«Сестри Річинські» як «Гра Престолів»: що спільного у Вільде і Мартіна

Ірина Вільде любила писати,, за спогадами сучасників, лежачи на підлозі животом униз і обов’язково хімічним олівцем. Свої нотатки не нумерувала і дуже дратувалася, коли вони губилися або вона не пригадувала їхньої нумерації. Через суперечливі факти біографії її цькували, як показує у блискучій розвідці Роман Горак, піднявши стенограми засідань Спілки письменників, і з боку комуністів, і з боку антикомінустів, та й Шевченківська премія, яку здобула за своїх «Сестер Річинських», не давала ненависникам спокою. Хто читає зараз ті її два грубі томи? Ми! І наполягаємо, що це цікаво та актуально і що «Сестри Річинські» – наша, українська «Гра Престолів», тільки без драконів.

Обидва твори – величезні епопеї, романи в романі, у яких задіяна сила-силенна майстерно виписаних персонажів, і серед них складно визначити головних та другорядних. Адже кожен ризикує зробити хибний крок і «вийти з гри»: втратити все своє майно, свою репутацію, кохану людину, а інколи – звісно, у Вільде не так часто, як у Джорджа Мартіна, – життя. І так само кожен може – інколи завдяки сприятливій нагоді, інколи – підступом і хитрощами – вивищитися над рештою героїв, отримати цілком відчутну владу над ними.

Герої тут подані не осібно: за спиною кожного – свій «дім», своя історія роду, своя родина, відповідно, і своє «гасло», а також свій тиск, який родичі здійснюють на нього в ухваленні рішень, особливо в одруженні, адже шлюб на тогочасній Галичині – один із головних козирів у «грі».

Світ «Сестер Річинських» поділений на «касти», або «кляси»: містяни, селяни, церковники, солдати, торговці, слуги. І кожна «фігура» цієї гри розігрує власну маленьку партію, має власні ідеологічні переконання, власну філософію, якою виправдовує для себе свої дії, власну кінцеву мету. Тут є і польські шовіністи, і члени комуністичного підпілля, і українські націоналісти, і представники різних віросповідань, подані з усіма своїми хибами, наївністю, гумором та силою духу.

І цей світ не вигаданий, лише алегорично схожий на наше минуле і сьогодення, як той, що в Джорджа Мартіна. Він дуже, до болю «наш»: можливо, звідти й фіктивна назва прикарпатського міста Наше, що на річці Прут, – центру дії роману.

Це – портрет Галичини, писаний сучасницею з відстороненої позиції, через яку роман спочатку вважали історичним. Лише потім виявилося, що він писався вже в 1936-37 роках, так би мовити, «по живих слідах».

Чимало сюжетних ліній роману Вільде перетинається у родині Річинських, що мала реального прототипа: родину Влодзі (Володимири) Яцишиної, з якою працювала в журналі «Жіноча Доля». У Влодзі, найстаршої дочки, раптово помер від туберкульозу батько-священик, лишивши без свого захисту жінку Олену Яцишину (дівоче прізвище – Рогужинська) і їхніх сімох дітей, 3 хлопчиків і 5 дівчат: Володимиру, Миколу, Дарію, Катерину, Орисю, Йосафата і Герману (Германію). Бідуючи в Україні, сім’я по Другій світовій війні виїхала закордон разом із вірною служницею Явдошкою.

Так і склався сюжет «Сестер Річинських»: священник Аркадій, його жінка Олена та їхні п’ятеро дочок: Катерина, Зоня, Ольга, Неля і Слава. Оповідь у романі ведеться, як і в «Грі Престолів», від третьої особи однини, почергово від імені кожного з героїв, проте наратор в обох книжках внутрішній, обізнаний із думками своїх персонажів.

Хоча священник Аркадій, зображений радше з легкою іронією, навряд чи тягне на Неда Старка, його дружину Олену можна порівняти одразу з Кейтілін Старк (у дівоцтві – Таллі) та Лізою Аррен. Сестри Кейтілін та Ліза мають доволі подібні долі: Кейтілін мала вийти заміж за Брандона Старка, проте по смерті нареченого стає жінкою його брата Еддарда, Ліза закохана в Мізинця, проте її випихають заміж за старого Джона Аррена.

Олена Річинська до заміжжя була сиротою, якою опікувалися Ладики. На весіллі в Зеленій, на якому вона заглядалася на молодого «радикала» Ореста Білинського, її посватали з набагато «надійнішою» партією – незграбним богословом Аркадієм, рудим, із ластовинням на обличчі та спітнілими руками. А вона побоялася заперечити, щоб не образити Ладиків.

В Річинського пітніли руки навіть крізь рукавички, але пригортав Олену міцно, і це робило їх танок сміливим.

— Ну, котрий тобі подобається? — спитав Ладик уже напідпитку.

— Той високий, — відповіла наївно, маючи на думці Ореста Білинського.

— Пане богослове, та то ж ви! — вигукнув хтось не зовсім тверезо.

Річинський почервонів і наблизився до Олени, а в неї не стало сміливості заперечити. Почувала, що цим заподіяла б прикрість своєму названому батькові. Аркадій милувався її збентеженням. Рудий, з ластовинням на вузькому обличчі, він хвилину пронизував її розумними очима.

Олена стояла перед ним, зніяковіла й тендітна, як травинка. У білій сукенці, тонесенька в талії, під хвилями буйного волосся, скидалася на велику ромашку. Аркадій так і назвав її.

— Ромашко, — сказав Аркадій ще того самого вечора, — за три тижні я заберу вас.

— Та ні, — заперечила несміливо.

Але він додав з глибоким переконанням:

— Ніколи не пошкодуєте, запевняю вас!

І не шкодувала. Можна сказати, що не шкодувала, хоч все її співжиття з Аркадієм, оті довгі двадцять п’ять років, були самою тимчасовістю, самим очікуванням. Багато в чому Олена залишилася молоденькою сімнадцятирічною дівчиною, що танцює вальс з високим рудим богословом, а за стіною гомонить вимріяний Орест Білинський.

І хоча вона не могла сказати, що їй жилося погано з Річинським, Олена і по двадцяти п’яти роках шлюбу зберегла ніжну пам’ять про Ореста Білинського і чекала на нього. Вона таки зустріла своє «перше кохання» знов, по смерті чоловіка Аркадія. От тільки заради цього возз’єднання вона чоловіка не труїла, а омріяного коханця під час зустрічі не впізнала: став-бо товстий і лисий.

Як і в «Грі престолів», першим ключовим моментом, після якого руйнується «ідилічний» світ родини, у романі стає раптова смерть батька родини. Неду Старку довелося обмовити себе перед судом, викликавши людський осуд і глум, та не діставши за це помилування від молодого зазнайкуватого принца Джоффрі Баратеона. Натомість Аркадій Річинський, рятуючи себе і свою родину, обмовив одного з односельців, Ілька Савицького, у колаборації з російськими солдатами, коли в селі змінилася влада і його викликали на допит австрійці. Дізнавшись про це, селяни не пропускали нагоди помститися Аркадієві словом і ділом. Врешті той помирає від крововиливу в мозок, почувши в’їдливу репліку з зали Олекси Загайчика і загальний мстивий сміх. Родина довго не знає, що саме сталося на вічі і хто «вбив» їхнього батька у віці 51 року.

Смерть батька – межова ситуація, у якій оприявнюються справжні характери героїв, їхні слабкості та неусвідомлені ними сили. І в цій любові до межових ситуацій, ситуацій вибору, перед якими автор ставить героя, Ірина Вільде і Джордж Мартін вкрай подібні.
Доньки Олени та Аркадія мали відмінну зовнішність, характери та виховання. Коли зі смертю батька руйнується їхній старий світ, вони змушені йти своєю дорогою, керуючись кожна своїм поняттям моралі, використовуючи кожна свої сильні сторони, щоб вижити у ворожому до себе світі.

Катерина, найстарша сестра, завжди була найбільше подібна до батька. Той самий проникливий розум, але, на її жаль, і та сама зовнішність: «ті самі гострі, наче з каменю карбовані, риси додавали Аркадієві як чоловікові мужності, а Катерину як жінку спотворювали». Тож Аркадій насилу вмовляє придивитися до неї корисливого доктора медицини Теофіла (Філька) Безбородька, наобіцявши йому «золоті гори». Достоту як лорд Фрей, який запропонував лордові Болтону обрати собі дружину серед його численних онучок, хитро зазначивши, що віддасть у посаг за неї стільки срібла, скільки важитиме наречена. Русе Болтон зрозумів натяк і обрав собі найогряднішу – Волду. Ми знаємо її долю, і «жіночій долі» Катерини так само не позаздриш.

Коли маклер-єврей Рафаїл Суліман, син хитрого крамаря Мордка Сулімана, який умів по 4-6 разів перепродати наївним вірянам той самий парастасний хліб, шантажує Катерину, щоб та відправила до нього на квартиру свою сестру Нелю, Катерина пристає на його пропозицію, адже знає, що саме від Сулімана залежить, чи повірить Безбородько у казкові статки її родини й чи одружиться з нею тепер, по смерті її батька.

Неля, найгарніша з п’яти сестер Річинських, яку завжди виховували, як просто вродливу ляльку, покірну і слухняну, вирушає до маклера заради своєї родини і випиває напій, який він їй подає. Напій виявляється наркотичним, а наміри Сулімана ще зухвалішими, ніж гадала Катерина, відправляючи до нього сестру. Ґвалтівник зупиняється тільки тоді, коли завважує, що настойка на «бабинім зубі» подіяла на його жертву надто сильно і її тіло починає холонути.

«Неля, перемагаючи відразу, пригубила, але вино було таке густе, що аж потрібно перехилити келишок. Солодко-терпка маса сповзала на язик. Язик відразу зробився великим і неповоротким.

Неля подумала, що їй заважає у роті маса того згущеного вина. Напружившись, вона насилу проковтнула його, але язик не переставав терпнути. Нелі залоскотало в горлі. Вона закашлялась. Суліман метнувся, налив з череватої пляшки якоїсь червонавої рідини, від якої заносило пареним сіном, і підніс її Нелі до самих уст. Неля взяла келишок з рук Сулімана і без примусу з його боку жадібно випила його. Хотіла запити чим-небудь той густий щипливий плин. Простягнула руку, начеб ще просила налити келишок, так відразу якось легко стало в горлі після цього трунку. Вона навіть усміхнулась Суліманові. Почала крутитись голова. Зникло кудись і перше враження приємної полегкості. Предмети, що стояли зблизька, почали, похитуючись, віддалятись від неї, то знову, перекинені боком, наближались. І Суліман був десь далеко від неї.

Біля Нелі були тільки його очі. Очі ті дивились на неї десь аж з-під стелі, хоч голова її лежала в нього на руці. Нелю почали лякати ті очі своєю неприродною величиною і тими іскрами, що били з них. Іскри вискакували з очей, окреслювали в повітрі високу дугу і падали десь Нелі на голову. Вона ховалась від цих іскор, заплющуючи очі. Тоді Неля падала в чорну прірву. Відчувала тільки, що вона гойдається в теплій смолі з запахом пареного сіна. Вона потопала, випливала на поверхню, але вилізти на твердий берег не могла і знову тонула. Якась собачка лизала їй теплим язичком руки, шию, литки. Язик у собачки не шорсткий, а гладкий, гарячий і слинявий. Нелі стає гидко від цього лизання собачки. Вона ворушить губами, щоб прикрикнути на собачку і прогнати її геть від себе, але Нелині губи, хоч і ворушаться, не видають звуку, і тому гидка собака продовжує її лизати».

Світ Вільде не тільки не вигаданий: він і не магічний. Але не поспішайте знуджено стенати плечима, мовляв, отже, тут і не буде тієї напруги і непередбачливої боротьби нерівних сил, якою так захоплює «Гра Престолів». Можливо, і хотілося б, щоб герої виявляли в себе магічні здібності у потрібний момент та спопеляли ворогів верхи на драконах, але їм доводиться обмежуватися «людськими, надто людськими» засобами для того, щоб зіпхнути конкурентів із життєвої шахівниці. І від того їхні вчинки подеколи не менш моторошні та підступні, ніж у Джорджа Мартіна.

Чого варта та побутова жорстокість, з якою Катерина раз у раз уперто вкладає в руку помираючого батька олівець, щоб той показав їй, де ключі від каси. А коли це не діє, вона запрошує матір попрощатися з Аркадієм і, підгледівши, на яку шухляду він укаже своїй жінці перед смертю, виштовхує матір за двері, рішуче відгороджується від тата кріслом і риється в касі, де знаходить 1800 злотих і акції на 57 тисяч. Лишивши в касі трохи грошей на похорон рідного батька, вона привласнює акції, змушує матір заставити подаровані батьком коштовності й вивозить із хати багато добра прямо посеред власного весілля. Ця сцена, здається, вражає сильніше за деякі продумані вбивства у «Грі Престолів».

За таких обставин Софії (Зоні) Річинській доводиться, як тому Петіру Бейлішу перед іншими королівствами й перед Залізним банком Браавоса, весь час вдавати, що «в казні є гроші», щоби родині Річинських і далі давали продукти в борг.

Проте і це триває не вічно, і родині доводиться вдаватися до нових хитрощів, наприклад, брати до себе жити лікаря Мажарина, друга Безбородька, пояснюючи це потребою в чоловікові в опустілій хаті.

Слава Річинська зветься так, бо родина перед її народженням мріяла про хлопчика, Ярослава. І хоча навіть п’ята дитина виявилася дівчинкою, була вона, на радість Аркадієві, зовні радше подібна до хлопця, товаришувала і грала радше з хлопцями, аніж із дівчатами, і принципово ходила до семи років із по-хлоп’ячому підстриженою головою.

Батько, який хотів сина, плекав у ній цю натуру і навіть подарував їй м’яча, якого вони сховали на шафу: це була їхня спільна таємниця. По смерті батька Слава стає замкнена і непривітна, і єдина людина, до якої в неї прокидаються дівочі почуття, – винаймач однієї з їхніх кімнат, Север Мажарин. Як улюблена багатьма персонажка Арья Старк, яка отримала свого меча у подарунок від зведеного брата Джона Сноу, а перші уроки фехтування – від найнятого батьком учителя з Браавоса, Слава виклична і не терпить несправедливості та нещирості. Маємо підозру, що і для Ірини Вільде вона була улюбленою чи принаймні важливою героїнею: саме її оповідь подана не від третьої, а від першої особи. А розвиткові її кохання з Севером Ірина Вільде відвела набагато більше місця, ніж Мартін – історії Арьї із ковалем Джендрі.

І якщо вам здається, що на тому ви вже знаєте все про «Сестер Річинських», на вас чекає відкриття: так закінчилася б лише перша серія, якби за цим романом-епопеєю знімали серіал на взірець «Гри Престолів», і далі набагато більше сюжетних вивертів. Додамо також, що тим, кому сподобалася «Клавка» Марини Гримич – кулуарні історії Спілки письменників, розказані другорядною персонажкою, секретаркою Клавою, – обов’язково припаде до смаку і книжка есеїв «Кинути каменем» («Апріорі», 2016) Романа Горака, письменника, дослідника, а також – що важливо – колишнього студента і винаймача кімнати в Ірини Вільде, що її правдиву біографію письменниця сама доручила йому написати.

Читайте також: Письменник, інтелектуал, емігрант: 15 фактів про Юрія Косача