TRANSLATORIUM — чому після мовчання шукаємо слова

TRANSLATORIUM — єдиний літературно-перекладацький фестиваль в Україні. Після дворічної паузи він відновлює свою фестивальну діяльність і попри перенесення через фінансові труднощі все ж відбудеться з 27 по 28 жовтня. Ми поспілкувалися з директоркою TRANSLATORIUM Танею Родіоновою про те, чим жив фестиваль ці два роки, які проєкти й резиденції реалізовував натомість і як змінюється переклад у війні.

— Востаннє фестиваль TRANSLATORIUM проводився у 21-му році. Чому його не проводили у 22-му році? Це було свідоме чи вимушене рішення?  

— Ми почали думати про скасування фестивалю на стратегічній сесії команди ще в грудні 21-го. Команда відчувала виснаження, тож варто було взяти паузу від фестивальної реальності. Після початку повномасштабного вторгнення стало очевидно, що у 22-му році ми не робитимемо фестиваль. 

— Тобто в цьогорічній темі фестивалю — «Через мовчання до розмови» — закладена ця потреба в мовчанні? 

— Наша команда багато їздила у відрядження за кордон протягом 22-го року. Там ми часто стикалися з неможливістю пояснити досвід України іноземцям. Від цього розмова не рухається або ти свідомо вибираєш мовчання. 

І ми зрозуміли, що попри те що ми стільки розповідаємо про Україну, у нас накопичилося багато внутрішнього мовчання. Це не про порожнечу, а про те мовчання, яке містить багато досвідів і внутрішнього діалогу, який ніби не знаходить свого співрозмовника. Усе це — невід’ємна частина нас і цієї розмови, яка має статися і врешті починає ставатися. 

Протягом усіх років фестивалю ми обирали різні теми, щоб говорити про те, що переклад — це не лише про роботу з різними мовами, а й про сприйняття світу і його явищ. Зараз нам великою мірою ідеться про переклад України для світу. 

— Чим була корисною для фестивалю ця пауза?

— Наша організація створювала різні проєкти й до 22-го року, але сприймала їх виключно як щось додаткове до фестивалю. Наприклад, у 19-му році ми організували тижневу резиденцію в Хмельницькому. На стратегічній сесії в 21-му році ми вирішили, що хочемо бути громадською організацією зі стабільною діяльністю, а не просто жити «від фестивалю до фестивалю». Тобто реалізовувати й інші мистецькі проєкти, щоб розвивати переклад як фах і підтримувати перекладацьку спільноту. 

Читайте також: Сім днів колективного перекладу: враження від Translatorium з перших вуст 

У 22-му році ми зробили перекладацьку резиденцію в Карпатах, організували невелику українську програму на Берлінському фестивалі translationale berlin, їздили на професійну програму на Швейцарський фестиваль Babel і робили заходи в різних українських містах, в яких опинились члени нашої команди після початку вторгнення. 

— Які виклики в перекладацькому середовищі підсвічує війна? Як вона змінює професію? Як знаходити баланс між потребою перекладати для війни і продовжувати робити свою роботу, якщо вона пов’язана, наприклад, з художнім перекладом?

— Найперше — це зростання волонтерського перекладу. Багато людей почали  перекладати новини англійською. Медіа тоді видавали по 30 новин на день, а перекладачі працювали нон-стоп, і це виснажувало. Крім того, були запити на переклад ліків, інструкції для зброї тощо. Важко було фізично поєднувати це з комерційним перекладом. 

Я як перекладачка стикнулась із тим, що довго не розуміла, для чого перекладати художню літературу чи й інші тексти, не пов’язані з війною. Фактично змогла відновити це в березні 23-го, коли сама стала учасницею перекладацької резиденції у Варшаві.

Частина перекладачів перекваліфікувалася на фіксерів. У багатьох почала розосереджуватись увага, а переклад художньої літератури потребує глибокого занурення. Звісно, до викликів додається і різний досвід особистих історій у війні: виїзд за кордон, служба на фронті тощо. 

Знаходити баланс важко. Думаю, тут у кожного і кожної свій підхід. Мені стало легше, коли я зрозуміла, що якісь речі мені вдаються все ж краще, я можу їх робити професійніше, ніж інші люди, і кожен має просто по максимуму робити в своїй галузі, допоки є така змога.

— Якою була TRANSLATORIUM residency у 22-му році? Чому це тоді було актуальніше, ніж фестиваль?

— На початку повномасштабного вторгнення багатьом культурним діячам було важко зрозуміти, для чого всі наші навички. Найперше ми хотіли зробити прихисток для перекладацької спільноти у Франківську, бо там була частина нашої команди й відносна безпека. 

Але поки намагалися знайти на це партнерів і гроші, ця першочергова потреба була закрита й ми зрозуміли, що тепер людям потрібна підтримка, місце для роботи й того, щоб відволіктися. Тому в кінці серпня — на початку вересня ми на два тижні відкрили резиденцію в Карпатах. Десять учасників і учасниць спільно проживали й працювали над своїми проєктами, але крім цього, мали й багато розмов, психологічні сесії, йогу, прогулянки горами. 

Читайте також: Два тижні серед гір: як відбувалась перекладацька резиденція TRANSLATORIUM у Карпатах

— Цього року TRANSLATORIUM вперше організовував поетичну резиденцію — BAZHAN residency. Чому вона з’явилася саме зараз? 

— Коли я дізналася, що Микола Бажан народився і прожив перші шість років у Кам’янці-Подільському, вирішила, що про цю локальну історію треба розповідати більше й популяризувати її. Адже насправді ані в Хмельницькому, ані в Кам’янці літературне життя не є активним. А Кам’янець — ідеальне місто для резиденцій. Старе місто — це інший світ, дуже спокійне середовище. 

Ми почали думати про цю ідею до вторгнення, але партнерство знайшли завдяки минулорічним закордонним поїздкам — це Міжнародна поетична мережа Versopolis, що дуже хотіла підтримати Україну через підтримку саме поетичної спільноти. 

BAZHAN residency — це резиденція не тільки для поетів і поеток, а і для перекладачів і перекладачок поезії. Ми поєднали це, адже й Микола Бажан теж був і поетом, і перекладачем. 

У Кам’янці-Подільському досі стоїть будинок, у якому він жив, і пам’ятна дошка, на встановленні якої був присутній Драч і вся компанія тодішніх літераторів. З кожним новим резидентом/кою ми приходили в двір будинку, розповідали історії про сім’ю Бажана, а часом навіть говорили про нього з місцевими жителями. 

На відміну від попередньої колективної, це індивідуальна резиденція, у якій людина сама живе в квартирі, тому має свій простір, зосередження і атмосферу, в якій можна подумати і про поезію. Нам було важливо зробити резиденцію в Україні, щоб цим могли скористатися і чоловіки, які мають менші можливості для виїзду на закордонні резиденції, і ті митці, яким некомфортно виїжджати за межі країни зараз. Водночас у пріоритеті були учасники з загрожених територій, тому серед них були люди з Бучі, Києва, Дніпра тощо.

— Які проєкти реалізовували учасники BAZHAN residency?

— Ми давали учасникам повну свободу. Це міг бути не обов’язково переклад чи написання книжки, а й, скажімо, поетичний перформанс. Кілька людей перекладали, кілька писали власні тексти, а хтось структурував і укладав свою збірку з уже наявних творів. Наприклад, наш останній резидент Олег Коцарев, крім написання своїх текстів, працював над перекладами Мілоша, який зараз особливо актуальний, адже писав у воєнний і міжвоєнний час. А Анна Ютченко навіть створила відеопоетичну роботу на текст Бажана, яку ми невдовзі опублікуємо на своєму Youtube-каналі.

З кожним із резидентів ми робили якісь події. Наприклад, музично-поетичний проєкт «Подільські хайку» з Максом Лижовим, який пише хайку українською, та Яною Шпачинською, музиканткою з гурту Zapaska. Яна виконувала написану нею ambient-музику, під яку Макс читав вірші, а все це супроводжувалось відеорядом.

Також організовували виставку візуальної поезії іншого учасника — Лесика Панасюка. Це була нагода показати аудиторії, яка не дуже готова сприймати поезію не в класичному варіанті, що існує і така «плакатна» форма поезії. 

Резиденція тривала з червня по вересень. За цей час її учасниками на 2 тижні стало 8 людей. Зараз ми думаємо, як зробити резиденцію сталою, щоб продовжити її в наступному році і надати змогу учасникам приїжджати на місяць. 

— Чим є поезія у війні? Як вона може бути помічною зараз?

— З кожним із учасників ми знімали короткі інтерв’ю, що виходять у відеосерії «Поезія під час війни». Уже вийшли відео з Сергієм Прилуцьким і Лесиком Панасюком. У них вони розмірковують, чим для них є поезія зараз. 

У перші дні війни я намагалася писати щоденник, але прозова форма виглядала мені неповною і смішною, бо була лише констатацією фактів, але не передавала того, що я переживаю зараз.

Тому я почала писати вірші, хоча до того довгий час не писала. Я датувала їх, і тепер у мене є невеличкий щоденник з низки віршів, який я читаю і точніше все згадую.

Тому для мене поезія є фіксацією пережиття. Водночас і читання поезії — це віднаходження спільного досвіду, який не прочитується через новини чи історичні факти.

— А якою є потреба перекладацького фестивалю зараз? 

Людям не вистачає спільного культурного досвіду, поїздок і комунікації. Більшість наших друзів, учасників і партнерів постійно нас підтримують в організації фестивалю — і цим підтверджують цю потребу. 

Взагалі ми відчули її і в 22-му році після резиденції в Карпатах. Її учасники постійно потребували якоїсь спільної дії: проводили поетичні читання, пропонували інші активності. Ми думали, що тоді людям більше потрібен був спокій, а вони дуже потребували одне одного. І хтось жартував, що ми просто зробили фестиваль на два тижні. 

Я думаю, у перший рік війни ми вчилися адаптуватися до сьогоднішніх об’єктивно страшних реалій. Це й зараз так, але ми вже готові й розуміємо, що треба робити. Ми вже звикли до повітряних тривог і розуміння того, що все може піти не за планом, а якісь події — не відбутися. Але нам важливо показати адаптацію і фестивальної культури.

— Що зараз найскладніше в організації фестивалю, як ви долаєте ці виклики? 

— Для нас завжди найскладнішим питанням були фінанси, бо ми — нішевий фестиваль і не можемо показати захмарні цифри для донорів. Але цього року фінансування міжнародних грантів загалом скоротилось. Ми подавались і на нові міжнародні конкурси, але отримували відмови без пояснень. Ймовірно, зараз пріоритет надається соціальним проєктам. Тому ми до останнього не знали, як все буде відбуватись, і перенесли фестиваль з кінця вересня на кінець жовтня.

Читайте також: Літературно-перекладацький фестиваль TRANSLATORIUM потребує фінансової підтримки 

Зрештою нас підтримав Міжнародний фонд Відродження, з яким ми працюємо давно, але з меншим бюджетом, ніж раніше. На міському рівні видатки на культуру теж урізаються, і місто не може сильно вкластись у фестиваль. 

Є проблеми і в командній роботі, адже члени команди не лише в різних містах, а й в різних країнах. Наприклад, зараз наша співзасновниця Вероніка Ядуха за кордоном. Вона менше долучається до організації фестивалю, а ми перерозподіляємо обов’язки. 

Звісно, впливають і психологічні проблеми, пов’язані з проживанням війни. 

— Як зміниться проведення фестивалю цього року? Чи будуть якісь нові формати подій?

— Схрещую пальці, щоб нам пощастило, як Тижню критики (Міжнародний кінофестиваль, що проходив у Києві 12–18 жовтня, — ред.) — не було повітряної тривоги. Власне, велика зміна — це те, що ми маємо постійно думати про безпеку. У місті немає локації, яка одночасно була б повністю в укритті і комфортною для проведення подій. Але поруч з нашими локаціями є укриття, й ми окремо будемо повідомляти про їхнє розташування, щоб відвідувачі знали, куди йти. Якщо будуть ракетні обстріли, то якісь події доведеться скасовувати.

Ми скоротили кількість днів і подій. Раніше у нас було три дні, а цього року буде два, а подій — 15. І ми залишаємо неділю як запасний день — можливо, для тих скасованих подій, які не зможемо провести через форс-мажор.

— А що планується у самому фестивалі, якою буде програма й акценти? 

— Цьогорічна тема — «Через мовчання до розмови». Зрозуміло, що на всіх подіях через різні призми й фокуси будемо говорити про війну. Багато подій буде у форматі розмови, адже ми потребуємо спільного проговорення цього нашого невисловленого внутрішнього діалогу. 

Будуть і мистецькі проєкти, наприклад, виставка візуальної поезії Лесика Панасюка і Дарини Гладун. Або ж створений спеціально до фестивалю — хореографічний перформанс за книжкою Остапа Сливинського «Словник війни», де танець — це спосіб перекласти текст більш універсальною мовою. Музику цього року буде представляти проєкт «ТУЧА» і місцеві діджеї. 

Читайте також: Оголосили програму перекладацького фестивалю TRANSLATORIUM 

— Які в тебе як в організаторки очікування від цієї «розмови» на фестивалі?

— Дуже хочеться стати майданчиком для порозуміння і можливості висловитись, дати поштовх подумати, що нам робити далі, як говорити про досвід і з чим вийти після війни.

Також ми будемо говорити про переклад складної літератури, яка розповідає про війну. Йтись може і про іншу війну, однак література допомагає зрозуміти, що відбувається або зжитися з цим досвідом, щоб не почуватись самотніми в ньому.

Окремо хочеться говорити про безпосередню роботу перекладачів, які завжди дуже глибоко проживають текст. Перекладати складні тексти зараз — це дивний парадокс. Коли перекладаєш, наприклад, вірші про війну, то пропускаєш їх крізь себе, і це часом фізично боляче. Але водночас це дарує заспокоєння і втішення від того, що це потрібно й актуально. 

Читайте також: Переклад, що вийшов у міський простір. Яким був Translatorium 2021  

Чільне фото: Христина Кулаковська.

Фото в статті: Тобіас Бом, Надія Куриляк, Юлія Дідоха, Олександр Маканик, Дарина Дейнеко-Казьмірук. 

Ця публікація є частиною проєкту “Chytomo spotlights:Ukrainian culture on and after frontline”. Фінансування здійснюється зі Стабілізаційного фонду культури та освіти 2023 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut. goethe.de