Воєнна література без «лівих» й імперських сентиментів

Воєнна література в Україні, природно, має великий попит протягом останнього десятиліття. Не можна сказати, що й пропозиція мала. У кожній книгарні нині можна побачити чимало творів про нашу й світову мілітарну історію, мемуари й художні книжки про різні війни: Ірак, Афганістан, В’єтнам, Югославія тощо. Природно також і те, що ми проходимо детокс від російської воєнної книги: сьогодні на полиці тямущі командири Сунь-Цзи і Карл фон Клаузевіц сусідять із посібниками натівських підрозділів і літописом УПА. Жуковим і рокосовським тут не місце. Утім, і для детоксу важливо правильно підібрати ліки і замісну терапію, інакше місце одних імперіалістів від літератури посядуть інші. 

Імперія вмерла, нехай живе імперія?

З радянських часів український читач добре знав «ліву» німецьку воєнну, а точніше антивоєнну літературу. Українських перекладів Ремарка нині не бракує, вони добре представлені на ринку, Генріх Белль трапляється рідше, а Анна Зегерс — це вже для більш обізнаного кола поціновувачів.

Але сьогодні в тренді інші німецькі автори, і найперший з них — Ернст Юнґер. «Ну що той Ремарк бачив, він на фронті був заледве місяць, а от Юнґер…», — часто можна почути в інтелектуальних ветеранських розмовах про літературу. Фронтовий досвід у двох письменників і справді різний. Рядовий Еріх Пауль (справжнє ім’я літератора) Ремарк справді в окопах Західного фронту пробув лише півтора місяця і після важкого поранення в бойових діях участі вже не брав, тоді як офіцер Ернст Юнґер у Першу світову був командиром роти, а в Другу — штабним офіцером. Утім, літературний хист — це не завжди про життєвий досвід (у Франца Кафки, що майже все життя працював службовцем страхової компанії, він не був надто багатим), погони й кількість нагород.

Юнґер — письменник талановитий, багатотомний і, будемо відверті, неоднозначний. Бо саме він є одним із творців художнього методу, що отримав назву «героїчний реалізм», і який був панівним у нацистській Німеччині. Подібно до того, як «штучно виведений» радянський соціалістичний реалізм спирався на марксистську філософію, пропагував класовий підхід і класову боротьбу та мав «зображувати дійсність в її революційному розвитку», німецький героїчний реалізм апелював до Ніцше і пропагував «позбавлене ілюзій ставлення до життя зі стійкою готовністю до боротьби». 

Рання творчість Ернста Юнґера, зокрема широко тиражовані в Україні книжки «В сталевих грозах» або «Війна як внутрішнє переживання», є якраз зразками героїчного реалізму. Юнґер, бувши фігурою контроверсійною, не зміг вписатись і в нацистський ідеологічний контекст, тому почав виходити за його межі у царину фантастики й антиутопії, як тільки трапилася така нагода. У своїй праці «Класицизм і соцреалізм» Наталія Ксьондзик пише про те, що українські радянські письменники поступово дезінтегрували соцреалізм, так само і Юнґер, а заразом і Ганс Гейнц Еверс (автор культового для нацистів роману «Горст Вессель») та інші автори також із часом розхитали ідеологічно виважений художній напрям. 

Українські видавці, автори передмов і анотацій до книжок Ернста Юнґера намагаються акцентувати на тому, що «В сталевих грозах» є одним з перших романів про Першу світову (вийшов в 1920-му). Він дійсно сповнений окопною правдою. Але всі вони забувають вказати на те, що сучасники цілком справедливо закидали Юнґеру надмірну естетизацію насильства. Той текст «Сталевих гроз», що ми бачимо сьогодні, є четвертою редакцією, що мала місце на початку 1970-х. Вона суттєво відрізняється від тієї, що виходила за часів Третього райху.   

«Важливо не те, за що ми боремось, а те як ми боремось», — пише Ернст Юнґер. Так, в умовах краху імперії, що зазнала поразки у великій війні, ці слова звучать як самовиправдання. Який сенс боротися за кайзера, який накивав п’ятами з райху? Якщо такого сенсу немає, то Юнґер і його послідовники закохуються у війну як процес, як певний ритуал оновлення. 

Чи є така позиція суголосною з нинішніми суспільними настроями в Україні? Авжеж ні, нам не треба вигадувати якихось складних словесних конструкцій, щоб пояснити цілі війни. Навпаки, якщо ми примірятимемо Юнґера на нашу дійсність, то вийде, що між нами й росіянами великої різниці немає, є сенс лише вивчати як, а не за що воює кожна зі сторін. Зрештою Юнґер розсипається у любові до Батьківщини, за яку він готовий померти, але коли усвідомлюєш, що міркує він про це в окопах Шампані, на французькій окупованій території, що викликає аналогії з тими,хто зараз “заш, то виникає аналогія з тими, хто нині «защищает Родину» в донецьких і таврійських степах.

Ернст фон Заломон та його роман «Зневажені» в українському перекладі так само представлені як надзвичайно актуальні для українських читачів. Автор величенької передмови та перекладач книжки — Олександр Андрієвський — наголошує на тому, що німецькі фрайкори — це аналоги українських добробатів, а наші ветерани, так само як учасники Першої світової, відчувають дисонанс між тиловим і фронтовим життям. Щодо останньої тези, думка, будемо відверті, неоригінальна.

Що ж до фрайкорів, якщо піти трохи далі за переклад самого слова і добровільний принцип формування цих підрозділів, і ближче розглянути цілі, за які вони воювали, то картина вийде непорівнювана.

Добровольчі загони, що складалися передовсім з ветеранів і палких патріотів, які від одного слова «райх» впадали в якесь ледь не сексуальне збудження, після поразки у Першій світовій захопилися тим, що в іспаномовних країнах зветься «герилья», а в Німеччині дістало назву Nachkrieg — «післявійна». Адепти райху їдуть у «зону німецьких інтересів» (нічого не нагадує?), а саме в Балтію, щоб воювати там не лише з більшовиками, а й з поборниками незалежності Латвії, бо як же так, остзейські барони житимуть «під прапором вчорашніх слуг», себто латишів?! Ну й Рига ж, зрозуміло, «німецьке місто». Чи мислять подібно наші добровольці? 

Герою Ернста фон Заломона важко знайти аналог в українській літературі, а от у російській — запросто. Юний юнкер, що не встиг до розвалу імперії отримати офіцерські погони й піти на фронт з ім’ям монарха на вустах — це такий собі Ніколка Турбін, тільки в німецькому інтер’єрі: для нього латиші або поляки — якісь галасливі тубільці, його надихає, що хтось з англійських офіцерів назвав ці народи white niggers.

Хіба це не нагадує українофобію «Белой гвардии» Булгакова? Турбіни йдуть воювати за гетьмана Скоропадського, якого зневажають, але Петлюру вони зневажають ще більше, вони за царя, але царя розстріляли, вони за якусь абстрактну росію, яку «каналья-гетман» чогось мав би рятувати. «Зневажені» революціонери Заломона ненавидять червоних (хоча в глибині душі співчувають їм), аристократію (бо вона втілює старий світ, який мусить загинути), бюргерів (ці занадто люблять комфорт і схильні до компромісів), французів (бо вони — «паулю», таким словом називали неохайних окопних солдатів), чехів (вони «утискають німців в Судетах»), євреїв (це питання ідеологічне, зрозуміло), представників усіх трьох балтійських народів (бо як же так, державності захотіли на «исконно» тевтонській землі).

Вони теж розуміють, що кайзер не повернеться, але вони будуть боротися за «світ, у якому пануватимуть німці». Що то за світ, вони й самі не розуміють, —  головне, боротися, не добираючи методів. Чи була колись властива українським добровольцям така схиблена логіка?

Герої Заломона більше подібні до різного роду російських «казаков», які після падіння СРСР лізли воювати в Придністров’я та Абхазію, щоб «вернуть все взад», аніж на українських воїнів, що взяли зброю до рук у 2014-му. 

Тексти Юнґера й Заломона цікаві й пізнавальні, але українська видавнича екосистема даремно робить з них «наших котиків». На обкладинці «В сталевих грозах» є маленька анотація, де Юнґера називають представником магічного реалізму. У вузькому розумінні цей художній метод властивий літературам Латинської Америки, де європейська традиція переплітається з індіанськими віруванням, у широкому — до неї можна зарахувати таких німецькомовних авторів, як Франц Кафка та Гюнтера Грас, але ранній Юнгер аж ніяк не пасує до цього напряму. Це все одно, що зарахувати Олега Ольжича до футуризму. 

Вже згаданий Олександр Андрієвській у передмові до «Зневажених» не співчуває балтійцям, що боролися за свою незалежність, бо в його розумінні — це терени, які Німеччина завоювала під час Першої світової. За такою аналогією можна й анексію Криму виправдати. Здається, що критики й видавці, які просувають представників героїчного реалізму, керуються логікою «не москалі — і то добре», а прив’язати до наших реалій можна будь-яку війну, якщо не вдаватися у деталі. 

Читайте також: Не на передовиці, а на передовій: видавництва військових і волонтерів в Україні 

Визвольна альтернатива

Що могло би стати альтернативою імперським сентиментам? По-перше, не завжди «імперські нації» продукують імперську літературу. Перед повномасштабним вторгненням видавництво «Темпора» завершило друк трилогії Івліна Во «Клинок честі». 

Попри аристократичне походження автора і його ревний католицизм (що одразу ж знімає питання про «лівий ухил» автора), він позбавлений пафосу і якихось натяків на британську вищість. Романи Во сповнені тонкої іронії щодо армії як інституції, вони часто акцентують увагу на малопомітних сторінках Другої світової, автор вміє зображувати епохальні події через паралелізм із комічними побутовими ситуаціями. По-друге, існує пласт літератури визвольних змагань, яка є в усіх народів, що емансипувалася від імперій. І це не лише про далеку антиколоніальну боротьбу народів Африки та Азії.

Наприклад, у Фінляндії є чимало книжок про війну з Радянським союзом. У цій країні є таке поняття, як «дух зимової війни» — атмосфера великої солідарності, яка панувала у суспільстві під час вторгнення СРСР у 1939–1940 роках. Це добре знайомий українцям дух щонайменше за першими місяцями повномасштабного вторгнення.   

Дозволю собі невеличкий огляд фінської воєнної літератури (про громадянську, Зимову і так звану війну-продовження 1941–1944), переклад якої міг би урізноманітнити нашу книжкову полицю мілітарної прози.   

Вяйне Лінна «Невідомий солдат» Tuntematon sotilas

Це, мабуть, найвідоміша книжка фінської воєнної прози. Тільки на батьківщині роман пережив понад 50 перевидань і має чимало перекладів на іноземні мови. Неабиякою мірою скандальний(йому закидають дискредитацію фінського офіцерства) твір, викликає чимало дискусій, так само як, наприклад, «Пригоди бравого вояка Швейка» у Чехії. Автор має також трилогію «Тут, під полярною зорею» про події громадянської війни у Фінляндії 1918 року. Для частини українських читачів ці книжки можуть видатися тенденційними через ліві політичні погляди автора.

Міка Тоймі Валтарі «Кохання в часи лихоліття» Rakkaus vainoaikaan 

Ймовірно, це одна з перших художніх книжок про ПТСР. Написана у 1943 році, вона розповідає про взаємини двох молодих людей під час короткого періоду миру 1940–1941 років. Головний герой важко відновлюється після участі в бойових діях, і допомагає йому у цьому кохання і творчість. Автор цього роману свого часу служив у фінській розвідці і у її відділі пропаганди. У повоєнні часи він став відомим завдяки історичному роману «Синухе, єгиптянин», але ранній твір про фінське «втрачене покоління», цілком ймовірно, викличе інтерес у сучасного українського читача. 

Ерккі Палолампі «Коллаа втримається» Kolla kestää

Книжка відомого фінського спортивного оглядача, який у роки Зимової війни служив офіцером. Розповідає про вікопомну битву при Колле, де одна фінська дивізія змогла зупинити наступ 4 радянських. З цією битвою пов’язана одна історична фраза капітана, який на запитання, чи встоїть гарнізон Коллаа, відповів «встоїть, доки не буде наказу на відступ». Власне, ця фраза й стала назвою книжки. Битва при Колла у Фінляндії є настільки популярною, що існує навіть однойменний панк-гурт, що виступає з кінця 1970-х.

 Антті Туурі «Зимова війна» Talvisota

Один зі знакових творів про Зимову війну, перекладений багатьма мовами й екранізований (фільм має аналогічну назву). Сам Туурі, народжений 1944-го, не був учасником подій, його твір заснований на фронтових щоденниках і споминах ветеранів. Однак цей твір є не калейдоскопом спогадів, а цілісною тканиною художнього твору. 

Франс Еміль Силланпяа «Праведні злидні» Hurskas kurjuu

Один із провідних романів про громадянську війну у Фінляндії. Вийшов у 1919-му. На користь твору говорить те, що його однаково критикували обидві сторони конфлікту — і білі, і червоні, отже, картина близька до об’єктивної. Український перекладач з фінської Юрій Зуб також вважає, що мала воєнна проза Силланпяа також може бути цікавою українському читачеві. 

Пентті Гаанпяа «Лісова війна» Korpisotaa 

Автор — учасник Зимової війни на найпівнічнішій ділянці фронту. Книжка вийшла 1940-го і навіть зазнавала цензури. У центрі сюжету — власний досвід автора, який під час бойових дій відстав від свого підрозділу і вимушений був блукати на нещадному морозі серед дикої природи Північної Карелії. Видавцям на замітку: права на публікацію цього тексту вже вільні. 

Видавництва «Астролябія» і «Наш формат» видали двохтомник мемуарів Карла Густава Маннергейма. Поціновувачам такої літератури можуть видатися цікавими «Щоденники Зимової війни» Вольфганга Гальсті — полковника фінського Генштабу, одного з найвидатніших військових і мемуаристів тієї доби.

Безумовно, «визвольна» європейська література не обмежується фінською. Було б добре зібрати в українських книгарнях корпус найвизначніших текстів усіх країн, що пройшли шлях емансипації від імперій. Це б дещо врівноважило імперські сентименти зокрема й німецьких авторів. 

Читайте також: Воєнна література – тепер це і є укрсучліт 

Дякую за допомогу у  підготовці матеріалу Наталії Терамае