Військові, перекладачі, журналісти, книгарі, поети: кого відняв у нас 2023-й

2023 рік закінчився. У ньому залишилися сотні й тисячі українців, котрим ми завдячуємо життям, а також ті, кому маємо бути вдячні за їхні здобутки в культурній і гуманітарній галузях. Вічна пам’ять і шана усім полеглим військовим, світла пам’ять усім цивільним. Згадуємо тих, без кого ідемо у 2024-й.

Дмитро Павличко

У січні 2023 року на 94-му році життя помер український поет-шістдесятник, перекладач, критик, публіцист Дмитро Павличко.

 

Дмитро Павличко розпочав творчий шлях на початку 1950-х. Його перша поетична збірка «Любов і ненависть» вийшла 1953-го.

 

Дмитро Павличко був одним з найвидатніших українських перекладачів. Працював з англійською, іспанською, італійською, французькою, португальською та багатьма слов’янськими мовами. Приділяв увагу літературній критиці, написав збірку віршів “За нас”, присвячену першій російсько-чеченській війні.

 

У своїй громадській та політичній діяльності Дмитро Павличко відстоював незалежність України. Був одним з організаторів Народного руху України, Демократичної партії України, першим головою Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка.

Дмитро Наливайко

У лютому ішов з життя доктор філологічних наук, академік Національної академії наук України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, головний науковий співробітник відділу компаративістики Інституту літератури Дмитро Наливайко.

 

Дмитро Наливайко народився в селищі Понорниця Чернігівської області. Працював учителем історії, російської мови та літератури у середній школі Скала-Подільського району Тернопільської області та аспірантом кафедри зарубіжної літератури Ленінградського державного педагогічного інституту ім. О. І. Герцена.

 

 Працював старшим викладачем, доцентом кафедри російської та зарубіжної літератур Ніжинського державного педінституту ім. М. В. Гоголя. Був доцентом кафедри російської й зарубіжної літератур Київського державного педагогічного інституту ім. М. П. Драгоманова та доцентом кафедри російської й зарубіжної літератур Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

 

 У 1987 році став головним науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

 

 З 1992 р. — член-кореспондент НАН України та професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».

 

 У 1998 році науковцеві присудили Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка за монографію «Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI–XVIII століть».

Павло Тимошенко

У лютому в боях поблизу Вугледара загинув черкаський оператор Павло Тимошенко.

 

Павлу Тимошенку було 42 роки.Він працював оператором у черкаському корпункті каналу з 2008 року. 

 

Попри те, що Павло мав інвалідність, він пішов добровольцем у тероборону в перші дні російського вторгнення. Виконував завдання на території Золотоніського району. З вересня їхній батальйон перекинули в Полтавську область, потім — в район поблизу Бахмута. В лютому — під Вугледар. Тимошенко служив у званні стрілка у складі 118-ої бригади, 157 окремого батальйону територіальної оборони Черкаської області.

 

Павло мав позивний «Знахар». Як повідомив Детектору медіа Назім Бедіров, Павло Тимошенко загинув на передовій під Вугледаром 5 лютого. Це також підтвердили батьки та брат загиблого. 

 

«Бро, з твоїми хворобами та трьома дітьми ти взагалі не мав би бути там… Закон цього не передбачає, але ти в лавах перших пішов захищати свій дім і свою країну. І ти виконав свій обов’язок до кінця! 12 років ти був для мене другою родиною на нашому маленькому черкаському корпункті, ми ділили з тобою все – обіди, вечері, відрядження, радощі і біди… Та більше я не зможу тебе обійняти чи просто привітатись телефоном — ти загинув, загинув захищаючи такий далекий від твого дому Вугледар», — написав Станіслав Кухарчук про свого загиблого колегу.

Богдан Савка

У лютому у віці 91 року помер письменник, громадський діяч, історик, педагог, поет, краєзнавець Богдан Савка.

 

Богдан Савка народився в Копичинцях, вчителював у школах колишнього Гусятинського району.

 

 Навчався у Кременецькому учительському інституті (1950—1951 рр., нині ТНПУ), 1961 року закінчив Чернівецький університет (нині національний університет імені Юрія Федьковича). Після цього працював на посаді учителя та директора у школах Гусятинського району. На початку становлення Незалежності України був міським головою міста Копичинці.

 

 За фахом — педагог-історик, був методистом райметодкабінету відділу освіти. Засновник товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка в районі. Понад 10 років — незмінний голова Гусятинського районного та Копичинецького товариства «Просвіта». За його сприяння у Копичинцях створили меморіал полеглим за національну ідею. Автор багатьох публікацій про боротьбу ОУН-УПА на Тернопіллі.

Олексій Борис

У лютому на фронті загинув воїн 58 бригади, журналіст «Юридичної газети» Олексій Борис. 

 

Олексієві Борису було 27 років.Він захищав Україну з першого дня повномасштабного вторгнення росії у складі 58 мотопіхотної бригади. Перший місяць служив у розвідувальній роті, потім у протитанковому артилерійському дивізіоні, був коригувальником, проводив аеророзвідку. Пізніше його призначили командиром взводу протитанкової артилерійської батареї. Перебував на передових лініях оборони в Донецькій області.

 

 Олексій Борис працював у «Юридичній газеті» з весни 2021 року, раніше був на посаді Paralegal в Arzinger.

 

«Ще до повномасштабного вторгнення знав, що одразу піде у військкомат – і вже 26 лютого разом з татом вони їхали на навчання, а через місяць були на східному напрямку, на “нулі”. Бахмут, Часів Яр – туди весь час я направляла посилки, які збирали для його взводу. Олексій не терпів лицемірів, не пробачав зради. Він був завжди дуже щирим у своїх поглядах та почуттях, серйозним, відповідальним, завжди вірним своїм принципам. Дружив та любив максимально. Мріяв, будував плани на майбутнє. Писав мені з фронту, що скучає за журналістською роботою», — написала головного редактора газети Олена Осмоловська.

Сергій Клименко

У березні у бою з російськими окупантами у Мар’їнці на Донеччині загинув співробітник Суспільного Херсон Сергій Клименко. 

 

Cергій Клименко багато років працював у технічній службі радіо телерадіокомпанії Херсонщини «Скіфія» (нині — Суспільне Херсон). У вересні 2022 року добровольцем вступив до лав Збройних сил України. 

 

Редакторка Українського Радіо Маргарита Лазник розповіла, що працювала з Сергієм з 2000 року. «З ним завжди було легко працювати. Під час прямих ефірів, навіть якщо траплялося щось незаплановане — я була впевнена, що впораємося з будь-якою ситуацією. Назавжди Сергій залишиться в пам’яті справжнім професіоналом своєї справи, веселим, добрим, мужнім, завжди привітним та доброзичливим», — сказала вона.

Олексій Ольховик

У березні в Бахмуті загинув оператор Суспільного Олексій Ольховик.

 

«Наше перше відрядження на війну було у Бахмут у 2020 році. 13-го березня 2023 року ти загинув у цьому ж самому Бахмуті. Колись ти мені сказав, що якби я тебе не взяла з собою на війну в часи ООС, ти б напевно і не пішов би на війну повномасштабну. І, знаєш, я зараз не дуже рада, що взяла тебе з собою тоді», — написала на своїй фейсбук-сторінці колега Олексія журналістка Анастасія Жук.

 

Вона розповіла, що з початком повномасштабного вторгнення Олексій Ольховик долучився до 241-ї бригади тероборони міста Києва, а згодом його відправили на фронт на Донеччину. У вересні 2022 року Олексій Ольховик дістав мінно-вибухове поранення і близько місяця лікувався, а після одужання знову повернувся на фронт — до міста Бахмут.

Олександр Цахнів

У березні у бою на Бахмутському напрямку загинув журналіст інформаційного агентства «Вчасно» Олександр Цахнів.

 

37-річний Олександр Цахнів був родом із шахтарського містечка Селидове Донецької області. До того, як прийти в журналістику, був координатором руху «Сильні громади», організовував громадські заходи й ініціативи, культурні події та працював над розвитком українського сходу. У «Вчасно» Олександр писав про корупцію в містах Донеччини, проводив антикорупційні розслідування.

 

«З ним завжди було про що поговорити: від новинок у кіно до теорій філософії. Це була світла людина з широким світоглядом і загостреними чеснотами. Він був справжнім патріотом країни не на словах, а на справі, бо робив від себе все, аби й рідний край і наше суспільство ставали кращими… Це величезна втрата для усіх нас», — зазначили колеги Олександра Цахніва.

 

На фронт Олександр пішов на початку повномасштабного вторгнення. Загинув, боронячи позиції на Бахмутському напрямку під час обстрілу ворога.

Євген Гулевич

У боях під Бахмутом 31 грудня 2022 року загинув редактор, перекладач та магістр культурології Євген Гулевич, якого до березня 2023 року вважали зниклим безвісти.

 

Євген Гулевич — автор, редактор, перекладач, культурний менеджер та магістр культурології. Автор культурних та критичних статей у ЗМІ, мистецтвознавчих статей виставкового проєкту «Ангели», головний редактор українського видання «Світовий атлас вуличного мистецтва і графіті», автор перекладу Рея Бредбері «Щось лихе насуває». Учасник команди проєкту документального фільму «Випчина. Село одного дня», консультант проєкту Pinsel.AR, учасник громадської ініціативи «Спадщина майбутнього» та співавтор міжнародного проєкту Mapping Future Heritage.

 

«Євген Гулевич, дослідник, інтелектуал, філософ, редактор і автор, відважний воїн і затятий чоловік, загинув у бою під Бахмутом 31 грудня 2022 року. Від учора ми можемо говорити про це доконано, маючи офіційне підтвердження. Досі зберігалася крихітна, але чіпка надія, що страшна новина “зник безвісти при виконанні бойового завдання”, яка надійшла нам на початку цього року, не остаточна», — написав після повідомлення про вбивство Гулевича музикант Юрій Хвостов.

 

За словами Хвостова, Гулевич пішов на війну усвідомлено, це був його вибір і чин. В останній приїзд до Львова він встиг дати кілька інтерв’ю і побачитися з товариством.

Андрій Бойко

У квітні під час виконання бойового завдання поблизу м. Гуляйполе Запорізької області загинув колишній оператор ТРК «Вежа» Андрій Бойко з позивним «Аташе».

 

З початком повномасштабного російського вторгнення Андрій  Бойко вступив до війська добровольцем та служив командиром стрілецького взводу 102 окремої бригади Сил територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського.

 

«Честь всім тим, хто захищає Україну, тим, хто зараз в окопах і на постах, всім тим, хто б‘ється і перемагає противника, який в десятки разів переважає в артилерії, авіації, техніці та снарядах, всім тим, хто після декількох поранень і контузій, беруть зброю в руки, і всупереч болю, стискаючи зуби, йдуть в бій! Ми продовжуємо справу попередніх поколінь, ми пишемо історію цілого світу, і ми переможемо!» — писав він на своїй інстаграм-сторінці.

 

З 2011 по 2014 роки Андрій Бойко навчався в Івано-Франківському фізико-технічному ліцеї. Згодом здобув вищу освіту в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти й газу, а також закінчив аспірантуру в університеті ім. Короля Данила.

 

Працював головним оператором в ТРК «Вежа», де займався зйомкою та монтажем телесюжетів до випусків місцевих новин, а також створював авторські телепрограми та YouTube-проєкти. У 2018 році спільно з колегами заснував компанію «Лампа Продакшн», яку пізніше було перейменовано в YANG.agency.

 

Андрій Бойко був нагороджений відзнакою «За бойову звитягу».

Григорій Лютий

У квітні у Запоріжжі на 75-му році життя помер поет Григорій Лютий.

 

«9 квітня 2023 року пішов у засвіти Григорій Іванович Лютий — голова Запорізької письменницької організації упродовж 1998-2016 рр., автор багатьох збірок лірики, зокрема роману-пісні “Мама-Марія”, автор віршів понад 50 пісень, циклу “Гуляє Гуляйполе”. Його внесок у розвиток сучасної української поезії неоціненний. Поки житимуть вірші й пісні Григорія Лютого, доти він буде з нами… », — написала голова Запорізької обласної організації Національної спілки письменників України Ольга Стадніченко.

 

Григорій Лютий народився в Гуляйполі. На його вірші написано понад сотню пісень. З 2001 року він був редактором журналу «Хортиця».

 

Автор книжок «Червона літера вогню» (1987), «Хліб любові» (1990), «Я воду пив з твого лиця» (1992), «Гуляй-поле» (1996), «Вибране» (1998), «Меди» (2000), а також у співавторстві зі співаком і композитором Анатолієм Сердюком написав збірник «Пісні Гуляйпільського краю» (1995). Мав численні публікації в журналах, альманахах, газетах.

Лев Воловець

У квітні пішов з життя поет і літературознавець Лев Воловець. 

 

Лев Воловець народився в селі Велика Вільшаниця Золочівського району на Львівщині.

 

Навчався у Львівському університеті імені Івана Франка, але був виключений за читання забороненої літератури, ведення «нездорових розмов» про угорські події 1956 року й становище в Україні. Був директором школи в селі Колоденці Кам’янка-Бузького району на Львівщині та лавреатом премії патріотичної поезії імені Катерини Мандрик-Куйбіди.

Автор 32 видань, зокрема літературно-критичного нарису «Григорій Тютюнник», книжки нарисів «Надбужани», збірок поезій «Подих доби», «Мить перестороги», «Живої пам’яті рядки», «Кредо віри», «Христос і ми», «Друзям та знайомим», «З Україною в серці», «Голгофа України», «Лелеки», «Голосне мовчання слова», підручників з української літератури.

 

Низку віршів Левка Воловця поклав на музику композитор Євген Заставний.

Сергій Білокінь

У квітні у віці сімдесяти п’яти років пішов з життя історик і джерелознавець Сергій Білокінь. 

 

«Ціла епоха. Жодне дослідження з історії українського мистецтва першої половини XX століття не можливе без його праць. Та зараз все більше задумуюся про його дружнє ставлення до мене і роль Вчителя, яку він так делікатно зіграв у моєму житті», — написав видавець Олександр Савчук.

 

Сергій Білокінь — історик, джерелознавець; кандидат філологічних наук (1978); доктор історичних наук (2000). Закінчив історичний факультет (кафедра історії України) Київського державного університету ім. Шевченка (1971) та аспірантуру в Московському держуніверситеті ім. Ломоносова (1974).

 

Автор кількох сотень публікацій з історії України. Досліджував історію української аристократії, культури, музейництва, церкви, большевицьких репресій, втрат культурної спадщини за большевиків. Бібліограф. Мемуарист. Досліджував життя та творчість французького поета українського походження В. Гриценка.

 

Лавреат Шевченківської премії 2002 року за книжку «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР» (1999). Упорядник, науковий редактор і автор переднього слова до першого тому другого, уточненого чотиритомного видання Української малої енциклопедії, що вийшов 2016 року у київському Університетському видавництві «Пульсари».

 

 Голова Київського наукового товариства ім. Петра Могили (1990).  Ініціатор серії «Хто є хто в Україні?» (1994). Член-пошукач (член-соревнователь) Російсько-Американської академічної групи у США (2000). Керівник Центру культурологічних студій Інституту історії України НАН України (2002). Член Української Вільної Академії наук (Нью-Йорк, 2006). Почесний академік Академії наук вищої школи України (2007).  Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» (2012).

 

Передав 15 тисяч книжок, починаючи з 1611 р., та журналів, а також газети зі своєї книгозбірні до Національного університету «Києво-Могилянська академія». Як пам’ятку епохи передав до Національного музею літератури України особливий примірник антології Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження» (Париж, 1959).

Володимир Мукан

У квітні під час виконання бойового завдання у Бахмуті загинув український журналіст і військовий Володимир Мукан. 

 

Володимир Мукан працював журналістом і редактором в «Газеті по-українськи», журналі «Країна» та інтернет-порталі Gazeta.ua. Кілька років був співорганізатором найбільшого ретрофестивалю в Україні Old Car Land.

 

З перших днів широкомасштабного російського вторгнення як доброволець воював проти окупантів спершу під Попасною, потім на Харківщині. 21 квітня Володимир Мукан повідомляв, що отримав офіцерське звання.

 

 «Став офіцером Збройних сил України! Ніколи не думав, що буду військовим. Але випала честь служити в час війни й отримати погон молодшого лейтенанта саме в зоні бойових дій на найгарячішому напрямі», — написав він на своїй фейсбук-сторінці.

Іван Кузьмінський

У травні у бою з російськими окупантами на Луганщині загинув музикознавець і режисер дитячого телеканалу «Малятко TV» Іван Кузьмінський. 

 

«17 травня на Луганщині поблизу населеного пункту Діброва в бою з російськими окупантами обірвалося життя 39-річного музиканта, режисера дитячого телеканалу “Малятко TV” Івана Кузьмінського», — зазначили у Нацраді телебачення і радіомовлення.

 

 Іван Кузьмінський народився у Бердичеві. Закінчив музичну школу, згодом вступив до Житомирського державного музичного училища ім. Косенка на спеціальність «хоровий диригент».

 

 Навчався у Київській консерваторії (нині – Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського). Захистив кандидатську дисертацію  «Походження, музична теорія та виконавська практика партесного багатоголосся», викладав і навчався у докторантурі, працював режисером на дитячому телеканалі «Малятко TV».

 

Приділяв значну увагу дослідженню давньої української музики, присвячував цій тематиці свої публікації.

 

На початку повномасштабного вторгнення пішов на фронт добровольцем захищати Україну. Брав участь в обороні Києва, згодом служив у 67-й окремій механізованій бригаді, виконуючи бойові завдання на Бахмутському напрямку.

Ігор Мисяк

Захищаючи Україну, у травні загинув поет, прозаїк, автор роману «Завод» Ігор Мисяк. 

 

Ігор Мисяк — поет, прозаїк. Народився 16 червня 1993 року на Львівщині. Навчався на історичному факультеті Дрогобицького педагогічного університету. Був активним учасником Революції Гідності. З осені 2014 до кінця літа 2015 року проходив службу в полку «Азов», санітаром на «швидкій» і бійцем-рятувальником.

 

Лавреат конкурсу «Хортицькі дзвони 2018», фестивалю «Ірпінський Парнас 2018», конкурсу «Житомир ТЕМ 2019» та фестивалю «Ан Т-Р-Акт 2020». Друкувався в журналах «Літературний Чернігів», «Дзвін», антології «Молоді голоси» та кількох альманахах.

 

На початку березня 2022 року приєднався до підрозділу Сил територіальної оборони ЗС України. Згодом опинився в лавах окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу. Брав участь у звільненні Херсонщини від російських окупантів.

 

2022 року у видавництві «Темпора» вийшла його дебютна прозова книжка «Завод».

Євгеній Осієвський

У травні у боях під Бахмутом загинув військовий, журналіст, автор науково-популярного журналу «Куншт» і журналу соціальної критики «Спільне» Євгеній Осієвський. 

 

«Він був дуже талановитим і прискіпливим журналістом. І мені складно повірити, що він ніколи не відповість мені на те повідомлення, яке я йому надіслала — як виявилося, через два дні після його загибелі. Хочу просто подякувати за іронію й роздуми. За те, як наше спілкування вчило мене йти на компроміс і дізнаватися нове. За світло і такий жвавий розум», — написала головна редакторка видання «Куншт» Олеся Павлишин.

 

Про загибель журналіста також повідомив  його близький друг Ярослав Ковальчук.

 

 «22 травня загинула одна з найближчих мені людей під Бахмутом. Вірний товариш і найкраща людина для дискусій про кіно, комікси й книжки загалом. Жодні слова не здатні передати, яку пустку це лишає в моєму серці. Женю, дякую за всі розмови і дружні обійми», — написав він.

 

Євгеній Осієвський був студентом факультету історії, бізнес-освіти та права Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка. Згодом вступив до Києво-Могилянської академії.

 

За словами Ковальчука, Євгеній Осієвський був мобілізований на початку листопада минулого року, пройшов місяць навчань у Великій Британії як медик-стрілець. З кінця січня 2023-го почав виходити на бойові завдання під Бахмутом, в середині квітня — у самому Бахмуті. 22 травня під час виконання бойового завдання під Бахмутом Євгеній загинув внаслідок того, що біля нього вибухнув снаряд.

Віктор Петров

У травні на фронті загинув львівський журналіст і активіст Віктор Петров.

 

Військовий боронив Україну у складі  в лавах 54-ї окремої механізованої бригади імені Гетьмана Івана Мазепи на східному напрямку. Мав позивний «Лелека».

 

Про загибель Петрова повідомила і громадська організація «Інститут Суспільних Ініціатив» (ІСІ). «Віктор був членом команди ІСІ, активістом, свідомим громадянином. Заснував WHAT IF creative studio та Креативну школу What If. Був ініціатором багатьох проєктів, чим робив великий вклад у розвиток країни», — розповіли в організації.

Олександр Міхнушев

У червні на 68-му році життя помер відомий український ілюстратор, графік, карикатурист Олександр Міхнушев. 

 

«Пам’ятаю його у 80-і молодим художником-графіком, редактором журналу “Барвінок”. В ті часи, ми, молоді ілюстратори, тільки починали свій творчий шлях. Саша був для нас недосяжною вершиною і вже тоді неперевершеним майстром в ілюстрації. Всі ми підпали під його вплив, і намагалися копіювати його стиль. Але це було неможливо, тому що він однаково сильно малював у різних стилях, залишаючись при цьому собою», — написала палеогеографиня Наталя Герасименко. 

 

Олександр Міхнушев — художник, ілюстратор, карикатурист. Жив у Києві. За освітою – архітектор, однак усе життя присвятив книжковій графіці. Його карикатури публікувалися в багатьох періодичних виданнях України, зокрема й у журналі «Перець». У 1970–1980-х роках був художнім редактором журналу «Барвінок». Пізніше ілюстрував журнали «Однокласник» і «Малятко». Також малював журнальні комікси, робив малюнки до словників. Ілюстрував книжки для дітей і підлітків, народні казки, співпрацював із видавництвами «Веселка», «Радянська школа», «Молодь» та «Коник», де оформив два томи пригодницько-фантастичного роману Сергія Оксеника «Лісом, небом, водою».

 

Переможець конкурсу ім. Валерія Зелінського «Карикатура в українській пресі», володар золотого диплома 2010 року.

Юрій Нікітінський

У червні на 53-му році життя помер дитячий письменник і сценарист Юрій Нікітінський.

 

«Юрій писав дотепно і сміливо, часом пробував жартувати на межі дозволеного, він не боявся експериментувати у письмі й таким чином створив найсмішніші свої книжки. В останні роки в різних видавництвах вийшли чудові українськомовні книжки Нікітінського», — зазначили в просторі дитячого читання «БараБука».

 

Юрій Нікітінський — журналіст, дитячий письменник, автор російськомовних і українськомовних творів для дітей, автор книжок «Вовчик, який осідлав бомбу», «Міцна дружба Дімона», «Апокаліпсис: 40 правил виживання» та інших.

 

 Народився в Ашгабаді (Туркменістан), від 1984-го мешкав у Києві. Друкувався з 1990 року. Працював у дитячій періодиці, зокрема редактором відділу молодіжних проблем у журналі «Однокласник». Видавав книжки в Україні та росії, брав участь у створенні дитячих телепередач.

 

Неодноразовий призер і дипломант літературних премій і конкурсів, зокрема Всеукраїнського конкурсу на найкращий твір для дітей «Корнейчуковська премія» та інших.2019 року книжка «Вовчик, який осідлав бомбу», автором якої є Юрій Нікітінський, увійшла до 30 найкращих дитячих, підліткових та родинних видань 2019 року за версією «БараБуки», а книжка «Апокаліпсис: 40 правил виживання» — серед переможців цього рейтингу 2021 року.

Вікторія Амеліна

1 липня внаслідок поранення, отриманого 27 червня під час російського ракетного обстрілу Краматорська, загинула українська письменниця і громадська діячка Вікторія Амеліна.

 

Вікторія Амеліна була авторкою прози та поезії, зокрема романів «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» (видавництво Discursus, 2014 р.), «Дім для Дома» (Видавництво Старого Лева, 2017 р.). Писала книжки для дітей: «Хтось, Або Водяне Серце» (Видавництво Старого Лева, 2016 р.), «Е-е-есторії екскаватора Еки» (Видавництво Старого Лева, 2021 р.).

 

 Після російського вторгнення, влітку 2022-го року Вікторія приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds. Разом із командою вона працювала як документаторка воєнних злочинів на деокупованих територіях на сході, півдні та півночі України. За даними Українського ПЕН, нині готується до видання перша нонфікшн книжка Вікторії Амеліної англійською — War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War, що має вийти друком за кордоном. «У цій книжці Вікторія розповідає про українських жінок, котрі документують воєнні злочини, та їхнє життя під час війни», — зазначають у повідомленні ПЕН.

 

 2021 року Вікторія Амеліна стала лавреаткою Премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Була членкинею Українського ПЕН та PEN International. 2018 року брала участь у 84-му Всесвітньому ПЕН-конгресі в Індії як делегатка від України та виступила з доповіддю про українського політв’язня в росії Олега Сенцова.

 

 2021 року Вікторія Амеліна стала співзасновницею Нью-Йоркського літературного фестивалю – культурно-мистецького заходу покликаного популяризувати українську літературу. 

 

Прозові та поетичні тексти Вікторії Амеліної публікувалися в перекладах польською, чеською, німецькою, нідерландською та англійською мовами.

 

 Була волонтеркою, громадською діячкою. Від початку російсько-української війни здійснювала волонтерські поїздки на деокуповані території Україні. Під час однієї з них у вересні 2022 року у селі Капитолівка Ізюмського району Харківської області Вікторія Амеліна разом із батьком дитячого письменника Володимира Вакуленка, вбитого російськими загарбниками, знайшла його заховані вірші та щоденникові записи. Пізніше вони були зацифровані Харківським літмузеєм та вийшли книжкою у харківському видавництві Vivat. У травні 2023 року Вікторія Амеліна була присутня на церемонії вручення IPA Prix Voltaire 2023 Міжнародна асоціація видавців, де отримала спецвідзнаку, посмертно присуджену Володимиру Вакуленку.

 

Письменниця працювала над створенням «документального детективу про пошук справедливості українським громадянським суспільством, щоденником про документування воєнних злочинів рф, про адвокацію міжнародного правосуддя, про роботу з уцілілими і свідками».

Василь Овсієнко

У липні у віці 75 років помер український правозахисник, історик дисидентського руху, член Української Гельсінської Групи Василь Овсієнко.

 

Василь Овсієнко — дисидент, правозахисник, філософ, публіцист, історик дисидентського руху, розповсюджувач самвидаву, член Української Гельсінської Групи (УГГ), політв’язень радянських концтаборів, співробітник Харківської правозахисної групи. Автор дослідження «Світло людей: Мемуари та публіцистика», котре увійшло до переліку 100 найкращих книжок з історії, виданих в часи незалежності, (за версією Вахтанга Кіпіані) та стало фіналістом номінації «Публіцистика, журналістика» Шевченківської премії 2020 року. Лавреат премії імені Василя Стуса за публіцистику та премії ім. Івана Огієнка в номінації «Громадська діяльність».

 

 Навесні 1968 р. виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 1972 року допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник» і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.

 

Заарештований 5 березня 1973 р. за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня 1973 р., разом із Пронюком і Лісовим, засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

 

Звільнившись 5 березня 1977 р., жив під адміністративним наглядом і працював у колгоспі художником-оформлювачем. 

 

18 листопада 1978 р. був затриманий міліцією у зв’язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової.7-8 лютого 1979 р. засуджений Радомишльським районним народним судом до 3 років позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Під час ув’язнення відмовився свідчити у справах Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КДБ.

 

9 червня 1981 р. майор КДБ Чайковський оголосив Овсієнкові про порушення проти нього справи за ч. II ст. 62. Засуджений Житомирським обласним судом 23—26 серпня 1981 р. Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., з 8 грудня 1987 р. — у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. 

 

У вересні 1988 р. увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки. У листопаді 1989 р. — учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. 30 квітня 1990 р. призначений секретарем УРП з видавничих справ. З червня 1998 р. — координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнював електронний архів ХПГ біографічними довідками та інтерв’ю колишніх політв’язнів.

 

Був співголовою Українського комітету «Гельсінкі-90». З 1999 р. організовував експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох — на місце загибелі тисяч бранців т. зв. «Соловецького етапу»: Леся Курбаса, Миколи Зерова та інших.

Дмитро Рибаков

У липні на Запорізькому напрясмку загинув журналіст і військовослужбовець 47-ої Окремої механізованої бригади ЗСУ Дмитро Рибаков.

 

«Діма “Репортер” дивував всіх, спочатку своїм кругозором, знанням, а потім відвагою та мужністю. Ти ніколи не знаєш, як поводитиметься людина в бою: хтось скисне, а хтось буде битися як лев. Він бився як лев, та загинув як герой. Друже, спочивай з миром! Далі доведеться працювати без тебе…», — написав військовий і режисер Олег Сенцов.

 

«Дмитро був на Запорізькому напрямку, вони з побратимами прийняли бій, ворожий дрон з гранатою вдарив в окоп по Дмитру, поранення не сумісні з життям. Загинув 18 липня», — повідомила дружина захисника Тетяна Рибакова у коментарі «Детектору медіа».

 

 Дмитро Рибаков народився в Азербайджані. Вивчав історію в Одеському національному університеті ім. І.Мечникова, соціологію — в Яґеллонському університеті у Кракові, а також у Київській школі економіки. Працював на каналі «Тоніс», дописував як фрилансер для LB.ua, був редактором і журналістом у Forbes Ukraine, Chas News.

 

Після початку повномасштабного вторгнення добровольцем пішов до лав Збройних сил України.

Костянтин Тищенко

У липні на 82 році пішов із життя мовознавець, перекладач, викладач Костянтин Тищенко. 

 

Костянтин Тищенко — мовознавець, перекладач, викладач, знавець майже п’ятьох десятків різносистемних мов, доктор філологічних наук, професор кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу, засновник і багаторічний очільник першого у світі Лінгвістичного навчального музею.

 

Автор понад 240 праць, що стосуються метатеорії мовознавства, знакової теорії мови, лінгвістичних закономірностей, оптимізації морфологічних описів мов, проблем розвитку мови тощо. Створення метатеорії мовознавства, які Тищенко присвятив також свою докторську дисертацію, вважають його головним науковим здобутком. Вперше він описав її у вигляді великої матриці у статті 1989 року.

 

 Після захисту дисертації у 1992-му очолив кафедру теорії та практики східних мов, яку згодом реорганізували в кафедру східної філології, а в 1995-му виділили кафедру Близького Сходу. Нею Тищенко завідував 9 років. У 2001-2010 роках був завідувачем заснованого ним 1992 року Лінгвістичного навчального музею при КНУ ім. Т. Шевченка.

 

Читав лекції з загального мовознавства, а також вів і курси французької, італійської, перської, фінської, баскської, валлійської та інших мов.

Валерій Лапікура

У липні у віці 79 років помер журналіст, письменник, сценарист Валерій Лапікура. 

 

Валерій Лапікура народився в Сибіру, де його батьки були в евакуації під час Другої світової війни. В 1944 році повернулися в Україну. Закінчив Київський Національний університет імені Тараса Шевченка, після чого працював журналістом на українському радіо і телебаченні.

 

 З 1965 — журналіст, редактор, кореспондент, коментатор Держтелерадіо УРСР. Займався сценаріями та вів програм для молоді та юнацтва.

 

 З 1992 — політичний оглядач — ведучий програм Національної телекомпанії України. Сценарії та ведення (у співавторстві з Наталею Лапікурою) першого на українському телебаченні політичного шоу «Акценти», сценарії та режисура документальних телесеріалів «Югославія. Мертвий сезон», «Кримські вітри» (1994—1995 рр.) та «Політика. Час місцевий» (1998 р.). Заслужений журналіст України — з 1996 року.

 

 У співавторстві зі своєю дружиною Наталею Лапікурою у 2001-му році видав спільний художній твір «Хазарська балада» — історико-політичне фентезі, де проводяться паралелі між подіями древньої та найсучаснішої історії України. У 2004-2006-му році — перші три томи київського детективу в стилі ретро «Інспектор і кава». Це романи й повісті з життя працівників Київського карного розшуку 70-х років минулого століття.

 

У 2008 разом з дружиною видав книжку оповідань для дітей «Валерій і Наталя Лапікури про Григорія Сковороду, Жана Анрі Фабра, Петра Котляревського, Івана Кожедуба, Михайла Остроградського».

Василь Дорошенко

У серпні у боях за Україну загинув військовослужбовець 3 окремої штурмової бригади Збройних Сил України, пластун, волонтер Василь Дорошенко. 

 

«Василь був вельми харизматичний і веселий, креативний і сповнений прагнення до справедливості. З російськомовними відвідувачами він розмовляв українською, англійською або польською. Василь цікавився релігією та історією і міг годинами спілкуватись із читачами біля стелажів з історичними книжками. Коли він звільнився з книгарні, ще понад рік відвідувачі приходили до нас і просили, щоб їх проконсультував саме Василь», — повідомили на сторінці книгарні «Є», де певний час працював військовий.

 

Василь Дорошенко (псевдо «Паладін») народився у селі Тязів на Івано-Франківщині. Навчався за спеціальністю «Фінанси та кредит» в Івано-Франківському державному коледжі технологій та бізнесу, який завершив у 2013 році. Навчався на програмі з історії Гуманітарного факультету УКУ у 2015-2017 рр. З осені 2021 заочно здобував юридичну освіту в Національному університеті «Львівська політехніка».

 

Захоплювався подорожами, автостопом та читанням. Працював у книгарні «Є» у Львові. З березня 2020-го по серпень 2021 р. був в команді ГО «Зелена Коробка», де опікувався логістикою і продажами. Волонтерив у ГО «Тарілка». Належав до товариства реконструкторів «Орден Паладинів» у Львові. Брав участь в археологічній експедиції у національному історико-археологічному заповіднику «Ольвія» у Миколаївській області. З 2021 р. працював у підприємстві «Терра Ресайклінг», що займалось сортуванням відходів.

 

 Вступив  до Пласту 2014 року. Здобув дійсне членство. Мав зарахований вишкіл новацьких виховників РОВ 261 (впор. 204).

 

Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну пішов добровольцем на фронт і у складі 45 окремої артилерійської бригади Збройних сил України. З лютого 2023 року був бійцем 3 окремої штурмової бригади. Воював під Бахмутом. У травні 2023 отримав поранення. Після реабілітації повернувся в стрій. 13 серпня 2023 року Паладін загинув у бою з російськими військовими. 

Андрій Гудима

У липні у бою під Бахмутом загинув ресторатор, художник, письменник Андрій Гудима.

 

Навчався у Львівській національній академії мистецтв за спеціальністю «художник-реставратор». Згодом закінчив юридичний факультет Львівського торговельно-економічного університету. Працював більд-редактором у газеті «Експрес», згодом — бренд-шефом ресторанів Open та Re:bro.

 

Захищав Україну у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

 

У жовтні у Видавництві Старого Лева вийшла друком книжка Андрія Гудими «69  спецій для Серця».

 

«Це якийсь такий фаталізм, що 3 травня, дорогою на навчальний полігон ДШВ, він, у перемішку зі смішними повідомленнями про своїх майбутніх побратимів, радісно написав: “Мені присилають на підписання угоду зі Старого Лева”. Тішився тиражем та роялті. І писав ще багато про свої будні у війську. І ми говорили — о, ну ясно, яка книжка буде наступною. Тільки після Перемоги, бо різні такі будні бувають у війську. Книжок могло ще бути багато. Але є лише ця. Там все зіткано з любові. Поки це глибока рана, і для Юлі, і для усіх, кому Андрій був близький. Тому важко її прочитати. Але береш її до рук, гортаєш, і відчуваєш, скільки там тепла. В кожному слові Андрія», — написала колишня дружина військового Уляна Сурмай.

Євген Пранюк

У липні у віці 86 років пішов з життя автор самвидаву «Український вісник» та перший голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Євген Пранюк. 

 

Євген Пранюк народився в селі Хом’яківка. У 1962 році закінчив Київський університет ім. Тараса Шевченка, де навчався на філософському факультеті.

 

У 1972 році Пранюк разом з колегами видав спецвипуск самвидаву «Український вісник» — першого позацензурного літературно-публіцистичного і правозахисного журналу в Україні, заснованого В’ячеславом Чорноволом. 

 

У 1972 році звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди, а в 1973 засуджений на 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Після повернення в Київ взяв участь у створенні Української Гельсінської Спілки та ініціював заснування Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих.

 

 З 1994 року працював у Комітеті Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.Нагороджений медаллю Т. Шевченка «За віддану працю для добра всього українського народу та жертовний вклад на визволення України та підтримку свободи всім народам світу».

Тамара Коломієць

У серпні на 89 році життя померла дитяча письменниця, перекладачка та поетка Тамара Коломієць.

 

Тамара Коломієць народилася в місті Корсунь. У 1957 році вона закінчила Київський університет ім. Тараса Шевченка, де навчалася на факультеті журналістики. У період студентства вийшла друком перша збірка лірики Тамари під назвою «Проліски». Авторка книжок «Осіння борозна», «Багаття на межі» та «Дорога в листопад».

 

 Авторка збірок казок, віршів, небилиць тощо. Серед найвідоміших книжок: «Починаються дива», «Жмурки», «Пісенька про гнома», «Пісня джерельця» та «Дощик-накрапайчик». Тамара Коломієць активно співпрацювала з журналом «Пізнайко», а також створила кілька абеток для дітей. 

 

Твори письменниці перекладені англійською, польською, угорською, білоруською, російською, словацькою, чеською, казахською, азербайджанською та вірменською мовами. Сама вона також перекладала з білоруської та латинської.

 

 Тамара Коломієць була нагороджена премією імені Павла Тичини, премію імені Наталі Забіли та премію Кабміну імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва. Письменниця також була головою журі премії імені Платона Воронька.

Олена Рубановська

У вересні омерла художниця, книжкова дизайнерка, засновниця видавництва м’яких тканинних дитячих книжок «Кашалот» Олена Рубановська. 

 

«Олена мала винятковий талант “зливатися” з текстом, створювати інтелігентний, витончений дизайн, з повагою й уважністю до матеріалу. Вона була новаторкою і створювала знакові проєкти, дуже затишні видання, які хотілося розглядати, торкатися, читати й перечитувати безліч разів», — розповіли у творчій студії «Аґрафка».

 

Олена Рубановська навчалася у школі № 3 в Івано-Франківську. Закінчила Українську академію друкарства у Львові, перевівшись туди з Прикарпатського університету. Дипломною роботою дизайнерки була книжка «Сорока-білобока», яка згодом вийшла друком у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Разом із братом Кирилом заснувала видавництво «Кашалот» для дітей від народження до шести місяців.

 

 Авторка дизайну книжок «Вогні святого ельма» Катерини Бабкіної, «БотакЄ» Тараса Прохаська та багатьох книжок Тимофія Гаврилова, створила перший логотип Видавництва Старого Лева.

 

Проживала в Ріміні, Італія. Причиною смерті Олени Рубановської стало онкозахворювання.

Ігор Козловський

У вересні у віці 69 років з життя пішов український історик, релігієзнавець та письменник Ігор Козловський.

 

Ігор Козловський – кандидат історичних наук, який очолював Центр релігієзнавчих досліджень і міжнародних духовних відносин у Донецьку, викладав на кафедрі філософії Донецького національного технічного університету. Вчений є володарем медалі Австрійського товариства Альберта Швейцера та ордену Королівського братства Святого Феотонія. Упродовж життя вчений боровся з причетністю росії до релігійної сфери України, порушував питання присутності священників УПЦ МП у Лаврі та розмірковував на тему потреби деокуповувати свідомість українців.

 

 Козловський був одним з авторів книжок «Іслам: енциклопедичний словник», «Культура діалогу. Національний круглий стіл: збірник статей», «Ще (цінності, ідентичність, мислення, воля…)».

 

 27 січня 2016 року на території Донеччини Козловський був захоплений росіянами в полон, де провів 700 днів за проукраїнську позицію. Був звільнений з полону за обміном. «Моє серце зараз співає пісню. Воно співає пісню любові. Любові до народу України. Ми перейшли через страждання, через катування, через біль, через хвороби, моральний і психологічний тиск, але ж ми постійно відчували любов нашого народу», — перші слова Ігоря Козловського після полону.

 

Після повернення на підконтрольну Україні територію, Козловський відстежував ситуацію з полоненими та боровся за їхнє визволення.

Михайло Стасюк

У вересні у віці 91 року пішов з життя письменник та громадський діяч Михайло Стасюк. 

 

Михайло Стасюк – автор чотирьох романів: «Смерч сатани», «Могили в океані», «Люди з кременю і світла» та «І сходить багряне сонце».

Під час затримань української інтелігенції радянською владою у 1972-1973 роках був арештований КДБ. Причиною стала політична діяльність Стасюка та його книжка оповідань «Ой летіли лелеченьки», видана в 1970 році. Після тримісячних допитів письменника випустили на свободу за браком доказів.

 

 Активну політичну діяльність Стасюк відновив у 1989 році. Письменник зібрав близько 3000 підписів за статус української мови, які надіслав до Верховної Ради УРСР. Створив та очолив товариство «Просвіта» в місті Винники на Львівщині. 

 

 З 1990 року займався видавництвом політичної літератури: за власні кошти видав близько ста тисяч примірників книжок «Історія УПА», «Євген Коновалець», чотири книги Дмитра Донцова. Того ж року заснував у Києві з групою політиків та науковців всеукраїнський політичний журнал «Державність». Був делегатом від Львівської області на перших двох з’їздах Народного Руху України.

Олекса Гайворонський

У вересні у віці 49 років через хворобу помер кримський історик, письменник, телеведучий, автор статей про історію і культуру півострова Олекса Гайворонський. 

 

«Це та людина, яка закохувала в Крим та історію кримських татар. Одна з перших публічних лекцій, яку ми провели у Львові в 2014 році, була саме його. Олекса відкрив для нас величезний прошарок історії Кримського ханства, він все життя позбавляв історію півострова колонізаційного погляду», — написав заступник генерального директора Українського інституту Алім Алієв.

 

 Олекса Гайворонський писав статті для «Радіо Свобода», знімався у телевізійних програмах для каналу ATR («Прогулянки Кримом з Олексою Гайворонським») та писав публікації для видання Crimean Tatars.

 

У 2010 році вийшов його двотомник «Повелителі двох материків», у якому описані події часів створення та становлення Кримського ханства. У 2016 році він презентував книжку «Країна Крим», куди ввійшов 61 нарис про споруди на півострові часів Кримського ханства. Співавтор книжки «Дивовижні історії Криму». Олекса Гайворонський  також був сценаристом першого кримськотатарського дитячого фільму-казки «Хидир-дєдє», він досліджував біографію Ісмаїла Гаспринського для фільму «Перекладач» та Бекіра Чобан-Заде у фільмі «Шлях джигіта».

 

Після тимчасової окупації Криму у 2014 році залишився у Бахчисараї. Гайворонський казав, що лишається громадянином України, який продовжує жити в Криму, та називав себе «бранцем історичних обставин».

Олексій Івакін

У вересні у боях за звільнення Запорізької області загинув поет, військовий 82-гої десантно-штурмової бригади ЗСУ Олексій Івакін. 

 

Олексій Івакін був натхненником і учасником культурного центру «Харківський SLAM». До повномасштабної війни він регулярно організовував поетичні вечори.«Він був справжнім захисником Батьківщини та дуже світлою людиною. Ми не зустрічали жодної людини, яка б хоч щось поганого сказала про Олексія. Жодної», — зазначили на сторінці «Літературний SLAM».

Марія Морозенко

У жовтні у віці 54 років померла дитяча письменниця, літературна редакторка та філологиня Марія Морозенко померла у 54 роки.

 

Марія Морозенко народилася в селі Малин Рівненської області. У її доробку поетичні збірки «Зоряні перевесла» та «Елегія любові», історичні поеми «Княгиня Ольга», драми «Вічність» і «Князь Святослав», дитячі казки: «Про країну ласунів», навчальні серії «Хто це?», «Що це?», віршовані казки «У зеленому ярочку», «Незвичайні пригоди Чока…», серія пізнавальних загадок, літературний переказ казки «Дванадцять місяців». За її поемою «Марія Магдалина» створили моновиставу, а за дилогією про Івана Сірка — постановку на радіо «Культура».

 

 Марія була лавреаткою урядової Літературної премії імені Лесі Українки, членкинею Національної спілки письменників України та головою Київської організації НСПУ. Активно займалася волонтерством.

Максим Петренко

Улітку 2022 року на фронті загинув військовослужбовець, письменник, автор роману «Спокійної ночі» Максим Петренко

 

Раніше військового вважали зниклим безвісти, до листопада 2023 року рідні вважали, що він перебуває в полоні.

 

 «Підтвердили загибель. Максим Петренко – захисник, письменник, популяризатор читання, активіст у просуванні бібліотек, щирий, глибокий, уважний до деталей, таким його пам’ятатиму», — написала на своїй фейсбук-сторінці письменниця Валентина Захабура.

 

 Максим Петренко у цивільному житті мав професію програміста і викладав в Інституті комп’ютерних технологій Університету «Україна».

 

 Був учасником Революції Гідності. У 2014 році добровільно став на захист України, служив у 2-й добровольчому батальйоні оперативного призначення при Національній гвардії України, що пізніше отримав назву Батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. У 2016 році демобілізувався і написав книжку «Спокійної ночі». Роман у форматі щоденника розповідає про події 2014 року: закінчення Революції Гідності та військову службу в добровольчому батальйоні, зокрема, участь в бойових діях за звільнення Слов’янська.

 

 «Закінчення Майдану. Формування другого добровольчого батальйону НГУ. Бойові дії під Слов’янськом. Повернення на ротацію. Це все тут є. Але у фокусі дещо інше. Спілкування. Важливе, як кисень, в сучасному світі. Саме переписка дала можливість відновити цю історію в деталях. Колишнє життя. Від нього важко відірватися, а чи можливо до нього повернутися? Суспільство. Яким його бачить боєць? Вибір. Що може зробити людина коли її світ руйнується на очах? Тут усе справжнє. Кожен крок пережитий автором та іншими», — ідеться в анотації.

 

З початком нової фази російсько-української війни знову добровольцем пішов до лав ЗСУ.

Тарас Давидюк

У листопаді на війні проти російських окупантів загинув рівненський пластун, журналіст і засновник і головний редактор видання «Горинь.інфо» Тарас Давидюк.

 

«Тарас добре відомий усій патріотичній спільноті Рівненщини, адже ще з студентських років був активним в різних патріотичних організаціях. З 2002 року у громадському русі. Був членом “Молодого Руху”. У 2005-2012 роках – голова обласної організації й член Центрального Проводу “Молодіжного Націоналістичного Конгресу”. Був також голою рівненської обласної організації “Активна молодь”», — написали у виданні «Горинь.інфо».

 

Закінчив Острозьку академію за спеціальністю «Політологія».

 

Взимку 2013-2014 років Давидюк був добровольцем в 15-ій «МНК-івській», відтак в і 14-ій «пластовій» сотнях Самооборони Майдану. З початком російсько-української війни у добровольчому батальйоні «Гарпун». Опісля продовжив службу в одному із окремих розвідувальних батальйонів ЗСУ.

 

З фронту повернувся навесні 2019 року. Відтоді й до початку повномасштабної війни він працював головним редактором «Горинь.інфо».

 

З початком повномасштабної війни Давидюк знову пішов захищати Україну. Загинув на околицях Роботиного, що в Запорізькій області. Йому було 37 років.

Валентин Добрий

У листопаді на фронті загинув військовослужбовець, колишній розповсюджувач літератури Валентин Добрий.

 

Валентин Добрий народився у Білозерці Херсонської області. Був учасником Революції Гідності.

 

«Якось я у юрті когось перев’язував. Насилу заходить парубок. Повертається, а в нього від п’ят до попереку все в осколках Біля нього розірвалася граната, начинена порізаними цвяхами. Я нарахував на ньому 17 дірок, з яких вийняв осколки. Позаклеював, позамазував, кажу: “Більше нікуди не лізь”. Через пів години приходить — наскрізь щока пробита. Знову надав йому допомогу, вколов антизапальне і знеболююче. Він знову зник. Прибігає — ніздря пробита, висить на шкірці. Кажу: “Не відривай, заживе як на собаці, ти молодий”. А він радісно: “Я їх спалив!” — “Кого? — питаю. — Людей?” — “Та ні, водомети”. “Ну ти добрий хлопець! — хвалю”. — “Точно, я Валік Добрий із Херсона. Таке у мене прізвище”. Він дійсно спалив “коктейлями” два водомети і цим практично нас врятував», — розповідав NovaKahovka.City письменник, також майданівець Володимир Шовкошитний.

 

Валентин Добрий відвідав понад 42 країни світу: перетнув екватор і двічі подорожував Африкою. Працював розповсюджувачем літератури у видавництві «Український пріоритет».

 

Після початку нової фази російсько-української війни пішов добровольцем до ЗСУ.

 

«Він знав як з’явилися в людства окуляри та медицина та ще багато цікавих фактів. Бо вважав світ цікавим та невпинно досліджував його. Твій тато мав феноменальну пам’ять, математичний склад розуму та неймовірне почуття гумору. У 2014 році він відстоював незалежність України на Майдані в Києві. Про це мало хто знає, бо твій тато ніколи не хизувався тим, що вважав необхідним робити. Так само він зробив і під час повномасштабного вторгнення. Став воїном і захисником, не дивлячись на те, що мав можливість цього не робити за медичними показаннями.Але честь, відвага, закон, справедливість, розум та наполегливість завжди були головними для нього», — розповіла його партнерка Лєда Космачевська.

 

Валентин Добрий загинув в результаті інтенсивних штурмових дій та артилерійського обстрілу.

Олександр Меньшов

У листопаді на фронті загинув молодший сержант, письменник з Херсона, волонтер і член національної скаутської організації «Пласт» Олександр Меньшов.

 

«Олександр Меньшов був людиною честі, талановитим автором, щирим патріотом, що палав любов’ю до України та своєї сім’ї», — написали у «КМ Букс».

 

Олександр Меньшов народився у Херсоні. До повномасштабного вторгнення росії в Україну він був письменником, автором детективних романів про альтернативну історію. Прожив пів року в окупованому Херсоні разом із родиною. Їм вдалося виїхати до Вінниці, після чого письменник вступив до лав ЗСУ. 

 

У видавництві «КМ Букс» нещодавно вийшла друком його книжка-щоденник «Я, Фокс і окупація». У ній письменник писав про свою родину й окупацію Херсона. Інші книжки у творчому доробку: «Репринти незакінчених чернеток» про Херсон періоду Другої світової війни, «Верифікація вічності» про альтернативну історію незалежної України, «Формікаріум» про громадянський устрій в людському суспільстві, «Третя терція» про детективну історію випускника юридичного факультету. 

 

«Це Херсон до окупації. Повна зала людей, зацікавлених дізнатися більше про справу Стуса. Після зустрічі багато обіймів, коротких розмов і книга місцевого автора у подарунок. Фото на пам’ять… Кілька разів списувались — Сашко відклав для Музею-архіву преси числа колаборантських газет, які друкували росіяни в місті. І от щойно “Пласт” повідомив, що Олександр Меньшов, молодший сержант ЗСУ і батько пластунки Поліни, загинув, захищаючи Україну від російських окупантів. Вічна пам’ять побратимові. Кожен раз — ніж у серце. Яких людей втрачаємо», — розповів журналіст Вахтанг Кіпіані у своєму дописі на фейсбуці.

 

Олександр Меньшов загинув у результаті мінометного обстрілу поблизу Кліщіївки на Донеччині під час виконання бойового завдання. 

Олександр Мокровольський

У грудні у віці 77 років з життя пішов український перекладач, редактор, журналіст, письменник, поет і художник Олександр Мокровольський. 

 

«Олександр Миколайович Мокровольський відійшов на Сонцестояння у кращий світ… І довершення українського ”Улісса” Джойса після Олександра Тереха, і вибрані Гіні та Єйтс, і Толкін, і виняткові хрестоматійні збірки зарубіжної поезії для шкільництва, і оригінальна авторська поезія, і ”Істина і метод” Гадамер, і ”Homo Ludens” Гейзінги, і ще, і ще – залишаться в нашій культурі», – написав письменник і перекладач, член НСПУ Дмитро Чистяк.

 

Мокровольський переклав десятки робіт із різних мов, але найвідомішим є фентезі Джона Толкіна «Гобіт». Також отримав літературну премію ім. Максима Рильського «за високохудожні переклади творів В. Шекспіра, Дж. Г. Байрона, В. Гюґо, Л. Аріосто, Ф. Кеведо та інших класиків європейської літератури». Це найвища перекладацька нагорода в Україні.

 

Олександр Мокровольський володів чотирма мовами: англійською, німецькою, французькою й німецькою. Його називали одним з останніх представників «класичної» української перекладацької школи, яка виникла у 1970-х роках на основі журналу іноземної літератури «Всесвіт» під керівництвом Дмитра Павличка.

 

1985 року  у видавництві дитячої літератури «Веселці» вийшов друком його адаптований для дітей переклад «Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори». Це був перший твір Джона Толкіна українською мовою. Мокровольський першим вжив слово «гобіт» через літеру «г». Також переклав «Володаря перснів» Джона Толкіна для видавництва «Школа» й «Улісса» Джеймса Джойса у співавторстві з Олександром Терехом.

 

Мокровольський викладав курс професійного перекладу студентам Національного університету «Києво-Могилянська академія».

 

Зазначимо, наведений перелік, на жаль, далеко не повний.

 

Раніше Читомо повідомляло про втрати 2022, 2021 та 2020 років. Окремий перелік загиблих через війну письменників можна переглянути тут.

 

Читайте також: Перед самим світанком снити своїх мертвих: як література війни пише про втрату