ізоляція

Консервація, рибальство, кулінарія: чим рятувалися письменники на карантині

15.10.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Осіннє загострення, зливи та щоденні невтішні новини про стрімке зростання кількості хворих посилюють нашу тривожність. А восени, коли дні помітно коротшають, а ночі стають довшими, гостро відчувається нестача світла, яку компенсуємо чаєм з цитрусовими і вареннями, звареними за літо. Тривогу хочеться виговорювати, щоб вона не тиснула зсередини, як і ділитися радістю, щоби вона щонайменше подвоювалася.

А щоб сказане не лишалось несказанним через дотримання всіх правил карантину, Читомо знову розпитало письменників і письменниць про їхній щоденний побут, прийняття нової реальності, час, що невпинно несеться, і природу, в якої усе ще відносно стабільно.

Анатолій Дністровий

Автор книжок «Черепаха Чарльза Дарвіна: Вибрані поезії, поеми, переклади, есеї», «Дрозофіла над томом Канта», «Пацики: конкретний роман».


Із позитивних карантинних моментів — знайшлося неймовірно багато часу, якого ніколи не вистачало на всі творчі проєкти. На початку карантину я дотягнув і дописав декілька книжок. Потім мене перемкнуло на живопис, і я непогано малював. Потім набридло — і я перемкнувся на рибальство і велотрек. Зрештою набридло й це — і мене занесло у відеоблоги. Досить непогана й заразна виявилася штука. Що буде далі — сказати важко, але балетом точно не займатимусь.

 

З негативних моментів — лише на картині прийшло усвідомлення, наскільки нестерпно вести осілий спосіб життя й ніде не їздити.

 

Це психологічно найважче. Країну буквально закрили, і це мені нагадує 90-ті, коли їздити за кордон не було жодної можливості, передусім матеріальної. Я сподіваюся, що ця ситуація зміниться і ми знову зможемо відвідувати наші улюблені країни світу.

 

Читайте також: Дністровий і Єрмоленко дискутували про «Парадокси любові» (конспект лекції)

Христя Венгринюк

Авторка книжок «Довгі очі», «Хутір Америка», «Про мого білого старого Качура».

Аби не прикидатися і не бути супер позитивною для мережі та читачів, буду абсолютно щирою: для мене це особливо складний період. Найперше ― мені останні роки доводиться жити на дві країни, і коли почалася епідемія, я не могла потрапити додому 7 місяців. Уперше за життя я так довго не була дома, не бачила ні батьків, ні друзів, ні своїх тваринок. Я планувала 15 березня повертатися з Софії в Україну, а кордони закрили 13 березня.

 

Усі поїзди, плани, квитки, міжнародні робочі співпраці були скасовані, а найсумніше ― ніхто не може сказати, коли це закінчиться. Ні планувати, ні обіцяти нічого не можна. Після того, як я двічі за цей час перенесла якісь просто дикі віруси, я страшенно критично ставлюся до тестування, а особливо до цін на цю процедуру. Єдине, що я знаю точно, ― більше таке я відчувати не хочу. Але як бути захищеною та впевненою, що це не повториться ― теж ніхто не знає. А все інше, як у всіх: спорт удома, літературні заходи та презентації онлайн, читання, перегляди фільмів і серіалів, одвічне готування та ця тупа тривога, яка не минає, ні розвіюється.

 

Для мене нічого корисного в карантині не було і нема, як люди говорять про заземлення, просвітлення, зміну цінностей та більше часу на рідних.

 

Думаю, що ми, люди, так налажали всі, без виключення, що вперше весь світ став рівним, щоб відчути, що ніхто не є кращим чи гіршим, особливішим чи багатшим. Хвороба торкається будь-кого без виключення, не обираючи ні за статусами, ні за гаманцями. Я не драматизую, не кажу про летальність, а лише про саму зустріч із вірусом.

 

А з хорошого ― вдалося за цей час дописати та впорядкувати нову книжку, яка повинна скоро вийти, зануритись у видавничу роботу по вуха і страшенно цінувати можливість бути на природі, з якою нічого не сталося, яка не змінилася, а лише дещо відпочила від людей. Природі не страшно, вона нічого цього не знає… Річка собі тече. Сніг тане. Пуп’янок зав’язується.

Фото3

Богдан Коломійчук

Автор книжок «Моцарт із Лемберга», «Готель «Велика Пруссія», «Таємниця Єви».

Пригадую перші місяці нашого локдауну у Львові. Вся моя родина і я зокрема старанно дотримувалися усіх рекомендацій. Без потреби ніхто нікуди не їхав. І коли одного разу я все ж таки мусив вибратись до центру міста, то був просто вражений кількістю людей, які гуляли звичними міськими маршрутами, анітрохи не переймаючись ані дистанціюванням, ані якимись там масками на обличчі. Була гарна весняна погода, містяни мали гарний настрій… З одного боку, мене навіть утішив цей тріумф життя, а з іншого ― я зрозумів, що карантин у нас дуже надовго.

 

З перших тижнів нас закликали звертати особливу увагу на гігієну рук. Слушно, звісно. Але не менш важливою, як мені здалося, була гігієна слова. Моє оточення стало значно вразливішим до сказаного.

 

Будь-що, промовлене занадто різко й необережно, спричиняло майже фізичний біль у тих, що жили в атмосфері невизначеності й побоювались за майбутнє. Здається, за цей час я навчився краще дезінфікувати слова і навіть думки.

 

Робота письменника не надто змінилася з настанням цих нових реалій. Навіть якщо на Землю висадяться марсіани, як у романі Герберта Веллса, він усе одно продовжить дописувати розділ або редагувати рукопис. Так, змінився формат зустрічей із читачами ― ми почали опановувати онлайн-формат, із його казусами, коли в камеру, приміром, несподівано зазирає твій кіт, і технічно-емоційною недосконалістю, коли замість кількох десятків облич бачиш на екрані тільки своє власне. Коли відбулася моя перша за час карантину офлайн-презентація, я був на сьомому небі від щастя. Все-таки речі, які раніше здавалися звичними й майже буденними, зараз набули нового сенсу й нових вартостей.

 

Читайте також: Малі радості, великі тривоги: як письменники проживали й переживали цей карантин

Світлана Тараторіна

Авторка книжок «Лазарус», «Оця Марія звірів малювала».

Перший місяць карантину видався божевільно тривожним і насиченим новими досвідами. Ми панічно стежили за новинами і звикали до нової реальності. Чоловік перечитав «Чуму» Альбера Камю, я запаслася апокаліптичною фантастикою. Принагідно, раджу український переклад Конні Вілліс «Книга Судного дня». Усвідомлення того, що світ переживав чи тисячі разів уявляв, як переживає подібні ситуації, трохи заспокоює.

 

З початку карантину ми звикли до масок, дезінфекторів, заходів безпеки. Моя п’ятирічна дитина чітко знає, що таке соціальна дистанція, коли одягати маску і чому не можна торкатися всього, що заманеться. Останній пункт для п’ятирічної дитини виявився дуже непростим до вивчення. Насправді обмеження тактильності, коли ти не можеш обійматися з мамами, бо вони в зоні ризику, вітатися за руку чи через поцілунок, як раніше, теж додає тривожності. Як і обмеження життєвого простору у вигляді доступних подорожей.

 

До постійного неспокою за загальну ситуацію у країні додалася тривога за книжковий ринок. По ньому карантин вдарив доволі сильно, але кожна криза дає шанс на розвиток.

 

За час карантину, попри закриття садочка, мені вдалося дописати другий роман. Це постапокаліптична фантастика на основі історії та міфології Криму. Це була дуже потрібна мені віртуальна подорож додому, де в реальності я не була вже понад шість років. Поки готую текст до друку, працюю над новим цікавим проєктом.

 

Відсутність закордонних подорожей стимулювала досліджувати найближчі цікавинки. Багато їздили Київщиною. Між тим було кілька літературних онлайн-подій, багато походів до лісу і внутрішніх медитацій на тему «все, що нас не вбиває, робить сильнішим». Як доводять фантасти, людство здатне пережити і не таке.

 

Читайте також: Я чекіст, я людина, я… нечисть? Одкровення «Лазаруса» Світлани Тараторіної

Артем Чапай

Автор книжок «Дивні люди», «The Ukraine», «Тато в декреті».

Радує те, що від початку карантину стало значно менше тиску щодо необхідності публічних зустрічей та «піару». Це дозволяє без перерв, не вибиваючись із колії, писати. Водночас можна проводити, м’яко кажучи, більше часу з дітьми, щоб потім не шкодувати, як минулого року, що «бачив їх лише від закінчення групи продовженого дня й до вечірніх мультиків». Часом, звісно, хотілося б трохи більше вільного часу ― але такі вже, ми, люди, є: з нелінійними, суперечливими бажаннями та емоціями.

 

А непокоїть, напевно, те саме, що й усіх: марсіано-рептилоїдне походження коронавірусу, який створений з метою контролю над населенням шляхом встановлення веж 5G, що приносить прибутки Біллу Гейтсу.

 

Якщо ж серйозно, то, звісно, непокоїть очевидна перспектива рано чи пізно захворіти самому, або, ще гірше, що захворіє хтось зі старших родичів. Уже є хворі серед знайомих «першого рукопотискання» (звісно, метафорично: зараз є привід відмовитися від рукопотискань). Трохи дратують, коли настрій поганий, або смішать, коли кращий, ті люди, які непристойно висувають носяри з-під масок у громадському транспорті: ти вже або маску зніми, або вдягни її нормально.

 

Читайте також: Артем Чапай. Тато в декреті

Таня Стус

Авторка книжок «Рі(з)дні люди», «Їжак Вільгельм», «Як не заблукати в Павутині».

Радувало, що під час карантину виокремилася певна кількість часу, яка раніше йшла на «транспортування» себе до роботи, на очні, часом малопродуктивні зустрічі. Природно щезли поспіх і втискання в маломірні «24/7». І те, що з докором часто називалося «прокрастинацією», насправді виявилося важливим часом для занурення в себе, зосередження, слухання, аналізу себе, ― всім тим, без чого кожній людині складно ідентифікуватися. А письменнику й поготів, адже саме так він вирощує нові форми смислів, увиразнює, підсвічує їх і таким чином прозоро транслює.

 

Також карантин дозволив мені пройти кілька важливих навчальних курсів, про які я мріяла, але довго відкладала.

 

Можна сказати, що за час карантину я стала зібраніша й розслабленіша водночас. Це дуже-дуже змінило моє життя і зокрема погляди на роботу й творчість. Я чіткіше визначила цінність того, чим займаюся, і відкинула те, що тривало «за інерцією».

 

Безперечно, занепокоєння викликає заморожування видавничих процесів. Одразу було зрозуміло, що критична ситуація в економіці перш за все позначиться на культурі. Перерва справді вплинула негативно на книговидання, хоча й спонукала розвиток важливих онлайн форм взаємодії з читачем.

 

Читайте також: Ойра, яка теж потребує часу для «самособоюнаповнення»

Владислав Івченко

Автор книжок «Ноги», «Найкращий сищик та помста імперії», «Ігри пам’яті».

Тривожить багато що. Спробую розібрати по пунктах. Найперше, звісно, епідемія. Вже маю кілька загиблих від ковіду знайомих і пік захворювання, як здається, попереду. Окремий предмет хвилювань ― криза у видавничій галузі, яка чи то просто завмерла, чи летить у прірву. Далі турбує війна, яка наче завмерла, але хлопці гинуть, і не полишає враження, що цей позірний спокій може змінитися чимось жахливим, на кшталт капітуляції.

 

Попередні пункти ― серйозне випробовування для будь-якої країни. Тим більше для нашої, з її деградованими державними інституціями, які зрослися в пухлину режиму внутрішньої окупації. Якщо раніше можна було пом’якшувати всі недоліки існування в Україні безвізовими поїздками, то тепер і з цим проблема.

 

А радують прості речі: живий, здоровий, важливі люди поруч, читачі є і читають навіть в умовах, коли мої книжки більше не виходять.

 

Як учать всілякі коучі ― до кризи треба ставитися не як до біди, а як до нових можливостей. Тож старанно шукаю їх.

 

У квітні почав нову книжку «Сім ветеранів». У липні запустив проєкт «Івченко наживо», в якому передплатники читають мої нові тексти (оповідання і розділ роману «Агент Різанина») прямо «з коліс». У вересні затіяв «Івченко консерватор», в якому виробляв і розсилав крафтові соуси. На листопад планую запустити «Івченко дивись», де спробую вийти на територію відео. З боку це може видаватися схожим на агонію, але зсередини це дуже цікава пригода, хоча й не без труднощів. Типу похід в гори, коли в кінці згадуєш краєвиди, чорницю і багаття, а не натерті ноги та важкий наплічник. Тож найбільше радує, що не дивлячись на все, що тривожить, такі штуки все ще радують.

 

Читайте також: Література в ізоляції: чим живуть і про що думають письменники на карантині