Поети, видавці, дисиденти: кого забрав від нас 2022-й

Темний 2022 рік пішов у небуття і забрав із собою забагато українців, серед яких письменники, дисиденти, перекладачі, журналісти й поети. Згадуємо, кого втратили цього жахливого року, перерваного повномасштабним вторгненням росії, і надбання, завдяки яким ми будемо пам’ятати тих, без кого йдемо в 2023-тій.

Олег Вергеліс

30 вересня на 55-му році життя пішов з життя журналіст, театральний критик, письменник, мистецький оглядач Олег Вергеліс.

Вергеліс — заслужений журналіст України, член Національної спілки театральних діячів та Національної спілки журналістів України. Був редактором відділу культури «Дзеркала тижня», дописував також для видань «Профіль», «Главред», «Український театр», «Українська культура», «Культура і життя», «Київські відомості» та інших ЗМІ.

Автор книжок «Квиток на вчорашню виставу», «Анти-Раневська та інші явища фатальних нульових», «Українська драма. Епізоди», «Театр, де розбиваються серця».

У травні 2019 року пережив інсульт та складну операцію. Друзі-актори зіграли благодійну виставу «Два анекдоти на вечерю» за п’єсами Антона Чехова (постановка В’ячеслава Жили), всі зібрані кошти від якої були передані на його реабілітацію.

Анатолій Василенко

У червні на 84 році життя помер художник і карикатурист Анатолій Василенко, який малював для «Перця» і Kyiv Post, проілюстрував перевидання роману Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки».

Анатолій Василенко народився 7 листопада 1938 року в селі Нижня Ланна Карлівського району на Полтавщині. Свою першу карикатуру створив на двоюрідного брата Івана.

На початку 1960-х років почав співпрацювати з українським сатиричним часописом «Перець», де згодом став членом редколегії.

Проілюстрував близько трьохсот книгжок для дітей та дорослих. За сюжетами двох авторських книжок Анатолія Василенка зробили лялькові фільми «Петрик у Космосі» та «Тимко-звіролов».

У 2012 році у видавництві «Форум» вийшов проілюстрований ним тритомник афоризмів генерального директора страхової компанії «NGS» Анатолія Чубинського «Великі думки у малому форматі», де було використано понад 300 ілюстрацій майстра.

Мешкав у Києві. Серед нинішніх ЗМІ Василенко співпрацював з журналом «Кореспондент», газетою «Kyiv Post», деякий час малював для «НВ».

Віра Вовк

16 липня в Ріо-де-Жанейро на 96-му році життя померла українська та бразильська письменниця, літературознавиця Віра Вовк.

Віра Вовк — українська та бразильська письменниця, літературознавиця, драматургиня, перекладачка та науковиця. Учасниця літературної спілки «Нью-Йоркська група». 

 Письменниця народилася 2 січня 1926 року в Бориславі (нині Львівська область). В еміграції з 1945 року, спершу в Німеччині, а згодом у Бразилії. З 1949 року разом з матір’ю переїхала до Ріо-де-Жанейро.

Віра Вовк — авторка збірок поезії «Зоря провідна» (1955), «Єлегії» (1956), Чорні акації (1961), «Любовні листи княжни Вероніки» (1967), «Каппа Хреста» (1968), «Меандри» (1979) та інших. Серед прозових творів письменниці — «Ранні оповідання» (1943 — 1954, «Легенди» (1958), «Калейдоскоп» (1979–2001) та інших. 

У доробку є й п’єси: «Скарб царя Гороха» (1962), «Смішний святий» (1968), «Триптих» (1982), «Іконостас України» та інші.

Віра Вовк перекладала з французької, італійської, румунської, македонської, старослов’янської на українську. Зокрема Поля Клоделя, Пабла Неруду, Федеріко Гарсія Лорку, Рабіндраната Тагора, Фрідріха Дюрренматта тощо.

Юрій Руф

У квітні в бою з окупантами загинув Юрій Руф, поет, письменник, військовий, націоналіст.

Юрій Руф (Юрій Романович) — поет, письменник, вчений, громадський діяч, засновник літературного проєкту «Дух Нації», власник бренду «Ґвер». Автор збірок «Багряна лірика», «Час Революції», «На зламі епох».

Народився 1980 року в Бережанах на Тернопільщині. Був відомий критичними поглядами на традиційну українську поезію, де, за його словами, українців переважно зображають як бідних і нещасних. Поезію Юрія Руфа включали до українських сучасних націоналістичних поетичних збірок «Голос крові» (2013) і «Відлуння свинцевих громовиць» (2015).

Служив у 24 окремій механізованій бригаді ЗСУ, на фронт пішов добровольцем. Він загинув під час бою з окупантами на Луганщині.

Василь Довжик

У червні у віці 78 років пішов з життя поет і прозаїк Василь Довжик.

Василь Довжик (Василь Должиков) — письменник, перекладач, драматург; актор театру і кіно, радіожурналіст; ведучий літературних програм Національної радіокомпанії України, член Національної спілки письменників (1980), Національної спілки театральних діячів. 

Він народився 9 червня 1943 року в селі Пристайлове Лебединського району Сумської області.

Працював у театрі «Слово» при Спілці письменників України, знімався у кіно. Автор книжок «Перерваний урок», «Кам’яна дуга над безоднею», «Щедрий вечір» та інших. Переклав для театру близько 20 п’єс. Лавреат літературно-мистецьких премій імені Лесі Українки, імені Остапа Вишні, імені Михайла Старицького, імені Степана Олійника, імені Олександра Копиленка та імені Василя Юхимовича.

У літературному доробку переважно твори для дітей. Автор авдіоначитки сучасної й класичної української літератури для сліпих.

У 2013-му став лауреатом Міжнародної премії «За доброчинність» Міжнародного доброчинного фонду «Українська хата», у 2016-му – премії Фонду Тараса Шевченка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». У 2021 році в нього діагностували пухлину мозку.

Гліб Бабіч

У липні під час протистояння окупантам неподалік Ізюма на Харківщині загинув військовослужбовець і поет Гліб Бабіч.

Гліб Бабіч — український поет, автор пісень, блогер, учасник російсько-української війни, співзасновник волонтерської ініціативи «Res_Publica. Брати по зброї», активіст ГО «Справа громад», до 2019 року — прапорщик, командир взводу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Збройних сил України, після 24 лютого 2022 року — військовослужбовець Сил територіальної оборони Києва.

З 2014 по 2019 рік Бабіч брав участь в Антитерористичної операції і Операції об’єднаних сил. Мав позивний «Лєнтяй». Після звільнення із війська займався громадською діяльністю, зокрема в організаціях, які працюють із ветеранами війни. Став співзасновником громадської організації «Брати по зброї».

Загалом написав понад 500 віршів, у видавництві «Білка» у  2021 році вийшла збірка «Вірші та пісні». Крім того, Гліб писав тексти пісень для різних гуртів, зокрема Kozak System. Написав тексти пісень «Подай зброю», «Мольфар», «Сила і зброя», «Досить сумних пісень», «Свобода наче любов», «Ті, що тримають небо над Різдвом» та «Не покинь».

Нузет Умеров

У жовтні у віці 90 років у тимчасово окупованому Криму помер поет, перекладач, заслужений журналіст України, дитячий письменник Нузет Умеров.

Нузет Умеров народився 13 листопада 1931 року в Сімферополі. У травні 1944 року його та його сім’ю депортували до Узбекистану. Повернувся до Криму в 1992 році.

З 1984 по 2006 рік був головним редактором найстарішої кримськотатарської газети «Янъы дюнья». Писав казки, дитячі вірші, поеми, оповідання, повісті, п’єси, гуморески. Перекладав із казахської, узбецької, татарської та інших мов. Брав участь у створенні першого післявоєнного кримськотатарського букваря «Еліфбе».

Богдан Слющинський

8 травня  у віці 75-ти років російські окупанти вбили доктора соціологічних наук, письменника та професора Маріупольського державного університету Богдана Слющинського.

Богдан Слющинський — поет, композитор, науковець, завідувач кафедри полтології, філософії та соціології Маріупольського державного університету.

У Маріуполі професор заснував літературно-художній альманах «Маріуполь», керував студентським літературним об’єднанням «Перлини слова». Автор поетичних збірок «Втомлена надія», «Відлуння», «В обіймах часу», «Осінній вітряк», «Витоки», «Світанкова роса», «Подих вітру» та понад 120 наукових праць.

Юрій Керпатенко

13 жовтня російські окупанти розстріляли диригента Юрія Керпатенка у власному будинку в окупованому на той момент Херсоні.

Юрій Керпатенко — український диригент, оркестровщик, баяніст. Головний диригент Херсонського музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша.

Написав низку творів для баяна, фортепіано, народного та камерного оркестрів, які увійшли в репертуар народного оркестру ХМУ, різних ансамблів народних інструментів, камерного оркестру «Гілея» Херсонської обласної філармонії. 1995 року став лауреатом II премії республіканського конкурсу народних інструментів, який проходив у Херсоні.

Як головний диригент камерного оркестру «Гілея 2000-го року розпочав трудову діяльність в Херсонській обласній філармонії. Колектив брав участь у фестивалі камерної та симфонічної музики «Травневі зустрічі» (2005 р., м. Кропивницький), фестивалі камерної музики «Амадеус» (2006 р., м. Херсон), міжнародному конкурсі «Академічного мистецтва юнацтва» (м. Нова Каховка). У лютому 2015 року Юрій Керпатенко разом із Владиславом Білявським диригували концертом до ювілею народного артиста України Григорія Вазіна, засновника та протягом чверть століття керівника камерного оркестра «Гілея».

З 2004 року — головний диригент Херсонського музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша, де був ініціатором створення театралізованих оркестрових програм «Чарівна музика оркестру», «В полоні музики, театру і кіно». 

Олег Чорногуз

У жовтні у віці 86 років пішов з життя письменник, редактор журналу «Перець» Олег Чорногуз.

Олег Чорногуз — письменник, журналіст, редактор журналів «Перець» та «ВУС», автор численних книжок гумору та сатири. Член Національної спілки письменників та Національної спілки журналістів України.

Народився 15 квітня 1936 року в селі Іванів. У 1964 році закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка, навчався на факультеті журналістики.

Був завідувачем відділу листів Погребищенської райгазети. У 1963 році став завідувачем відділу сатири та гумору газети «Вінницька правда».

З 1964 по 1983 роки — старший фейлетоніст, завідувач відділу фейлетонів журналу «Перець».

До 1986 був завідувачем редакції прози, директор видавництва «Радянський письменник».

З 1986 по 1987 — головний редактор журналу «Перець».

Був делегатом XXXIX сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від України (1984 рік, Нью-Йорк). 

Елла Загребельна

У листопаді у віці 93-х років пішла з життя дружина Павла Загребельного Елла Загребельна.

«Донька Павла Архиповича Загребельного Марина повідомила про смерть Елли Михайлівни Загребельної, своєї мами й дружини письменника. Можна багато сказати зараз слів про цю дивовижно мудру і красиву жінку, але хочу подати цей фрагмент її інтерв’ю 2010 року  «Газеті по-українськи», де вона, говорячи про свого геніального чоловіка, розповідає й про себе, і про їхнє дивовижне кохання», ― написала письменниця Світлана Короненко. В інтерв’ю йдеться, що в будинку Елли Загребельної висіли портрети Павла Архиповича у різні періоди життя. 

Олександр Махов

У травні від обстрілів окупантів на Харківщині загинув журналіст, воєнний кореспондент Олександр Махов.

Олександр Махов — учасник бойових дій, вів подкаст «Військкор». Народився у Луганську, протягом тривалого часу мешкав у Києві. Працював на каналах «Україна» та «Україна 24», висвітлював події на передовій. У 2020 році був єдиним представником українських ЗМІ на борту літака, який проводив евакуацію громадян України з Уханя. У жовтні 2021 року перейшов на канал «Дом». Ветеран російсько-української війни на сході України. Після початку повномасштабного наступу росії пішов на фронт як військовослужбовець.

«Під Ізюмом мій впертий підрозділ ЗСУ відбив штурм російської армії. Росіяни штурмували після тривалої артпідготовки — танками в кількості, як мінімум 10 штук. Бехами з піхотою. Вертольотами. Селяни, прораби, кухарі гасять “другу армію світу”. Я хочу, щоб ви гордилися нашою армією. Ми б‘ємось з нашу країну. За наш дім. Вірте в ЗСУ», — наголошував  він.

В’ячеслав Зайцев

У жовтні на Донецькому напрямку фронту загинув «запорізький кіборг», історик Вʼячеслав Зайцев.

Народився 6 вересня 1980 року в селі Іванівці Запорізької області України. 2008 року закінчив історичний факультет ЗНУ. До війни був науковцем, вивчав історію козаччини на острові Хортиці. 

Вʼячеслав Зайцев був завідувачем архіву та бібліотеки Національного заповідника «Хортиця» та депутатом Запорізької міськради останніх двох скликань. Він долучився до Збройних сил України та воював у зоні АТО від березня 2014 року. У складі окремої аеромобільної бригади брав участь в обороні Донецького аеропорту, Південного котла та Дебальцево. Був двічі поранений. За бойові заслуги він відзначений державною нагородою — Орденом «За мужність» третього ступеня. Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, знову пішов до лав ЗСУ.

Володимир Білінський

На 87 році життя 7 червня помер український історик і публіцист Володимир Білінський.

Володимир Білінський — український публіцист, письменник та дослідник історії, автор праць: тритомника «Країна Моксель, або Московія», двотомника «Москва ординська» та історичної розвідки «Україна-Русь».

Народився 18 травня 1936 року в селищі Дунаївці Хмельницької області. Друкувався в газетах «Літературна Україна», «Українське слово», «Столиця», «Нація та держава». Автор бестселерів «Країна Моксель, або Московія», «Москва Ординська» та «Україна-Русь». У 2011 році за книгу «Країна Моксель, або Московія» Білінський став лавреатом Премії імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності у номінації «За найкращу наукову роботу в інформаційній сфері».

Сергій Скальд

21 квітня в бою з окупантами в Маріуполі загинув Сергій Скальд, поет, військовий, громадський активіст.

Сергій Скальд (справжнє ім’я Сергій Баламутовський) — учасник Революції Гідності, військовий-доброволець, учасник АТО, зокрема боїв у Авдіївці. Воював у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Був бійцем окремого полку спеціального призначення ЗСУ «Азов», захищав «Азовсталь».

Раніше очолював «Правий сектор» на Буковині. Автор поетичних збірок «Навиліт. Рими калібру 5,45» (видавництво «Орієнтир», 2018) та «Інший» (2021), співавтор збірки націоналістичної поезії «Голос крові».

Артем Довгополий

У серпні на фронті на Донеччині загинув 28-річний поет і військовий Артем Довгополий.

Артем народився у місті Конотоп, що на Сумщині, у 1994 році. Після закінчення університету до 13 лютого проходив службу за контрактом у Державній прикордонній службі України в місті Краснопілля. За 11 днів до повномасштабного вторгнення російських військ на територію України в Артема закінчився контракт, він пішов добровольцем у 58 бригаду на Сході України. Має публікації у колективних збірках «Конотоп молодий» (2009), «Джерел натхненна сила» (2013).

Сергій Дяченко

5 травня у США у віці 77 років помер український письменник та сценарист Сергій Дяченко.

Сергій Дяченко — український російськомовний письменник-фантаст, сценарист. У минулому — вчений-психіатр і генетик. Працював у співавторстві з Мариною Дяченко. 

Народився 14 квітня 1945 року у Києві. Член Союзу кінематографістів СРСР з 1987 року, Союзу письменників СРСР з 1983 року. Лаіреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка 1987 року разом з режисером Анатолієм Борсюком, оператором Олександром Фроловим  за повнометражний науково-популярний фільм «Зірка Вавилова» Київської кіностудії науково-популярних фільмів. До 2009 року жив і працював у Києві. У 2013 році разом з дружиною Мариною переїхав з росії у США.

На загальноєвропейській конференції фантастів «Єврокон-2005» в Глазго разом з Мариною Дяченко визнаний найкращим письменником-фантастом Європи. 

Після російського вторгнення в Україну 2014 року у рф вийшло чотири фільми і серіали, зняті за сценарієм подружжя Дяченків.

Максим Левін

У березні на лінії фронту під Києвом російські окупанти застрелили фотожурналіста Максима Левіна.

Максим Левін народився 1981 року на Київщині. Він працював як фотокореспондент, документальний фотограф та оператор багатьох українських і міжнародних видань. Його фото публікували такі видання, як Wall Street Journal, TIME, Breaking news Poland, EU AGENDA, World news, ELLE, TV-24, Radio Bulgaria та інші.

 У 2014 році висвітлював події російсько-української війни на Донбасі. Більшість його документальних проєктів пов’язані з війною в Україні. Разом із колегою Маркіяном Лисейком у 2014 році заснував присвячений військовим проєкт AFTER ILOVAISK для збереження та переосмислення значення подій серпня 2014 року. Макс Левін був одним із тих, кому вдалося вибратися живим з Іловайського котла.

Окрім журналістських робіт, створив десятки фото- і відеопроєктів для гуманітарних організацій, таких як Всесвітня організація охорони здоров’я, UN, UNICEF, OSCE, UN Woman. 

Наталя Харакоз

У травні у заблокованому росіянами Маріуполі загинула журналістка, письменниця, керівниця літературного клубу «Азов’є» Наталя Харакоз.

Наталя Харакоз народилася 13 липня 1935 року у грецькій сім’ї. Вона перша у Маріуполі жінка, яка стала членкинею Національної спілки письменників України (1998). Крім того, Наталія Харакоз була членкинею Національної спілки журналістів та керівницею літературного клубу «Азов’є», писала для газети «Приазовський робочий».  Також вона авторка прозових творів (повісті, оповідання, ліричні новели, мініатюри). Упорядниця збірок віршів та прози «Маріуполь у сузір’ї Ліри», «Моя Еллада-Україна», «Ми — з Азов’я», постійна авторка альманахів та збірок «Пірнешу астру» («Ранкова зірка»), «Місто Марії», «Стакани часу» (Канів) та інші.  Деякі з творів писала грецькою мовою.

Сергій Буров

У квітні в окупованому Маріуполі у віці 84 років помер телевізійник та краєзнавець Сергій Буров.

Сергій Буров — історик, краєзнавець, письменник, почесний громадянин Маріуполя, член Національної спілки журналістів України, кінематографістів України, автор програми «Маріуполь. Былое» («Маріуполь. Колишнє») та однойменної книжки. Також він написав книжки «Маріуполь та маріупольці» і «З історії Маріупольського театру» (у співавторстві зі Світланою Отченашенковою). На телеканалі «Сігма» вийшло понад 1200 випусків програми за понад 25 років. Їх знімав зокрема оператор Віктор Дідов, який загинув у Маріуполі 11 березня.

Іван Дзюба

22 лютого на 91-му році життя уві сні помер літературознавець, дисидент, Герой України, другий міністр культури України Іван Дзюба.

Іван Дзюба — український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, активний учасник руху за незалежність України, дисидент радянських часів, Герой України (2001), кавалер ордену Свободи (2009), кавалер ордена Ярослава Мудорого V ступення (2022), лаврет Державної Премії ім. Тараса Шевченка (1991). Співголова Головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України». Радник Президії Національної академії наук України. Головний редактор журналу «Сучасність» (у 1990-х роках), редактор відділу перекладної літератури видавництва «Дніпро» (у 1969—1972 роках), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «ЄвроАтлантика» тощо.

З 1956 року працював у видавництві «Дніпро». 1958 року перейшов працювати до часопису «Вітчизна», звідки 1962 року звільнений з посади завідувача відділу критики часопису «за ідеологічні помилки», а 1965 року — з роботи у видавництві «Молодь». 31 липня 1963 року взяв участь (разом із Тетяною Цимбал, Михайлиною Коцюбинською, Іваном Драчем, Станіславом Тельнюком, Миколою Вінграновським, Ю. Назаренком, Іриною Жиленко) в несанкціонованому творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки. У вересні 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) з букетом квітів піднявся на сцену кінотеатру «Україна», щоб привітати знімальну групу Сергія Параджанова.  1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (перше видання — Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5—7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. 

У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України. 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримували, а згодом – арештували. У межах погрому української інтелігенції 1972 року влада знову повернулася до його публіцистичної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?».  У в’язниці Дзюба довів фальсифікацію «Програми укомуністів» й добився визнання того, що це не його робота. 

Восени 1989 року став одним із засновників «Народного Руху України», президентом Республіканської асоціації україністів. З 1991 — головний редактор журналу «Сучасність», згодом — голова редакційної ради.

Із 17 листопада 1992 року по 19 серпня 1994 року — міністр культури України. У 1999—2005 роках Дзюба очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Один із засновників ініціативної групи «Першого грудня», її учасник у 2011—2019 роках. Із 2001 року — почесний доктор НаУКМА. Член Українського ПЕН.

Читайте також: Чим Україна завдячує Іванові Дзюбі — дисиденту, літературознавцю й політику

Володимир Вакуленко

У квітні письменника Володимира Вакуленка російські військові вбили на Харківщині під час окупації.

Володимир Вакуленко — громадський діяч, учасник Революції Гідності, автор 13 книжок, з 2003 по 2006 входив до ізюмського літоб’єднання «Крем’янець», а у 2005-му був членом костянтинівського літоб’єднання «Прометей». Відомий як Володимир Вакуленко-К. Лавреат міжнародної літературної премії імені Олеся Ульяненка, лавреат Всеукраїнського конкурсу імені Леся Мартовича. Готував до друку і видав альманах «Ізюмська гора» (2007). Був головним редактором журналу перекладів «DzeRkaLo». Його твори перекладали кримськотатарською, білоруською, німецькою, англійською, есперанто та російською мовами.

 24 березня Володимира Вакуленка викрали російські окупанти у селі Капитолівка поблизу Ізюма на Харківщині. Він сховав свій щоденник біля будинку своїх батьків, знаючи, що окупанти прийдуть за ним. Імовірне місце поховання Володимира Вакуленка стало відомо у жовтні.

Євген Баль

2 квітня від рук російських окупантів загинув журналіст, письменник, волонтер Євген Баль.

Євген Баль – журналіст, письменник, волонтер, член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України, автор книжок «Фарватер не відомий», «Меридіани штурмана Барка», «Хроніки пса Филимона». Капітан 1 рангу у відставці, моряк-підводник, з початку війни на Донеччині та Луганщині у 2014 активно включився в допомогу військовим та мирним мешканцям.

18 березня 2022 року до будинку Євгена Баля увірвалися російські солдати та провели так званий «обшук», під час якого знайшли фото морського офіцера з українськими морпіхами, членський квиток Національної спілки письменників України та інші «докази фашизму». Це стало підставою для його арешту, який окупанти здійснили 19 березня — у День моряка-підводника. Полоненого Баля відвезли до катівні в Мангуші. У полоні його сильно били протягом трьох днів, проте 21 березня 2022 року відпустили, сказавши: «не воюємо з ветеранами флоту СРСР». Після повернення додому з’ясувалось, що Євген Баль має серйозні травми. Від їх наслідків він помер 2 квітня 2022 року.

Валентина Попелюх

5-го березня, на 84-му році життя, померла Валентина Попелюх, дружина українського поета-класика Василя Стуса.

Валентина Попелюх народилася 19 червня 1938 і одружилася з Василем Стусом у 1965 році. У 1966-му в них народився син Дмитро – письменник, літературознавець, директор Національного музею Тараса Шевченка у Києві. Разом із сином Дмитром вона була відповідальною за передачу більшості рукописів свого чоловіка до Інституту літератури ім. Шевченка після здобуття незалежності України у 1991 році. Попелюх працювала як інженерка на авіабудівельному заводі Антонова.

Роман Ратушний

9 червня на Ізюмському напрямку загинув військовослужбовець, розвідник 93 ОМБР «Холодний Яр», громадський активіст Роман Ратушний.

Роман Ратушний відомий боротьбою за збереження Протасового Яру в Києві, був активним учасником Революції Гідності. Разом з іншими студентами постраждав від атаки «Беркута» в ніч на 30 листопада 2013 року. У 2018 очолив ініціативу «Захистимо Протасів Яр», а у 2019 — однойменну громадську організацію. Ініціатива націлена на збереження зеленої зони у Протасовому Яру в центрі Києва і недопущення забудови, яку має намір здійснити ТОВ «Дайтона Груп»

Після повномасштабного вторгнення росії добровольцем вступив до лав Сил оборони України, створив підрозділ «Захистимо Протасів Яр». Спершу захищав Київ, згодом діяв на Сумщині, брав участь у деокупації населених пунктів області. З початку квітня воював у розвідувальному взводі 2-го мотопіхотного батальйону 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ «Холодний Яр» поблизу Ізюма.

Олександр Кислюк

5 березня 2022 року у місті Буча Київської області російські окупанти розстріляли викладача церковнослов’янської і грецької мови, історика та перекладача Олександра Кислюка.

Олександр Кислюк був старшим викладачем кафедри теорії та історії держави і права Інституту політології та права Національного педагогічного Університету імені Драгоманова. Упродовж останніх двадцяти років викладацької й перекладацької роботи він написав низку наукових статей і переклав багато класичних творів зі стародавніх і сучасних іноземних мов: давньогрецької, латини, церковнослов’янської, англійської, французької і німецької, мав публікації з історії козацтва на основі латиномовних джерел. Історик переклав українською «Політику» Арістотеля, «Анабазис» Ксенофонта, «Аннали» Тацита, «Богословські твори святого Юстиніана», повний церковно-слов’янський словник, твори Юстиніана й Томи Аквінського.

Сергій Заїковський

24 березня у ході контрнаступу української армії загинув перекладач видавництва «Пломінь», історик та публіцист Сергій Заїковський, позивний «Деймос».

Сергій Заїковський, «Деймос» – перекладач книжок видавництв «Пломінь» та «Nuovi Arditi», публіцист та історик. Сергій переклав такі книжки як «Легіонерський канон» і «До позитивної критики» Домініка Веннера. 

Був у протитанковому розрахунку, у складі протитанкового взводу батальйону «Азов» спільно з Денисом Котенком (позивний «Шкіпер»). У  ході контрнаступу української армії, штурму села Лук’янівка, на лівому березі Києва, військові зустріли російські танки. У ході бою, постріл з російського танку влучив в місце неподалік, Сергій та Денис загинули на місці.

Віра Гирич

У березні внаслідок обстрілу Києва загинула журналістка Радіо Свобода Віра Гирич.

Віра Гирич — штатна журналістка української служби Радіо Свобода, раніше працювала на телеканалах Espreso та «1+1» в Телевізійній службі новин. Журналістка загинула від обстрілу житлового будинку у Шевченківському районі Києва, який стався увечері 28 квітня. Під час обстрілу ракета потрапила у її квартиру.

Микола Кравченко

14 березня внаслідок обстрілів на фронті загинув засновник видавництва «Орієнтир» Микола Кравченко «Крук».

Микола Кравченко — ветеран російсько-української війни, кандидат історичних наук, дослідник українського добровольчого руху ХХ-ХХІ століть, один із засновників «Козацького Дому», прихильник і активний популяризатор ідей націократії та інтермаріуму, автор книжок  «Українська аргонавтика. Закордонна діяльність УНА-УНСО (1991-2001 рр.)», «Ідеологічна спадкоємність» та інших, ідеолог Азовського руху, один із засновників Харківської обласної громадської організації «Патріот України».

Видавець був у складі окремого полку спеціального призначення ЗСУ «Азов». Взимку 2013—2014 років  брав участь у Революції Гідності і подіях на київському майдані Незалежності. 1 березня 2014 року брав участь у обороні Харківської облдержадміністрації, очолив «Правий сектор» у Харкові, за рекомендацією командира «Правий Сектор-Схід» Андрія Білецького. У травні 2016 року заснував громадську організацію «Азов-Пресс», котра згодом змінила назву на «Національний кореспондент».

20 листопада 2017 року брав участь у відкритті Хорунжої школи ім. Сціборського. 2020 року був співзасновником та членом журі літературного конкурсу ім. А.Лупиноса.

Зазначимо, наведений перелік, на жаль, далеко не повний.

Читайте також про втрати 2021 та 2020 років.