Жонглювання літературою і фокстроти компромісів Миколи Бажана

Український поет Микола Бажан зумів пройти дивовижний шлях. Від одного з лідерів авангардної, лівої поезії своєї країни до «живого класика» сталінської епохи, автора вірнопідданих од, інформатора радянських спецслужб та віцепрем’єра Радянської України, поета, що публічно розкаявся у своїх «компромісах» часів сталінізму і претендував на Нобелівську премію, організовував культурну інфраструктуру країни, а в останні часи був прибраний зі шкільної програми та став об’єктом дискусій на предмет «кенселінгу».

Маленька Умань і велика література

Сьогодні ім’я поета Миколи Бажана не назвеш суперпопулярним ані у світі, ані в Україні. А був час, коли він вважався кандидатом на отримання Нобелівської премії, виступав активним учасником міжнародних літературних взаємодій та являв собою приклад поета-інтелектуала з дивовижно строкатою біографією. Стриманого ерудита з бекґраундом футуриста. Його шлях вартий уваги і як приклад «танцю» долі й людини, і як промовиста історія про центральноєвропейську літературу XX століття.

Микола Бажан народився в Кам’янці-Подільському в 1904 році, але юність провів в Умані. Це красиве невелике місто в центральній частині України в першій половині XX століття в парадоксальний спосіб стало культурним центром. Не бувши ані університетським містом, ані центром губернії. Натоді мультикультурна Умань була відома як важливий центр торгівлі, в ній розвивалася велика єврейська громада з могилою цадика Нахмана (Раббі Праведний Нахман із Брацлава), об’єктом паломництва хасидів, славилася розкішним парком «Софіївка». Дещо несподівано в ній народились або провели визначальні ранні роки чимало яскравих авторів, як-от прозаїк і автор знаменитих мемуарів про українські 1920-ті роки Юрій Смолич, українська і російська поетка Раїса Троянкер, письменниця, майбутня політув’язнена Надія Суровцова, невгамовний поет-експериментатор Андрій Чужий чи його друг Езра Фінінберг — водночас авангардист і романтик, який писав мовою їдиш. Останні двоє навіть утворили тут у 1920-х середовище авангардної літератури — товариство «Безмежники» імені Волта Вітмена. Але ще до цього юний Микола Бажан влаштував із приятелями «асоціацію футуристів-спіралістів». Мабуть, помітну роль в «авангардному спалаху» в місті Умань відіграли тривалі гастролі театру «Кийдрамте» з його видатним режисером-експериментатором Лесем Курбасом, а також візити головного українського футуриста Михайля Семенка.

Читайте також: Модерніст, ідеаліст і неспокійний харизматик Микола Хвильовий

Семенко був не лише плідним і харизматичним поетом, а й просто надзвичайно невтомним культуртрегером. Одна з граней такої діяльності — витягнення з провінції молодих талантів. На той час це був надзвичайно суттєвий момент літературної кар’єри. Жити поза одним із кількох найбільших міст країни означало, що, наприклад, поету чи поетці буде важко перебувати в контексті сучасної літератури чи елементарно опублікуватися так, щоб це хтось помітив. Михайль Семенко часто агітував таких людей «рвонути» до Києва чи Харкова, навіть знаходив їм на перший час нічліг і підробіток. Поміж тих, хто його послухали, був і Микола Бажан. Він не лише поїхав до Києва, а й стрімко увійшов до кола центральних постатей українського футуризму та авангарду загалом.

Микола стає авангардистом Ніком

Нове життя. Активна самоосвіта (з освітою формальною склалося так собі). Експерименти. Участь в активностях і виданнях футуристів. Життя в переповнених молодими літераторами кімнатах-«комунах», трохи подібних до сьогоднішніх сквотів. І — адаптація до реалій Радянського Союзу.

Бажану доводиться приховувати, що його батько служив в українській армії, яка боролася проти більшовиків за незалежність Української Народної Республіки. Вигадувати, ніби мати поширювала більшовицьку агітацію. І поміж своїх яскравих формалістичних віршів запускати політичні вірнопіддані банальності.

Не бравши (навіть суто за віком) участь у революції та громадянській війні 1917-1921 років, Микола Бажан постійно пише про революціонерів і червоноармійців, що, звісно, виглядає вкрай натягнуто. Втім, така данина радянській владі могла бути й до певної міри щирою: СРСР натоді ще був свіжим, модним, карколомним і молодечим проєктом, умів подобатись і «продаватись».

Хай там як, у всіх радянських поетів було багато віршів, сповнених локальної політичної риторики, що їх сьогодні часом важко навіть зрозуміти. Але поза ними молодий Бажан створив і справжні перлини українського поетичного авангарду — наприклад, ефектний текст «Мене зелених ніг…»:

Мене зелених ніг,

тіл тюль люля хміль.

О, хто зазирає ввечері на зорі

в хвиль сльотну толь?

Маг гамм втом –

гілля хили чоло.

Лягай, гаї лагун

на килим, гегінь лон.

О коло, локон лих

у голих ніг і мхів твоїх.

Не келих хилить літо то –

а плахту,

не конопель стон –

жах тут –

тінь тут.

Коло плеса оплетене тло

навкруг,

Плахта там.

Або неперевершений своїм динамізмом і музичністю «Фокстрот»:

Дугою вигнувшись, дає струна тупа,

Немов краплині, впасти чорній ноті,

І ось улесливо з оркестру накрапа

Мелодія в розбещеній скорботі,

І люди йдуть, згинаючись в фокстроті

Ламаючись у нерухомім па.

І скрипалі бліді помалу

З скрипок опуклого бокалу

У залю, як в тремкий сосуд,

Переллють прелюд.

Забився в похоті прелюдній

Німий фокстрот, цей крок собак,

Цей акт одвертий, акт прелюдний

Цей неймовірний акт.

Шматуй же крок, труси людей ти

Кохання механічний знак!

Уже на чорнім горлі флейти

Заходив худий борлак.

Струна, як бич, пече банджо,

І стогнуть скрипалі,

Щоб звук хитавсь, як в жилі жовч,

Як ртуть в гарячім шклі,

Щоби, упавши з висоти,

Запавсь, зім’явсь, зібгавсь,

Щоби розкрилися роти,

Роти голодних павз.

І захлинувсь астмічний такт,

Що рве, як рану, рот.

Цинічний акт, прилюдний акт, —

Розчавлений фокстрот.

Ах, солодійництво примар

В розгойданому мюзік-голі

Віолончелі стегна голі,

І хтиві талії гітар,

І жирний ляпас підошов,

І крок кривий, як корч.

Ну, що ж,

така людей любов,

Випростана сторч!

Хитаючись, любов іде,

До рота влипши ртом.

Любов людей, любов людей

Трусить животом,

Животом і клубами,

губами ботокуда,

Губами, мов оправками

скривавлених лахміть.

То, поспішаючи, стенографують люди

Каракулями шімі свою коректну хіть.

У стоккато шуму шімі,

Спотикатись в шумі шімі,

Це — любов.

Ось така ти в шумі шімі,

У строкатім шумі шімі

Ти — любов!

З Києва Микола Бажан (або, як він себе тоді називав, Нік Бажан — авангардисти полюбляли трансформувати свої імена) переїхав до Харкова, тодішньої тимчасової столиці Радянської України. Паралельно з літературою пробував себе в дизайні — оформив, наприклад, книжку «Поеми» Олекси Слісаренка. А ще написав чимало сценаріїв для кіно — приміром, культовий фільм «Алім» про кримськотатарського «шляхетного розбійника» або «Квартали передмістя», в якому шлюб єврейки з українцем (у тій-таки Умані) стає приводом критично показати етнічні та соціальні стереотипи тих часів.

Поступово Бажан став відходити від футуристів. Рамки цього руху і стилю були для Бажана завузькими. Йому хотілось пробувати себе в різних формах і жанрах, зокрема й тих, які здавались авангардистам «віджилими», як-от сонет. У культовій збірці «Зустріч на перехресній станції», де троє футуристів (Михайль Семенко, Гео Шкурупій та Микола Бажан) не лише опублікували свої вірші, а й представили своєрідний літературний диспут-полілог-перипатетику, саме Бажан видається найбільш непокірним та «неправовірним».

Читайте також: Олесь Ульяненко — enfant terrible сучасної української літератури

У середині та другій половині 1920-х років Микола Бажан остаточно розпрощався з футуристами, припинив бути Ніком і ввійшов до більш-менш модерністського та помірно опозиційного націонал-комуністичного літературного об’єднання «ВАПЛІТЕ» («Вільна академія пролетарської літератури»). У його текстах дедалі частіше зустрічаємо ознаки експресіонізму, конструктивізму, часто він і зовсім віддаляється від авангарду. Хоча, наприклад, у потужній, динамічній поемі «Сліпці» 1930 року Бажан по-авангардному працює з формою, а також, яко справжній лівий поет, різко підважує національний міф сліпих музикантів, кобзарів, лірників, бандуристів, що традиційно вважалися одними з символів народної творчості, національної пам’яті та естетики.

Але — настають дні, коли з літературним жонглерством потрібно закінчити.

Як поету-естету вижити в тоталітарному терорі?

1930-ті роки — час, коли в українській культурі (як і в культурі цілого СРСР) настали великі зміни. Якщо в 1920-х репресії проти творчої інтелігенції були точкові, а цензура стосувалася здебільшого сфери політичної, то тепер усе запрацювало по-новому. Протягом лічених років стало абсолютно звичним, що цілу групу, скажімо, поетів могли посадити чи й розстріляти за звинуваченням, буцімто вони хотіли кинути бомбу в Сталіна або в компанії кількох товаришів по чарці та полюванню збиралися підняти величезне повстання, спонсороване капіталістичними країнами Заходу. Цензура перетворилася на тотальну й стосувалася тепер не лише того, що письменники та письменниці у своїх творах пишуть про Радянський Союз, але вже й усіх тем, а також естетики. Формалізм, надмірна увага до психології чи, припустімо, до сексу — будь-що могло вважатися підозрілим та ворожим, будь-що вмить ставало причиною біди. Влада розігнала літературні групи й організації. За аналогом примусового об’єднання селян у колгоспи, було створено єдину Спілку письменників з дуже жорсткими ідеологічними та цензурними рамками. Але й до неї ще треба було потрапити. Письменники, яких визнавали «своїми», отримували добрі матеріальні умови (хоча все могло змінитися водномить, і часто змінювалось), решта отримувала неможливість нормально публікуватися та інші проблеми.

Микола Бажан опинився у двічі загроженому сегменті літераторів. Над ним висів дамоклів меч і як над давнім футуристом (авангардний епатаж, незрозуміле народові письмо та гасла, подекуди лівіші за більшовицькі — все це радянська влада та її емісари на «культурному фронті» вже давно визнали за шкідливе), і як над пізнішим учасником ВАПЛІТЕ (ця організація опинилася в кількох політичних скандалах, найбільший з яких відомий під назвою «літературна дискусія», про неї суворо згадував в одній зі своїх статей сам Сталін). Численні критичні статті й виступи-доноси та арешти друзів не віщували нічого доброго.

Кажуть, у 1930-ті роки Бажан боявся спати роздягненим — раптом серед ночі або рано вранці у двері постукають енкаведисти, а він, з його поганим зором, не зорієнтується та не зможе нормально і швидко вдягтися. Боявся гучних звуків у нічному під’їзді. Лякався телефонних дзвінків.

У пошуках порятунку поет вдався одразу до трьох специфічних «активностей». По-перше, вирушив до Грузії, взявся знайомитись із тамтешньою культурою, літературою та літераторами, а потім і перекладати грузинську поезію. Вважалося, що оскільки Сталін — грузин, то він може помітити й відзначити переклад із грузинської, в будь-якому разі за всякої двозначної ситуації такий рядок у послужному списку не завадить. Микола Бажан взявся до справи серйозно, і поміж інших перекладів зробив яскраву та потужну українську версію одного з центральних текстів грузинського національного літературного канону — середньовічної поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі». Які б мотиви не керували поетом, це була справжня подія. Сталін нібито і справді звернув увагу на вихід книжки та власноруч додав Бажана до списку людей, які мали отримати орден Леніна. Така відзнака в Радянській Україні не була гарантією для письменника, проте з нею жилося значно спокійніше та безпечніше, вирішувалося багато матеріальних проблем.

Другий шлях порятунку для естета й еквілібриста від літератури був, певно, значно болючіший. Це цілковите переформатування власної творчості. І якщо в питаннях тем поезії Бажан уже давно практикував «реальну політику», активно працюючи над «поезією революції», то тепер доводилося ще й відійти від експериментів і пошуків у бік класичних карбованих рядків, щоб догодити офіційній радянській критиці та не викликати підозр у «викрутасах». Тридцяті, сорокові, п’ятдесяті роки — в цей час Микола Бажан створив багато вірнопідданих, політизованих, пропагандистських текстів-декларацій (часто, втім, не позбавлених ефектної ритміки, образності та мелодики). Найодіозніший із них — вірш, присвячений особисто Сталіну:

Людина стоїть в зореноснім Кремлі,

Людина у сірій військовій шинелі.

Ця постать знайома у кожній оселі.

У кожній будові на нашій землі.

На півдні і півночі, заході й сході,

Як прапор, як образ, що з’єднує нас –

Цей профіль людини, вкарбований в час,

І в простір, і в серце великих народів.

Країно! Як ширшає літ виднокруг,

Як повниться ділом, що ти тільки мариш!

Він з нами, він поруч, великий товариш,

І вождь, і найближчий улюблений друг.

Ім’ям його жити й змагатись, як муж,

І геть половини, і треті, і чверті!

Вітчизні віддати – не вигризки душ,

А всю повноцінність життя або смерті.

Але найвідоміша «колаба» Бажана з радянською пропагандою трапилася вже після смерті тирана — у м’якші, хоча й теж далеко не вільні, часи брежнєвського «застою»: 1978 року він відредагував раніше написаний Павлом Тичиною державний гімн Української Радянської Соціалістичної Республіки, перетворивши, наприклад, цю строфу:

Нам завжди у битвах за долю народу

Був другом і братом російський народ,

І Ленін осяяв нам путь на свободу,

І Сталін веде нас до світлих висот.

на таку:

Нам завжди у битвах за долю народу

Був другом і братом російський народ,

Нас Ленін повів переможним походом

Під прапором Жовтня до світлих висот.

Читайте також: Павло Тичина: і міністр, і модерніст

І третім способом захисту стали компроміси із совістю. Микола Бажан пішов на співпрацю з радянським НКВД.

Є рапорт від 1936 року про відповідне «порозуміння сторін». У їхніх документах поет фігурував як «агент Петро Уманський». В архівах збереглися його звіти про спілкування зі знайомими, наприклад, із геніальним і нестриманим на язик режисером Олександром Довженком.

Воно, може, й не велике виправдання, але енкаведисти далеко не завжди були вдоволені з його «роботи» й навіть дали йому отаку промовисту характеристику: «Агент «Уманський» фальшивить, нещирий, як завжди». До речі, стеження було перехресним — на самого Бажана доносила, зокрема, й дружина його брата, Жанна Бажан (ім’я-вірш!). Вона, поміж іншим, доповідала, що компанія, до якої входив поет, тихцем матеріально допомагала заарештованим під час Великого терору та їхнім родинам.

Якщо «сексотство» Миколи Бажана залишалося за його життя більш-менш непублічним (хоча підозри, ясна річ, бути могли), то траплялися випадки й прилюдної ганьби. Так, у 1947 році Бажану довелося долучитися до літературно-політичного цькування не просто письменника, а й близького друга — Юрія Яновського. Цього вчинку Миколі Бажану не пробачила рідна мати, про що нагадувала йому, навіть помираючи (чи немає в цьому сюжеті чогось трохи «уліссівського»?).

Читайте також: На якому пароплаві шукати Валер’яна Підмогильного?

Покаяння і відродження

Проте поет виявився одним із небагатьох учасників сталінських публічних «виволочок», який пізніше в цьому покаявся, і то не лише приватно, тихо між своїми, а в есеї. Бажан у 1950-х та 1960-х роках, ба навіть і раніше, активно допомагав «реабілітувати» репресованих у попередні десятиліття письменників (часто — посмертно) та видавати їхні книжки. Зрештою, навіть передмова чи письмова характеристика за підписом Миколи Бажана важила багато — адже всю решту життя поет залишався визнаним радянською владою, мав посади, звання і вплив. Заступник голови уряду Радянської України, депутат Верховної Ради УРСР та СРСР, член Центрального Комітету КПУ, академік, заслужений діяч науки, лауреат безлічі премій та відзнак різних республік Радянського Союзу, голова Спілки письменників і прочая, прочая, прочая.

Можливості та привілеї Микола Бажан використовував по-різному. З одного боку, він облаштував собі матеріально комфортне життя. Скажімо, оселився у великій та комфортній квартирі. В ній зробив чудову бібліотеку та мистецьку колекцію (зокрема, з непоганою авангардною добіркою). Тепер у цій квартирі на вулиці Терещенківській у Києві — музей-квартира Бажана. До речі, сусідом знизу був інший офіційно шанований поет, Павло Тичина. З іншого боку, Бажан провадив активну діяльність для розвитку культурної інфраструктури, допомагав молодшим авторам тощо. Наприклад, саме Микола Бажан керував проєктом видання «Української Радянської Енциклопедії», «Енциклопедії кібернетики», яка вважається першою у світі, та культової свого часу «Історії українського мистецтва».

Бажану часто вдавалося «протягнути» до курованих ним видань згадки про заборонених, «небажаних» чи забутих письменників, митців та інших діячів. Хай навіть це були й пропагандистські, негативні згадки, але все ж вони давали хоч якийсь натяк на культурний контекст і тяглість.

Чимало він зробив і для відновлення культурних та освітніх процесів після Другої світової війни, що жахливо зруйнувала Україну.

Залишаючись «офіційною людиною», після смерті Сталіна та деякої лібералізації в Радянському Союзі, Микола Бажан зумів дещо «звільнити» свої вірші. В них стало менше пропаганди, більше мистецтва (а також — дещо парадоксально після всього пережитого — віри в його силу), напівтонів і філософії. Одна з цікавих особливостей пізньої лірики Бажана — спроби зазирнути за край смерті.

ПОДЗВІН КОНВАЛІЇ

Як плавно і чисто струмує арпеджіо

Цих білих, маленьких, розгойданих ноток!

Стеблин легко схилених ніжне мереживо,

Тремких порцелянових дзвоників дотик.

Сім ноток – фінальне бриніння конвалії,

Солодке прощання її семизвучне,

Свиріль її пісні, вже трошки прив’ялої,

Цвітіння печалі й весни нерозлучне.

О смутку і радості росяні парості, –

Ви келишки ваші мені нахиліте,

Щоб трунок цілющий від втоми і старості

Я з білої чарки захланно міг спити.

Краплину! Росину! Не треба до ситості.

Хай добрим стражданням жадоба тривожить,

Хай поклик жаданої несамовитості

Відлуння в душі невгамованій множить.

Прощання. Розстання. Зітхання конвалії.

Пролине й розтане. Невже це прощання

Для мене – остання духмяна печаль її,

Весінньої радості ласка остання?

***

На луг лягло благословіння снігу —

Хитливий переплив і перелив сніжин, —

І я мовчу, немов читаю книгу

Великих, тихих, лагідних таїн.

В п’янливому, сповільненому смерку

Кружіння серця. О солодка млость!

Пурпурні снігурі, як змахи фейєрверку,

Пронизують сріблисту високость.

Я йду, й мовчу, і тепло марю снами,

Я на долонях тиші розтаю, —

Кристалик, зведений блаженними руками

На свій приділ і на журбу свою.

Запаморочений, дрімотний, заблукаю,

І ввійду в сон, і вже не вийду з сну,

І мовчазливо добреду до краю

Крізь білу, добру, вічну тишину.

А ще він продовжував перекладати. Від Рільке і Гельдерліна до Ґете, Норвіда і Целана. Зрештою, в шістдесяті-сімдесяті роки Бажан активно взаємодіє з культурою різних країн не лише віртуально, через читання та переклади, а й цілком реально. Він час від часу їздить на Захід (що було дано дуже небагатьом поетам через тодішню Залізну завісу), спілкується з колегами, у світі виходять переклади його текстів.

Пізній Микола Бажан — це інтелектуал із міжнародним контекстом, хай і скутий тоталітарними умовами життя. Тож цілком природною і логічною стала спроба номінувати Бажана на Нобелівську премію в 1971 році.

Гарвардський професор українського походження Омелян Пріцак повідомив поета про це листом. Але Бажан від висунення відмовився, відповівши, що його літературна творчість занадто скромна. Вочевидь він просто хотів уникнути проблем із владою: радянська диктатура вельми нервово ставилася до реальних і потенційних нобеліатів та влаштовувала їм «веселе життя».

Микола Бажан помер 1983 року. Менш ніж за десять років розпався Радянський Союз, зник тоталітарний комуністичний режим. У незалежній Україні образ Бажана став «заручником» співпраці поета з радянською владою та статусу класика в СРСР. Його поступово викреслювали з навчальних програм, не особливо полюбляли перевидавати. Нині регулярно лунають пропозиції перейменувати проспект Бажана в Києві (в рамках декомунізації) та обурення з приводу існування музею-квартири. Важко сказати, чи доб’ються тут ще якихось успіхів охочі до «кенселінгу», та очевидно одне: якщо вирізати «незручні» та «неправильні» елементи історії, культури, то вийде створити лише видимість історії та культури «зручної», «правильної», «однозначної». Зрештою, на тлі повернення та переосмислення спадщини українського авангарду сьогодні поміж поціновувачами та поціновувачками літератури зростає також інтерес до постаті та творчості Миколи Бажана. Одне зі свідчень — вихід у 2020 році у бостонському Academic Studies Press книжки Quiet Spiders of The Hidden Soul. Mykola (Nik) Bazhan’s Early Experimental Poetry з англійськими перекладами ключових поезій Бажана 1920-х і початку 1930-х років та кількома ґрунтовними статтями дослідників.

Читайте також: Не лише мати Лесі Українки. Олена Пчілка в українській культурі

Підготовлено за сприяння державної установи “Український інститут книги” за кошти державного бюджету України. Авторська думка може не збігатися із офіційною позицією державної установи “Український інститут книги”.