Остання ніч на землі: війна очима жінок України, Вірменії і Сакартвело

Екатеріне Тоґонідзе, Віра Курико, Ані Асатрян. Остання ніч на землі. Війна, очима жінок з Вірменії, Грузії та України- Київ, Комора, 2025 – 104 с.

Війна не знає кордонів і спину, але змінює життя назавжди. Травма війни позначається на кожній людині по-різному, але точно не зникає безслідно. «Графічні історії з Вірменії, Грузії та України» — проєкт міжнародної співпраці консорціуму партнерів із трьох європейських країн, який утілено в межах програми ЄС «Креативна Європа». Головна мета проєкту — створити мальопис з історіями трьох авторок, які б окреслювали жіночі досвіди війни. Результатом такої співпраці й стала збірка «Остання ніч на землі».

Мистецькі резиденції та командна робота

Спершу в межах проєкту було зорганізовано низку онлайнових тренінгів і вебінарів про створення мальописів, комікс-репортажі, промоцію, маркетинг, авторське право, фінансову грамотність і ведення переговорів для ілюстраторів, сценаристів коміксів та інших зацікавлених фахівців. Зараз відеозаписи викладено у вільний доступ.

Партнери проєкту обрали трьох авторок з огляду на їхню зацікавленість темою та унікальність літературного стилю. Свої історії переживання війни розказують Ані Асатрян (Вірменія), Екатеріне Тоґонідзе (Сакартвело) та Віра Курико (Україна). Ілюстраторів до проєкту відібрали за відкритим конкурсом, тож подарували цим важливим історіям візуальне втілення Астгік Арутунян (Вірменія), Лука Лашхі (Сакартвело) та Софія Покорчак (Україна). Творчим процесом і робочою програмою керував відповідальний редактор проєкту, сакартвельський письменник, перекладач і редактор коміксів Міхеіл Ціхелашвілі.

Тривалий і ретельний процес зі створення графічних історій розпочався зі сторібордів, пошуку референсів, добору колірної гами й шрифтів, деталізації образів героїв тощо. А задля більшої результативності робота над графічними історіями була розділена на своєрідні етапи з поїздками на резиденції. Перша відбулася у Вірменії в селищі Дебед (регіон Лорі) 1–5 квітня 2024 року, де авторки й ілюстратори нарешті зустрілися наживо. Там учасники проєкту поділитися ідеями і представили свої напрацювання. 

Після двох місяців інтенсивної роботи учасники зустрілися в Нюрнберзі та Ерланґені (Німеччина) на другій резиденції, яка тривала з 29 травня по 2 червня. Завдяки цій поїздці авторки й ілюстратори взяли участь у 21-му міжнародному фестивалі коміксів Erlangen International Comic Salon. У його межах відбулася робоча сесія з ментором проєкту Райнхардом Кляйстом, під час якої команди представили йому свої історії та отримали цінний фідбек від німецького графіка й аніматора. 

Щоб завершити роботу над своїми графічними історіями, учасники вирушили на третю резиденцію, яка відбувалася 6–10 грудня в місті Гарлем (Нідерланди). Цього разу програма резиденції також включала низку візитів до організацій, активно залучених у сферу коміксів. Зокрема учасники поспілкувалися з письменником, істориком і культурним координатором Ґвідо ван Генґелем, який, зокрема, працює у проєкті REMIX COMIX. Також зустрілися з Євою Гільгьорст, координаторкою Drawing the Times.

Резиденції організували й координували директорка Аревік Ашхароян, програмна менеджерка Ліана Широян з ARI Literature Foundation, українська координаторка проєкту і представниця видавництва «Комора» Алла Костовська, а також Єва Гільгьорст.

Історії, розказані в цих мальописах, засновані на інтерв’ю зі свідками воєн, біженками та вимушеними переселенками. Хоч ви й не почуєте в них жодного вибуху, та вплив, який збройні конфлікти прямо чи опосередковано справили на цих жінок, відбивається не на одному поколінні, отруюючи життя багатьох народів на десятиліття.

Для Кавказу та Східної Європи саме Росія є тим отруйним плющем, що заповнив усі усюди Євразії, ба більше, простягся й далі через океани, і якого століттями не можна викорінити. Та спільними зусиллями, зокрема і через міжкультурне єднання, зможемо встояти і вибороти своє.

«Людська ріка»: історія народженої посеред Чорного моря

Текст Екатерини Тоґонідзе, ілюстрації Луки Лашхі, адаптація Міхеіла Ціхелашвілі й Екатерини Тоґонідзе, переклала Елізабет Гайвей

Нана працює у відділенні інтенсивної терапії, коли в березні 2023 року в Сакартвело починаються протести внаслідок підтримки парламентом закону про іноземних агентів. Старий Накашідзе, за яким вона доглядає, і котрий нагадує їй хрещеного, що загинув на війні, також розповідає жахливі речі про російсько-сакартвельську війну 2008-го. Навіть у передсмертній агонії посттравматичний стресовий розлад через тодішні події дає про себе знати, і він кричить, що повинен допомогти людям, яких убивають. Саме Накашідзе спонукав Нану піти на протести, адже бачив, як складно їй сприймати всю цю несправедливість. І він же висловив думку про те, що спершу Україна має виграти війну, а потім, можливо, вона зможе допомогти й Сакартвело.

Отримавши догану від головного лікаря за відвідування протестів, Нана звільняється з роботи і вже через тиждень практикує стрільбу в тирі. У постріли вона вкладає всі свої непрожиті емоції з дитинства, як те, що в дитинстві з неї знущалися інші діти, бо вона — біженка.

Ця історія має значно глибше коріння, адже починається задовго до її народження.

Наприкінці 1980-х Совєцький Союз вже тріщав про швах і Москва намагалася розпалювати вогнища громадянської війни де могла. Тоді ж сакартвельська опозиція почала домагатися незалежності від Союзу, водночас на початку 1989-го абхазькі націоналісти також почали вимагати створення Абхазької республіки. Союз не надто намагався врегулювати розбурхані ним міжетнічні сутички, аж поки збройний конфлікт не переріс у війну Абхазії та Сакартвело 1992–1993 років. За понад рік війни і чималі втрати, 300 тисяч сакартвельців стали біженцями, а російські окупаційні війська й досі розташовуються вздовж річки Енгурі. У розпал протистояння біженців з узятого сакартвелами міста Сухумі переправляв морем до Поті невеличкий кораблик із назвою «Радуга», на якому й народилася Нана. Тому вона завжди говорила, що місце її народження — посеред Чорного моря.

Тренування в тирі не були випадковими — вже зовсім скоро Нана вирушає волонтерити в Україну, а перед від’їздом нарешті зустрічається з Ірмою — донькою її хрещеного батька. Ірма жаліється дівчині, що вони так і не змогли поховати його, і хоч влада зорганізувала військові почесті, та перед тим сім’ї довелося шукати людей, яких він урятував, аби ті все підтвердили. Раптом на вулиці якась незнайомка називає Ірму Пеппі, й жінка зізнається, що так її називали у школі, бо вона, як і Пеппі Довгапанчоха, казала, що її батько капітан і колись повернеться до неї з плавання. Однак Ірма немає навіть його світлини, адже тоді, коли батько переправляв біженців на кораблику, він викинув валізи з речами за борт, щоб вагітна з чоловіком помістилися.

Разом з тим Нана знайомиться із сином Ірми і розповідає йому про свою суперсилу — безсмертя. Вона заохочує хлопця також досліджувати себе і шукати власну суперсилу. Проте визнає, що все-таки має слабкість — це вода. Стихія, яка її породила, може її й убити. Згодом через Польщу Нана потрапляє до України, де волонтерить як медик в Херсонській області.

Подальші кадри безперервна стрічка новин розділяє на два життя: мирне в Сакартвело і під обстрілами в Україні. Буденні вечори Ірми та її сім’ї з переглядами фільмів і тихими розмовами переплітаються із вечорами Нани на чергуваннях біля поранених, переживанням втрати пацієнта, якого їй не вдалося врятувати, й радістю від надісланої другом світлини її собаки Афри. Тієї місячної ночі Афра пронизливо завивала, як і багато інших собак, тієї ночі, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Проявляючи фото, які Ірма робила того дня, коли вперше бачилася з Наною, вона краєм вуха почула фразу з новин: серед загиблих у наслідок підриву гідроелектростанції — сакартвельська волонтерка-медикиня Нана Начкебія…

Фрейми комікса швидко змінюються від теперішнього до минулого і назад наче кінокадри, не даючи розлогої інформації, а лише клаптики, які згодом уважний читач складе докупи і домислить недосказане.

Малюнок дещо грубуватий, однак завдяки цьому добре передає всю ту напругу й безсилля, яку відчувають люди, коли земля тікає їм з під ніг. Пастельно-теплі тони історії контрастують із фрагментами в холодних тонах, які є важливими для розуміння ходу оповіді. Зокрема це добре видно в буденному, та насправді напруженому моменті, коли Ірма в фотолабораторії проявляє світлини, червоний ліхтар ніби заливає все кров’ю, а з сусідньої кімнати, освітленої лише екраном телевізора, долинають фрази з новин про підрив гідтоелектростанції. На передостанньому кадрі вмиротворена Нана вже розчиняється у холодних водах, думками линучи до рідного дому, який зможе побачити, лише перетворившись у пару. 

Після загибелі дівчини її друг Сандро зустрівся з Ірмою, щоб віддати фото її батька з Наною на руках. Тільки наприкінці історії стає зрозумілою ілюстрація на самому початку комікса, де жінка, народжена посеред моря, просить астролога сказати дату її смерті. Тож російсько-українська війна продовжується, а в Сакартвело й далі відбуваються протести, адже ріка людей із серця країни ніколи не спиниться на шляху до справедливості.

Читайте також: Чому Грузія хоче називатися Сакартвело

«Остання ніч на землі»: коротке роуд-муві про подорож до центру Землі

Текст Віри Курико, ілюстрації Софії Покорчак, адаптував Міхеіл Ціхелашвілі, переклала Олександра Брунова з української на англійську

Віра вирушає в довгу й небезпечну мандрівку до лінії фронту, щоб уперше за три місяці побачитися зі своїм чоловіком Сергієм. Як і її батько в 2014-му, на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну її чоловік вступив до лав Збройних сил України і воював на сході.

Початок Віриної мандрівки проминув у темному потягу до Дніпра, адже це були часи світломаскування, аби ворожа авіація не мала орієнтирів. Спогади минулого життя яскравими кінокадрами спливали в пам’яті, а песимістичні думки від кількаденного очікування на чоловікове повідомлення снувалися липкою павутиною страху на закрайках свідомості. Єдиним проблиском світла в цьому вагоні було місце провідниці, яка не лише пригостила жінку теплим напоєм, а й послала за рускім воєнним кораблем шахраїв, що подзвонили й запевняли, буцім Вірин чоловік у полоні, з надією витягнути з неї якусь інформацію. Провідниця Олена, чоловік і сини якої також воювали, була ще й своєрідним Дамблдором, який подарував Рону свій світлогасник, — як вона для Віри ліхтарик, що мав освітлювати їй безпечний шлях.

У Дніпрі її зустрічає колега-журналістка Оля, котра працює на передовій, і підшукала водія, що доправить Віру в Покровськ. Теплі тони ілюстрацій наче дещо знімають напругу, і хай на коротку мить, а коліжанки поринають у буденну розмову, пересипану жартами про дорогі морепродукти, що лишилися на прилавках магазинів у перші дні вторгнення. А ще про обов’язок вдячної Віри, яка тепер має назвати свою доньку (чи сина) на честь Олі й обов’язково розповідати, що її(його) приніс не звичайний лелека, а безпілотник Лелека-100. Оля, наче та хрещена-фея, жартома називає колегу Попелюшкою, котра вирушила на пошуки свого принца, і радить поспішити, коли чує клаксони машини-карети-гарбуза.

Елементи магічного реалізму повсякчас прозирають крізь оповідь, не лише у словах Олі, а й у мові чи не кожного героя. Але й жарти тут теж на своєму місці, що трохи пом’якшує похмуру дійсність і налаштовує на більш невимушену розмову людей, які бачать одне одного вперше. Хоча коментар Колі, водія карети-гарбуза, про Віриного чоловік-музиканта, який на фронті тепер грає на АКМ чи на автоматичній гвинтівці М4, не надто налаштував її на приємну подорож. Та й чого ще очікувати від жорстких чоловічих жартів людини, яка живе неподалік лінії фронту?

Але Коля не просто собі балакун, а візничий, що переправляє Віру через золоте море пшениці на той бік, де все вкрито чорними порожніми вирвами. Він розповідає їй, як воював у 2014-му під Авдіївкою і тікав від обстрілів на смарткарі. Попри те, що вона слухає його теревені побіжно, для нього це шанс виговоритися і виголосити чоловічу життєву істину — війна як «коханка», тому всіх їх до неї тягне. Вірі миттєво спливає в думках образ Шевченкового офорту, де Смерть перестріває солдата в мундирі й допитується в нього звідки табачок і, на противагу йому, подібне зображення Смерті-нареченої, перед якою на коліні вклякає солдат у сучасному строї. Війна — «це смертельна гра. Але все ще гра. А ми любимо ігри. Це наче казино», — усміхаючись каже Коля, а коли машина проминає знак «Донецька область», підбадьорливо констатує, що вони в Лас-Вегасі.

Перед тим як висадити Віру в Покровську, Коля ганить їхні з колегою репортажі, назвавши їх відвертою брехнею. Тож Віра покидає «несправжню» карету-гарбуза з деяким неприємним осадом, щоб пересісти до «справжньої» і продовжити свій шлях. Водій із позивним Батько, який везе її далі, значно спокійніший, тож героїні вдається на трохи провалитися в сон, у якому химерно сплітаються спогади, де Сергій розповідає казку про злого вовка, що закохався у сплячу дівчинку, а на тлі лунає відома на совєцьких теренах колискова про сірого вовка, від якого треба ховати свій незахищений бочок.

Щойно Вірині щоки починають заливати потоки сліз, Батько спиняється, даючи їй можливість побути на самоті й угамувати емоції. А згодом вручає їй шматок від ворожої «пташки» і жартує, що він військовий орнітолог.

Із Батьком Вірі мандрується комфортно, проте йому теж характерний певний потік свідомості, коли перед ним лиш дорога і вільні вуха для слухання. Від нього жінка чує ще одну чоловічу життєву істину — мовляв, оскільки він має четверо дітей, справжня війна у нього вдома, а тут його будні спокійні. Хоча Батько насправді дуже любить своїх дітей, розмовляє з ними щодня і пишається дружиною, яка змогла автівкою вивести їх на захід на початку вторгнення. Їхня мандрівка вибоїстими шляхами значно вкорочується, коли Вірі надходить повідомлення, що їхати треба не в Лисичанськ, а в Констаху. Діставшись до місця призначення, Віра вихром вилітає з машини, щойно впізнає на вулиці свого коханого з псевдо Ізюм.

І мить зустрічі, поки вони добігають одне до одного, перетворюється у вічність, коли навіть земне тяжіння не діє на окрилену пару, яка починає ширяти в небі над містом, як ті двоє з картини Шагала. Прогулюючись у бік їхнього «п’ятизіркового» готелю, Віра констатує в думках, що чоловік, якого вона бачить перед собою, значно старший, ніж той, якого вона пам’ятає. Але дотики не дадуть збрехати, бо шкіра пам’ятає все до дрібниць. На капоті старого «запорожця» Віра й Сергій вдивляються в зоряне небо і згадують свої перші спостереження Сатурна в телескоп — планети суму й меланхолії — їхню планету. Захмеліла від дешевого вина й довгої дороги жінка припускає, що в їхню автівку цілком може влучити ракета, коли вони заснуть, і це буде їхня остання ніч на Землі разом.

Дорога в цих історіях — більше ніж шлях. Це мандрівка крізь біль і надію, це зустрічі з незнайомими людьми, які стають провідниками у темряві й відкривають нові грані людського досвіду.

Плавна одноденна подорож, обрамлена ніччю на початку й у кінці історії. Це як моментами часткового вимкнення свідомості, а отже й моментами входження у невідоме.

Мотив дороги, на якому побудовано кістяк оповіді, всіяний епізодами, коли головна героїня зустрічається зі своїм Іншим — людьми, яких вона вперше бачить, які є провідниками в її короткій мандрівці й водночас новим вузьким поглядом на ситуацію.

Віра тут не в робочій поїздці, проте оповідь ведеться цілком у репортажному стилі, де мимовільно героєм є сам репортер, який не заглиблюється в розповіді інших, поринувши у свій біль, і часто геть не поділяє їхніх думок. Особливості мальовки персонажів, багато округлостей у деталізації та пастельні кольори налаштовуюють читача сприймати історію не трагічно, а навіть романтично, ще й з огляду на той культурний пласт, який то тут то там вигулькує впродовж історії певними добре знайомими образами, і філософські теми, які заторкують герої. Попри бекграунд, ця оповідь залишає теплий терпкий посмак і спонукає вболівати за щасливе продовження історії цієї пари, проєктуючи це на щире переймання долею всієї країни загалом. 

«За один мем до війни»: Невідомі, що носять у собі всі тяготи безневинно знищених

Текст Ані Асатрян, ілюстрації Астгіки Арутюнян, адаптував Міхеіл Ціхелашвілі. Переклад з англійської на українську Ольга Карі

У цьому світі є Сіра зона — місце, якого немає на мапі, проте там співіснують три спільноти: Ніхто, Дехто і Обрані. Якось безликі й безіменні сили ззовні, які діють лише за визначеними Сценаристом сценаріями, відкрили туди шлях. Мемоїди, як їх називають сірозоняни, геть не мають здатності самостійно приймати рішення, однак коли дізнаються, що Обрані досягають «автономії» у вісімнадцять років, починають шукаючи пояснень. Тоді Сценарист забороняє не лише цей термін, а й наказує знищити всіх ще не «автономних» Обраних, що призводить до автономіциду.

На початку ХХ століття Мемоїди змушують Обраних вирушати на смертельні марші в пустелі, позбавляючи їх засобів до існування і піддаючи різним знущанням. А у ХХІ-му для масових убивств користуються літальними апаратами з дистанційним керуванням. Своє ж наступне покоління вони використовують для вивчення і впровадження тактик соціальної інженерії, які застосовують до населення Сірої зони, перетворюючи їх на Декого. Тож ці Дехто потрапили в пастку апатії та марення, мало розуміючи оточення і самих себе. А третя спільнота сірозонян — Ніхто — кохані Обраних, що вирішили залишатися невидимими, тож про них мало що відомо.

У 2023 році Мемоїди запровадили жорстку блокаду проти 120 тисяч осіб, що тривала 9 місяців, 2 тижні та 4 дні без їжі, газу, електрики та ліків у районах, де спроби Мемоїдів придушити бажання автономії зазнали невдачі. Попри тиск завжди залишаються ті, хто не бажає здаватися. Тож під час блокади Сіра зона звертається по міжнародну допомогу, але світові медіа мовчать не лише тому, що цієї зони немає на мапі, а й через нову кампанію бренду Bananciaga та їхні новомодні окуляри. Сміховинно! Поки невидимі люди помирають, усе, що цікавить широкий загал — річ, що не врятує людське життя. Врешті блокада завершується примусовим переміщенням, а Сіра зона лишається незахищеною.

Одна із Ніхто, яка колись була письменницею, а зараз стала Гострайтером, отримала завдання розкрити всю правду про Сіру зону в графічному романі, тож має зустрітися з героїнею, яка пережила примусове переміщення і вижила під час блокади. Коли вона потрапила до Сірої зони, їй присвоїли спеціальний код, тож тепер вона Ніхто 070.

Гострайтер працює з тіні, й це не стиль життя, а радше стиль виживання. Він не надто хоче йти на розмову, бо це збурює німе знання, що він Ніхто з діда-прадіда. Йдучи на зустріч, на вулиці він вловлює міріади дурних думок і розмов. А віртуальний банер Студії Delulu (Студії Ілюзії? Студії Марення?) кидається йому в очі нав’язливим пропонуванням послуг зі зменшення обсягу пам’яті, щоб кожного ранку ти вставав оновленими і без багажу думок про минуле, змушуючи жити одним днем. Можливо, саме це призвело до тригерної реакції, і перед очима читача проноситься калейдоскоп чиїхось спогадів про тисячі вірменських дівчат і дітей, проданих у гареми в Константинополі; про голодних дітей із сиротинців, які помирали від тифу, які голодували, тому собача кров та хліб із червами були їм за найсмачніший наїдок; про Маро, яка вийшла заміж за поета Вахрама і чиє інтелігентське життя згодом було перерване сталінським терором…

Виявляється, щойно людина перетворюється в Нікого, вона існує вже не просто для себе, а стає вмістилищем спогадів усіх тих, чиї життя було відібрано насильно. Ба більше, Ніхто перетворюють усе своє існування на життєвий простір для них. Можливо, саме так їм вдається уникнути перетворення в позіхаючих Декого і не потрапити в павутину Сценариста, яка поглинає всіх, перетворюючи на колективну ідентичність?

Звісно, за нехитрими назвами кмітливі читачі точно впізнають азербайджанців (не виключено, що й росіян), а за Сірою зоною — Нагірний Карабах, або ж Арцах, як іменують його вірмени.

Війни (1988–2023) в цьому регіоні розпочалися ще в 1988 році з етнічних і територіальних суперечок, що сягають корінням радянської політики «розділяй і владарюй». Десятиліття боротьби за право вірмен на самовизначення в Арцаху призвела до масштабної війни у 2020 році, подальшого азербайджанського наступу у 2023-му й насильницького виселення вірмен під зрадницьким наглядом Росії як псевдосоюзника.

Лист, яким починається історія, оповідає про тіло, що лежить під фіговим деревом і наче відсилає до біблійних епізодів. Цей лист тому, хто вижив і не втратив людської подоби, ніби заклик об’єднатися, бо разом не так самотньо зносити тягар існування. В оповідь одразу вривається тригерний елемент, який посилює відчуття тривоги й небезпеки, коли перегортаєш сторінку і бачиш зріз мозку з дико виряченими очима. Темні сторінки з повільною оповіддю занурюють читача у відчуття безвиході, тому яскраві кольори галасливого міста потім так ошелешують.

Гострайтер не ховається, але й виходити назовні йому не надто приємно. Зустрівшись із Ніхто 070, Гострайтер просить її розповісти про всі ті жахи, що вона пережила, аби зрозуміти, що подати у своєму графічному романі. Але вона навідріз відмовляється розповідати, бо хоч і пережила різне, але тягар смерті не можна означити словами, та й вона щиро не розуміє, нащо комусь документувати пекло. І цитата з Кафки про німоту сирен заграла новими барвами. Як і картина Пауля Клее «Новий ангел»: за Беньяміновою теорію «ангела історії» — меланхолійний погляд на історичний процес як безперервний цикл відчаю.

Замовити книжку

Читайте також: Аббас Абдулла — азербайджанець із Сакартвело, який присвятив себе Україні