КДБ проти видатного екзистенціаліста у книжці «Камю має померти» Джованні Кателлі

Джованні Кателлі. Камю має померти: пер.з італ. А. Маслюха. – Львів:

Видавництво Старого Лева, 2023. – 184 с.

У «Видавництві Старого Лева» виходить книжка італійського письменника, експерта з історії культури за «залізною завісою» Джованні Кателлі, у якій автор розслідує передумови та обставини смерті видатного французького романіста та філософа Альбера Камю. За офіційною версією 4 січня 1960 року письменник потрапив у автомобільну катастрофу біля міста Санс, у якій загинув миттєво. За кілька десятиліть Джованні Кателлі відшукає факти, які змусять говорити про цю автотрощу не як про випадковість, а як навмисне, сплановане КДБ вбивство.

У пролозі до «Камю має померти» Джованні Кателлі зауважує, що письменник був небезпечним для «нечистого сумління французів й алжирських повстанців, давніх колабораціоністів і сталіністів, для міщанської моралі й інтелектуального суспільства, небезпечним завжди, адже завдяки своєму критично налаштованому духові, завдяки своїй незламній чесності та беззастережній любові до людей і до життя кожної людини він мав здатність бачити, кинувши один-єдиний погляд».

Автор переконаний, що зобов’язаний «розслідувати тодішні події, аби те, що сталося, не кануло в забуття, а вийшло на яв, опинилося під усепроникним світлом завдяки історичному розслідуванню, щоб уся правда про ті події стала відома нащадкам і щоб вони її чітко й остаточно зрозуміли».

Публікуємо уривок з книжки, наданий «Видавництвом Старого Лева».

«Саль Ваґрам», 15 березня 1957 року

Вже 30 жовтня у своїй промові на честь Сальвадора де Мадар’яґи Камю публічно накинувся на міністра Шепілова, говорячи про «дике вторгнення російських військ».

Тоді він ще не знав, що у перших числах листопада почнеться справжня бійня з численними кривавими жертвами, а передусім — із демонстрацією повної зневаги до національного суверенітету Угорщини.

Такою була логіка Ялти, згідно з якою кожна велика держава мала у своїй зоні впливу розв’язані руки і могла коїти найжахливіші звірства без реальної можливості втручання ззовні.

Країни Латинської Америки та деякі європейські країни нарівні заплатили високу ціну, коли у західної держави-гегемона виникли сумніви щодо їхньої лояльності; як наслідок, аж до середини 1970-х років у Європі, не кажучи вже про Латинську Америку, пропагувалися й підтримувалися жорстокі диктатури фашистського штибу, а також підпільні терористичні стратегії, спрямовані на маніпулювання громадською думкою.

Подій, які за вагомістю можна було б порівняти з тим, що відбувалося в Угорщині, не спостерігали десятиліттями; вторгнення у Чехословаччину 1968 року було незрівнянно менш кривавим, а в таборі супротивників з угорськими подіями можна порівняти хіба що насилля, вчинене військовими під час перевороту, який 1973 року організувало ЦРУ в Чилі проти Сальвадора Альєнде та законного Уряду народної єдності.

Протягом 1957 року Камю місяць за місяцем не випускав угорську трагедію з уваги перед лицем світової громадської думки: ми згадали інтерв’ю для New York Times 24 лютого 1957 року, статтю для журналу Demain, опубліковану так само у лютому 1957 року під заголовком «Соціалізм шибениць», а також публікацію в Times у жовтні 1957 року «Звернення заради угорських письменників», надісланого на присвячену цій темі зустріч, що відбувалася у Лондоні.

Найрішучішим виступом, який мав найбільший резонанс, була публічна промова у «Саль Ваґрам» 15 березня 1957 року, про яку Franc-Tireur повідомив 18 березня під заголовком Kádár a eu son jour de peur («У Кадара був свій день страху»).

Та акція протесту викликала відлуння в усьому світі, і слова Камю звучали геть нестерпно для тих, хто спершу зважився на військове втручання, а потім захищав його в міжнародних інституціях, тим часом як скрізь у світі громадська думка не переставала згадувати це жахливе рішення з осудом. Не втомлювалася відверто говорити просто в обличчя загарбникам про цю ганебну різанину лиш одна людина: Альбер Камю.

За словами джерела, на яке посилався Ян Забрана, ця промова коштувала Камю життя. Адже саме після цієї промови, в якій Камю різко накинувся на Шепілова, той особисто дасть КДБ розпорядження ліквідувати письменника.

То була остання крапля, яка переповнила чашу радянського терпіння: спочатку особистий випад 30 жовтня, потім відповідь угорським письменникам, обґрунтування позиції щодо Організації Об’єднаних Націй, невтомна міжнародна діяльність: Камю послаблювати хватку не збирався.

Угорщиною він безпосередньо займався до 1958 року, коли написав вельми сувору передмову до книги «Правда про справу Надя» — вже після того, як главу повстанського уряду свавільно стратили через повішення.

Послухаймо тепер слова Камю, сказані того фатального дня, 15 березня 1957 року:

Чим була для нас двадцять років тому Іспанія, тим буде сьогодні Угорщина. Тонкі нюанси, хитромудрі висловлювання та експертні міркування, якими й далі намагаються нині завуальовувати істину, нас не цікавлять.

Суперництво між Ракоші та Кадаром, про яке нам розповідають, не має значення. Ці двоє належать до однієї раси. Відрізняються вони лише своєю мисливською здобиччю, і якщо у Ракоші вона кривавіша, то це ненадовго.

У будь-якому разі, лисий убивця керує Угорщиною чи переслідуваний переслідувач, для свободи цієї країни особливого значення не має.

З огляду на це мені направду шкода, що я все ще мушу тлумачити роль Кассандри і розвіювати свіжі сподівання декого з невгомонних колег, але в тоталітарному суспільстві еволюція неможлива. Якщо терор розвивається, то лиш у гірший бік; шибеницю зробити ліберальнішою не можна, що таке толерантність, вона не знає.

Ніде у світі ви не побачите ні партії, ні людини, яка, маючи цілковиту владу, цілковито нею не користується. Тоталітарне суспільство, правого штибу чи лівого, визначає насамперед одна-єдина партія, а одна-єдина партія нищити сама себе підстав не має. Ось чому єдине суспільство, спроможне на еволюцію та лібералізацію, єдине суспільство, до якого ми й далі маємо ставитися зі симпатією, підходячи до нього водночас критично й активно, — це суспільство, де інституційно закріплена багатопартійність.

Тільки таке суспільство дає можливість засуджувати несправедливість і злочин, а отже, їх виправляти. Тільки таке суспільство дає сьогодні можливість засуджувати тортури, ганебні тортури, однаково огидні як в Алжирі, так і в Будапешті.

Недоліки, властиві Заходу, — незліченні, а його злочини та хиби — цілком реальні. Проте насамкінець не забуваймо, що ми єдині володіємо тією силою удосконалення й емансипації, яка перебуває у вільному дусі.

Не забуваймо, що коли тоталітарне суспільство, за самими своїми принципами, зобов’язує друзів доносити одне на одного, західне суспільство, попри всі свої бентежні прояви, завжди породжує людей, які зберігають честь життя; маю на думці тих, хто й ворогові простягне руку, тільки б урятувати його від лиха чи смерті.

Якщо міністр Шепілов, повертаючись із Парижа, наважується написати, що «західному мистецтву судилося роздирати людську душу і плекати масових убивць усякого ґатунку», то настав час відповісти йому, що наші письменники й митці, принаймні вони, ніколи нікого не вбивали і попри те ще достатньо великодушні, щоб не звинувачувати теорію соціалістичного реалізму у розправах, які здійснюються за наказом Шепілова й подібних до нього, а потім отримують від них виправдання.

Правда у тому, що серед нас є місце для всього, навіть для зла, а також для письменників Шепілова, проте водночас і для честі, для вільного життя прагнень, для пригоди розуму. Натомість у культурі сталінізму немає місця ні для чого, окрім настановчих проповідей, сірого життя і катехизму пропаганди. Тим, хто ще мав щодо цього якісь сумніви, угорські письменники гучно про це повідомили — щойно, перш ніж зробили остаточний вибір, адже сьогодні вони воліють мовчати, а не брехати, як їм наказано.

Нам буде дуже важко стати гідними таких жертв. Але в Європі, яка нарешті об’єдналася, маємо спробувати забути про свої суперечки, віддати належне своїм помилкам, примножити свої творіння та свою солідарність.

Нарешті, тим, хто хотів нас принизити і змусити повірити, буцім історія може виправдати терор, ми відповімо своєю справжньою вірою, тією, що її поділяємо, як нам уже достеменно відомо, з угорськими та польськими письменниками, а також, авжеж, і з письменниками російськими, яким так само заткнули рот.

Наша віра — це те, що рухається у світі, паралельно зі силою примусу й смерті, що затьмарює історію, зі силою переконання й життя, з неосяжним рухом за емансипацію, що зветься культурою і відбувається одночасно з вільною творчістю та вільною працею.

Наше щоденне завдання, наше давнє покликання — збагачувати цю культуру своїми творами і не пригнічувати в ній нічого, навіть тимчасово.

Проте обов’язок, яким маємо пишатися найбільше, полягає у тому, щоб особисто й до кінця боронити свободу цієї культури, тобто свободу праці і творчості, від сили примусу і смерті, хай звідки та виходить.

Угорські робітники й інтелігенція, поруч із якими ми опинилися нині, відчуваючи таку болісну безпорадність, це зрозуміли і допомогли краще зрозуміти це й нам. Тому-то, якщо ми розділяємо їхні страждання, то розділяємо також і їхню надію.

Незважаючи на своє нещастя, своє вигнання, свої кайдани, вони залишили нам чудову спадщину, яку нам ще треба заслужити: свободу, що її хоч і не зуміли здобути самі, але за один-єдиний день повернули нам.

Купити книжку