Від Голодомору до фетфобії — непроговорена травма у «Половина порції» Елізабет Папе

На чому знається сучасна німецька література, так це на травмах другої й третьої генерацій. Як ведеться нащадками тих, хто уцілів у геноцидах? Як дають собі раду нащадки тих, хто влаштував геноциди? Від початку 1950-х, коли виник феномен «літератури про батьків», німецькі автори у найрізноманітніший спосіб обмірковують, що робити з екстремальним досвідом і з досвідом екзистенційної загрози, який людина не пережила безпосередньо, але який успадкувала і зробила автоматичними реакція свого тіла. Шалено зваблива і складна для художньої прози тема. Тепер, прошу, уявіть собі, коли б автор із такої літературної традиції взявся б рефлексувати наслідки геноцидів українців. Уявіть, яка б то була проза. Якщо коротко — добра була б то проза: то був би роман Елізабет Папе «Половина порції».

Хто?

Німецька письменниця Елізабет Папе має українське походження, вона народилася 1995 року в родині українських емігрантів із Буковини. До появи дебютного роману «Половина порції» Папе була відома як драматургиня передовсім. Вона вивчала театр і драматургію у Вільному університеті Берліна та в Берлінському університеті мистецтв (театрознавицею і драматургинею є й героїня «Половини порції»). Театральна кар’єра Папе досить стабільна: вона є лавреаткою драматургічних премій Клейста і Леонгарда Франка, її п’єси з успіхом ідуть не в одному театрі (Mainfranken Theater Würzburg особливо до них прихильний).

«Половина порції» вийшла восени 2025 року і стала хітом року. Це один із найпримітніших дебютів і роман, який все ще уважно читають 2026-го (у Німеччині, як і у нас, як і в більшості літпроцесів, книжка живе пів року, так що це хороший показник, а дебютанти-романісти там зазвичай сильні, так що у Папе були гідні конкуренти). Книжка має всуціль схвальні відгуки нині й високі читацькі рейтинги. 

Німецька критика відзначає «Половину порції» послідовно-системно: 1) як автофікшн і самоаналіз; 2) як роман про дорослішання в бідності та про соціальну несправедливість; 3) як книжку про розлади харчової поведінки. Чомусь майже нема відгуків про цю прозу як про мігрантський роман, якою вона за суттю і за формою є. І зовсім нема прочитання «Половини порції» як травми третьої генерації (мене це щиро здивувало, але, здається, німецький читач не переніс свою обізнаність в романах травми на цей текст, бо геноцид вголос тут не названий). Ідеальний лід типової німецької рецензії на роман Папе має такий вигляд: «Розлади харчової поведінки і нав’язлива ощадливість призводять головну героїню роману Елізабет Папе до повного відчаю. Читач відчуває її біль» 

Сама авторка так само робить акцент першою чергою на автофікшн. Процитую її інтерв’ю: «Звичайно, роман особистий. Я не хочу уникати цього питання. Було б дивним включено писати про бідність і розлади харчової поведінки, не відчуваючи при цьому впливу бідності й хвороби на самій собі. Але для мене важливіше, що головна героїня, оповідачка від першої особи, не є все-таки Елізабет Папе. Цю оповідачку, можливо, можна порівняти з моїм персонажем в Instagram. Там я є не зовсім я — лише моя якась версія. І ця версія трохи перебільшена, карикатурна, більш іронічна і, ймовірно, більш інтенсивна». 

Що?

Найближчий сусід «Половини порції» Елізабет Папе — «Сталінські корови» Софі Оксанен, і трішки далі поселилася «Мармурова шкіра» Славенки Дракуліч. Базовий набір: юна жінка з РХП, невротичні стосунки з травмованою матір’ю і почуття провини, скероване на себе, що взялося нізвідки. Батьки, які виживали у диктаторських режимах, тепер вчиняють насилля над своїми дітьми, не усвідомлюючи його, бо не вміють інакше. Діти відгукуються на пресинг всім тілом, стають добровільно поверхнею для перформансів насильства. Оксанен і Дракуліч міркували в такому контексті про червоні режими, повоєнні генерації і дітей, які живуть уже в незалежних країнах, але в репрезентаціях і практиках пост-диктатур. Елізабет Папе не має такого очевидного політичного концепту: війна, тиранія, диктатури тут не є озвученими і проявленими. Лле вона так само пише вражену насиллям свідомість, так само фіксує світ після диктатур. Втім, він (світ тобто) не годен себе таким осягнути, ураженим і зламаним. Буквально: вона пише травму, пише непроговорений досвід.    

У романі Папе є два епіграфи, один прийшов з високої нобелівської полиці, другий — з попкультури. Таке сусідство має налаштувати на іронічне сприйняття повідомлення і понизити його пафос (так до нас говоритиме надалі й героїня роману: заходить на територію піднесеного чи жахливого і тут же «пом’якшує» все це вульгарним; вона таки насправді має в собі щось від карикатури, що підмічає й сама авторка). Отже, епіграфи. Перший — «Ніхто не звільнить тебе з твого ж тіла», Бейонсе, це дуже відома і дуже феміністична композиція «Pretty Hurts» про нав’язані стандарти краси, де першим агентом б’юті-індустрії в житті будь-якої дівчини є матір. Другий — «Вона почувалася вразливою перед повсюдною і неусвідомленою перевагою, яка її жахала, але яку вона сприймала як даність», це репліка з «Дівчачої історії» Анні Ерно, автобіографічного спогаду про юність і сексуальний дебют, і про неприйняття свого сексуалізованого тіла, втеча в практики сабмісіва. Тут цікаві мотиви Ерно: мовляв, я мушу нарешті перестати писати про ту дівчину, її давно нема, але вона досі керує моїми вчинками. На історію, яку розказуватиме Папе, союз цих двох епіграфів працює майже ідеально. 

Про що?

«Я голодна, я завжди голодна, і перевіряю, що залишив у коморі Оллі, головний орендар. Я знаходжу пакет супу Maggi з алфавітом. На пакеті написано: кількість продукту еквівалентна чотирьом мискам, тому я просто з’їм зараз ці чотири миски супу з алфавітом. Мені не завадить з’їсти щось тепле та м’яке, що нагадує мені дитинство — та ні, не обов’язково моє власне дитинство, у нас вдома якраз ніколи не було макаронів, але чиєсь дитинство, я знаю від багатьох людей, що суп з алфавітом викликає приємні дитячі спогади, мав би». Різке обмеження себе в їжі закінчується неконтрольованим об’їданням і блювотою. Так проходять її дні: вона рахує калорії й гроші, вона голодує і доводить тіло пробіжками до спортивних травм, вона ходить на зустрічі з друзями й чоловіками з дейт-додатків, бо її там пригостять чимсь смачним, вона знову рахує гроші та калорії, вона зривається, обжирається і блює. І по колу. Вона уже лікувалася від булемії, є на те натяки, але визнати рецидив не готова. 

Читайте також: Алегорична війна з піском — «В урагані» Ульріке Альмут Зандіґ

Калінка (так її звуть довколишні, це однозначно прізвисько, при чому знущальне, але іншої номінації не почуємо, лише так) — сценаристка на телебаченні, пише діалоги в сценаріях. Вона любить цю роботу, уміє виконувати чужі накази і підкорюватися, але зараз там щось з замовленнями не поспішають. Живе Калінка на заощадження. Нині вона дає згоду долучитися до драматургічного колективного проєкту «Зі мною чи з тобою» («Mit mir oder mit dir»), вона навіть тему проєкту не розуміє, щось нібито про іншування, але посилено намагається ту злощасну п’єсу писати. Працює додатково за погодинну оплату прибиральницею в кінотеатрі, де люто обжирається дармовими солодощами. Згодом з кінотеатру звільняється і подає заявку на соціальну допомогу, там виявляється, що вона й досі зарахована до домогосподарства, котре отримує за неї соціальну допомогу. Її матері все ще платять гроші за неї дорослу (і так, ми знаємо, що матір жива і здрастує, але в просторі роману вона не з’явиться, жінки очевидно не спілкуються). 

Десь у п’ятому розділі дізнаємося, що Калінка — донька емігрантки/ Cамотня мати вивезла малу за кордон, «щоби у дитини було щасливе життя в Німеччині». Іще розділів через десять нам розказують: емігрувала родина з України. Мати користується якісним? теплим коцом, який привезла з України. Так походження родини входить у роман. Вони з Чернівців.

Зараз Калінці тридцять. У дівчини є близькі подруги: Марина, з якою вони познайомилися, коли обидві лежали в лікарні (Зора, третя їхня товаришка, наклала на себе руки) і Ліна, справжнісінька подруга-підтримка, її мантра: «ти не можеш контролювати все». Є друг-гей Ричард, котрий підтримує жінку, зокрема й фінансово. Є чоловіки, що змінюють один одного: був Саймон — художник-аматор, лікар-інтерн з Тіндера, якого Калінка заблокувала після сексу; тепер є філософ-бакалавр і мандрівник, з яким у неї забагато спільного, хлопака страждає на анорексію та зараз у ремісії (на відміну від Калінки). Калінка голодує, мусить берегти гроші, у неї нав’язлива думка про зайву вагу і голодну смерть одночасно (Калінка не зубожіла, вона патологічно скупа, бо виросла в родині, де повсякчас озвучували нестачу грошей і продуктів). Останнім часом вона почала красти — в крамницях, у друзів, на роботі. Вона почувається виживальницею і почала судомно збирати матеріал про препперів. 

Причини деструктивної поведінки Калінки — в її матері, так принаймні нам повідомляє сама розповідачка. В романі чергуються розділи «Зараз» і «Тоді». В розділах «Тоді» нам розказують черговий принизливий епізод, в якому матір контролює життя доньки. У «Зараз» показують, який наслідок аб’юз в дитинстві має в житті дорослої жінки. «Тоді» зверненні напряму до матері, це звинувачувальний акт. 

Перше, що дізнаємося про матір: вона сіла на дієту, коли дізналася, що вагітна, почала свідомо і цілеспрямовано худнути. Матір — агресивна і демонстративно-агресивна фетфобка. Скажімо, Калінці заборонено дружити з сусідськими дітьми, оскільки їхня матір — «жируха», про що при всякій нагоді згадує Калінина матуся, котра не обмежуються образами, а ще псує майно сусідки, чий вигляд їй ненависний. Матуся має звичку витріщатися на вулиці на людей із неконвенційною зовнішністю, закатувати очі і гучно видихати «Який жах, о господи!», вона робить це російською і думає, що ніхто нічого, окрім Калінки, не розуміє. Мати вважає російську «їхньою таємною секретною мовою». Щотижня матір змушує доньку роздягатися догола і ставати на ваги, потім довго розказує, що та товста, і дає за процедуру два євро кишенькових. Від дівчини ховають їжу, всі харчі в домі описані й пронумеровані. Коли малу в школі починаються булити, матір рекомендую їй швидше худнути, і ніхто не буде її, худу, цькувати. 

Процитую одну сцену з вісімдесяти подібних, щоби нічого більше не пояснювати в цих стосунках.

«Хольгер [бойфренд матері — Г.У.] воліє моєї прихильності і дає мені великий пакет дрібних рекламних товарів, по суті, просто цукерок, жувальних ведмедиків та жувальних цукерок, загорнутих у маленькі пластикові контейнери. Це вперше, коли я маю таку велику купу солодощів лише для себе. Це робить мене неймовірно щасливою, і на мить я можу терпіти Хольгера, можливо, навіть вважати його приємним. Я присідаю в кутку кімнати, де мене не одразу видно, коли хтось відчиняє двері, і дуже повільно смокчу кожного жувального ведмедика та кожну жувальну цукерку. Я хочу, щоб це ніколи не закінчувалося, але зрештою частування закінчується, і ти шокована, що я з’їла великий пакет цукерок так швидко. Ти негайно записуєшся на прийом до нашого стоматолога, що добре в принципі, бо, чесно кажучи, у мене розболівся зуб, про що я не наважуюся тобі сказати. Стоматолог дивиться на мої зуби і каже, що в мене карієс. Ти дивишся на мене і кажеш, що я цього заслуговую, принижуєш мене перед стоматологом і іще раз питаєш, як я могла так швидко з’їсти всі ті солодощі. Я не відповідаю. Ти злишся і кажеш, що я повинна бути щасливою, що то лише мої молочні зуби зіпсовані і є другий шанс».

Калінка розуміє, що мати спричинила їй зло. Вона не розуміє, чому і нащо, і не ладна припустити, що зло хтось вчинив уже щодо її матері. Травму свою вона рефлексує, травму матері — ні.

А це, ясно, в «Половині порції» найцікавіший елемент сюжету: «Починаю замислюватися, чи щось не так. Щось зовсім банальне, що залишилося поза увагою. Щось у моєму тілі, якийсь гормон, якийсь вітамін, якийсь дефіцит. Має бути причина, чому я вважаю повсякденне життя таким важким, таким виснажливим».

Читайте також: «Соняшникові хлопчики» Сема Вахмана — сто малюнків про прийняття

Отже, матір емігрувала з Чернівців. Там залишилися жити її батьки, Babuschka і батько, який помер, коли Калінка була малою і на похорон до якого мати не змогла потрапити, бо не було з ким залишитися Калінку. Мати і донька, і бабуся — російськомовні. Калінка не знає і не розуміє українську (вони в Чернівцях йдуть з мамою в кіно на Гарі Потера, і Калінка лише здогадується, про що говорять на екрані; і це дуже дивно, бо народилася ця дівчинка десь в середині-ближче до кінця 1990-х), вона втрачає й російську, якою говорить дуже погано. Натомість вчить у ліцеї греку і латину, ці мови їй «живіші». Матір тим часом саме російською робить Калінці зауваження про зайвий шматок піци і жир на животі. Матір сама — дуже худорлява, мабуть, хворобливо худорлява, бо чернівецька бабуся весь час нарікає, що донька не їсть, і намагається загодовувати її дерунами і налисниками (є згадка, що мати носить 34 європейський розмір, це відповідник ХS, розмір її бюстика 75А). Бабусині страви матір Калінки не їсть. У бабусі в Чернівцях завжди є запаси жирної і шкідливої їжі, в її домі весь час щось париться-жариться і весь час згадують голод, котрий не може повернутися. Попри прогулянки в Парку Жовтневому в Чернівцях, Калінка дуже швидко розуміє, що мати жила там в тотальній бідності, а тепер в Німеччині живе так само — за межею бідності, бодай у своїй голові. 

Припущу, родина Калінки переїхала на Буковину після анексії в 1940-х, десь із центральний чи східних областей України.

Вони не ідентифікуються як росіяни, це важливо. Вони не є високою номенклатурою, родина живе дуже скромно у маленькій квартирі, у матері Калінки нема свого ліжка і є лише одна іграшка. Бабуся, припускаю, отож має досвід виживання в Голодомор. Це не проговорюється в родині, ця тема просто табуйована. Babuschka пече жирні картопляні оладки і вигодовує ними доньку та онуку, та й по всьому. Спроба змоделювати її біографію — це уже спекуляція, звісно, але без цієї моделі «Половина порції» втрачає магістральний сюжет. Калінка успадковує свій страх померти від голоду від тієї, хто мусив виживати в голод (можливо, бувши прямим агентом геноцидних практик).  

До речі, Калінка повністю усвідомлює, що вона не росіянка, але звідки у її матері й бабусі страх померти від голоду, на думку їй не спадає: «Єнс [менеджер в кінотеатрі — Г.У. ] гукає: “Гей, Калінко, я чув, ти сьогодні мала секс”. Відколи він дізнався про моє українське коріння, він завжди називає мене Калінкою. Він сміється і знову розповідає мені про свою колишню російську дівчину з розладом харчової поведінки, колишню балерину. Вона уміла взяти його пеніс глибоко в рот, майже до упору, бо регулярно засовувала палець у горло, тож не мала блювотного рефлексу. Як завжди, я не знаю, що сказати у відповідь, тому мовчу і ковтаю свій гнів». Обжирається доросла Калінка білковим печивом з вкрай іронічною для її ситуації назвою, настільки іронічною, що й сама осягнути глибину двозначності не може — вона об’їдається «російським хлібом» і блює ним. 

Навіщо?

Постпам’ять — це та категорія, з якою саме нам треба входить у «Половину порції».

Половина порції з назви (Halbe Portion) — буквально: половина порції їжі, що її потребує для нормального функціонування доросла людина. Окрім того: опція в меню, яку зазвичай призначають дітям. Цією ж формулою позначає аварійний пайок, Halbe E-Portion. У переносному значенні так можуть називати худорляву людину, це риторика бодишейміга. Всі ці значення в романі Елізабет Папе треба враховувати, вони зіграють свою роль у свій час: брак їжі, насилля погляду, що оцінює тіло, дитинство, порятунок.

В романі є нібито гепі-енд. Калінка (яка своє ім’я так і не назве, ховається за тим, як її визначає ідіот-колега: «Іще одна росіянка», чим підважує саму ідею гепі-енду) переїздить до хлопця, який теж має досвід РХП, хоча вона з ним іще не готова говорити про свої відносини з їжею і підозрює, що він так само бреше про ремісію.

Калінка кидає письменництво і влаштовується викладачкою в молодшу школу, її друзі підтримують це рішення. Вона викидає в сміття запаси їжі, не забувши записати, чого і скільки там було, і скільки воно все коштувало. Звертається в терапію, але все ще бреше лікарю…

Папе, іронічна протягом роману, стає у фіналі таки злобно-саркастичною. Гепі-енд із зірочкою складається, і він тут править за порятунок. Жодної сцени дорослої Калінки з матір’ю не буде, ми їх востаннє побачимо, коли Калінка є підлітком і худне так, що уже на чотири кілограми легша за матір. Тоді Калінка влаштовує нарешті дебош і бунт.   

Істеричні реакції Калінки (а вони буквально істеричні: вона проживає тілом щось, що не годна усвідомити) — спосіб втілити (!) чужі спогади, суто через уяву і проєктування. Нащадки поколінь, які пережили геноциди, діти жертв, виконувачів і очевидців катастроф запам’ятовують подію, що травмувала, через поведінкові патерни батьків, через образи, зафіксовані в колективній пам’яті. В цьому сенсі «Половина порції» Елізабет Папе, безумовно цікава й сама по собі, стає значно глибшим текстом для українського читача, ніж для оригінального німецького. Там, де оригінальний читач відчитує бунт проти соціальної несправедливості в капіталістичному виробництві, там, де бачить кризу споживання, ми можемо побачити саме роботу постпам’яті.  

У цій рубриці — «Вони пишуть про нас» — я завжди нагадую: книжки, які тут оглядаю, не пишуться для нас з вами, ми не їхня цільова аудиторія, ми незаконно підслуховуємо чужі розмови про себе. Але у випадку «Половини порції» Елізабет Папе сталася дивна річ: ця книжка написана саме для українського читача, саме він володіє повною оптикою для потрактування роману, хоча авторка цього і не планувала, напевно. Ну і книжка чудова.  

Читайте також: «Спогади матрьошки» Саші Колбі — те, що ніхто не збирався згадувати