Тарас Шамайда у відповідь на статтю про скасування російської книги

Дискусія щодо непідписання закону про захист книжкового ринку України й обмеження російського видавничого імпорту набирає обертів. Закон, яким має регулювати ці питання (2309-ІХ), вже майже рік лежить без підпису президента, що викликає чимало питань у представників сектору й громадськості. Тарас Шамайда, який 16 травня запустив петицію з вимогою пришвидшення підписання, у відповідь на статтю Читомо про скасування російської книжки в Україні, вирішив пояснити свою ініціативу і позицію.

Публікуємо повний текст коментаря, який він надав нашій редакції.

Хочу відповісти на деякі порушені у статті питання і розвіяти деякі міфи.

По-перше, закон про заборону поширення російської видавничої продукції писався спільно представниками громадськості, книжкової галузі, урядових структур і депутатів. Його внесли десятки депутатів з різних фракцій на чолі з головою ВР, його заступниками і головою гуманітарного комітету парламенту. Закон отримав 306 голосів, жоден депутат не голосував проти і не утримався, – саме тому, що він якісний і вкрай необхідний. Про це ж свідчить і публічна позиція видавців, письменників, інтелектуалів, правників, і зрештою – шалений рівень підтримки нашої петиції, яка вже за першу добу набрала третину необхідних підписів.

По-друге, ніякі міфічні застереження Мін’юсту не можуть перекреслити Конституцію. А відповідно до частини третьої статті 94 Конституції, якщо Президент протягом 15 днів не підписав закон чи не повернув його до парламенту з зауваженнями, «закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений». Це – не предмет для дискусій, а імперативна норма. Що, до речі, визнав і Кабінет Міністрів, який ще у липні 2022 року рекомендував президенту підписати Закон. Люди, які підштовхують президента до непідписання Закону подвійно підставляють главу держави – бо роблять з нього порушника Конституції і абсолютно на рівному місці протиставляють його громадянському суспільству і книжковій спільноті, штучно ставлячи по один бік з лобістами російських інтересів. Це дика ситуація і з правової, і з політичної точки зору.

По-третє, єдиною стороною, не зацікавленою у підписанні цього закону, є росія. І її лобісти в Україні. Байки про буцімто якісь «антиєвропейські» норми в ухваленому законі не витримують критики. У своїй спільній заяві відомі українські правники спростували ці байки і пояснили, що «закон не містить принципово нових регулювань, які вже не були б закріплені в українському законодавстві, а лише поширює їх на нові правовідносини відповідно до нагальних потреб». Раджу повністю прочитати цю заяву юристів.

По-четверте, чи потрібен закон, «якщо книжки з росії і так заборонені»? Безумовно. Бо, як слушно написано у статті, видавнича продукція держави-агресора вільно продається в Україні. І закон покладе цьому край. Але ще важливіше, що він заблокує не лише фізичний імпорт з росії, а й набагато небезпечніші механізми впливу «русского міра» на український книжковий ринок. Норма про те, що книжки в Україні мають видаватися мовою оригіналу або в перекладі українською (чи мовами ЄС або корінних народів) – одна з найважливіших у цьому законі. Ніякої окремої зони російськомовного копірайту тут не потрібно! Навпаки, потрібно подолати створений росією поділ нашого й без того мізерного книжкового ринку на україномовний і російськомовний. На щастя, практично всі в Україні вже можуть читати українською. Закон забезпечить зростання тиражів і асортименту українських книг (у тому числі перекладів популярної літератури) і зробить наш книжковий ринок самодостатнім, як у будь-якій європейській державі. Це дуже важливо з точки зору й культури, й економіки, й національної безпеки. Світову літературу ми маємо читати або в оригіналі, або в перекладі на нашу мову – так, як це є у всьому світі. При цьому видання оригінальних творів російською мовою закон аж ніяк не забороняє.

І останнє: чи можуть якісь норми закону потребувати змін? Немає меж досконалості. Але щоб внести до закону зміни, треба, щоб його підписав президент, і він набув чинності. Внесення точкових правок не становитиме жодної проблеми. І блокувати для цього весь закон, від якого без перебільшення залежить майбутнє українського книговидання і книгорозповсюдження – не лише протиправно, але й абсурдно.

А запитання, чи має держава захищати власний культурний простір — риторичне. Держави, які цього не роблять, просто припиняють існування на мапі світу.

Читайте також: Скасування напоказ, або як російську книгу в Україні майже заборонили