Шарлота Гіґґінс: Від невігластва перейшла до обізнаності культурою України, сподіваюся, як мої читачі

Поміж галасу та метушні заходів 31-го Форуму видавців у Львові, мені випала чудова нагода посидіти з Шарлота Гіґґінс, знаною культурною журналісткою та головною культурною оглядачкою британської газети The Guardian, у «Атласі», культовому львівському ресторані, де полюбляють зустрічатися українські митці.

Шарлот одягнена в чорну вишиванку від Etnodim, що органічно доповнює її стиль. Задаючи тон нашій приємній бесіді, вона намагається замовити традиційний львівський сирник українською — і цілком успішно.

«Я не вважаю себе амбасадоркою, — каже Шарлота упевнено. – Це кардинально відрізняється від роботи репортера. Власне, я взаємодію з людьми, намагаюся зрозуміти їхній досвід і передати ці знання британській та світовій аудиторії The Guardian».

Ми розмовляємо й стає зрозуміло, що пристрасть Шарлота до української культури виходить за межі просто вдячності. Журналістка втілює щиру допитливість і прагнення зрозуміти нюанси. За останні два роки вона заглибилася й захоплено вивчала літературу, мистецтво й традиції, ставши важливим і вкрай необхідним голосом у подоланні культурологічних лакун між Україною та ширшим (англомовним) світом.

— Як, на вашу думку, війна вплинула на розуміння британською аудиторією української культури? Якою є її актуальність для англомовної аудиторії, а надто в контексті вашого досвіду у Великій Британії?

— До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну мої знання про українську культуру були більш ніж поверхневими. Працюючи репортеркою, я завжди вважала, що можна розглядати різні ситуації крізь призму культури, використовуючи також традиційні політичні, економічні та соціальні перспективи. Часом було складно: мистецьку та культурну журналістику часто не розглядали як невіддільну частину розуміння історичних процесів, а як доповнення.

Повномасштабне вторгнення в Україну стало зламом. Того року на міжнародній виставці сучасного мистецтва Венеційська бієнале я познайомилася з українським художником Павлом Маковим, побачила порожній російський павільйон, присутність України натомість була потужною. Неймовірний контраст. Моя розмова з паном Маковим цілковито змінила моє уявлення про ситуацію. Він провів мені експрес-курс з української культури та концепції деколонізації в українському контексті.

Нові знання зміцнили мою віру в культуру як найважливішу призму для розуміння складних ситуацій. Натхненна цією зустріччю та отримавши підтримку колеги, я написала статтю про українських митців і те, як вони реагують на війну, документують її та чинять опір своєю творчістю. Ця робота стала початком дослідження багатого культурного ландшафту України.

— Чи спонукала ця зустріч особисто приїхати в Україну?

— У Київ я приїхала в жовтні 2022 року. Саме тоді почалися обстріли крилатими ракетами. Можна сказати, я пройшла бойове хрещення! Попри те, що я не військова репортерка, той день усе ж примусив мене виконувати цю роль. Відтоді я неодноразово поверталася в Київ, переконана, що розуміти Україну крізь призму її культурного вираження — надважливо. Мені пощастило, що в The Guardian мене підтримали, бо абсолютно незвично, і навіть унікально, що новинна компанія відправляє журналістку-культурологиню висвітлювати війну, проте редактори зрозуміли, що мої майбутні репортажі можуть збагатити чудову роботу моїх колег, які більше зосереджені на висвітленні новин з лінії фронту.

Завдяки цим поїздкам від майже тотального невігластва я перейшла до глибшої обізнаності, і щиро сподіваюся, що деякі читачі The Guardian пройшли зі мною цей шлях.

Метою першої поїздки було написання однієї статті про реакцію митців на російське вторгнення, проте відтоді я написала безліч матеріалів, у яких досліджувала, серед іншого, боротьбу за захист української культурної спадщини, розквіт української поезії, те, як деякі з найскладніших і найважчих аспектів війни відображаються у виставах, а також про дебати навколо деколонізації та багато іншого. Я брала інтерв’ю у неймовірних людей: ми їздили в Слов’янськ, щоб поговорити з українським режисером і журналістом Мстиславом Черновим, бували в Ізюмі й спілкувалися з родиною вбитого письменника Володимира Вакуленка. Мушу сказати, що таки трохи закохалася у Харків, де провела час із такими прекрасними людьми, як Тетяна Пилипчук, директорка Літературного музею в Харкові. Я кажу «ми», і це дуже важливо, бо не можу самотужки займатися журналістикою в Україні, а тому, крім редакторів у Лондоні, які мене підтримують, я тісно співпрацюю з блискучим колегою тут, в Україні, перекладачем і продюсером The Guardian Артемом Мажуліним, який є буквально основним стовпом роботи The Guardian у висвітленні теми війни. Нещодавно я також працювала з Юлією Кочетовою, однією з найкращих українських фотографок та однією з переможниць конкурсу World Press Photo 2024 року.

— Що вас найбільше вразило після приїзду до Києва, крім ракетних обстрілів?

— День, коли я вперше приїхала в Київ, можна назвати знаменним і жахливим водночас. Після трьох днів на Львівському BookForum я прибула нічним потягом у місто, де ніколи раніше не була. Несподіваний потужний ракетний удар зруйнував відносний спокій, який панував певний час.

Шок від атаки відчувався майже фізично. Це помітила не тільки я, а й усі мешканці міста. У цьому сюрреалістичному контексті я брала інтерв’ю в художників, проте найбільше мене вразила їхня стійкість, здатність творити серед усього цього хаосу.

Пригадую, до прикладу, зустріч з Олексієм Саєм, дуже талановитим митцем. Він нещодавно завершив відеороботу, призначену для показу в штаб-квартирі НАТО, британському парламенті, Давосі та інших «офіційних» місцях. Його колаж, створений із незліченних зображень війни, запам’ятався. Спостерігаючи за Олексієм, я намагалася зрозуміти, як це: день за днем заглиблюватися в жаскі образи. Для нього це не було мистецтвом у звичному розумінні. Для нього це — творчість, спрямована на те, щоб переконати, нагадати та розповісти світові про жахіття війни. Я мала суперечливі почуття, захоплення — і водночас глибокий смуток. Мене гнітила думка, що комусь доводиться створювати роботу про насилля.

Читайте також: Мирослав Шкандрій: Новий український канон створюється саме тепер

— Коли ви познайомилися з українською культурою та її представниками, що вразило вас найдужче?

— Відкриття, що залишило перший і найглибший слід, стало те, що українська культура — це часто історія стирання. Від заслання Тараса Шевченка до вбивства Алли Горської, від ув’язнення Сергія Параджанова до смерті Василя Стуса в ГУЛАГу. І, звичайно, жахливі вбивства 1930-х років. Масштаби цього складно осягнути.

— Що робити, щоб цікавість до української культури не згасала?

— Особисто я найближчим часом інтересу не втрачу. Попри репресії та стирання, для мене (і моїх читачів, сподіваюся) існує величезний світ української культури, який я можу відкрити для себе. Хочу заглиблюватися і дізнаватися все більше. А ще я вивчаю українську мову, проте процес цей нешвидкий.

— Але як ви вимовили «сирник»! Не всі можуть побувати в Україні, тому нам потрібно знайти спосіб, як вибудувати цей тривалий інтерес. Що ви вважаєте найефективнішим способом просувати українську культуру за кордоном?

— У певному сенсі все дуже просто: показувати блискучі українські фільми на екранах кінотеатрів, ставити українські п’єси на сцені, визначити найкращі твори української літератури та працювати над їхніми перекладами. Але я розумію, що сказати легко, а втілити — ні. Я бачила стільки фантастичних виставок сучасного українського мистецтва в Україні, і мені б хотілося, щоб ці роботи потрапили у Велику Британію. Такі художники, як Жанна Кадирова, Андрій Рачинський і Данило Ревковський, Даша Чечушкова, Катя Бучацька, Open Group, Богдан Бунчак… Ці імена — лише верхівка айсберга. Однак, зважаючи на те, що британські куратори не мають можливості відвідати Україну через війну та бюджетні обмеження, цей процес складно запустити як належить. Попри це, наприклад, у Ліверпулі у 2023 році, коли місто приймало пісенний конкурс «Євробачення» від імені України, була значна програма українського візуального мистецтва.

Однією зі сфер, де я побачила хороше представництво у Великій Британії, є українська фотографія. Одним із кураторів галереї Open Eye у Ліверпулі є Макс Горбацький, який разом із Вікторією Байкіною став співкуратором українського павільйону на Венеційській бієнале 2024 року. Нещодавно я бачила також фантастичну виставку «Дім», яку вони спільно курували в галереї Stills в Единбурзі. Вони об’єднали чудові фотографії Олександра Чекменьова й роботи Андрія Рачинського, зроблені під час повномасштабного вторгнення.

— Чи мали ви нагоду відвідати виставку In the Eye of the Storm в Лондоні? Сприйняття змінилося, і це неймовірно. Ще буквально десять років тому термін «український модернізм» часто викликав сум’яття у західній культурології, його часто плутали з російським авангардом. А сьогодні він отримує визнання, якого заслуговує. І це лише початок…

— Хороший приклад! Проведення виставки In the Eye of the Storm в Королівській академії мистецтв, дуже престижній установі, само по собі є значним кроком уперед. Це прекрасна й інформативна виставка, що виконала значну роботу, показавши, що те, що глядачі раніше називали «російським авангардом», таким не є, або, точніше, багато художників, яких вони вважали «російськими», насправді були українцями або народилися в Україні. Утвердивши цю досі невідому концепцію, мені цікаво, чи не є наступним кроком показати, як художники часто втілювали кілька культурних ідентичностей і маневрували між складними політичними, соціальними та національними приналежностями. Це складно.

Не можу не згадати, що Український інститут у Лондоні є справді важливим промоутером української культури у Великій Британії. Його очільниця Олеся Хромейчук, маючи крихітну команду і дуже обмежені ресурси, організовує програми лекцій, заходи, кінопокази тощо. Зрозуміло, що вони не можуть ставити повноцінні вистави у великих театрах, а мені б хотілося побачити п’єси Наталки Ворожбит та інших українських драматургів на сцені британських театрів. Але цього не можуть досягнути крихітні організації з обмеженими ресурсами.

— Ви натякаєте на державну підтримку?

— Я, звісно, всього лише стороння спостерігачка, і саме українці повинні вирішувати, що робити українському уряду, проте, зважаючи на все це, саме вкладення в культурну інфраструктуру та її просування за кордоном видаються очевидною можливістю. Це відносно недорога річ, яка може сприяти більшій симпатії та глибшому розумінню України.

Що стосується фінансування кіно, то я знаю чудові українські фільми, проте мені також відомо про серйозні проблеми в цій індустрії. Багато неймовірних українських фільмів поки не дійшли до британської аудиторії, можливо, через проблеми з дистрибуцією або брак інформаційної підтримки. Мені дуже хотілося, щоб у Великій Британії глядачі могли побачити фільм Ірини Цілик «Фелікс і я». Чуттєвий фільм, сповнений емпатії, глибокої історії. Мені також сподобався «Памфір», дія якого відбувається в селі на румунському кордоні. Його показували в кінотеатрах Великої Британії, і він був дуже добре сприйнятий. Фільми можуть зробити так багато, щоб залучити іноземну аудиторію до українських світів та українських історій. Але для цього фільми потрібно зняти.

— А що з літературою? Чи маєте якісь пріоритети, особливо після Львівського BookForum?

— Мені хотілося б більше якісних перекладів, особливо української літератури 1920-х років. Хотілося б побачити останню поетичну збірку Ірини Цілик «Тонкий лід» англійською, а також нещодавню книжку Ярини Чорногуз. Я вдячна за двомовну поетичну збірку Галини Крук із двома паралельними текстами: українською з одного боку, англійською — з іншого. Приємно бачити, що незабаром вийде переклад Майка Йогансена «Подорож доктора Леонардо» в перекладі Уяма Блекера, а переклад Ніни Мюррей «Кассандра» Лесі Українки вже доступний. Процес набирає обертів. Нові книжки, написані під час повномасштабного вторгнення, знаходять свій шлях до англомовної аудиторії. «Мова війни» Олександра Михеда, до прикладу. Незавершена через смерть авторки книжка Вікторії Амеліної Looking at Women Looking at War вийде у Великій Британії. Спеціально для широкої аудиторії по всьому світу вона написала книжку англійською. Книжка неймовірна, хоч і боляче усвідомлювати, що вона не завершена. Я з нетерпінням чекаю на переклад її художніх творів англійською мовою, який вже готується, як і англійський переклад «Амадоки» Софії Андрухович. Однак, попри всі зусилля, залишаються значні прогалини.

Маючи класичну освіту, я хотіла б прочитати «Енеїду» Івана Котляревського, проте мені поки не вдалося знайти гідного перекладу, або я не там шукаю. Поки не знайшла й справді видатного сучасного перекладу поезії Тараса Шевченка. Наскільки мені відомо, ці автори, на відміну від їхніх російських колег-сучасників, не входять до канонічних серій на кшталт Penguin Classics чи Oxford World’s Classics.

По суті, якщо просувати хороші твори українського мистецтва — жанр ми до уваги не беремо — то можна сприяти кращому розумінню та цінуванню української культури.

— Нам, українцям, напевно, необхідним було підтвердження ззовні, а також визнання нас як частини європейської спадщини. Пригадую, коли мене, дитину, яка виросла в радянські часи й навчалася в радянській школі вчили, що українська — це мова села (читайте, як створювалася і працювала система маргіналізації української словесності й літератури). Це, очевидно, створило для деяких із нас відчуття самоприниження, змусило почуватися «недостатніми чи недостойними». Ми називаємо це комплексом культурної меншовартості. Маємо, що маємо, як кажуть, і думаю, що нам потрібно пройти процес внутрішньої деколонізації. У випадку, коли вистава потрапляє на лондонську театральну сцену тому, що вона чудова, а не лише тому, що вона українська — це особливо цінно.

— Я думаю, що це направду важливо, і є безліч робіт, із яких можна вибрати. Маю на увазі, що дійсно хороше мистецтво може краще пояснити людям Україну, не розмахуючи жовто-блакитним прапором.

Якщо це хороше мистецтво з України, то воно збагатить світогляд людей. Воно не обов’язково має нести якийсь меседж. Насправді краще, якщо його не буде.

— Мене непокоїть, чи не маркуватимуть Україну постійно як «країна у війні», і я дуже хочу, щоб ми побудували культурну агенцію, яка б демонструвала наш багатий культурний спадок. У нас є прекрасна література, нові та старі виняткові зразки кінематографа, а також неймовірна театральна традиція. Ми хочемо продемонструвати через це, що ми існуємо і виражаємо себе по-своєму, і не більше. Коли ви відвідуєте Україну, що вам найбільше подобається в нашій країні, попри всі виклики війни?

— Найбільше мені подобається розмовляти з людьми. У вас же така величезна відкритість і щедрість. Щойно кажу, що приїхала, щоб дізнатися більше про мистецтво і культуру України, завжди зустрічаю величезну щирість і бажання допомогти. Люблю зустрічати неординарних людей і вести розмови, що розширюють кругозір, які іноді складні, проте неймовірно збагачують.

Отож, розмови та люди, без сумніву. Також мені подобається українська їжа. Їжа — це теж частина культури, звичайно, і ставлення людей до неї пов’язане з історичними, географічними та екологічними факторами. Можна багато дізнатися про Україну, якщо подумати про її дивовижні продукти, сільське господарство, кулінарію. У команді The Guardian ми проводимо, як на мене, дуже багато часу, обговорюючи, де можна поїсти, а смачна їжа та годинка відпочинку — це людська потреба, якщо ви в роз’їздах й важко працюєте. Люблю ресторан «Трипіччя» в Харкові. Заклад «У сестер» біля Полтави мені порекомендувала сама Оксана Забужко. Тепер це постійне місце обіду для мене та моїх колег із The Guardian. Згадую про їхній смачний, простий капустяний салат, не кажучи вже про славнозвісний квас, пампушки й деруни, і відчуваю, що зголодніла.

— Українська мода також дуже екологічна, я маю на увазі ваше вбрання.

— Я мала б одягнути сьогодні сережки від Bevza, які мають форму качанів кукурудзи, себто прекрасну і тонку алюзію на українську традицію. Я дозволяю собі маленьку слабину щоразу, коли приїжджаю в Україну, обґрунтовуючи це тим, що важливо підтримувати українську економіку.

— Поділяю таку позицію. Купую одяг тут, бо українські дизайнери фантастичні та пропонують унікальні красиві речі. Тож моя валіза завжди повна книжок, а серед книжок – якась нова модна річ.

— Особисто мені подобається мати маленький сувенір із кожної подорожі. Я вже зібрала кілька намист і сукню. Майстерність і неординарне переосмислення традиційних вишиванок у більш сучасній естетиці — це те, що я ціную. Люди також можуть це побачити й оцінити.

— Неймовірно, ви виглядали просто фантастично! Наче з дитинства так вбиралися.

— Мушу сказати, що коли одягла цю сукню… Не хотілося б створювати враження, наче весь час в Україні я провела, бігаючи по крамницях, адже це дуже далеко від істини. Одного разу я працювала з колегою-фотографинею Юлією Кочетовою, і у нас був насичений день на Подолі. Між двома зустрічами у нас було буквально 15 хвилин, і вона затягнула мене в Etnodim зі словами: «Шарлото, це дуже важливо». Юлія мала отримувати нагороду World Press Photo, тому придбала собі красиву, дуже круту, зелену сукню, яку одягла на один із вечорів нагородження. Я приміряла чорну сукню з блідо-блакитною і жовтою вишивкою і подумала: «Що ж, ця сукня така зручна, я почуваюся в ній добре, і, очевидно, повинна її купити: У мене немає вибору». Ми зайшли й вийшли з магазину протягом 10 хвилин.

Україна пропонує набагато більше, ніж виклики. Насправді це місце, де розмови тривають, їжа смакує, а творчість продовжує розвиватися, попри негаразди. Я в захваті від усього того, що мені ще належить відкрити для себе.

До речі, можете поділитися плейлистом на Spotify? Тепер я тренуюся і під музику українських гуртів…

Переклад Ірини Савюк

Читайте також: Борис Дралюк: Складно не вболівати за людей, які йдуть у бій з усмішкою на вустах