Ветеранка і письменниця Ірина Бобик: Творчість витягує зайві емоції і дає полегшення

Ірина Бобик — письменниця, бойова медикиня, ветеранка російсько-української війни. Вона стала на захист України задовго до початку повномасштабного вторгнення: у 2017-му долучилася до волонтерської медичної організації, а у 2019 підписала контракт із ЗСУ. У 2022 році брала участь у боях за Київ.

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми з Іриною поговорили про її крайню збірку «Д’воїна», досвід, що вплинув на її творчість та виклики адаптації до життя в тилу.

Ця стаття створена за підтримки Інституту гуманітарних наук Відня (IWM).

— Ірино, в анотації до вашої книжки «Д’воїна», ви пишете про те, що тексти — це для вас найбільш екологічний спосіб проживати радощі і смутки. Тобто можна сказати, що творчість — це для вас своєрідна терапія, саморефлексія?

— Це справді так. Я люблю повторювати, що творчість витягує з тебе всі зайві емоції і дає полегшення. Як людина емоційна я б не витягла без цього у важкі моменти. Гинуть побратими — ти про це пишеш. Відчуваєш страх чи розпач — пишеш про це. Когось поранено — пишеш. Сумно — пишеш. Вдалося те, що ви робили, і переповнює радість — пишеш. І знову стаєш спокійною і врівноваженою.

Найбільше текстів мені знадобилося, щоб пережити смерть батька — він дуже швидко згорів від раку легенів у той час, коли я була спершу на позиціях, потім — на навчанні. Це було важким ударом, і я не дуже уявляю, як би я впоралась не пишучи. П’ять отаких «батькових» текстів ввійшли до «Д’воїни».

Я трохи егоїстична у своїй творчості і в момент письма думаю про себе більше, ніж про свою аудиторію. Про читачів і читачок я починаю думати в момент укладання збірки: стараюся, щоб вірші та оповідки ніби «перетікали» одне в одне тематично, стилістично, настроєво; і щоб обов’язково залишити щось веселе насамкінець. Я б не хотіла засмучувати аудиторію, краще підбадьорювати і надихати. Дуже ціную, що мої читачки та читачі це відчувають. 

Але, звісно, є моменти, коли ти не надто рефлексуєш, а розповідаєш історію, тому що вона дотепна або зворушлива: наприклад, новели «Солдат Андрій» або «Добродій» із «Д’воїни». 

— Щодо назви збірки — «Д’воїна». Наштовхує на думку про подвійність, і з анотації стає зрозуміло, що у книжці йдеться про цивільне і військове життя, про дівчину-воїна. Розкажіть про свій шлях до війська і вже у війську.

— Я народилася в шахтарському краї: село Острів біля міста Червоноград (тепер — Шептицький) на Львівщині. Там же здобула середню освіту, далі навчалася у ЛНУ ім. І. Франка на філологічному факультеті. Недовго працювала за спеціальністю — на четвертому курсі підробляла керівницею літературного гуртка в Малій академії наук — але освіта допомагає мені в той момент, коли «інтуїтивна» частина роботи над текстом завершується, і треба його якось довести до пуття, щоб не було встидно людям показати. Потім працювала художницею-декораторкою в майстерні пряників, і, якщо чесно, дуже любила ту роботу — іноді жаль, що людина змушена вибирати, і що моя совість так сильно гнала мене в армію.

Тому долучилася до волонтерської медичної організації ASAP RESCUE, працювала в Донецькій області. Я досі дуже вдячна всім, з ким там працювала, за підтримку, за навчання, за неоціненний досвід.

Читайте також: Поетка і військова Ліза Жарікова: Ідеальна презентація збірки має бути прижиттєвою

Я не планувала підписувати контракт, але, спілкуючись із військовими, часто чула «закінчиться мій контракт, я не продовжуватиму», «хочу звільнитися, бо то вже не війна, якесь таке все». Я усвідомлювала, що хтось має міняти цих людей на їхньому посту, бо, хоч це була позиційна війна на той час, не ок, щоб армія залишилась без людей. У 2019 році я підписала контракт із ЗСУ, служила в складі 24 бригади імені короля Данила. Військова професія — бойова медикиня. З 2021-го року до початку повномасштабного вторгнення працювала інструкторкою в навчальному центрі «Десна»; згодом брала участь в боях за Київ. До кінця 2023-го — у бойових діях у складі 1-ї окремої бригади імені Івана Богуна, однак змушена була перевестися на тилову посаду у зв’язку зі станом здоров’я, згодом, у червні 2024 року — звільнена з військової служби у зв’язку з сімейними обставинами. 

І зараз, відколи я повернулася, дуже сильно відчуваю зміни в собі. А коли укладала «Д’воїну», то відчула їх також — деякі оповідки й частина віршів написані до армії. І вони інакші — наприклад, ви можете порівняти, наскільки сентиментально написана «Іва» і наскільки різкувата, небагатослівна «Дрібнота». Армія змінює всіх. 

— «Д’воїна» має доволі незвичну форму — ви використовуєте і поезію, і прозу. Як ці тексти пов’язані між собою? Які теми з життя військових і чому ви вирішили висвітлити своєю книжкою?

— Збірку я старалась побудувати так, щоб вірш, який відображає певне почуття або емоцію, йшов до або після оповідки, в якій вже є пов’язана з ним історія. Наприклад, вірш «Дороги кусючими зміями…» та оповідання «Морозиво» об’єднані образом месника за свій дім і батьків, оповідання «Віддяка Ілоні» та вірш «Вона іде з очима, як вуглини…» — образом доброчинниці.

Щодо вибору тем, то, у випадку віршів, це теми обирали мене, бо я виписувала те, що було на душі. Щодо прози, то я відштовхувалася від цікавих чи дотепних історій, з якими стикалася, про які чула або які виникали в моїй уяві, опираючись на певні реальні моменти (наприклад, події, описані в «Баннику», вигадані, але щілина над дверима бані існувала насправді, і вже моя уява намалювала навколо неї історію). Єдиний виняток — «Ранок». Це проза без чіткої, завершеної історії, але з дуже виразним почуттям ностальгії.

— Чи можна сказати, що книжка автобіографічна? Чи багато в ній персонажів, що змальовані з реальних людей і чи впізнають вони себе у ваших текстах? Зрештою, чи хотіли б ви, щоб вони себе впізнали?

Щодо самих історій, то деякі вигадані — «Іва», «Банник», «Зустріч», деякі я почула в переказі — «Солдат Андрій», «Пекаль». Характери я списувала з реальних людей, і, надіюсь, вони себе не впізнають — я не питала в них згоди, тому розумію, що, мабуть, неетично було їх зображати. Але у своє виправдання скажу, що характери цих людей перепущені через моє сприйняття, іноді один персонаж поєднує риси кількох моїх знайомих, і це ускладнить ідентифікацію.

Щодо віршів, то більшість про мої власні почуття, але далеко не всі. Наприклад, була дотепна історія: якось ми заговорили про мою творчість із побратимом, і я кажу: «В мене дуже чорнушні вірші, про що я не пишу — виходить сум сумнющий». Він мені не повірив, і я запропонувала йому дати мені теми, а я напишу відповідні тексти. Теми з його боку були «народження дитини», «хрестини», «врожай». Я написала вірші «Я стала сьогодні воротами…», «На наших печальних хрестинах…» і «Це літо дощами мучилось…», тим і виграла спір, бо вірші справді дуже сумні. Виклала їх у себе на сторінці, і деякі колишні співслужбовці, які були на мене підписані, подумали, що я народила дитину. Мабуть, і моя вина в тім була, відтоді я акуратніша з віршами від першої особи.

— Армія — це зріз суспільства. За час війни в Україні, а особливо після повномасштабного вторгнення, ми розуміємо, що люди у війську різні. Все ж про жінок в армії говорять не так багато, ймовірно якраз через те, що їх таки кількісно менше. Чи є у вас досвід роботи з жінками військовими? На що в цьому контексті ви б хотіли звернути увагу?

— Менше. Але, на щастя, про них говорять, висвітлюють досягнення, і проблеми, з якими вони стикаються, і це дуже тішить.

Так, я працювала разом з іншими воячками, було б дивно, якби це було не так. Спершу у 24-й бригаді — пам’ятаю, коли тільки прийшла, то чула вислови про те, що «бригада стає жіночою». На той момент жінок там було приблизно 10%. Та-а-ак, суто жіноча бригада, хто б заперечував. Я прийшла в механізовану роту, стала в ній п’ятою дівчиною, і теж чула «у нас купа дівчат», зокрема і від самих дівчат. Вони сприйняли мене упереджено, і знадобилось багато часу, щоб це упередження подолати.

Згодом одна зі старших бойових медикинь взяла наді мною «шефство», і я досі їй вдячна за «шпильки», настанови та підказки. Більшість знайомих мені військовослужбовиць — дуже навіть норм давали собі раду зі своїми обов’язками. Особливо це добре проявляється, якщо командир адекватний і не має упереджень.

— Життя в тилу. Як почуваєтеся зараз? Чимало ветеранів, повертаючись з фронту, говорять про те, що помічають поділ суспільства. Чи бачите це ви?

— Я відчуваю, що відгороджуюсь від суспільства, в якому живу зараз. Частково це пов’язано з тим, що на мене навалилось багато справ, сімейних, домашніх, — усе те, що стояло «на паузі» ці чотири з половиною роки. І я цьому рада. Навіть не знаю, про що розмовляти з сусідами — надто, коли регулярно бачу повідомлення в чаті на зразок «на районі ТЦК». Розумію, що треба було б щось їм говорити, намагатись достукатись, але одразу накриває хвилею апатії. А сенс витрачати нерви, якщо вони досі не розуміють?

Або в автобусі кондуктор, молодий і здоровий хлопака, пред’являє мені: «Це не ваше посвідчення!». Тому спілкуватися хочеться тільки з близькими, друзями й з людьми, які дотичні до захисту України. Також є моя творчість, а це теж зв’язок зі світом.

— А щодо творчості інших. Чи вдавалося вам читати під час служби?  Яких авторів обираєте? І як вважаєте, чи може/має ветеранська література впливати на суспільство?

— Складно сказати. Іноді є відчуття, що ветеранів читають лише «люди з бульбашки», тобто ті, кому й так не байдуже. А кому байдуже, ті й до рук не візьмуть таку книжку. Хоча, надіюсь, що міркую упереджено.

До армії мені складно було читати щось через почуття провини (я так і не дочитала «Сліди на дорозі» Валерія Маркуса чи «Нотатник мобілізованого» Назара Розлуцького), під час служби хотілося читати або щось навчальне, або щось мінімально пов’язане з реальністю навколо. Тепер стараюся надолужити, читаю Олену Герасим’юк, Василя Муліка, Артура Дроня, малу прозу Федора Рудого — те, що близьке, що відгукується.

Читайте також: Письменник і військовий Юрій Матевощук: У бронежилеті завжди зі мною збірка Стуса

Під час служби я читала винятково електронні книги і тепер заново звикаю до розкоші читати щось у папері. Ну, ніхто не боронив мені купити і возити з собою паперову книжку, але не хотілося обростати речами, бо це важко, якщо часто переїжджаєш від завдання до завдання і, не маючи своєї власної машини. Тому, коли був доступ до інтернету, я затарювалася електронками, щоб мати їх завжди про запас. Художню літературу обирала таку, щоб відволікатися — улюбленими були «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, «Володар перснів» Джона Толкіна і твори Джейн Остін. Останні то взагалі топчик, складно було, мабуть, знайти щось менше пов’язане з реальністю, коли лежиш в підвалі у спальнику і намагаєшся заснути. 

— Ви були учасницею фестивалю «Земля поетів». Серед гостей були й автори, які також стали військовими, стали на захист держави. Чи можна говорити про те, що поезія українських авторів зараз переважно відображає реальність війни?

— Я собі погано уявляю, як можна жити в Україні зараз і не мати відбитку війни на своїй творчості. Війна вже не «десь там на сході якесь АТО», вона зачіпає всіх. І це треба рефлексувати, і тому про війну дійсно багато пишуть. 

— Ірино, ви працюєте над новою книжкою. Про що вона? Які теми та настрої переважатимуть цього разу? Коли чекати презентацій?

— Знову проза плюс поезія, але після цієї збірки думаю вже перейти суто на прозу. 

Зараз я саме закінчила «первісний варіант» рукопису, який ще редагуватиму. Задум цієї збірки виник у мене під час упорядкування «Д’воїни» — частину вже написаних на той час віршів я не включила в неї, бо це була суто інтимна лірика, яка зробила б «Д’воїну» аж надто строкатою тематично. Тому я задумала написати окрему збірку про кохання, про кохання на війні, але в процесі роботи тематика знову розширилась — наприклад, я втілила давній задум і написала оповідку про загиблу воячку, яка спостерігає «зверху» за всією тією двіжухою, що починається після її смерті. Або про іншу воячку, яка відчуває — небезпідставно — провину за смерть побратима і має навчитися з цим жити. Низка віршів про жіночий військовий досвід. Але й основну тему, тобто любовні стосунки між людьми, я старалась розкрити різнопланово. Є вірші про пристрасть; про спокійну, щиру симпатію; про втрату. Про зраду. 

Щодо прози, то є болючі оповідки — про військового, який важко переживає загибель посестри, в яку був закоханий; є і більш веселі — наприклад, про дуже нестандартні залицяння з боку снайпера до піхотинки, яку він зустрічає в окопі, абсолютно не очікуючи зустріти в тому окопі розумну молоду жінку. Але є нюанси — перечитавши нову збірку, я розумію, що сцени сексу в мене залишилися якось на другому плані, і це трохи дивно для збірки про кохання. Я не ставила собі це за мету. Мабуть, моя підсвідомість вирішила, що досліджувати психологію персонажів і персонажок мені значно цікавіше. Плюс моя аудиторія навряд чи потребує додаткових запевнень в тому, що секс — це класно. 

Я явно люблю говорити про свої тексти більше, ніж про себе, тому мрію про нові презентації, але не впевнена, що зможу бути на них офлайн. Та й взагалі, я розучилася планувати щось довгостроково за роки служби. То якось завжди було розкішшю.

Читайте також: Сергій Демчук: в Україні не було спокійного періоду