови. Вважається, до цього спонукали зовнішні чинники: поради знаменитої американської поетки Маріанни Мур, з якою Ауслендер приятелювала, і та сама подорож до Європи в 1957 році, що тривала кілька місяців. Мандрівка, звісно, принесла море літературних вражень, сталися й довгі розмови з Целаном про поезію. Однак, думаю, справделивим буде й припущення, що поетка вже хотіла повернутись у Європу, а стрес, пов’язаний з мовою, зменшився. Й от Роза Ауслендер знову стала писати вірші німецькою, а в середині шістдесятих років назавжди залишила Америку. Трансатлантична гойдалка прилетіла на кінцеву зупинку.

У Європі Ауслендер спершу пожила у Відні, але австрійська столиця видалася їй надто антисемітською. А потім переїхала до Дюссельдорфа в Німеччині. Там, після небезпечного перелому ноги, вона надовго була прикута до ліжка в пансіоні. Згодом залишилась у добровільній самоізоляції (пов’язаній, звісно, з дедалі слабшим здоров’ям).

Її понад два німецькі десятиліття — це час надзвичайно активного письма, численних публікацій та помітного успіху в любителів поезії. Біографи деколи називають цей успіх запізнілим.

Та й сама Роза Ауслендер у 1984 році в заочній промові на честь присудження літературної премії Баварської академії красних мистецтв із доволі характерною для свого пізнього періоду в’їдливою іронією зазначала: «Ваша відзнака знайшла мене вельми пізно, проте не запізно — я вдячна вам!»

Для загальної атмосфери наведу ще одну цитату з документа: «ви зібралися у Мюнхені, струнний квартет, сподіваюся, гратиме на конче Брамса, в залі душно, й манірне товариство потіє, ще один урочистий виступ, ще одна величальна промова, ще одна подяка, похмурі обличчя, ввічливі оплески; можливо, все це буде виглядати зовсім не так, а якщо все-таки й так, то, вірте мені, я охоче було б сьогодні з вами й дозволила б себе вшановувати». Та мені здається, що творчість Ауслендер отримала увагу і визнання, як не дивно, приблизно на тому етапі, коли ця поезія по-справжньому «розквітла».

«Золотий стандарт» Рози Ауслендер — це подекуди загадкові асоціації, деталі пам’яті та узагальнення міфу, а також рух до висот небагатослівності й рівноваги:

Прекрасна

змія

Я давно вже

простила їй

свою смерть

Як могла би я жити

не відаючи про те

що Адам

був моїм чоловіком

Портрет Рози Ауслендер. Авторка: Яся Коцарева, 8 років

Потяг до лапідарності з часом виводив Ауслендер кудись недалеко від притч і філософізованих формул («Розмова про дерева / нескінченна / допоки існують слова / і дерева / Хто може жити / без розради дерев / Дерева пізнання / не розпізнав / ніхто»). Цікаво, що десь у ті ж таки роки-десятиліття подібним шляхом рухався, наприклад, представник приблизно її генерації, але в українській поезії, також любитель (нео)романтизму й авангарду, Андрій Чужий (справжнє прізвище — Сторожук). Перетинаючись тут, своєю чергою, з декотрими тенденціями «шістдесятників» і «постшістдесятників». Мабуть, ви вже зауважили, наскільки близькі, майже однакові, прибрані імена — Ауслендер і Чужий!

Роза Ауслендер, працюючи з міфом і пам’яттю, часто занурювалась у юдейські релігійні мотиви. Десь простіше, десь багатошаровіше. І з неодмінною діалектикою відданості-бунту. Тобто:

Я нащадок роду левітів

моє дерево

має десять галузок

розкрилено

на його листках

написана Тора

коріння сягає

до неба

Але й:

Ґетто

Голодний марш

В 30-градусну стужу

заснула моя побожна тітонька

(вона завжди молилась

пристрасно вірила в справедливість)

заснула моя безгрішна тітонька

її донька її внук

після численних голодних маршів

на замерзлій ріллі

Трансністрії

безпробудно

заснули вони

Віра

пересуває гори

о наймудріший вундерраббі із Садаґури

Хана Раухвергер

вірила в тебе

де ж ти був

у той час

де було твоє чудо

Оксана Матійчук. Життя у слові. Графічна біографія Рози Ауслендер. — Видавництво 21, 2019. — 56 с.

В останній період життя і творчості до Рози Ауслендер часто писали прихильники її поезії, просили про зустрічі та інтерв’ю. Але вона здебільшого або відмовлялась від спілкування, або перетворювала рідкісні контакти на анекдоти, трохи подібні до хасидських оповідок. Один із таких випадків наводить дослідниця Оксана Матійчук у графічній біографії «Життя у слові» (вийшла друком у «Видавництві 21»), створеній спільно з художниками Оленою Старанчук і Олегом Грищенком:

Одного молодого чоловіка (…) вона все-таки погоджується прийняти. Той переступає поріг її кімнати з великим букетом троянд — її улюблених квітів.

— Чого ви хотіли? — запитує Роза.

— Просто побачити вас. Я дуже ціную ваші поезії.

— Добре, ви вже побачили мене, тепер можете йти, — незворушно відповідає поетеса, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.

Вона продовжувала спілкуватися переважно лише з кількома людьми: з видавцем Гельмутом Брауном, лікарем, медсестрами та братом Максом.

У 1986 році Роза Ауслендер написала вірша «Досить» (у версії Оксани Матійчук — «Припиняй») зі словами «Мрія / доживе / моє життя / до останку» та оголосила, що вже написала все, що хотіла. А 3 січня 1988 року поетка померла. І остаточно перемістилась у світ легенд німецькомовної поезії.

Роза Ауслендер. Час фенікса. Вірші та проза. / пер. Петра Рихла. — Видавництво 21, 2011. — 352 с.

В Україні, зв’язок із якою в Рози Ауслендер не очевидний, але неминучий, протягом останніх десятиліть її тексти потрохи публікуються і досліджуються. Виходять і матеріали про життєпис. Але й досі є практично тільки дві суто «ауслендерівські» книжки: «Час фенікса» (вийшла українською у «Видавництві 21»), вірші та прозово-есеїстичні мініатюри в перекладі Петра Рихла, і «Життя у слові» Оксани Матійчук. Плюс невелика добірка англійських віршів, перекладених Іриною Вікирчак, в онлайн-часописі перекладної поезії «Umbrella» та низка окремих публікацій у наукових виданнях. Очевидно, що було б дуже добре, якби коло ентузіастів, котрі працюють із німецькомовною поезією міжвоєнних Чернівців, стало ширшим.

Зате в 2018 році на площі Пресвятої Марії, неподалік від будинку, де народилась і виросла Роза Ауслендер, встановили зворушливий пам’ятник поетці.

Усі переклади німецькомовних віршів Рози Ауслендер — Петра Рихла.

Читайте також: Найтемніша зірка Станіслава Лема

Цей матеріал є частиною спецпроєкту за підтримки премії «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™. Спонсором премії є канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців». UJE діє з 2008 року задля зміцнення та поглиблення стосунків між двома народами.