Жага справедливості у книжці ​​Олексія Зарецького «Алла Горська. Мисткиня у просторі тоталітаризму»

Олексій Зарецький. Алла Горська. Мисткиня у просторі тоталітаризму – Прометей, 2023 – 432 с.

Незабаром у видавництві «Прометей» вийде книжка, присвячена життю і творчості Алли Горської – української художниці, дисидентки, громадської діячки, правозахисниці, яскравої представниці руху шістдесятництва. Її життя обірвалось 28 листопада 1970 року. Аллу Горську вбили за наказом КДБ.

Як зазначає у передньому слові книжки її автор Олексій Зарецький, син та біограф мисткині, видання «торкається кількох тем: шістдесятництво, рух опору, мистецький нонконформізм кінця 1950–1960-х років; репресії в СРСР, зокрема політичні вбивства» та має на меті відновити історичну справедливість щодо смерти Алли Горської.

Публікуємо уривок з книжки, наданий видавництвом «Прометей».

Під ковпаком КДБ

Спробуємо показати цілі, методи, мотивації та конкретні дії КДБ щодо Алли Горської — однієї з впливових представниць дисидентського руху опору. Ми говоримо — «під ковпаком», адже всі ці дії мали секретний (спеціальний, оперативний) характер, за винятком кількох викликів як свідка та на очні ставки. Навіть так звані розмови (співбесіди), ніби як у напівофіційній обстановці, мали позазаконний характер. Ми вживаємо властивий КДБ термін «спецоперації».

СРСР був країною контролю майже всього життя, зокрема органами держбезпеки. Тотальний контроль зі сталінських часів у перехідний період 1953–1956 років не переривався. Попри засудження окремих вищих чинів, та й то, головним чином із оточення Л. Берії, і деякі організаційні зміни (у напрямі зменшення чисельності підрозділів та повноважень), — кадри, методи (окрім фізичних тортур) та стиль роботи ВЧК-ГПУ-НКВС-МДБ залишалися ті самі.

Щоб сучасному читачеві уявити собі тотальність контролю, настирливість та проникливість органів держбезпеки, можна пригадати донос на Василя Симоненка 1951 року. «Добровільний помічник» (тоді МДБ), сусід у гуртожитку КДУ ім. Т. Шевченка, вказав, що Василь Симоненко оцінює американського письменника Джека Лондона вище, ніж радянського Семена Бабаєвського. З сучасних позицій це може видатися безглуздим, адже Д. Лондона перекладали, а кожний письменник, якого перекладали, заслуговував на це, — видавали лише прогресивних, близьких до робітничого руху, письменників-комуністів тощо.

Але ідеократична система була налаштована на пильність у всьому. Органи брали від «добровільного помічника» інформацію про те, що студент сказав, нібито будь-що «наше» гірше, ніж щось «їхнє». Тим самим підтримали інформатора в його активності, а Симоненка викликали у спецчастину університету. Отже, не дивно, що у вороги міг потрапити будь-хто. Доба була напружена та моторошна — за сталінських часів чітко й однозначно відмовитися від співробітництва з органами було неможливо — той, хто відмовлявся, мав бути ліквідований. І це донесення назавжди, у відповідності з чинними правилами, було підшите до справи (формуляру) В. Симоненка.

До київського середовища української гуманітарної інтелігенції держбезпека виявляла особливу пильність і намагалася охопити всі сфери життя. Кадри й методи КДБ протягом 1960–1970-х років майже не змінювалися і, як ми далі покажемо, діяли загалом проти тих самих представників дисидентського руху.

Про більшу масштабність та системність дій КДБ можна говорити з другої половини 1960-х років, коли в Кремлі посилювали вплив сталіністи. Про їхню рішучість та агресивність свідчить те, що керівництво СРСР могло кинути 1968 року на Чехословаччину численну коаліційну армію Варшавського пакту, що мала величезну потугу.

У разі використання таких масових військ за оперативними планами війни лише від нещасних випадків гинули вояки Радянської Армії та армій країн-сателітів, мешканці Чехословаччини. А були ще й сутички, провокації тощо. На тлі таких безпрецедентно жорстоких дій репресії в самому СРСР проти правозахисників уже б суттєво не змінили репутації цієї країни в очах світового співтовариства та й власних громадян. У цьому не вперше виявилася терористична та агресивна суть радянського керівництва. У напрямі цих змін начальником КДБ УРСР влітку 1970 року призначили Віталія Федорчука, який замінив ліберальнішого, на думку самих дисидентів, Віталія Нікітченка.

На сьогодні збереглися й розсекречені повідомлення, довідки, спецповідомлення, інша інформація Комітету державної безпеки при Раді міністрів УРСР (повна офіційна назва) до Центрального комітету Комуністичної партії України. Робота з цим специфічним джерелом вимагає певної методики. Цінність цих документів полягає також в їхній унікальності. Усвідомлюючи, що імперія розпадається, а сліди злочинів можуть залишитися, КДБ СРСР 1990 року (ще до спроби державного перевороту, відомого під назвою ГКЧП) направив в КДБ УРСР наказ під номером 00150 з вимогою знищити всі оперативні справи, що стосуються національно-визвольного руху 1940–1950-х років ХХ ст., руху шістдесятників і Народного Руху України. Справи були загалом офіційно утилізовані на підставі чинного нормативу як такі, що втратили значимість. Втім, багато що залишилося, і у 2008–2009 роках було розсекречене повідомлення КДБ до ЦК КПУ, що склали фонд 16.

У колі друзів та соратників Алли Горської обговорювали питання про методи та цілі КДБ. Було зрозуміло, що відбувається збір інформації, тиск на дисидентів із метою залякування, дискредитації чи ізоляції. Принаймні Горська і Світличний розуміли можливість глибокої провокативної діяльності, — створення ніби дисидентських груп за планами КДБ, чи активізація агентів КДБ в самих осередках із метою дати їм визначене спрямування.

Спробуємо дати узагальнену характеристику методів та цілей КДБ, організованих за певною системою. За принципами формування політики та правилами внутрішньопартійної гри, що зберігалися зі сталінських часів, у найвищому керівному середовищі треба було виявляти та демонструвати пильність. Це сприяло кар’єрі. Якщо Віталій Федорчук чи Валентин Маланчук вимагали рішучих дій проти українських буржуазних націоналістів, то інші партійні чи кадебістські керівники не могли їм прямо заперечувати або заперечували з тактичних ситуативних міркувань. Це одна з причин, чому в КДБ були частково розв’язані руки — у них не було гальм.

Таким чином послідовно і свідомо застосовували методи дискредитації, запускали плітки, сіяли взаємні підозри в середовищі дисидентів. КДБ намагався діяти на випередження, прагнув повного охоплення інформації, зберігаючи секретність та анонімність. Про це однозначно, прямо доповідає голова КДБ: …с использованием этих материалов готовятся мероприятия по его компрометации среди единомышленников (з використанням цих матеріалів готуються заходи щодо його компрометації серед однодумців).

На найвищому рівні доповідають про негласні обшуки у квартирах тощо. КДБ отримав у своє розпорядження любительське фото, на якому Алла Горська, картинно жартуючи, обіймається з Іваном Світличним на дорозі поруч із його помешканням на вулиці Уманській. На фото видно зелений масив, що тягнеться в напрямку Караваєвих дач. На допиті в КДБ дружині Івана Леоніді Світличній показували це фото, однозначно розраховуючи на прояви ревнощів чи принаймні пробуючи посіяти підозри чи інші негативні емоції. Наївно думати, що кадебісти діяли ситуативно, реагуючи на окремі доноси чи якісь антирадянські прояви, чи раптово когось заарештовували, щоб прозвітувати про виконану роботу. За умов тотального стеження вибирали пріоритетні напрями; визначали події, яким надавалося більшого значення. Широкий міжнародний розголос текстів В’ячеслава Чорновола та Івана Дзюби не міг не викликати принципового занепокоєння КДБ і став одним із поштовхів у їхній роботі.

Наступний розвиток подій показує, що КДБ почав приділяти більше уваги аналізу, систематизації та прогнозу ситуації. За документами фонду 16 вже на середину 1960-х як принципово ворожу, хоча й без чіткого остаточного формулювання, було окреслено групу, якій самі кадебісти дали робочу назву «Світличний — Чорновіл — Сверстюк — Горська — Дзюба».

Органи держбезпеки визначали риси характерів, навички дисидентів, які вважали сильною чи слабкою стороною, прискіпливо відстежували знання самих методів КДБ опозиціонерами, зокрема можливостей підслуховування, зовнішнього спостереження тощо. Викликало роздратування вміння писати офіційні скарги, а ще більше — їхнє розповсюдження в самвидаві. Кадебісти зрозуміли, що розповсюдження саме офіційної скарги в самвидаві — засіб легалізації самвидавного обігу. Фіксували комунікабельність дисидентів — уміння привертати увагу молоді, зокрема студентської, до офіційно визнаних проблем — витискання української мови з деяких сфер, погані умови зберігання архітектурних пам’яток тощо. У цьому, зокрема, виявилася принципова антиукраїнська політика і спрямованість дій. Спеціально було підкреслено відсутність формальної організації у групи «Світличний — Чорновіл…», уміння конспіративно вирішувати питання в обстановці приятельських зустрічей на квартирах, вечірок, екскурсій, поїздок, концертів. Велику лють викликала демонстративна підтримка в’язнів. За рекомендацією друзів, заарештованих 1965 року, до Горської іноді заходили ті, хто повертався з таборів, — для вирішення якихось побутових питань, та й передати вісточку.

Передзамовити книжку