Ветеранка ЗСУ Аліна Сарнацька: На фронті зрозуміла, що для мене має сенс тільки любити і писати

Військовослужбовиця, яка після повернення з фронту спробувала себе в драматургії й стала однією з найвідоміших літературних дебютанток 2024 року. Перемогла в номінації «Вечірня сцена» у конкурсі сучасної драматургії «Липневий мед 2024» та здобула найвищий рейтинг в межах фестивалю «Тиждень актуальної п’єси 2024». Її «Військову маму» вже цього року можна буде побачити у Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької у Львові. Також письменниця перемогла в конкурсі воєнної літератури для військових та ветеранів «4.5.0» у категорії «Оповідання». А зовсім нещодавно у видавництві «Видавництво» вийшла книжка Аліни «Хто любов і мужність поєднав. ЛҐБТІК+ ветерани в російсько-українській війні».

Аліна Сарнацька — ветеранка Збройних сил України, бойова медикиня, волонтерка, журналістка. З 2022-го по 2023-й рік служила старшою бойовою медикинею роти вогневої підтримки 207-го ОБТрО 241-ї ОБрТро, працювала в Офісі підтримки змін Міноборони України, звільнилася з лав ЗСУ влітку 2024-го.

Сарнацька активно веде свої сторінки в соцмережах, волонтерить, розповідає про теми, актуальні для нашого суспільства і військових зокрема, та веде авторську програму на радіо.

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговорили про її п’єси «Військова мама» та «Баланс», повернення до цивільного життя та виклики в армії.

Ця стаття створена за підтримки Інституту гуманітарних наук Відня (IWM).

— Аліно, ваші перші п’єси відразу здобули успіх. Розкажіть, як ви вирішили спробувати себе в драматургії?

— Є така театрознавиця пані Ольга Мурашко. Вона читала мої дописи у твіттері та у фейсбуці, і коли «Театр ветеранів» оголосив свій перший набір, вона надіслала мені посилання («Театр ветеранів» — це спільний проєкт «ТРО Медіа» та «Театру Драматургів», що має на меті залучити ветеранів, незалежно від їхнього досвіду у творчій сфері, до театральної діяльності. — ред.). Насправді я не збиралась подаватися на драматургію, на той момент я навіть не до кінця розуміла значення цього слова. Власне, пані Ольга переконала мене податися, дуже підтримувала і вірить в мене зараз. Можна сказати, що вона моя хрещена в драматургії.

Коли я подавала заявку, то не хвилювалася, бо розуміла, що можу написати п’єсу, адже 20 років вчилася писати, і знала, що на базовому рівні зможу, але питання було лише в тому, як і навіщо це робити. Раніше я не дуже любила театр, не відвідувала його до навчання. А вже під час цього курсу відома українська акторка театру «Золоті ворота» Катерина Вишня Вишнева запросила на свою виставу учасників проєкту. Це було неймовірно, відтоді я почала більше цікавитися театром, до того ж цього вимагали під час навчання.

— Ваші п’єси «Військова мама» і «Баланс» дуже реалістичні й емоційно насичені. Ви їх писали спеціально під конкурси чи був інший задум?

— Насправді я писала п’єсу, яка мала б стати моєю випускною роботою в проєкті «Театр ветеранів», доволі технічно, щоб відповідати необхідним вимогам. І в якийсь момент, коли я читала шматок «Балансу», мені сказали, що це — оповідання, і п’єса так не пишеться. І я така: «Ну, окей, якщо так не пишеться, то я буду писати інакше». І написала тоді «Військову маму» на випускний, а з «Балансом» вирішила податися на конкурс «Липневий мед». Тим більше, що раніше я вже думала про таку можливість. У 2023-му хотіла податись на один із літературних конкурсів, у мене навіть був якийсь матеріал, але тоді під час служби мені не вистачило ні часу, ні моральних сил, я пропустила дедлайни, і мені було дуже сумно. Тож цього разу не вагалася. Взагалі у мене така позиція, що треба всі свої мрії з фронту втілити, ніби я Санта-Клаус для внутрішньої дитини. І я намагаюсь робити це зараз.

Читайте також: Ветеранка і письменниця Ірина Бобик: Творчість витягує зайві емоції і дає полегшення

Я не очікувала, що десь виграю. Чула від багатьох авторитетних для мене людей, що ветеранська література зараз нікому не потрібна. І це правда логічно, бо не властиво людині робити собі боляче спеціально. Це ще можна якось зрозуміти в західному суспільстві, де спокійне, тихе життя і людина може прагнути пережити якісь емоції, щось дізнатися. А в українському суспільстві зараз немає такої потреби — хотіти пережити негативний досвід, адже його в нас і так достатньо.

А щодо конкурсу, то я чесно думала, що, імовірно, потраплю в лонглист, бо, може, журі захоче показати свою громадянську позицію: це ж ветеранська п’єса. Тож побачити себе в довгому списку було очікувано, адже, зрештою, я вмію писати. А от коли потрапила в шортлист, а потім перемогла, то це вже було несподіванкою.

— Наскільки персонажі ваших п’єс відображають вас саму чи людей, яких ви зустрічали на службі?

— Настя — це моя подруга з 60-ї бригади 96-го батальйону Настя Крилова. Образ я взяла з неї, хоча в подіях більше йдеться про мій власний досвід. Історія про те, що в Насті є дитина — також скомпільована. Я знаю таких жінок, але не можу сказати, що ми близькі чи добре знайомі. Це люди, з якими я у твіттері спілкувалась, наприклад, Леся Литвинова, голова фонду «Свої». Вона служила в моєму батальйоні, у неї троє малих дітей. Ярина Чорногуз також одна з прототипів, хоч ми не служили разом. Тобто це такий досвід, якого в мене чи в моєї подруги нема, але я писала про це, бо вважаю, що важливо показати такі ситуації, адже їх чимало насправді.

Я спеціально писала тільки стандартні речі. У моїх текстах немає жодної дивної чи несподіваної події для тих, хто має військовий досвід. Намагалася показати абсолютну буденність й у «Військовій мамі», і в «Балансі». Там немає нічого надзвичайного. Навіть Назар з гранатою — це абсолютно звична історія. Бачите, як у п’єсі Настя на це реагує, — просто її це заїбало. Вона майже не реагує.

— У п’єсах чимало сцен з гумором. Попри всю складність деяких ситуацій, ви їх вибудовуєте так, що неможливо не засміятися. Як гумор допомагає вам? Чи це, власне, ваш спосіб переживати травматичні події?

— Є така книжка «Броньований розум» Констянтина (Valde) Ульянова. Це відомий український військовий, який займається військовою психологією, читає лекції, пише про це. Він сказав, що на війні гумор — це ніби поручні на краю прірви. І це правда. В армії, на війні, дуже багато сміються, набагато більше, ніж в цивільному житті. Тож було б дивно, якби в п’єсі було інакше.

Усі події, описані в п’єсах, вони взяті з життя, просто я їх компілюю. Наприклад, вчителька, яка дзвонить Насті і просить здати гроші. У мене є така ж людина, але це не вчителька. Тобто я взагалі не фантазую, коли пишу, бо в цьому немає потреби.

— Діалоги у ваших п’єсах дуже насичені, живі та реалістичні. Як ви працювали над ними?

— Насправді я довго вчилася писати, читала тематичну літературу, завжди мала окрему полицю книг з письма, роботи над текстами. Десь у 20 років вирішила, що недостатньо добре пишу, що це немає сенсу і практично перестала. Коли почалось повномасштабне вторгнення, з першого дня зрозуміла, що треба вести соцмережі, потім почала робити збори. А для того, щоб збирати гроші треба, щоб тексти працювали якнайкраще. І якнайкраще працюють діалоги, а їх не так легко писати. Зіграло свою роль і те, що я перейшла у твіттер, бо боялася, що мене забанять у фейсбуці. А твіттер — це 125 знаків, здається. І ці обмеження дали мені неймовірний поштовх. Це вже зараз в мене акаунт, який дозволяє писати довші тексти. Я — адепт релігії скорочення, і саме твіттер став майданчиком для практики. Мені доводилось писати ці діалоги постійно, щоб сторінка була активна. Потім я вже почала вчити SMM, маркетинг, зрозуміла, що потрібна буде стратегія. Купила собі підручник з маркетингу англійською і намагалася його читати на фронті. У мене не вийшло, звісно. Складно вчитись, коли поруч все ближче і ближче прилітає 120-та, але писати доводилось, це був паралельний процес.

Як тільки повернулася в тил, почала інтенсивно навчатися, аналізувала кожен твіт — чому це не злетіло, чому такі відгуки, що не зрозуміло, де в діалозі помилка. Я в це вкладаю багато сил і, на жаль, це не завжди працює, іноді алгоритми працюють проти мене. Але часто результати тішать. Нещодавно, наприклад, я надзвичайно, просто до сліз, пишалась, коли мій текст написаний відповідно до всіх параметрів, планувань і маркетингу, зібрав 120 тисяч гривень за день. І там немає істерики, немає ігор, немає мерчу чи колаборацій. Тобто це так і працює.

— Розкажіть, про початок своєї служби. Що для вас стало поштовхом, аби долучитися до ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення?

— Не можу собі уявити світ, у якому я в 2022-му зробила б інакше. Я пішла, бо почалась повномасштабна війна і росіяни прийшли вбити мою родину. У мене немає малих дітей, не було на той момент серйозних проблем зі здоров’ям. Мені незрозуміло, як люди, які не мали на це вагомих підстав, не долучились до війська.

Тож розумію, чому на початку повномасштабної війни так багато людей хотіли долучитися до лав Збройних Сил. У 2022-му відбулось перезавантаження довіри суспільства до влади. А зараз ця довіра просрана, її майже немає.

Щодо початку моєї служби, то коли я прийшла в військкомат, мене не взяли, бо брали дівчат тільки з освітою кухарів або медиків. Я тоді через знайому домовилась про співбесіду в 207-й батальйон, пройшла її і стала медсестрою роти в перший же день.

Було складно, у той період ніхто нікого не вчив. Ми йшли в самоволку, щоби потрапити до волонтерів на навчання для медиків. Я консультувалася в месенджері зі знайомою лікаркою, яка дуже мене підтримувала перший місяць, читала різні лікувальні протоколи: йдеться ж не тільки про бойову роботу, а про різну медичну допомогу — наприклад, збивати температуру чи тиск. Через три місяці в мій підрозділ взяли дівчинку-фельдшерку, і ми уже сформували команду так, що я змогла більше займатись іншими завданнями.

— Жінки в армії часто стикаються зі стереотипами. Ви звернули увагу на те, що, наприклад, професії кухарів та медиків традиційно сприймаються у війську як суто жіночі. У вашій п’єсі є персонаж-комбат, який висловлює доволі контроверсійні ідеї якраз на тему жінок у війську. Чи доводилося вам долати упередження у військовій службі?

— Справді, дівчатам найчастіше пропонують роботу кухарів чи медиків, зараз ще дроновода додати можна в цей перелік. Але насправді не думаю, що це дуже жіночі спеціальності, особливо кухар. Щоб готувати на 100 людей, потрібна значна фізична сила, тому що каструлі просто величезні. Це дуже важко.

Слова персонажа-комбата можна назвати прямою мовою, але вони скомпільовані з висловлювань багатьох людей.

Таке часто можна почути від багатьох старших офіцерів. Маю на увазі – звання від майора і вище, які зазвичай відповідали й певному віку.

У війську на боротьбу зі стереотипами якось не дуже є час чи нагода. Там це по-іншому, ніж у цивільному житті, або, може, десь у тилових військових частинах. А якщо ми говоримо про бойову роботу на рівні піхоти, то це так не працює.Там важливо тільки одне: ідіот ти чи ні. Чи як персонаж Назар у «Військовій мамі», який зрештою змінюється. Немає значення, який він був, важливо те, який він зараз. Наприкінці п’єси помітні його серйозні внутрішні зміни — він уже й танк підбив, за що йому дадуть медаль, він змінився. І саме це важливо, а не стать.

Є дівчата, які хочуть умовно дуже традиційну чоловічу спеціальність, — стати снайперкою, наприклад.

Читайте також: Ветеранка, солдатка, пілотеса. Про фемінітиви зараз і 100 років тому

Фактично, під час служби я таких рідко зустрічала, але вони є і докладають для цього дуже багато зусиль. У нас же були в основному дівчата-медички і дівчата в штабі, з якими ми дружили, спілкувалися, підтримували одна одну. Жіноча компанія відрізняється і просто хотілося бачитись з ними, а особливо щось комусь доводити не доводилось.

Знаю, що мої побратими знайшли мої старі інтерв’ю і певний час перешіптувалися, що я правозахисниця та колишня секс-працівниця, але лише між собою. Я була старшою бойовою медичкою, і взагалі я старша, тож до мене на кривій козі не сильно під’їдеш. А потім, коли я показала свою ефективність, то вони підходили, дякували, ставилися з повагою. Бачили, що я важливі речі робила, особливо, щодо догляду за пораненими. Ми з моєю волонтеркою Олею організували патронатну службу турботи про поранених, дбали про кожного, щоб у них все було: збирали, купували, домовлялися, компенсовували ліки по чеках.

— Аліно, у ваших п’єсах також зчитуються моральні дилеми: вибір між сім’єю та обов’язком, роль жінки у війні, ставлення суспільства до військових. Що з цих питань для вас найважливіше?

— Зараз я демобілізована, тож це вже інакше. Але в мене було відчуття, ніби я зрадила всі свої стосунки. Коли ми в стосунках, ми ніби підписуємо неписаний договір про те, якими вони є/будуть. Ми зустрічаємось, живемо разом, домовляємось про якісь побутові чи робочі моменти, про все. А якщо людина йде в армію, то це змінюється. Коли я пішла в армію, то одноосібно кардинально змінила цей договір. Зокрема з найкращою подругою, ми працювали разом як пара: вона — директорка організації, я — менеджерка з розвитку. І от починається повномасштабна, Київ, у нас 30 соціальних працівників, людям потрібна допомога ще більше. А мене немає, усе, навіть на зв’язку нема. І виходить, що вона — одна, попри те, що в організації багато людей. Але й на мені було дуже багато, і їм було важко без мене. А вдома — це взагалі окрема тема. Виходить, що я зрадила свої стосунки з конкретними людьми. З одного боку, моя мета була в тому, щоб їх захищати, і вони це, звичайно, розуміли. Але по суті це — зрада стосунків, бо я одноосібно вирішила, що тепер ми будемо спілкуватися на відстані. І це я втягнула їх у цю темряву. Так, можна казати, що це росіяни, звичайно, але все-таки.

Дійсно, на жінок це більше тисне, тому що ніхто б мене не призвав. Чоловікам інакше — до них ще є таке ставлення, що все одно призвали б. Тому виходить, що зараз, коли я бачу, що мої близькі за час моєї служби посивіли, то знаю, що це я зробила. Росіяни — так, звичайно, але якщо брати конкретно, то я. І це дуже сильне почуття провини. У хлопців воно також є, я знаю про це, але просто менше.

От моя героїня Настя — вона не обирає між обов’язками насправді, тому що вона вже мобілізувалась, тобто вона вже солдатка і не може інакше. Вона розказує, що могла би списатись, якби чоловік пішов служити і звільнився б, бо в нього інвалідність, але він боїться навіть це зробити. Вона би з радістю обрала піти, але цього не робить. Тому що піти в СЗЧ, означає вчинити кримінальне правопорушення, підвести, кинути своїх і так далі. Це зовсім інша історія, аніж не піти в армію. Я, наприклад, така людина, що навіть просто кудись в самоволку на півдня не їздила без дозволу командира. Я просто казала прямо, що мені щось треба і, може, колись мене відпустять. Але це дуже складне питання, я абсолютно не засуджую тих, хто зараз іде в СЗЧ. Не мені їх засуджувати, я ж демобілізована. Вважаю, що говорити про таке можуть лише люди, які служили більше за них і служать досі. Тому в мене є й персонаж, який пішов у СЗЧ — Борода. І людей з подібними ситуаціями багато насправді, які, наприклад, закінчували контракт у 2022-му, а тут — повномасштабна, і вони досі воюють.

Ще є окрема історія про сім’ї. Ця одноосібна зміна контракту може не всім підходити. Жінок за це засуджують: або за те, що вона його кинула, або за те, що вона його відпустила. Як завжди, у всьому винні жінки, у них дуже мало підтримки. З іншого боку, ця людина може бути не згодна на стосунки на відстані, бо вони не мають для неї сенсу, наприклад, людина дуже тактильна. Я можу це зрозуміти. Я бачила, як кидають хлопців, які дуже кохають своїх дівчат, і це дуже боляче, тому що їм немає куди повертатися. Я впевнена, що в людей, яких не чекають, більше шансів, що вони помруть.

Це справді впливає, коли тебе чекають. Якщо хтось чекає, то бажання вижити — більше. Ті, хто чекають — це ниточка до цивільного життя, до майбутнього. Там мрії, надії, і це тягне. А якщо немає такої людини, то може бути важче лишитись живим.

— Власне, про повернення до цивільного життя і адаптацію. Як ви проходили цей період, і що вважаєте найскладнішим? Що можемо ми як суспільство зробити, аби полегшити, покращити цей період для військових?

— Думаю, основна проблема в тому, що суспільство зрадило військових. Це очевидний факт. І якщо ми його ігноруємо, то виникають дуже дивні причинно-наслідкові зв’язки, які не відповідають реальності.

Насправді це коренева проблема, з якої випливають всі інші. У нас були контрактники до цього, були добровольці від 2022-го, і всі вони зараз у заручниках в іншої частини суспільства, яке намагається відкупитися, виїхати, зробити все, що завгодно, щоб не йти міняти їх. А ті люди, виходить, пожертвували всім — своїм здоров’ям, сім’ями заради цих.

Це такий суспільний договір зараз. І держава — у першу чергу, влада встановила такий договір. Влада весь цей час говорить суспільству тільки хороше.Наприклад, аби уникнути мобілізації, можна заплатити штраф тощо. Це все про те, щоб подбати про цивільних, щоб вони бачили війну якнайменше. У цьому справа, а не в тому, як почуває себе ветеран. Перша проблема в тому, що він знає, що ці люди були б не проти, щоб він там помер, щоб він там був до кінця, аби тільки не я, аби не мій чоловік. От у це суспільство ветерану треба повертатися — ось у чому справжній виклик.

Читайте також: Сергій Демчук: в Україні не було спокійного періоду

А в мене не було проблем з поверненням. На щастя, мене всі дочекалися, у цьому плані мої умови були ідеальними: і сім’я, і колеги мене максимально підтримали. На роботі зберегли моє місце, купили нові стіл і стілець, надсилали фото: «Дивись, ми чекаємо, повертайся». І терпляче мене приймали, якщо я якось дивно говорила. Мені дуже пощастило з оточенням.

Після бойових дій у мене була гостра стресова реакція. Це не у всіх буває, не хочу узагальнювати: не могла спати, мені постійно було страшно — від тривоги до паніки, не могла ходити по вулиці, від кожного голосного звуку мене трусило фізично. Це такий фізіологічний стан, коли в організмі змінюються певні процеси: обмін речовин, робота гіпоталамуса. Організм перебуває в такому стані, який дуже важко змінити. До того ж певний час я продовжувала службу в тиловій частині. Спочатку я просила направлення на реабілітацію, і його не дали, бо немає місць: направлення тільки для тих, хто сильно поранений, — я це розумію, у мене немає до цього питань. Я не вживала сильних ліків, які могли б мене вирубити, намагалася це пофіксити самостійно, звернулась до приватного психіатра, але сильнодіючих речовин не пила. Натомість створила для себе систему: спортзал — мінімум п’ять разів на тиждень, бо тільки після фізичних навантажень я могла заснути. Це впливало і на нервову систему, і на тіло, допомагало хоч трохи заспокоїтися. Я також почала займатися боксом, щоб ще більше себе навантажити. Але через армію в мене вже були проблеми зі спиною, а згодом вони лише погіршилися, тож тепер доводиться проходити ЛФК.

Насправді жоден метод не давав кардинального покращення, просто я зрозуміла, що можу поступово зменшувати прояви і чекати. На жаль, я не повернулась у повну тишу, і кожен приліт, кожен шахед поруч чи обстріл повертали назад мій прогрес. Це зайняло дуже багато часу — близько року, але зараз мені значно краще. Спрацювало і те, що я взагалі не вживаю алкоголь. Адже в іншому випадку — набагато більше ризиків, що цей стан перейде в хронічний і не мине, а лише погіршиться. Тому для мене це певне благословення — завдяки цьому, зокрема, думаю, мені вдалося впоратися легше.

— Розкажіть про роботу на радіо. Зараз ви ведете авторську програму «[Не]справедливість» на радіо «Київ FM». Які теми висвітлюєте, кого обираєте гостями і чому?

— Перехід на «Київ FM» став для мене великим викликом. У них немає розвиненого Ютубу, я почала працювати на незнайому аудиторію, здебільшого люди 40-50+, які не належать до «бульбашки» військової спільноти. У програмі я говорю про несправедливість щодо військових, у такий спосіб виконуючи свій певний моральний обов’язок. Я сама себе, як шапка Дамблдора, розподілила в ще й таке волонтерство, бо мені це подобається, думаю, я непогано справляюся з завданням.

Я шукаю підхід до слухачів, запрошую гостей, які можуть не лише поділитися досвідом, а й виразно донести свої думки. Бо насправді людина не завжди може передати свої почуття, пояснити їх, розказати так, щоб це було зрозуміло. На одну з програм, наприклад, я запросила двох дружин військових розповісти про свій досвід. Здається, це спрацювало, бо ці жінки не лише дружини військових, але й акторки — Катерина Вишнева і Вікторія Білан-Ращук.

Моя робота на радіо в таких форматах має просвітницький характер — я пояснюю цивільним те, що турбує військових, і щобільше людей це почує, то краще. Планую продовжувати цей проєкт і робити його максимально якісним.

— Аліно, на початку нашої розмови ви зазначили, що часто чули, ніби ветеранська література зараз не викликає інтересу в нашому суспільстві. Проте її з’являється все більше, вона стає помітнішою. Як вважаєте, чи може ветеранська література стати стимулом до змін у суспільстві, зокрема у ставленні до війни та військових?

— Думаю, такі завдання вирішуються різними способами, і більшість з них — не літературою. Так працює не ветеранська література, а хороша література. Моя позиція в тому, що насправді немає ніякої цінності в тому, що ця п’єса написана ветераном. Це має сенс хіба що, якщо ми говоримо про іноземну аудиторію, коли твори написані ветеранами для інших країн. У такому випадку це має адвокаційну мету: давайте більше зброї Україні, підтримуйте нас.

А в українському суспільстві тема війни вже викликає алергію в людей, мені здається. І це нормальний процес, так було після всіх воєн.  Я читала про Другу світову для того, щоб зрозуміти певні процеси, які відбуваються з цивільними, особливо, коли я повернулась, бо я зовсім не розуміла, як вони змінились за два роки. Ми якось в різні сторони змінились.  Плюс я ставила собі мету працювати з громадською думкою, бо всі навколо про це говорять. Для цього потрібні знання і ресурси, тож я вирішила, що буду працювати в цій ніші. Зробила дві програми на радіо, ще до «[Не]справедливість», даю голос ветеранам у своїх програмах.

Важливим для мене був проєкт «Добровольці» на Громадському радіо, де я розповідала історії про те, як цивільні стають військовими. Говорила про професію добровольця до повномасштабної війни, про те, ким він став зараз, про що він мріє, як змінилось його життя. Я вже тоді, у 2022-му розуміла, що пройде кілька років, і ці історії будуть мало кого цікавити. Але якщо війна закінчиться, а Україна буде, то ще через 10 років інтерес до таких історій, можливо, знову з’явиться, хочу зберегти їх для майбутнього.

Ще в одній програмі «Сувора догана» на Громадському радіо військові мали можливість пробувати себе в ролі радіоведучих, говорити напряму з гостями. Наприклад, запросити депутатку і розпитувати її — а що ви зробили для нас? Щоб робити таку роботу мені треба розуміти, як живе суспільство, я багато читаю. Це звичайний процес, коли сприйняття суспільства змінюється. Люди втомилися від війни, це — реальність. Вони живуть під час тривог, економіка продовжує обвалюватись. Усі військові теми, включно з ветеранами, викликають спротив у багатьох людей, і я думаю, що після війни це ще більше посилиться. Але це нормальні реакції людської психіки. Тому вважаю, що ветеранами має займатися не просто якесь розмите суспільство, а Міністерство ветеранів, самі ветерани. Треба залучати великі бізнеси, їхні спеціальні відділи, тих, хто має ресурс. Має бути соціальна відповідальність.

— Щодо книжок. Впродовж нашої розмови ви вже згадали кілька видань. А що загалом ви читаєте? Чиї твори вас надихають?

— Я читаю багато навчальної літератури, зокрема про те, як писати. З художньої, то надаю перевагу фантастиці. Одна з улюблених книжок «Будинок, в якому…» вірменської письменниці Маріам Петросян. І, звичайно, це Стівен Кінг. Вважаю, що треба писати, як він. Зараз вперше читаю його тексти в оригіналі, і в мене знову цей стан, як у 20 років — хочеться покинути писати, бо я так ніколи не зможу. На мене якось дивно діють генії — не позитивно, як на нормальних людей, а негативно і демотиваційно (сміється — авт.).

— Та все ж писати вам добре вдається, про це кажуть ваші перемоги у конкурсах. Знаю, що незабаром в антології у «Видавництві Старого Лева» вийде ваш «Баланс».

— Так, це завдяки перемозі в конкурсі «4.5.0». А ще нещодавно вийшла моя книжка про ЛҐБТІК+ військових. Це не зовсім про літературну творчість, її мета — адвокація. Там 14 інтерв’ю і кілька теоретичних розділів. Загалом про те, що серед квір-спільноти є військові, серед військових є квір-спільнота, і що це важливо для сучасного українського суспільства. Це наша відмінність від культури в росії, яка будується на ненависті.

Читайте також: Роман Буданов: дебютний роман дописував у бліндажі

«Слова і кулі» / Words and Bullets — спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Ця стаття створена за підтримки Інституту гуманітарних наук Відня (IWM).