Дмитро Крапивенко про кінець антивоєнної літератури

У мистецтві, народженому після Другої світової, цілком природним вважається пацифізм і висміювання мілітаризму, Але визвольна війна, яку веде Україна, і література про неї, можуть змінити цю парадигму

На презентації своєї збірки «Нічийний шафран» українська поетка Ярина Чорногуз, яка вже шість років служить у морській піхоті, обмовилась про підготовку англомовного видання її віршів, і видавці планують позиціювати як антивоєнні. Далі в нас виникла коротка дискусія про те, чи може війна бути об’єктом естетизації, і ми скоро дійшли згоди, що так, цілком, і в цьому немає якоїсь новизни: доба бароко і модерну мали свій погляд на естетику потворного, втілену у багатьох творах, згадаймо хоча б Бодлерові «Квіти зла».

«Зручний» пацифізм антивоєнної літератури

У себе в країні ми активно послуговуємось терміном «воєнна література», і всім без складних дефініцій зрозуміло, що йдеться про книжки, написані про сучасну російсько-українську війну її свідками і безпосередніми учасниками. Літературою воєнної доби назвати її було б, мабуть, не зовсім правильно. Бо в наші дні люди пишуть не лише про бої і бомбардування – в нас не бракує книжок і на позавоєнну тематику, і попит на них доволі відчутний. 

Що ж до «експортного варіанту» нашого мистецтва, яке змальовує нашу боротьбу з агресором, то найкращу кон’юнктуру мають твори про страждання й поневіряння знедолених мирних мешканців. «Показати людям, що війна це жахливо, і вони ніколи б не бралися до зброї», – не знаю, як вам, але мені ця наївно-простодушна мораль здається настільки ж заїждженою, наскільки й не сумісною із реальним життям. Ми живемо в добу, коли війну можна спостерігати в режимі живого стріму, без жодних художніх елементів, монтажів і склейок, але це, на жаль, не веде ані до роззброєння, ані до широких мирних ініціатив. І напевно, час змінювати прошивку: воєнна література сьогодні актуальніша за антивоєнну.

Нинішнє покоління людей у західному світі формувало свій пацифістський світогляд на книжках, де війна засуджується як акт масово вбивства заради химер, вигаданих сильними світу цього. Саме таку думку вклали в інтелектуальний простір свого часу Еріх Марія Ремарк, Ернест Гемінгвей, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Річард Олдингтон та інші, коли писали про жахи Першої світової. Наратив Другої світової війни змінив акценти: брати до рук зброю варто, щоб зупинити криваве антилюдське божевілля, і горе тим, хто не візьме – на них чекає рабство або смерть в концтаборі. Потім прийшов період зовсім «непопулярних» воєн, як от французька колоніальна кампанія в Алжирі чи американська інтервенція у В’єтнам. Література про які остаточно сформувала сучасний канон. Apocalypse now — важко якось пр-іншому назвати випалювання індокитайських джунглів напалмом чи мадагаскарську різанину, де місцеві повстанці зі списами йшли в бій проти Французького Іноземного легіону, що мав на озброєнні всю доступну на 1947 рік зброю і техніку. Геноцид в колишній Югославії та Руанді підвели риску: література і мистецтво в цілому має бути антивоєнним, в іншому випадку воно стає на бік «Радіо тисячі пагорбів».

Культом абстрактної загарбницької війни як способу «оновлення» були свого часу засліплені літератори, що співпрацювали з нацистами і фашистами. «Батько» європейського футуризму Філіппо Томазо Марінетті відкрито співпрацював з урядом  Муссоліні. У своїх маніфестах і художніх текстах він оспівував культ сили й називав війну «найкращою гігієною людства». Українському читачеві нині доступна його «Битва при Тріполі», присвячена африканській кампанії італійської армії. За рівнем пафосу і солодкуватості ця писанина може зрівнятися навіть не з кожним твором сталінського соцреалізму. Про нацистський героїчний реалізм годі й казати – він був продовженням відповідної ідеології.

«Треба припинити це божевілля», — пише сьогодні Дональд Трамп про російсько-українську війну, і багатьом людям відгукується цей гуманний заклик. Коли війна за тисячі миль від твого дому, легко міркувати над тим, що шлях до миру має складатися з поступок обох сторін, коли хлопчики, які побилися в пісочниці, мають потиснути один одному руки, посміхнутися  на камеру, мирно поділитися іграшками і далі собі бавитися. Це ще більш наївно, ніж сподіватися, що люди в усьому світі закопають сокиру війни, чи не так?

Свого часу СРСР, який після Другої світової війни належав до табору переможців,  активно просував тези «боротьби за мир» і «дружби народів». В цих милих словосполученнях немає і тіні тоталітаризму. Вони зачаровували багатьох західних інтелектуалів. У 1950-х, коли виникла дискусія про доцільність розробки ядерної зброї у ФРН, тамтешні ліві закликали до ядерного роззброєння усіх, крім СРСР, який «нікому не загрожує». 

У повоєнному СРСР запровадили Міжнародну Сталінську премію «За зміцнення миру між народами», метою якої було врівноважити Нобелівську премію (передовсім в літературі). За 5 років існування згаданої премії її лавреатами стали такі видатні літератори, як німецький драматург Бертольд Брехт, бірманський поет Такін Кодо Хмайн, бразильський романіст Жоржи Амаду, що у себе на батьківщині поступається накладами лише Пауло Коельйо. 

Радянські ідеологи добре розуміли повоєнний культурний дискурс і дуже вдало маніпулювали на темі пацифізму. Вони могли винести на п’єдестал одинака-романтика американця Діна Ріда (відомий своїми прорадянськими симпатіями актор і співак), який засуджував війну у В’єтнамі, чи дивака-професора Чарльза Латайфа Хайдера, що голодував під Білим Домом у Вашингтоні на знак протесту проти ядерних випробувань. Разом із тим це не заважало чинити репресії над радянськими (в тому числі українськими) дисидентами, які засуджували радянське військове вторгнення до Чехословаччини в 1968 році. Бо й агресія в Угорщині 1956-го року, і війна в Афганістані 1979-1989, фактична окупація цілої Східної Європи  в радянській офіційній пропаганді були нічим іншим як боротьбою за мир, «запобігання імперіалістичній агресії». Сучасна росія послуговується тими самими методичками. Свій напад на Грузію 2008-го року вони назвали «операцією з примусу до миру», а вторгнення в Україну вони подають превентивні міри, «захис російськомовного населення», а на мирні переговори путін готовий піти тільки «після усунення першопричин», себто фактичного демонтажу української державності. В російських інформаційно-психологічних операціях і сьогодні  розігрується пацифістська карта: через різні засоби впливу, переважно у соцмережах, вони намагаються переконати українців, що «війна – це політика, Захід штучно зіштовхнув між собою два братні народи». За цією миролюбною риторикою ховається намагання відмовити українців від опору, хоча наслідки цього очевидні.

Коли важливий контрапункт

Вимагати сьогодні від української літератури бути антивоєнною — означає, що її гаслом має бути «Прощавай, зброє!», її героєм має бути дезертир, що обрав особисте щастя замість того, щоб «покласти голову за чиїсь інтереси». Вона має оспівувати не фронтову дружбу і взаємовиручку, а способи ухилення від служби у війську, братання солдатів двох ворогуючих армій на фронті (щоправда, це робота виключно для фантастів). Але ми не бажаємо своїй країні поразки у війні, бо воюємо за свою свободу, а не якісь імперські фантомні болі. Нам немає чого соромитися того, що ми полишили свій цивільний фах, щоб вбивати зайд, захищати себе і свою родину від знищення або асиміляції. Ні, я ні трохи не перебільшую. Коли росіяни кажуть, що ми з ними «один народ», на практиці це означає: ставай росіянином або помри. Недарма російські солдати так затято нищать українські книжки в окупованих ними містах і селах. 

У книжках чи фільмах про війну у В’єтнамі в центрі уваги як правило страждання білого чоловіка, що добровільно чи за призовом потрапив у те пекло, заледве вижив і решту життя не може повернутися з війни, долаючи ПТСР і важкі залежності. Що ж, простір для художнього опису цілком достатній на кілька десятиліть вперед. До речі, російський письменник Захар Прилєпін, який донедавна був бажаним гостем на європейських літературних фестивалях, описував чеченську війну теж у подібній традиції. 

А ви помітили, який вигляд мають у  творах американських письменників в’єтнамці? Здебільшого вони безіменні, просто маса бідно одягнених людей, яка щось вигукує незрозумілою мовою. Бо поневолене не може промовляти. А ви часто ставили собі питання, чи існує і в’єтнамська література про ті події? І вона за настроєм має суттєво різнитися від американської. Тут якраз би мав стати в пригоді контрапунктний аналіз, запропонований теоретиком постколоніальної теорії Едварда Саїда. Я небагато що читав у перекладі з в’єтнамської – буквально вибрані твори декількох поетів. Вони, у властивій манері поезії того краю, чимало замиловуються місцевою природою і її барвами, намагаються передати тривалу партизанську війну, а часом, як от Вионг Чаунг, переходять на доволі точний опис роботи фронтового оператора, порівнюючи роботу затвора кінокамери на механізми стрілецької зброї — для 1960-х це було доволі інноваційно. І так, там немає проклять абстрактній війні – лише конкретним окупантам. І хіба це не закономірно? Для в’єтнамських поетів ворог теж часто знеособлений – він втілений у бомбах, літаках і танках, у бездушній техніці, за якою вони не бачать людей. 

Байронізм ХХІ століття   

Не лише участь у війні, а й сама по собі служба в армії для багатьох сучасних молодих людей видається чимось рудиментарним і застарілим. Мілітаризм засуджується як вияв токсичної маскулінності. Спільноти професійних військових і ветеранів живуть своїм відокремленим життям, схожим в чомусь на субкультурне: тут присутній свій дрескод в цивільному житті, література, музика, кіно для свого вузького кола. Власне, так було і в давні часи, коли війна була справою окремої привілейованої касти – лицарства, Поети-менестрелі складали поеми про звитяги лицарів, а їхніми читачами (і замовниками) були ті ж самі представники середньовічного воїнства.  

Та якщо уявити, що завтра може виникнути потреба залучення широких кіл населення, їхньої мобілізації не для загарбницького походу на сім морів, а для фактичного захисту Батьківщини, спільного європейського дому? «Лицарської» субкультури стане замало.

Визвольна війна має свою мораль, поетику й естетику  Це добре знали європейські письменники доби романтизму. Англійський класик Гордон Байрон загинув в лавах грецьких патріотів, що повстали проти турецького панування. За визволення Греції він воював і зброєю, і словом:

Сини Еллади, час!

Вставайте, рвіть кайдани.

Зве давня слава нас

І предки, гідні шани!

Хор:

Священну знявши зброю,

Вперед, сини, до бою,

За нами хай рікою

Тече ворожа кров.

Оригінал

Sons of the Greeks, arise!

The glorious hour’s gone forth,

And, worthy of such ties,

Display who gave us birth.

CHORUS.

Sons of Greeks! let us go

In arms against the foe,

Till their hated blood shall flow

In a river past our feet.

Зовсім не антивоєнний вірш, він оспівує боротьбу за свободу. Чи лорд Байрон був меншим гуманіст, аніж сучасні політики, що закликають нас «порозумітися з росією», себто капітулювати перед нею? Не думаю. І в Гордона Байрона сьогодні є свої послідовники. Я маю на увазі романтиків нашого часу, що із ситих забезпечених країн їдуть сьогодні воювати за українську свободу. Не плутайте їх з «дикими гусями» – грошове забезпечення в українському війську значно скромніше за апетити професійних найманців. Сподіваюся, що серед них будуть і ті, хто продовжить байронічну традицію і в літературі: напишуть книжки про війну в Україні. І так, це буде воєнна проза. Можливо, саме її сьогодні найбільше потребують в країнах Заходу. Як показали останні події в Польщі, російська загроза для Європи не така вже й примарна, і якщо мешканцям простору від Любліна до Лісабона завтра доведеться стати до армійських лав, їм знадобиться дещо інше, ніж антивоєнна література. В іншому випадку — рабство і смерть. 

 Читайте також: Воєнна література без «лівих» й імперських сентиментів