Нові кримські політв’язні. Історія громадянської журналістки Ірини Данилович

Громадянська журналістка та медикиня Ірина Данилович свою журналістську діяльність почала з окупацією Криму росією. Активно писала про проблеми з охороною здоров’я на тимчасово окупованому півострові та висвітлювала судові процеси над кримськими татарами. У квітні цього року її викрали окупанти та невідомо де тримали й що з нею робили. Зараз її звинувачують у незаконному виготовленні, транспортуванні чи зберіганні вибухових речовин. Їй загрожує до 8 років ув’язнення.

Історію Ірини Данилович розповідаємо в межах другої частини медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який реалізовують Читомо та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).

Ніка

Ірина Данилович народилася в Білорусі. У п’ятирічному віці разом з родиною переїхала жити до Криму. Там закінчила медичний коледж, потім якийсь час жила в росії та Білорусі, але вирішила повернутися у Крим. Казала, що нічого дорожчого, ніж Україна, для неї не буває.

«У дитинстві вона була дуже товариською, дружною. Добре вчилася в школі. Багато мріяла про медичну роботу, хотіла стати лікаркою. Проте вступила у Таврійський екологічний інститут в Сімферополі. На другому курсі перевелася там на заочне й вступила на денне навчання у медичний коледж – на спеціальність фельдшерки-акушерки», – розповідає батько Ірини Бронислав Данилович.

Після закінчення коледжу працювала медсестрою в селі Владиславівка, де жила із батьками. Завжди виїжджала на виклики і нікому не відмовляла в допомозі. У селі пацієнти намагалися потрапити саме до неї: свою роботу жінка робила професійно та совісно.

З дитинства Ірина обожнювала тварин, завжди мала домашніх улюбленців. Ця любов не зникла і в дорослому віці. Батько Ірини розповідає, що, повертаючись в Україну, донька везла зі собою кота через три кордони: з російського Бєлгорода в Білорусь, а далі – в Україну. Також у жінки є собака Ніка. Після арешту Ірини, собака час від часу приходить на автобусну зупинку, де жінка щодня чекала на автобус на роботу. Хоча з дня затримання активістки минуло вже пів року, собака досі чекає на хазяйку й сумує за нею.

«Бесіди»

Паралельно із медициною, Ірину Данилевич цікавила журналістика. Нею жінка почала займатися від початку окупації Криму російською федерацією. Алім Алієв, амбасадор Ірини у межах програми #SolidarityWords, розповідає, що вона висвітлювала досить специфічну тему: проблеми з системою охорони здоров’я у Криму, а також реакцію окупаційної влади на пандемію коронавірусу. Зокрема, журналістка привертала увагу до того, як пацієнтам надавалася допомога, як окупаційна влада приховувала дані щодо захворювань тощо. Так Ірина працювала у двох іпостасіях: громадянської журналістки та лікарки, якапрактикує лікарки.

Відтак окупантів не могла не зацікавити журналістська діяльність жінки. Про це розповідає захисник Ірини. 

Броніслав Данилович додає, що й раніше «правоохоронці» півострова цікавилися діяльністю Ірини: «Її ще у 2014 чи 2015-му році намагалися затримати, проводили з нею «роботу». Тоді була «бесіда», і всі розійшлися при своїх думках. А тут не можу сказати, що від неї хотіли, але факт у тому, що тепер розмови з нею вели хлопці Патрушева (секретар Ради безпеки рф Микола Патрушев – Ред.)».

Ірина Данилович співпрацювала з багатьма незалежними ЗМІ, зокрема, з медіапроєктом «INжир» та ініціативою «Кримський процес», яка висвітлює судові процеси з політично вмотивованих справ у Криму. Через діяльність у профспілковому русі медиків та через власний проєкт «Кримська медицина без обкладинки» жінка захищала права медпрацівників.

Також останнім часом вона посилено допомагала кримським татарам: відвідувала усі судові процеси й писала про них у періодичних виданнях.

Зникнення, обшук, ув’язнення

29 квітня 2022 року Ірина поверталася з роботи в реабілітаційному центрі «Малахіт», збиралася їхати додому громадським транспортом. Її маршрут мав початися в Коктебелі, а закінчитись – в селі Владиславівка. Але у проміжку між 9-ю до 10-ю годиною ранку Ірина зникла і з нею було втрачено будь-який зв’язок.

Водночас на подвір’я батьківського будинку під’їхав мікроавтобус, номерні знаки якого тато Ірини роздивитися не зміг. Дільничний інспектор, капітан поліції Умер Енверович підійшов до Броніслава Даниловича й повідомив, що до його будинку приїхали працівники ФСБ для проведення обшуку.

З тієї постанови батько Ірини дізнався, що його доньку підозрюють у передачі «несекретної інформації недружній державі». Жінку підозрювали саме як журналістку: «Мене налякало тільки те, що вилучили мій телефон та телефон дружини. Я просив залишити хоча б один для виклику швидкої (ми двоє – сердечники, у мене інвалідність третьої групи), але мені відмовили. Після травневих свят, через чотири дні після обшуку, довелося самому їхати в найближче місто, щоб купити телефон та SIM-карту. Склалося враження, що в мене проходив не обшук, а банальне пограбування мого майна».

Чоловік розповідає, що судячи з того, як проходив обшук, силовики не шукали вибухові речовини. Їх цікавила література. Забрали ноутбуки, телефони, флешки, книжки на історичну тематику. Але потім все повернули: «Я не можу сказати, що вони були доброзичливими, але й не скажу, що були агресивними. Єдине: після себе не залишили жодних слідів. Я навіть не знав, чи були це працівники ФСБ, чи хтось інший. Бо ні емблеми, ні посвідчень я не бачив. Жодних документів вони після себе не залишили. Навіть не дозволили записати паспортні дані «свідків». Їх привезли зі собою, я запропонував викликати свідками наших сусідів, але вони мені відмовили. Чи були це справді свідки – я не знаю. Можливо, сьогодні вони свідки, а завтра самі проводитимуть обшук».

Після обшуку батьки Ірини втратили будь-який зв’язок зі світом. 2 травня до них приїхали друзі сім’ї, щоб дізнатися, що сталося. Тоді Броніслав поїхав у відділення поліції написати заяву про зникнення доньки. 

Заяву прийняли, але подальших дій для пошуку Ірини в поліції ніхто не робив. Тоді друзі Ірини разом з батьками вирішили самостійно шукати журналістку. Переглянули камери відеоспостереження з автобусною зупинкою, якою користувалася жінка. На одній із трьох камер видно, як проходить Ірина. Обличчя жінки не було видно, але рідні впізнали її одяг. Також на відео видно, як на зупинці її схопили двоє людей й потягнули в машину. Там же позаду стояло таксі. Разом із цим відео батьки та друзі Ірини поїхали в поліцію, щоб заявити про викрадення. Проте поліція й далі нічого не робила для пошуку жінки.

Тоді ж суд виніс рішення тримати підозрювану під вартою два місяці. Спершу жінці надали державного адвоката, але вона від нього відмовилася. Вимагала, щоб їй надали адвоката, з яким вона уклала договір як громадянська журналістка.

«Як вона мені розповіла, з 29 квітня до 7 травня її утримували в ФСБ, проводили слідчі дії. До слідчого ізолятора перевели тільки 7 травня – після того, як Київський районний суд Сімферополя обрав стосовно неї запобіжний захід: тримання під вартою в СІЗО», – адвокат.

Читайте також: Мій арешт був питанням часу. Історія кримськотатарського активіста Нарімана Джеляла

«Ставитись до цього, як до шоу»

Ірину Данилович звинувачують у незаконному виготовленні, транспортуванні чи зберіганні вибухових речовин. Сьогодні ця справа на етапі судового слідства. Розглядає її Феодосійський міський суд. Наразі «державне обвинувачення» представляє свої докази.

«Її звинувачують у статті 222.1 частині 1 Кримінального кодексу російської федерації. Вона передбачає ув’язнення до 8 років. Враховуючи те, що ця справа має політичне забарвлення, то її засудять на реальний термін. Утримують її у слідчому ізоляторі Сімферополя, в жіночому блоці. Не можу сказати, що умови там задовільні: немає нормальної медицини, ця проблема була завжди», – каже захисник Ірини Данилович.

За його словами, було повідомлення, що затриманій почали чинити силовий тиск: затискати на зап’ястях наручники, від чого з’являлись синці. Активістка почала скаржитися на це.

За весь час перебування в СІЗО Ірина не бачилася з батьками. Навіть не мала телефонних дзвінків. Батьки з донькою спілкуються лише через листування: «Я з нею за цей час жодного разу не зустрічався. По-перше, я не пішов принижуватися перед ними (працівниками СІЗО – Ред.) і просити побачення з донькою. А у листах вона не напише, що там з нею роблять насправді: листи проходять цензуру. Пакунки передаємо, але вона їх не забирає – забирають співробітники СІЗО».

Чоловік неодноразово звертався до найвищих посадових осіб, щоб її доньку виправдали і пояснили, де вона перебувала з 29 квітня по 7 травня. Батько писав президентові рф, прокурору Криму, голові Слідчого комітету російської федерації, уповноваженому з прав людини рф. Та чіткої відповіді жоден із вище перерахованих осіб не надав. «Підстав для вжиття заходів реагування на цей час немає», – таку відповідь чоловік отримав від прокуратури.

В одному із листів Ірина пише: «Щось мені підказує, що тато почав фантазувати собі жахіття. Навіть не думайте про це! У мене все добре! Зараз головне, щоб ви себе берегли, і своє здоров’я – особливо. А на суди взагалі звертати уваги не треба. Треба ставитися до цього, як до шоу – і все. І сміятись із цього шаленого маразму. Ми розуміємо, що все залежить не від рішення суду. Та й взагалі – байдуже на нього».

Читайте також: Ми ніколи не опустимо голови, нам немає чого соромитися – журналіст Рустем Шейхалієв

24 жовтня відбулося судове засідання у справі Ірини Данилович. Як розповідає її батько, засідання почалося із запізненням на дві години, бо Ірину довго везли з СІЗО: «За планом спочатку мав бути допит свідків обвинувачення, але вони не з’явилися в суді. Усі вони – колишні співробітники ФСБ. Тому було прийнято рішення ознайомити суд з обвинувачувальним висновком. З ним виступав помічник прокурора Феодосії, його імені я не пам’ятаю. На сьогодні мою доньку звинувачують у зберіганні вибухових речовин. Спочатку, коли вони приходили з обшуком додому і коли її затримали, незрозуміло де була фраза «затримана на 10 діб за передачу несекретної інформації недружній державі». На цьому етапі це вже ніби не актуально». 

«Помічник прокурора сказав, що у процесі слідства та обшуку в Ірини забрали 11 телефонів. Тобто, якщо дивитися збоку, можна сказати, що тут ціле відділення зв’язку було! З них тільки два телефони належать Ірині. Ще два – мої та моєї дружини. Решта сім – це мотлох, вони не працюють. Про те, що вони неробочі й випущені ще 2009 року, а, може, й раніше – для них не має значення. Жаль, що я їх вчасно не викинув», – каже Броніслав Данилович.

Чоловік не розуміє, чому ці телефони приписали Ірині, адже це його речі і за них відповідає він, а не донька. Проте суд на це не зважає. Також йому не зрозуміло, який стосунок мають ці телефони до справи про вибухівку.

Крім цього жінці приписують книжки, вилучені під час обшуку, які теж належать батькові: «Це історичні книжки. Я наче маю право їх читати. Хіба ні?».

Наступне судове засідання заплановане на 7 листопада. Ірина була присутня в суді, проте батько активістки бачив її лише за склом. З донькою поговорити не вдалося. Усе їхнє спілкування залишається у листах.

«Усе починалося з Криму і в ньому й має закінчитись»

Амбасадор Ірини у публічному просторі Алім Алієв знав її історію зі самого початку, адже активно працює з темою Криму. 

Він наголошує, що важливо говорити про кримських політв’язнів, щоб їхні історії не були просто «цифрами»: «Адже за цими цифрами стоять десятки, сотні життів, доль, родинних трагедій і сподівань. І сьогодні, розповідаючи про історію політв’язнів, ми розповідаємо фактично історію сучасного Криму. Бо саме з таких людей вибудовується сьогодення і буде будуватися майбутнє. З людей, які не бояться говорити правду, коли за свою правду ти можеш як мінімум опинитись за ґратами, можеш бути закатований чи викрадений».

Окремо Алім говорить про вплив повномасштабного вторгнення на ситуацію в окупованому Криму: «Те, що сьогодні росія творить по всій території України – це ті воєнні злочини, які вона починала творити з Криму. Це і викрадення, і підвали, і намагання витиснути все нелояльне населення з Криму. Ми пам’ятаємо першу жертву цієї війни: це Решат Аметов, якого вбили у березні 2014-го в Сімферополі. Тоді він вийшов на одиничний пікет проти окупації та за соборну Україну. Голос про Крим та кримських політв’язнів – один із тих, які вирішують політичну адженду всієї України. Бо все почалося у Криму і все точно має закінчитися в ньому».

Читайте також історії інших кримськотатарських журналістів-політв’язнів: Сервера Мустафаєва, Ремзі Бекірова, Османа Аріфмеметова, Нарімана Мемедемінова, Сейрана Салієва, Амета Сулейманова, Марлена Асанова, Асана Ахметова, Руслана Сулейманова, Тимура Ібрагімова, Рустема Шейхалієва та Нарімана Джеляла.