Шпигунка-масажистка рятує українських дітей — що Жан Рено написав про нашу війну

Актор чи акторка, які пишуть романи, — не рідкість, бувають серед цих проз й блискучі. Та книжок про Україну серед цього прозового корпусу я іще не зустрічала, донедавна. 2026 року Жан Рено оприлюднив бойовик про викрадених під час великої війни з України дітей. Французький сучліт поповнився книжкою про російсько-українську війну. От хіба що книжка ця все-таки про Росію, а не про Україну… Читаймо? Тим більше що першу «Емму» Жан Рено презентував літом на львівському BestsellerFest і вона уже є в продажі українською. А це означає, припущу, що й друга «Втеча: нова місія для Емми» з’явиться у ВСЛ невдовзі.

Хто?

Жан Рено — відомий французький актор, насамперед актор. (Між іншим, Жан Рено — це сценічне псевдо, справжнє ім’я чоловіка, народженого в Марокко від іспанських батьків, втікачів від режиму Франко, — Хуан Еррера Хіменес Морено; романи він видає так само під псевдонімом.) Успішна кіно- і театральна кар’єра, послідовний політичний активізм. 

Жан Рено відкрито й активно говорить про свої політичні погляди, 2007 року підтримував президентську програму Ніколя Саркозі. Був певний час навіть муніципальним радником в Ле-Бо-де-Провансі, його рідному регіоні. Його книжки так само пов’язані з певним гострим політичним питанням — завжди, тому література для Рено, можливо, також є способом активізму. З 2024-го — командор ордену Почесного легіону. 

Серія про Емму — письменницький дебют, перша книжка вийшла 2024-го, друга — 2026-го. Автор в інтерв’ю розказував, що роками готувався написати пригоди шпигунки, що знається на таласотерапії. Літератором себе не вважає, воліє зватися «оповідачем історій». Є інформація, що за книжками Рено почали розробляти серіал.  

Жан Рено — друг України. Вісім років тому він понад місяць жив і знімався в Україні на озері Синевир, тепло відгукувався про гостинність українців. У який спосіб викрадені Росією українські підлітки стали героями його роману, він пояснив: «Коли почув про цю історію (що 19 546 викрадених українських дітей було ідентифіковано у 2024 році неурядовими організаціями, компетентними в цьому питанні), я був надзвичайно шокований. Вважав божевіллям, що цих дітей викрадають, щоб промивати їм мізки. Я не займаюся політикою — я захотів перетворити це на роман». 

Що?

Емма — головна героїня однойменної серії. Книжка про Україну — друга в серії, тому має сенс з Еммою нас заздалегідь трішки спізнатися.

Неймовірної краси жінка. Їй двадцять дев’ять. «Неординарна особистість», як її характеризують геть всі, але сама вона такою не проявляється, далебі. Дуже вправна і популярна масажистка, практикує лікувальні тілесні практики. Працює на дорогому і шалено престижному курорті в Бретані. Емма самотня і закрита, у неї на те є причина: жінка глибоко травмована і згорьована. Дев’ять років тому авто Емми потрапило в аварію, тоді загинула її мати, Емма була за кермом і уціліла. Вона убила матір — ця думка пожирає її. А привид матері часом візитує Емму і застерігає від небезпеки.

Одного дня Тарік Хан, радник султана Оману, друга людина в країні, стає клієнтом Емми. Хімія між ними така сильна, що Емму запрошують інструкторкою масажистів у новому лакшері спа в Омані. Між Таріком і Еммою починається роман. Чоловік заручений з донькою султана, та, аби довести Еммі серйозність своїх щодо неї намірів, запрошує іноземку на ядерний об’єкт, що його потай будує Оман. Французький уряд через посла в Омані вербує Емму, тисне на світоглядний компонент: відкриті й цивільні ядерні об’єкти легко перетворюються на секретні військові, світ, мовляв, у безпеці. До речі, дідусь Емми брав участь у Спротиві, фактично шпигував на користь Франції під час Другої світової. Він — Еммин кумир, вона досі живе в його квартирі, точніше, в його взуттєвій майстерні, переробленій на квартиру. Приклад дідуся стає останнім аргументом, і Емма погоджується зрадити довіру Таріка заради спокою у світі. 

Так воно було в Омані. У другій книжці уже професійна шпигунка Емма вестиме справу в Росії. Приклад дідуся забутий, Емма тепер сама собі за зразок опору.  

Пригоди Емми читачу сподобалися, судячи з усього: книжка уже перекладена англійською й іспанською, отже, отримала два величезні ринки. Ну і продовження серії вийшло, теж очевидна ознака успіху першої книжки. 

Другий роман серії має радше непогані читацькі рейтинги: 4,7 на щедрому щодо оцінки Амазоні і 3,7 на більш стриманому Гудрідс. Але відгуків на «Втечу» небагато, розгорнутих катма, і визначити, що саме привабило чи відштовхнуло оригінального читача, досить складно. Хіба що читачі відзначають: автор добре підготувався до роботи над романом, але у доброго бойовика має бути іще й такий-сякий сюжет. (Книжки насправді скидаються радше на план-конспект, а не готовий роман).

Професійна французька літкритика романів Рено, схоже на те, добровільно не читає, принаймні мені проявів її пильної уваги до «Емми» чи «Втечі» запеленгувати не вдалося.

Про що?

На початку «Втечі» надибуємо Емму Морван у школі шпигунів DGSE через шість місяців після подій в Омані, що ледь не коштували їй життя. Одного дня на неї нападає група чоловіків, вони з Оману. Емма втікає від нападників, прямує з кішкою через всю країну, знаходить притулок у подруги Зої, котра влаштовує її прибиральницею в «Отвіль-гаузі», у домі-музеї Віктора Гюго (о так, це взірець письменства для Рено, він високо мітить, маючи за суперника Гюго). Але скоро на Емму западає бойфренд Зої, і та подругу виганяє геть, Емма випадково знайомиться з багатієм з Австралії, і той бере її на свою яхту, де у них починається любов. І це могла б бути «втеча» з назви, якби цієї миті на яхті Пітера не з’явився Ерік Мартел, куратор Емми. Він розказав, що все це було перевіркою, фінальним іспитом і хай Емма полишає Пітеру кота та повертається до Парижа, бо на неї чекає справжня справа. Емма їде на Росію. 

До внутрішньої розвідки Франції звернулася Ірина Голубєва і запропонувала співпрацю, сама і добровільно. Ірина — держслужбовиця високого рангу, аташе з культури Москви. Їй під п’ятдесят, ефектна чорнявка, між ними з Еммою (тепер вона зветься Ларою) тут же виникає шалена хімія. У Ірини був син Дмітрій. Він виступив на мітингу проти війни, його ув’язнили, засудили і відправили до табору у східному Сибіру. Матуся намагалася сина викупити, але той не дався. Згодом Дмітрій якось опинився на фронті, добровільно підписав контракт чи примусово, Ірина не знає. Але на фронті його мінуснули українці, а Ірина тепер сильно мститься Путіну за невинно убієнне тридцятирічне немовля. Емма розчулена до глибини душі цією великою жертвою матері з країни, де триває війна. До речі, війна тут почалася 2022 року і називається винятково «війною Путіна», ніяк інакше. 

Читайте також: «Desencajada» Маргарити Яковенко — розкажи мені про свою планету

Перед тим як вийти на Ірину, Емма проходить довгу підготовку. Її скеровують до галериста Сергія Соколова, російського емігранта в Парижі, політичного біженця і фахівця з політичного ж перформативного мистецтва, який давно працює на ФСБ. Той Еммі довго промиває мізки про велику російську культуру, про владу, дану богом, що тільки її таку поважають росіяни. Говорить про Достоєвського, якого Сергій обожнює, і про Солженіцина, котрий лише на позір є опонентом богом даної російської влади, бо всі російські дисиденти рано чи пізно стають лояльними «сильній руці». А війна в Україні? А що там такого? Чула про Ельзас і Лотарингію, ну от те саме зараз в Україні, розслабся, мала. Емма удає, що піддалася вербовці, і видає, до речі, ФСБшникам українця. Він корумпований торговець краденими витворами мистецтва, який, між іншим, з патріотичних міркувань ніколи не має справи з росіянами. Перевірку Емма проходить, їй роблять офіційну подорож до Москви. Вони разом із Іриною подорожуватимуть з Москви до Новосибірська потягом, відвідуватимуть у великих містах музей і всякі культурні тусовки. По ходу іще й коханками стануть та близькими подругами, Емма зачарована таємничою російською душею Ірини і не дарма ж любить «Анну Кареніну». 

Завдання Емми — потрапити до табору, де утримували Дмітрія. Є неперевірені відомості, що там тримають підлітків, що їх викрали з України. Емма має сфотографувати дітей і табір, щоби з цими доказами можна було йти до суду з прав людини. 

Паралельно з пригодами Емми ми бачимо події в таборі ІК-11 у східному Сибіру.  Емма втікає від нібито оманської мафії, рятуючи своє життя, але іще не знає, що йому нічого не загрожує. І опиняється зрештою на шикарній яхті привабливого австралійського багатія. В цей же час з табору втікає в’язень номер 811 Лука Морозов. До найближчого селища близько семи кілометрів, але Луку знаходять раніше, стріляють майже впритул. Хлопець отримує поранення, після якого довго відновлюється, але права рука більше не функціонує. Після шпиталю на нього чекає одиночка в карцері. Лука — українець, «ворог батьківщини, нащадок нацистів», «укроп», як його називає охорона табору. («Укри», «рашисти», «орки» — ці слова вживані часто і правильно, їх пояснюють у коментарях.)

Лука Морозов — саме у такий спосіб зветься український підліток; точно насправді, Лука є одним із популярних імен для хлопців, народжених у 2010-х. Втім, окрім етнографічної точності, тут є цікавіший момент: Лука насправді є Мороз, а не Морозов, прізвище в’язня 811 русифікували уже в таборі. Йому шістнадцять, у табір його доправили після «виховальних закладів», де він відмовлявся співати гімн Росії і відвідувати уроки їхньої історії. 

Як Лука опинився на Росії, з сюжету незрозуміло. Він згадує бабусину мазанку (саме так в романі, мазанка) на Одещині, згадує саму Одесу, де він жив до війни. Але звідки, з якої ділянки ТОТ і за яких умов підлітка викрали росіяни, книжка не пояснює. Батьки Луки живі, це ми знаємо, бо він відмовляється визнати себе сиротою і наприкінці нам скажуть, що вони у безпеці. Але ким вони є, і де перебувають, і як юнак опинився в Росії — ані слова. І ще Лука російськомовний, хоча й не розуміє нюансів між «сочувствую» і «извините», та саме російською чомусь говорить до Емми. Це все.

Це при тому, що про начальника табору ми знаємо все, навіть де він в школу ходив, про російську шпигунку, прости господи, навіть колір її лобкового волосся повідомлять. А про українського підлітка, заради якого й нібито пишеться ця історія, — менше за потрібне. В одній із сцен Емма торкнеться Луки і прочитає його думки та спогади, процитую: «Біль. Страх. Бабусина беззуба посмішка. Біль, що руйнує зсередини. Мама. Крики. Удари. Тільки б витримати. Біль. Триматися. Український прапор майорить у небі. Зануритися у холодну солону воду. Сміх друзів». На цьому суб’єктність українського персонажа закінчується. Він — в’язень Путіна, і над ним майорить український стяг, а уві сні йому мама співає українську пісню про соловейка у садочку. (Чому завжди фольклор? Чому в їхніх книжках про нас підлітки слухають народні пісні? Уявлення про модерну націю не пасує сюжетам про Україну?)

Тим часом Емма й Ірина прибувають до табору. (Цьому передує сотня сторінок з описами пишнот Москви, Казані та Транссибірської магістралі, замилування як воно є, без нюансів. Але нарешті вони уже в таборі.) Під час вечері з начальником табору Ірина нападає на нього з ножем, обидва гинуть. Тоді Емма вирішує викрасти Луку, видати його за Ірину і у такий спосіб вивезти з табору. Втеча вдається, за пару днів їх десь посеред тайги знаходить Мартел і організовує виїзд з Росії. Після втечі Луки в таборі інші українці піднімають бунт, неясно, чим він завершився. Лука дає свідчення про незаконне утримання неповнолітніх українців в російських таборах. Емма повертається до Пітера і займається гарячим сексом на яхті. 

Гепі-енд, третя книжка дасться чути. 

Навіщо?

Книжка погана, але будемо чесні: не через естетичні якості хтось її взагалі бере до рук і не їхню відсутність маємо обговорювати ми. Ну зрештою! Це історія масажистки, яка стає шпигункою, бо уміє потоком енергії з рук зчитувати думки і настрої людей та принагідно ним же убивати. Треш як він є, погана проза, яка усвідомлює себе поганою. І от в такому творі ключовою стає тема викрадених Росією українських дітей: треш і воєнний злочин зливаються. Уже симптоматично: наша війна пішла в попсу, стала поп-культурною відсилкою типу згадки в серіалі «Хлопчаки» — уже й у Франції. Але є один аспект, притаманний саме франсучліту.

У французькій популярній літературі щодо російсько-української війни в фокусі опиняється саме тема викрадених українських дітей. В романі озвучені (в розмові Емми і Мартела) такі цифри: 19 546 українських дітей ідентифіковані як такі, що їх викрали росіяни, 388 з них повернулися додому. Втім, Мартел певен, що цифри занижені. (Це реальні цифри, верифіковані на літо 2023 року.) Ці діти — зброя війни, їх «перевиховують» і повертають в Україну як агентів ворожої держави, — припускає Мартел. Я процитую одну з рецензій: «На сибірських сторінках Жану Рено вдається зробити відчутною задокументовану, але маловідому реальність: масову депортацію українських дітей до російських таборів перевиховання, підтверджену особами, названими в конфіденційних переписках між Мартелем та його начальством. Отже, художня література стає засобом передачі інформації, ніколи не вдаючись у полеміку; обурення залишається прихованим, переданим фактами, а не наполегливо акцентованим. Лука та його товариші втілюють цю реальність з гідністю, яку не може передати лише статистика, і саме тут роман знаходить один зі своїх найсильніших вимірів».

Розповідь про вкрадених українських дітей апелює до емоцій читача, Жан Рено це робить надто очевидно і прямолінійно. Пара головних героїв в його романі самі емоційно включаються в процес визволення вкрадених дітей, бо є батьками, що втратили дитину: Ірина й Мартел. Емма емоційно включена, бо є сиротою. Звертатися до базового страху читача — втрати дитини — значить максимально його мобілізувати. Тема тригерна і тому працює. Це по-перше. А по-друге, це той з аспектів геноцидної війни, який отримав відповідний документ: два ордери на арешт воєнних злочинців Путіна і Львової-Бєлової від Кримінального суду в Гаазі за незаконну депортацію (Чотири ордери від МКС іншим воєнним злочинцям за прицільні удари по цивільних об’єктах так не відгукнулися широкій аудиторії, як звинувачення у викраденні дітей, що симптоматично). Французькі автори у такий спосіб убезпечують себе від звинувачень у розпалюванні ворожнечі та у русофобії.  

Читайте також: «Соняшникові хлопчики» Сема Вахмана — сто малюнків про прийняття

І саме це дозволяє «Втечі» відкрито обговорювати роль російських культурних дієвців і ширше — російської культури в обґрунтуванні й виправданні геноцидної війни. І це надважливо. Хоча, судячи з відгуків на книжку, оригінальний читач Рено на тему культури-як-зброї уваги просто не звернув, що симптоматично. 

Зрештою, і сам Рено непослідовний в цьому питанні. Він починає з чіткої картинки «хороших руських», які працюють з культурою і в культурі, котрі використовують культурні впливи, аби сформувати позитивний образ своєї країни за кордоном. Але при цьому вони є шпигунами й подвійними агентами. Культура — не поза політикою, вона і є політикою. Емма обмірковує перформанси Марини Абрамович і Петра Павленського, суто як політичні акції обмірковує. А Сергій, той фанат Достоєвського, він сам видає в романі політичний перформанс, виховуючи в Еммі любов до російської мегаломанії. Зрештою, йому це вдається: Емма западає на Ірину, і от тут же Мартел ремаркує: Достоєвський — геній, у величі нема тут сумніву. Ревізії російської культури тут нема, але годі її тут й очікувати. Але є щось важливіше: ідеться про напрацювання очевидних зв’язків: мистецтво і є політика, митці не поза політикою і не над війною. Шкода, що повідомлення насправді непослідовне. 

Але в романі звучить от така репліка Сергія, і почути таке у французькому романі вартує оплесків: «Моя країна — гігант, але європейці не можуть осягнути її величі, не дано це вам. Ви говорите про російську душу, а я чую дешевий романтизм. Читайте Достоєвського, Ларочко, перечитуйте і, можливо, щось зрозумієте. Гляньте на Солженіцина, головного нашого дисидента, він повернувся на Батьківщину і побачив у Володимирі Володимировичі Путіні людину, здатну відновити справедливість».

Та саме Ірину Голубєву читають французи, судячи з відгуків, як переконливого персонажа, який надає бойовику психологічної глибини. Російська матуся втратила сина, бо він подався на фронт убивати українців. Саме вона, а не українська мати, у якої сина вкрали, опиняється в фокусі і в зоні уваги читача. Це книжка про Росію, попри згадки про Україну в анотації, — скажу я знову і знову. Та свою інформаційну повістку щодо російсько-української війни вона виконує. 

Читайте також: «Спогади матрьошки» Саші Колбі — те, що ніхто не збирався згадувати