«Щосуботи» Антона Санченка: від фейсбуку до друку, від моря до історії

У книжці «Щосуботи» Антон Санченко зібрав тексти, що народжувалися протягом кількох років регулярної присутності у фейсбуці — у формі колонок, дописів, оглядів, реплік і рефлексій щодо сьогодення й не тільки. Це приклад того, як публіцистика короткої форми, написана у форматі щотижневої авторської трибуни, починає жити друкованим життям і вибудовує власну внутрішню структуру.

Тексти об’єднує інтерес до історії — як до предмета розмов, об’єкта читацького зацікавлення, і водночас як до вічного майданчика для суперечок. Поряд із фіксацією повсякденного, книжка пропонує велику кількість читацьких оглядів і міркувань на межі історіософії, популярної критики та інтернет-фольклору, тож кому як не історику слід довірити аналіз такого читання. Кирило Галушко ділиться своїм досвідом прочитання нової книжки Санченка.

Ідея видання свого Фейсбуку є однією з найдемократичніших в українському просторі. Це нічим не відрізняєшся від задумів Івана Франка, просто у того не було інтернету, тому він мусив публікуватися у паперовій формі щодня – формі тодішніх блогів. Але покоління, яке почало реалізовуватися через всесвітню мережу, чомусь також почало прагнути друкованої форми. Як виявляється, це єдиний шлях до вічності. А якщо брати інтенсивність публікацій, то популярні блогери можуть набрати собі друкованих томів навіть більше за Франка, який кількістю виданого колись переміг Леніна. Але у чому мотивація?

Я її цілком розумію. Мені неодноразово пропонували видати друком популярний батьківський блог, якому десять років. Я б і хотів, але фізично неспроможний зібрати свій фейсбук десять років. Тому він є просто живим. Поточним. Та я заздрю людям, які цінують кожне написане слово. Є у цьому щось самодостатнє для особистості. Ти сам собі замінюєш формат прадавньої газети, і кожен сам собі є колумністом.

Читайте також про збірку «Земля Георгія» Антона Санченка

Це, можливо, графоманія, але це в сукупності існує і для народу, і для саморефлексії. Маємо очевидний виграш паперової «галактики Гутенберга» перед скороминущістю інтернет-популярності та переповненістю твого хмарного сховища. Характерно, що Антон Санченко також трохи поіронізував над явищем видавання кимось власного фейсбуку, проте ж сам не відмовився від такої ідеї.

Це простір свободи. Навіть за повторів. Антон Санченко – прекрасний автор у своєму жанрі, книжка якого «Земля святого Георгія» у моїй родині, яка не чужа морю, флоту та пов’язаних із цим пристрастей, була однією з улюблених. А мені згадувалися класики мариністики, морських оповідей, які відомі ще від часів аргонавтів. І Герман Мелвіл, і Джозеф Конрад, та чимало інших романтиків і реальних практиків. Від Фенімора Купера до Жуля Верна.

Але є речі, які невтямущі «сухопутним». Тому Антон Санченко натхненний і працює відповідно до своїх ввідних.

Він прочитав усі важливі історичні книжки. Братів Капранових, Сергія Плохія, Олександра Палія та інших достойників. Це викликає радість і втіху, але головною проблемою є те, що автор не має критеріїв розрізнення різних проявів історичної літератури та досліджень. Проте кожна зі згаданих книжок має свій контекст. Оскільки рецензент – історик, то, власне, основне зауваження до письменника-мариніста, який ходив морями: треба вчити «матчасть» і з історії.

Плюс є дещо зациклена увага до одного конкретного історика – Сергія Громенка.

««Щосуботи» починається й закінчується з критики історичної книжки Сергія Громенка. … Просто за той час, що вона писалася, Громенко видав наступну книжку. Цілком на підтвердження зацикленості наших тем. … Крім власне колонок із якимись календарними чи несвоєчасними думками я спробував також оглядати історичні книжки, що останніми роками виходили друком в Україні. Ну бо виходило їх багато, і попит на них тільки зростає. Люди зацікавилися власною історією. Оцінював я книжки не за нахабністю теорій, які вони відстоювали чи спростовували, а за придатністю для читання й оригінальністю втілення — як «прочотні» книжки. Щоб додати собі ґрунтовності, звернувся до першого українського історичного автора взагалі — до Миколи Аркаса, який видав свою «Історію України-Русі» 1908 року. …

Станом на сьогодні я встиг оглянути історичні книжки братів Капранових, Олександра Палія, Діда Свирида, Олександра Зінченка, Інни Ковалишеної, Сергія Плохія, Ореста Субтельного, Оксани Карп’юк, Сергія Громенка, Миколи Аркаса, Юрія Шаповала, Едуарда Андрющенка, Стівена Фрая. Здається, всіх згадав. А ні, то вибачте. Також сюди потрапили огляди «морських» книжок, які теж можна було б віднести до історичних, але вони заслужили й на окремий жанр: Віктора Губарева, Ігоря Смагіна, Олександра Морозова, Євгенії Чемерис, Антона Санченка, Максима Паламарчука, Дена Сіммонса (переклад). Нарешті я зможу заперечувати, коли мене звично намагатимуться представити «єдиним українським мариністом». Ні, вже утворилася «могутня купка» українських мариністів. І це найкраще відкриття останніх часів. Ну і доповнюють все колонки, присвячені резонансним темам, а інакше кажучи «срачам» фейсбуку. Показово, що кількість перечитаних історичних книжок, здається, перейшла в певну якість: я весь час намагався поглянути на предмет срачів в історичному аспекті й сміливо абстрагував реальні проблеми країни під час війни. Іноді здається, що занадто сміливо. Однак я не люблю порад «не узагальнюйте»».

Загалом мені приємно, що Антон Санченко прочитав твори Антона Санченка, і у переліку нової «могутньої купки» українських мариністів навів Дена Сіммонса, у перекладі. Що цей універсальний автор робить серед «українських мариністів», тим більше у перекладі, — загалом неясно.

Це загалом характеризує саму стилістику видання та авторське сприйняття літературного процесу мариністики. Звісно, що у Дена Сіммонса є роман «Терор», а от у Стівена Фрая є роман з альтернативної історії часів гітлеризму «Створюючи історію». Останній же чомусь вписаний у строкатий перелік вітчизняних авторів з історії України.

Звісно, жанр альтернативної історії чимало нас надихає, але ми маємо відвертий перелік творів, які сформулювали позиції автора. Він, по-перше, не може відрізнити історичну публіцистику від академічних досліджень. Українську «мариністику» — від будь-чого, що десь колись було написане про море українською мовою. Якщо класиком української мариністики (в «українському перекладі», що, мабуть, робить його представником «української мариністики») є Ден Сіммонс, а класиком викладу історії України є Стівен Фрай… Ми, звісно, шануємо Стівена, але зізнаємося, що його жанр дещо специфічний для оцінки історичних досліджень. Є література, є публіцистика, є наука. Є британські контексти написання у 1990-х роках. Але тоді треба вже брати ширший спектр у жанрі альтернативної історії Другої світової — від «Людини у високому замку» Філіпа Діка до багатьох інших достойників. Змішувати їх до купи не варто, бо починаєш плутати береги.

Читайте також: Галушко: Радянські пропагандистські книжки — вкрай цінні якщо не літературні, то історичні джерела

Цілком викликає захоплення вказівка автора на «першого українського історичного автора взагалі» — Миколу Аркаса (1908). Тут не треба зайве розмірковувати, бо, мабуть, автор мав на увазі (його термін) «прочотність» чи «оригінальність викладу», тобто, мабуть, рівень доступності викладу в Аркаса для спрощеного сприйняття, і дослідив, що насправді «Аркасів» було кілька. З’ясувавши здавна відому історикам річ (родина велика була), Автор урочисто знайшов «справжнього Аркаса». Оскільки автор рецензії двадцять п’ять років тому читав в архіві листування того «загадкового Аркаса», то вкрай схвально ставиться до продовження досліджень. Мабуть, це запізнілий квест. Дивно, що «першим українським історичним автором після Аркаса» не вказаний Стівен Фрай, бо ж той набагато легше викладає.

Цілком віриться у наступні тези Автора: «Я весь час намагався поглянути на предмет срачів в історичному аспекті й сміливо абстрагував реальні проблеми країни під час війни. Іноді здається, що занадто сміливо. Однак я не люблю порад «не узагальнюйте», які роздають пані строгого виховання, бо це нічого нам не дає. Узагальнення — моя робота. Я письменник».

Я як фаховий історик, «пані строгого виховання», не вважаю, що це «надто сміливо». Воно просто надто дилетантське. Але ж то залежно на яку аудиторію. Це «сміливість» на дитячому майданчику. Можливо, і для цього, як завжди, знайдеться вдячна ніша. Авторське кредо «узагальнювати, бо він письменник» не викликає заперечень, бо у нас вільна країна. Кожен письменник може узагальнювати на свій смак. Кожен може бути письменником, кожен може бути істориком, кожен може бути футбольним коментатором. Може навіть «занадто сміливим». Приводів цієї сміливості за текстом багацько, але я не можу робити рецензію обсягом у рецензовану книжку. Найкраще у ній — просто авторська позиція, яка сама по собі хай живе вільно й квітне. Просто люди з сусіднього історичного городу бачать на межі, мабуть, нездоланний перелаз.

А ще, як зазначає сам автор, у зацикленості публікацій на Facebook він починає з критики історика Сергія Громенка, а закінчує критикою наступної книжки Сергія Громенка. Критика першої книжки має вигляд російського жанру «ти мені про Хому, а я тобі про Єрьому». Я обіцяю читачам Антона Санченка, що Сергій Громенко видає щонайменше одну книжку на рік, і це може стати приводом видати ще кілька томів atqc,ere Антона Санченка, оскільки автор хоче бути критиком, суддею та пророком. Про що, власне, книжка — він зазвичай не встигає зрозуміти у запалі самоствердження. Це лише привід для самозакопування.

Особлива подяка авторові за цю схвальну цитату про книжку Олександра Палія «Короткий курс історії України»: «зварити мівіну з Грушевського»)))) Підтримую у певному сенсі))))».

Купити книжку