Оксана Забужко про витоки російсько-української війни

Оксана Забужко. Найдовша подорож – Комора, 2022 – 168 с.

Я дописую цей розділ у Ґданську, місті, за яке ніхто не хотів умирати восени 1939 року, достоту як тепер, навесні 2022-го, ніхто не хоче вмирати за Маріуполь, — а Маріуполь, за зловісним збігом, є Ґданськові місто-побратим. У цілому цьому закруті історії «назад у 1930-ті» взагалі якось забагато збігів і повторів, дослівних і символічних, так що часами не розрізниш, де гримаса історії, а де — витвір людського розуму, чи, радше, безуму, вмисне вигаданий яким-небудь ефесбешником реконструкторський трюк. Хоча якраз письменнику належить уміти відрізняти перше від другого, нерукотворне — від рукотворного. Поруч із вмінням знаходити слова для невисловленого, це ще одне наше професійне know-how, яким ми можемо бути корисні у війнах цифрової доби, де людей спершу масово занурюють у вмисне сфільмовану для них віртуальну реальність, а вже потім починають реаліті-шоу зі справжніми смертями. Секрет тут простий: як оператор бачить світ кадрами, скульптор формами, а музикант сприймає на звук, так письменник «бачить» його історіями, потенційними сюжетами різного жанру й калібру, що кишать у кожному дневі, як бактерії під мікроскопом у краплі води.

Деякі з тих історій «готові, іно записуй», інші — більшість — для стороннього ока невидні, їх треба «вийняти» з нерозчленованого потоку життя і «доліпити» самотужки, — і треба мати доброго собачого носа на фальш, щоб розпізнати, котра історія справді «з життя», а котру вже хтось «виліпив» до тебе і видає штучне за природне (наприклад, військову інтервенцію — за повстання місцевих «шахтарів і трактористів»). Передбачається, що письменник такого носа має, якщо не має — значить, він профнепридатний, як поліцейський пес, що обнюхався махорки.

Росія останнього тридцятиліття (авжеж, ідеться не тільки про добу путінського правління!) сипонула в вічі людству такої «махорки» цілком промисловим способом, у масштабі, порівняно з яким блякне вся попередня, хоч яка багата, російська традиція державного блефу, від фейкових «потьомкінських сіл» 18 століття до 70 літ «фейкового комунізму» в 20-му, — і це безперечно одна з причин, чому стрімке повернення цієї країни, вже під орудою Путіна, на рейки тоталітарної диктатури (того нацистського, «пізньосталінського» типу, котрий в СРСР був утверджувався після ДСВ й був зупинений щойно зі смертю Сталіна), — ця, сказати б, «нова орвелізація Росії» аж до самого 24 лютого не сприймалася «колективним Заходом» за реальну загрозу (як поблажливо казав у кулуарах один єврочиновник моєму знайомому, українському дипломатові ще яких три роки тому, — «це у вас війна, а в нас війни немає!»): величезна кількість із тих, хто мав би служити західній культурі «сторожовими псами» — інтелектуалів, філософів, митців, письменників, священників, — від такої дози російської «махорки» банально «втратили нюх». Не варт тішити себе ілюзіями, ніби тільки російський народ став жертвою російської пропаґанди. В цій війні нема непоранених; бодай легко, та зачепило всіх. 

Бо це також війна — «восьмилітня», «тридцятилітня», «столітня», якщо розбивати її на окремі етапи, в дійсності ж неперервна, масова і всепроникна, яку російська держава, байдуже під яким іменем виступаючи, послідовно провадить проти цивілізованого світу (за своєю природою вона є номадична ресурсна імперія, що живе з привласнення й грабунку чужих територій і трактує всіх непривласнених або як потенційну «їжу», або як «імовірного противника»).

Мета цієї безкровної, «інформаційно- психологічної» частини російської воєнної машини — нав’язати противникові таку картину світу, в якій він нездатен був би у випадку загрози прийняти адекватне рішення в інтересах власної безпеки. (Виділене курсивом речення не моє — це майже дослівна цитата з посібників, уживаних КҐБ СРСР ще в 1960-х роках і злитих у публічний простір на Заході у 1980-х втікачем ґебістом Юрієм Безменовим: його лекції й інтерв’ю про радянську доктрину «ідеологічної диверсії», або захоплення країн «методом дзюдо» — підриваючи їх ізсередини коштом їхніх власних ресурсів, — є абсолютним мастрідом для кожного, хто хоче зрозуміти не лише Путіна, за тими самими посібниками якраз у ті роки й вивченого, — не просто Путіна, а Росію.)

На цій війні пройшло ціле моє свідоме життя: і вісім попередніх років, від страшного 2014-го рахуючи (тої весни, вже після перемоги Майдану, мені теж довелось один час пересиджувати за кордоном, коли мене попередили, що диверсанти полюють на мене особисто…), і тридцять після 1991-го, про які я встигла написати кілька книжок, і, особливо болісно й ще неописано, — перша половина життя, роки доростання в СРСР, що назавжди відтисли на мені, як доісторична папороть на вугіллі, візерунок невидимої світу «столітньої війни», яку провадила моя родина й моя країна за своє самозбереження. І раз уже так сталося, що в час найтяжчих для мого народу випробувань я, з усім цим досвідом, опинилася знов за межами країни, але вже з мікрофоном, і мені його не вимикають, як то було в 2014-му, коли на одному високому берлінському форумі я порівняла Путіна з Гітлером, а навпаки, запрошують говорити далі, то чи не є моїм обов’язком таки постаратись доказати до крапки — хай навіть на валізці (на підвіконні, на полиці для каміна…), і Бог з нею, з бібліотекою, — читають же зараз перебрані в однострій українські професори онлайн-лекції студентам просто з окопів, чому б і мені не спробувати «окопного» жанру?

Можна й без бібліотеки, атож. Тридцять років тому я сама собі так прирекла у вірші, що, за збігом (ох, ці збіги!), називався — «Прощання з імперією»: «Можна жити і так — все життя утікаючи з зони, / Можна навіть писати — на вітер, обривками слів». Настав час відповідати за написане, довести собі, що справді можна. Покладаючись єдино на пам’ять, котра завжди зі мною, спробувати провести читача тим шляхом пізнання й зрозуміння цієї війни, яким проходила я сама: ось результат, ось — мій спосіб його отримання, у вас він може бути іншим, тому що у кожного своя війна, війна — це, взагалі, така задача, яку доводиться розв’язувати різними способами, десятками різних способів розколупувати її розбухлий, злиплий од гною й крови гігантський вузол, і тим не менше, у всіх у нас вона нині спільна — навіть у тих, хто досі про це не здогадується й продовжує звати її, бездумним відлунням за методичками ще безменовських кураторів, «українською кризою». А це значить, що всім нам потрібен правильний розв’язок. 

Що лишається письменникові, коли війна висмикує його з робочого кабінету, без комп’ютера й хард-диска, і виносить у повітря, в чужу країну, в наскрізне «ніде» між небом і землею, ставлячи на паузу?.

Пам’ять. Мова. Запас нерозказаних історій.

Не так і мало, насправді.

Купити книжку.

Як повідомлялося, видання Оксани Забужко «Найдовша подорож» опублікували у Норвегії. Шведське видавництво Norstedts першим опублікувало нову книжку Оксани Забужко «Найдовша подорож».

Читайте також: Оксана Забужко про філософію мовчазного бунту Катерини Білокур