Таїсія Наконечна: На шалений інтерес до всього українського непросто адекватно відповідати

Таїсія Наконечна – письменниця, волонтерка і видавчиня, що останні шість років мешкає у бельгійському місті Ґент. Минулого року вона заснувала видавництво «Парасоля» і тепер сама видає українських авторів. У жовтні 2022 Таїсія презентувала збірку оповідань «Побачити Париж» про життя наших емігрантів. Читомо поговорило з авторкою про впливовість української діаспори, російський балет у Бельгії і голод бельгійців на українську культуру.

– 24-го лютого, безумовно змінилося життя кожного, хто має стосунок до України. Йдеться про колективний досвід, що водночас є абсолютно індивідуальним. Як ви зустріли цей день, чи були готові до вторгнення такого масштабу?

– До такого бути готовою психологічно неможливо, навіть якщо дивишся вперед і намагаєшся передбачати майбутні події. Це як смерть близького: усвідомлюючи людську скінченність, все ж переживаєш шок, коли це стається. 

Того дня чоловік розбудив мене зі словами: «В мене для тебе дві новини. Перша – час вставати й збирати дитину до школи, а друга – почалася війна». Я відповіла, що жарт геть не смішний. Та виявилося, що то не жарт. Так я вперше почула про бомбардування українських міст. Далі були емоції, прокляття і сльози. Донька запитала, чому мама плаче, і я спробувала пояснити, як уміла. Діти мають право на своєму рівні знати, що відбувається. 

Я розуміла, що буде далі: доведеться відкласти все, що плекала роками, і включитися в роботу іншого типу. Того ж дня ми поїхали на демонстрацію під посольством росії в Брюсселі, наступного – підіймали прапор миру на щоглі біля мерії Ґента разом з мером та іншими представниками міської влади. А вже в понеділок запустили кризовий штаб у Ґенті і почали збирати гуманітарну допомогу. 

– Наскільки дієвим є вплив на бельгійську владу з боку української діаспори?

– Насправді багато чого залежить від особистих зв’язків. З тобою охочіше рахуються, якщо бодай щось про тебе знають. Крім дуже помітних з України «вишиванкових» заходів, діаспора робить багато непомітної і неоплачуваної дипломатичної й волонтерської роботи. Окремі українці, що живуть тут довгий час, належать до політичних партій, мають контакти з євродепутатами та місцевим політичним істеблішментом. 

Бельгія невелика, і це багато чого спрощує. Наприклад, представники українських організацій від самого початку були включені до координаційної ради з українського питання при Міністерстві міграції, що була створена в перші дні після вторгнення. Оскільки у країні панує розвинена демократія, влада дослухається до ініціатив і прохань цільової аудиторії, зокрема щодо українських біженців.

Коли було ухвалено загальноєвропейське рішення про захист українців, ми створили Український комітет біженців, до якого увійшли чотири великі організації: засноване ще повоєнними мігрантами Товариство українців Бельгії, Об’єднання українок Бельгії, Пласт і українська греко-католицька церква. Представники Комітету комунікували уряду проблеми українських біженців, аби влада могла оперативно на них реагувати. Паралельно з цим волонтери у різних містах, збирали гуманітарну допомогу та активно фандрейзили – йдеться, ймовірно, про мільйони євро від розмаїтих українських організацій та ініціатив у Бельгії. 

– Наскільки самі бельгійці, не діаспоряни, включаються в ці ініціативи? Чи йдеться радше про відстороненість і нерозуміння українського контексту?

– Трапляються обидва варіанти. Деякі бельгійці моментально включилися у волонтерство. Так один містянин надав нам свій склад для зберігання гуманітарної допомоги, і ми ним досі часом користуємося. Коли я запитала в нього, що його мотивує так чинити, він відповів, що це наша спільна війна. Багато фламандців, як приватних осіб, так і з різних підприємств, приносили готівку або перераховували фондам значні кошти. Але разом із тим є прошарок громадян, що до кінця не розуміють, що таке Росія, не можуть уявити, як можливі злочини такого масштабу, як в Бучі чи Ізюмі. Це навіть не наївність, а мислення іншими категоріями.

Для європейців описані події звучать дико, майже нереально. Та методичне пояснення без надмірної емоційності дає результат, зокрема коли йдеться про кенселінґ російської культури. Європейська ментальна віддаленість від російської та відсутність контактів із будь-чим російським, якщо не рахувати балету та опери, породжує саме таке ставлення.

Звісно, не можна забувати й про те, що Росія вкладає величезні гроші у промоцію своїх інтересів за кордоном, зокрема й, як вони це називають, «культурну експансію».

– Наскільки російський культурний вплив потужний у Бельгії? Бо ми всі знаємо про русофільство Німеччини та Франції, а от про Бельгію у цьому контексті згадують рідше.

– Тут активно діють три або чотири дипломатичні установи. Росіяни також неофіційно підтримують крайніх лівих і крайніх правих – і там, і там є російський капітал, що доводять журналістські розслідування. На рівні культури їхній вплив теж потужний. Зацікавлені в культурі бельгійці часто піднесено ідеалістичні, тож ідея культури поза політикою тут популярна. Наприклад, цього року бельгійський Королівський театр присвятив сезон російській програмі – і це або тупість, або свідома робота на ворога.

Показовий і приклад ґентської міської бібліотеки, куди я ходжу від березня, намагаючись запропонувати їм українські книжки, зокрема дитячі. Це дуже актуально для переміщених українських матерів із дітьми, бо наша бібліотека – зручний простір для дозвілля. Не йдеться про витрати: я готова їх сама купити й привезти, потрібна лише юридична згода. Та представники бібліотеки відповіли, що в українських перекладах нема потреби, бо вони вже мають «понад дві сотні книжок російською». Нещодавно я знову побувала там і помітила, що обличчям стоїть книжка російських перекладів дитячої поезії – класична така, з ведмедем та балалайкою. Довелося просити змінити експозицію. Іншого разу у дорослому відділі я знайшла Пушкіна, так само обличчям, і вже сама тихо його засунула якомога далі. 

– Чи змінилося сприйняття України після повномасштабного вторгнення, насамперед серед звичайних громадян?

– Гадаю, так, особливо серед звичайних громадян. Пам’ятаю, як у перші дні ґентська мерія організувала акцію солідарності, запросивши представницю України та російського науковця – це було неприємно. Перші тижні всі були певні, що ми швидко програємо. Тож коли в розмові з представниками міської влади я казала, що все має закінчитись капітуляцією і денацифікацією Росії, на мене дивилися як на хвору – мовляв, в бідної жінки поїхав дах на тлі печальних подій. Нас підтримували як жертв, базовою емоцією була жалість. Та минуло кілька місяців, і всі офігіли – іншого слова не підібрати.

Бельгійці досі до кінця не розуміють, в чому ж наша суперсила. Часто від різних людей я чую щире зізнання: ми напевне, здалися б одразу, а ви б’єтеся – що з вами не так? з чого ви зроблені? Це збурює цікавість до України, яку раніше здебільшого ігнорували. Зараз на шалений інтерес до всього українського непросто адекватно відповідати. Всі втомлюються, волонтерячи для фронту й біженців, однак маємо дбати і про імідж, вдовольняти європейський голод на все українське. Інтерес до нашої культури також зростає, тож мусимо пояснювати, що раніше ми були колонізовані, а тепер вириваємося з-під імперського гніту. До речі, наратив про імперію та колонію бельгійців витвережує. Фраза «ви колоніальна країна, вам нас як колонізованих важко зрозуміти» діє просто-таки магічно. Аналогії про імперію та колонії працюють – це їхній дискурс, їхня мова і зрозуміле їм відчуття провини.

– Чи з’явився попит на українських письменників? Про когось вже знали раніше чи поки безмірна, та пуста, і дика площина?

– О так, пуста площина. Тому я хочу організувати в Ґенті Дні української літератури. Зараз ми плануємо подію на лютий, аби пов’язати із річницею повномасштабного вторгнення. Гадаю, фокус буде на поезії, оскільки її простіше оперативно перекласти. Але також хочеться запросити і когось із філософів, які висвітлять тему колонії та імперії в рамках панельної дискусії. Зараз ми в Ґенті працюємо над реєстрацією громадської організації, яка, сподіваюся, стане майданчиком, завдяки якому ми експортуватимемо українську культуру до Бельгії. Від початку жовтня у Ґентському університеті працює платформа, що займатиметься українським питанням. Я мрію, щоб в університеті Ґента також відкрилася україністика. Наразі філологічний факультет фокусується на російській, польській славістиці і балканських студіях.

– У вас вийшло вже дві поетичних збірки і дві книжки короткої прози, остання – «Побачити Париж». Чому ви вирішили відійти від лірики і почати писати оповідання? Поезія виявилася безсилою у часи потрясінь?

– Власне, я не відійшла від поетичної форми, радше довго не могла підступитися до прози. «Життя під парасолею», хай і прозова книжка, на рівні змісту лишається перехідною формою, ліричними замальовками. Ці історії були написані у проміжку між 2006 і 2009 роками. Мені завжди було простіше працювати із поезією, я радше відчувала себе медіаторкою, що записує майже готові рядки, ніж творчинею – а от з прозою так просто не буває. 

Моя літературна історія була довгою і непростою. Вперше офіційно я стартувала у 2003-му як лауреатка конкурсу ім. Вадима Коваля і авторка збірки поезій «Безріччя 2.0».

Тоді в Чернівцях діяло активне літературне середовище, що сформувалося, зокрема, навколо організаторів, переможців та учасників конкурсу. До нього належали, наприклад, редактор і есеїст Олександр Бойченко, поет Сергій Пантюк, поетка і літературознавиця Інґа Кейван, поет і перекладач Остап Ножак, письменниця і художниця Юлія Косівчук, один з моїх улюблених, безумовно геніальних письменників Василь Кожелянко, на жаль, уже покійний. До нас на заходи приїжджали тепер топові українські письменники, ми видавали чудові антології й альманахи. Життя було насиченим, і я навіть уявити себе не могла поза літературою. Та після Помаранчевої революції поступово відійшло у громадсько-політичну діяльність, далі викладала на кафедрі комунікативної лінгвістики та перекладу. І в якийсь момент узагалі перестала асоціювати себе з літературою.

Після Майдану і початку російської агресії у 2014-му, особливо після перших смертей друзів на фронті, я багато чого переоцінила. За три роки наважилась увійти в літературну річку вдруге – зі збіркою «Солов’ї з Шаоліня». 2018-го з’явилися «Безріччя 2.0» і «Життя під парасолею», що стали своєрідним підсумком багаторічного мовчання і писання у шухляду.

Суттєво змістило мою оптику народження доньки. Коли з’являються діти, по-іншому відчуваєш плин часу. У 2019-му, після народження дитини, почалась моя прозова історія – з оповідання «Побачити Париж», яке й стало початком однойменної збірки.

А щодо поезії, то вона не просто не безсила, а, як на мене, має зараз найбільше шансів достукатися до людей. Читання прози вимагає концентрації, на яку зараз часто бракує ресурсу, а поезію сприймати простіше, принаймні мені. Кого я назвала б серед тих, чиї вірші про війну читаю нині? Насамперед це Катерина Калитко – слухаючи її, щоразу плачу. А ще Галина Крук, Вікторія Амеліна, Ія Ківа, Юлія Мусаковська, Люба Якимчук.

– Ви перерахували сильні жіночі голоси. Вам ближчі поетки, бо йдеться про спільний жіночий досвід, зокрема в контексті війни?

– Не знаю, але чомусь мені не траплялося чоловічих меседжів, які були б мені такі близькі. Раніше я й не замислювалася, що справді читаю саме жінок. 

– Перша чернетка «Побачити Париж» з’явилася ще 2019 року. Ви переписували тексти, коли почалося повномасштабне вторгнення? Як змінилася ваша оптика в контексті цієї книжки?

– До початку війни мені здавалося, що я ці тексти переросла, але мій літературний ментор Ростислав Семків переконав, що їх таки варто видавати. На етапі підготовки рукопису до друку почалося повномасштабне вторгнення. Кілька перших місяців здавалося, що література взагалі не має сенсу, мовляв, які книжки після кінця світу. Та все ж світ не закінчився, радше відбулося його переформатування. Тож я вирішила повернутися до рукопису. Оповідання не переписувала, та додала один текст – «Місто з морем». Зрозуміла, що саме він має стати крапкою в цій збірці. 

– Історії, що їх ви описуєте, реальні? І як ви вирішили для себе питання прототипів, чи питали дозволу використовувати їхні історії в книжці?

– Більшість подій реальні, а от герої вигадані – всі, крім одного. І з цим героєм я домовилася. Решта історій проростають з різного досвіду: почуті, підслухані, змальовані, а потім скомпоновані в одне. Можна сказати, що це вигаданий світ на основі реальних подій. Я частіше змальовую колективний досвід, ніж індивідуальний.

– Є серед історій ваша?

– Повністю моєї немає, але найближча мені біографічно – «Чао, донечко». З 2002-го мама працює в Італії, тож сюжет про соціальне сирітство – коли батьки залишають дитину заради роботи за кордоном і майже її не бачать – частково мій, але більшою мірою все ж друзів, знайомих. Врешті-решт, я була майже доросла, коли мама поїхала. В оповіданні описано стосунки батьків із дорослими дітьми, які зростали фактично самі. 

– Ваша мама вже читала цю історію?

– Ще ні. 

– Хвилюєтеся, як відреагує?

– Радше ні, але мені цікаво. Втім, маминих реакцій я давно не боюся.

– «Боляче писати. Ще болючіше тримати вірші в собі», – пишете ви у збірці «Солов’ї з Шаоліня». Як визначаєте, що писати таки варто? Чи завжди впевнені у цьому виборі?

– Писати однозначно варто – все, що хоче написатися. Однак потім важливо фільтрувати і частину лишати в чернетках. Слід писати лише про важливе персонально для тебе, а не гнатися за трендами. І якщо це зрезонує іншим людям – чудово, хоч я прекрасно усвідомлюю, що зрезонує не всім. Творчість, яку стримуєш, руйнує зсередини. Чому боляче не писати? Бо невиписані думки руйнують. В першу чергу я пишу для себе, та, гадаю, більшість письменників так.

– Стежите за відгуками блогерами, оцінками на Goodreads, рецензіями критиків? Наскільки вони можуть вплинути на ваші тексти?

– Так, звісно, стежу. Я продукт радянської системи освіти і маю виражений комплекс відмінниці помножений на комплекс самозванки. На конструктивну критику не ображаюсь, а от неконструктивна часом зачіпає. На щастя, з кожним роком ставлюся до цього трохи простіше. Основне, що я зрозуміла про критику, – варто робити запит на оцінку професійних читачів, чию думку цінуєш, бо в них є досвід і відповідні знання. Таку конструктивну критику я враховую у наступних текстах. Критика як ліки.

– Ви переклали збірку поезій бельгійського автора Алена Ванклостера «Прісний сир із полином» (2021), присвячену Чорнобильській трагедії. Наскільки вам важко транслювати чужий голос? І чи вдається притлумити авторський стиль, аби вповні передати чужий?

– Мені дуже подобається перекладати поезію і шукати ключ, аби автор звучав не схоже на мене. Запит Ванклостера полягав у тому, аби його поезія зазвучала українською і українці її прийняли. Здається, все вдалося. Ален знається на українській поетичній традиції, тож йому було важливо лишатися у тренді саме нашої літератури. Наприклад, якщо в оригіналі більшість віршів неримовані, то в перекладі вони набули рими, адже це більш характерно для нашої лірики сьогодні – таким було бажання автора.

– Чия була ініціатива, аби з’явився переклад?

– Алена. Він дуже переймався Чорнобилем, зустрічався з українськими чорнобильцями, спілкувався з поеткою Любов’ю Сиротою, переселенкою з Прип’яті, навіть їздив до неї в Іванків. Свідчення очевидців Ален трансформував у збірку, яку сам і проілюстрував. До речі, саме ілюстрації з алюзіями на полотна Брейгеля мене спочатку зацікавили. 

– У березні 2021 року ви заснували видавництво «Парасоля». Що спонукало до такого кроку? Яку нішу хотіли заповнити?

– Наклалося багато чинників. Я давно мріяла заснувати видавництво, «коли виросту». Нарешті усвідомила, що час настав.

Тоді ми якраз почали співпрацювати з літературною агенцією OVO, і через них я познайомилася з Юлією Мироненко, що пише під псевдонімом Інгурен Гутен. Саме її роман «Ми помираємо лише раз» мав вийти як перша книжка «Парасолі». Однак так сталося, що першою стала збірка «Альгометрія» Ірини Вікирчак. На Арсеналі спільно з дівчатами з театру-студії «11» ми презентували її через театрально-поетичне дійство, яке сподіваємося колись показати ширшому колу глядачів.

– Як ви відбираєте рукописи? Читаєте все, що приходить на видавничу пошту? Чи більше збираєте по друзях?

– Спочатку читала все, що приходило на пошту. Пізніше – лише ті рукописи, які були оформлені так, що хотілося прочитати. Наприклад, листи без тексту з прикріпленим файлом пропускала. Рукописи російською мовою ніколи не брала. 

Від початку ми сформулювали кредо, що «Парасоля» – видавництво «дружнє до авторів». Почати вирішили з того, аби принаймні відповідати усім, навіть якщо йдеться про відмову. Більшість наших письменників – або початківці, або взагалі дебютанти. Вони дуже чутливо ставляться до взаємодії з видавцями. Ми хотіли створити видавництво, де авторів принаймні не ігноруватимуть.

Зараз ми на етапі пошуку стратегії. Через вторгнення видавничий план довелося перекроїти: велика частина книжок не вийшли, тоді як інші, раніше незаплановані, з’явилися. Діємо на межі можливостей, адже команда у нас невелика. Міркуємо над варіантом, чи не працювати із закритим списком авторів. Бо далі слід або розширюватися і залучати інвестиції, або перебудовувати «Парасолю» як камерний проєкт, видавати тільки найцікавіше і точково просувати авторів і їхні книжки. Третій шлях геть песимістичний – банкрутство. Після вторгнення, на жаль, продажі впали, тож нам непросто.

– Наскільки складно потрапити у пул авторів «Парасолі»?

– Минулого року нам довелося розірвати контракт з автором, чию книжку ми вже оголосили, оскільки співпраця і спілкування не склалися. Пізніше виявилося, що він ще й видавався у російському видавництві у 2016-му. Тож тепер я дуже уважно гуглю і продивляюся соцмережі потенційних письменників. Автор має поділяти наші цінності: нетолерантність до «русского міра» і повагу до прав людини. Також я завжди розмовляю з авторами, перед тим як брати їхні тексти у роботу. Ми працюємо не з рукописами, а з людьми. Також нам надходить чимало прекрасних текстів, яких ми не зможемо видати – наприклад, жанр не пасує або видання буде для нас задорогим. 

– З якими жанрами працюєте найчастіше?

– Зараз із дитячою та підлітковою літературою, хоча й не позиціюємо себе як дитяче видавництво. Хочеться не зупинятися з поезією, хай це і не зовсім рентабельно. Згідно з одним нашим опитуванням, поезію готові купувати удесятеро менше читачів, ніж прозу.

– Розкажіть, якщо можна, про ваші бестселери і про які продажі йдеться.

– У нас не було більш як тисячних тиражів, ми радше камерне видавництво. З дорослої лінійки продали кількасот примірників «Ми помираємо лише раз» Інгурен Гутен, що я вважаю успіхом, адже авторка тільки починає свій літературний шлях і роман ми мало піарили, зокрема через воєнні дії. Та найкраще йдуть дитячі книжки. Кількасот примірників «Лілеї і зоряного театру» Анни Ковальової, книжка вийшла вже після вторгнення. Також кількасот примірників книжки-картинки «Оле і Уле. Невраховане диво» Інгурен Гутен – видання добре продається на ярмарках та виставках. Ми плануємо серію історій про «Оле і Уле», вже готуємо до друку наступну. На жаль, за півтора року роботи траплялися й прикрі інциденти. Наприклад, ми виявили, що «Оле і Уле»  нелегально продавали ще й в «Ашані», ймовірно, це додрук від типографії. Як мені розповідали, не перший такий випадок і з «Ашаном», і з типографією. Вже кілька місяців з цим розбираємося. 

– Рукописів на видавничій пошті побільшало після початку повномасштабного вторгнення?

– Так. Але, можливо, ми просто стали видимішими за цей час. Побували на книжковому ярмарку у Варшаві, фестивалі у Празі, почали подавати новинки до Читомо, Тиктора, Тексті, у добірки УІКу. Інтерес до видавництва зростає, тож сподіваємося на краще. 

Читайте також: Книжкова Варшава-2022: натовпи молоді, мрії Норвегії і дякую від України