Документальні книги як протидія забуттю – Євген Малолєтка про «Облогу Маріуполя»

Війна створює нові символи. Здебільшого моторошні. Сьогодні Україну впізнають не за національною символікою, борщем чи боксерами, як було до 2013 року. Маркерами впізнаваності стали війна й окремі її події. Найбільш концентровані у своїй жорстокості. Одним із таких маркерів став бій за Маріуполь, що супроводжувався масовими ударами росіян по цивільних. Зокрема по пологовому будинку. Фото Євгена Малолєтки з пораненою вагітною жінкою на ношах облетіло весь світ і стало одним із символів цієї війни. Символів України.

Євген – фотограф міжнародної агенції Associated Press. Разом із режисером Мстиславом Черновим та продюсеркою Василісою Степаненко він 20 днів працював у практично оточеному Маріуполі, знімаючи й транслюючи на весь світ пекло, яке розгорталося в місті. Свій досвід він описав у документальній фотокнизі «Облога Маріуполя», що вийшла друком у видавництві Ukrainer. Книга написана у співавторстві з письменником Мирославом Лаюком. Читомо поспілкувалося з фотографом у Veteran Hub напередодні презентації книги – про очікування від неї, роль Маріуполя у його житті та документалістики у часи війни.

«Хотілося показати відповідальність фотографа» 

– Ти фотограф, але вирішив свій досвід описати і через текст. Чому саме так?

– Я розумів ще після виходу з Маріуполя, що це може бути щось більше, що це може бути фотокнига, бо багато світлин в одному матеріалі ти все одно не можеш показати. Або це буде виставкою, але виставка перманентна, вона пройшла і закінчилась, а книга залишиться з тобою, як і кіно. Його будуть переглядати, а книжку – перечитувати. 

Сформувалась ідея не одразу. Я думав, як переосмислити свій досвід, робити книгу одразу поспіхом не хотілося. Я намагався знайти для неї правильний хід. Бо ти маєш з чогось почати й кудись вийти.

І не було тих подій, які відбулися пізніше і дописувались пізніше. За задумом, це мала бути книга про фотографа, його шлях, як він пройшов Маріуполь і дійшов до того, щоб опинитися в місті. А також про те, навіщо це йому, навіщо ця розповідь взагалі існує. Ми закладали декілька важливих аспектів в цю книгу: щоб вона була корисною для наступних поколінь журналістів, які вивчають роботу в конфлікті (показати, як це робилось, бо це унікальний досвід). І найголовніше – щоб вона розказувала історії людей, простих маріупольців, до яких прийшла війна.

– Справді, певною мірою книга сприймається як посібник для фотографів і журналістів.

– Так, там є багато лайфхаків. Це напрацювання, які я накопичував протягом усіх цих років війни в Україні й за кордоном. Я стикався з цим в Нагірному Карабасі, в країнах Африки. І цей досвід хотілося теж передати, розповісти, що, в принципі, воно все схоже. Плюс-мінус відрізняється сфера і місце, мова, але базові речі, вони майже ідентичні для всіх.

– Прикметно, що в книзі показані подальші долі героїв, яких ти зустрів у Маріуполі.

– Хотілося розказати більше, звичайно. В тому числі показати відповідальність фотографа після того, як він зробив знімок. Бо ми відповідальні за розпочате розповсюдження інформації. Ти відправив її агенції, агенція поширила її, і ти не знаєш, який буде результат. В цьому випадку результат був шоковий, коли фото розійшлось повсюди. Бо не було нічого іншого. Були тільки місцеві і поліція, які знімали з телефонами, а професійної відео- чи фотозйомки в Маріуполі більше ми не бачили. Наша робота стала єдиним документом, свідченням того, що там відбулось. Ці знімки тоді в моменті викладали в агенції й в соціальні мережі. Для людей це були унікальні кадри, які, в принципі, більшість людей не бачила. Не було зв’язку, і люди були ізольованими від зовнішнього світу, не могли розповісти, що відбувається в місті.

Фото Олени Максименко

Ти не можеш описати все, не можеш про все розказати. Відбувалось дуже багато подій, але ти фокусуєшся тільки на тих речах, які сам бачиш. Хотілося б зробити більше.

– Те, що ви зробили там, і так видається понад людські сили.

– Тоді, в моменті, ти думаєш: блін, ми мало знімаємо, мало, дуже мало! А загалом вийшло, може, і достатньо, а може, ні. Я вважаю досі, що це недостатньо матеріалу, щоб показати, в якому стані був Маріуполь, і більше дізнатися про моменти, коли вже ставало дуже-дуже погано. І ми ж майже не маємо нормальних кадрів міста після того, як ми вийшли. Були тільки якісь уривчасті кадри з телефонів чи з дронів, які показував «Азов», чи те, що бачили ми з російської сторони. Був інформаційний вакуум, і ти не бачив нічого, що відбувається. От як зараз в Костянтинівці – там ідуть бої, але ти так само нічого не бачиш, крім відео з дронів, або слухаєш уривки розповідей солдатів. Те саме відбувається в Куп’янську, бо росіяни знову наступають. Звідти знову немає свідчень, бо ситуація погіршується.

– У книзі ти згадуєш фотографа Макса Левіна, убитого у 2022 році. Макс пройшов Іловайськ, і цей досвід став ключовим у всій його подальшій кар’єрі. До кінця життя він працював над проєктом After Ilovaisk. Чи можна говорити, що Маріуполь став для тебе таким самим поворотним моментом?

– Однозначно. Не можна викреслити Маріуполь зі свого життя і йти далі. Воно завжди буде з тобою. Як шрам на шкірі, воно залишається. Бо це унікальний досвід, такого в історії журналістики було дуже мало. Є, наприклад, Янніс Бехракіс – фотограф Reuters. Вони були в Сьєрра-Леоне в оточенні й виходили через джунглі. Оператора і репортера, які були з Яннісом, вбили. Але він вийшов. 

Звісно, робота в Маріуполі – це зовсім інше, ніж приїхати на позицію, відпрацювати й виїхати. Ти розраховуєш тільки на той ресурс, який в тебе є на цей момент, і кожного дня його стає все менше.

Заряду стає менше, електрики менше, цілих будівель менше, менше укриттів. Кільце стискається, і ти не знаєш навіть, де передова. Хаос. Якщо зараз в тебе є Deep State, ти можеш відстежувати плюс-мінус розуміючи, що в тебе є якась лінія, то в той момент жодної інформації ми не мали. Військові можуть потенційно знати ситуацію, але їм було зовсім не до нас. 

«Наша робота – наповнювати цей ефір і не давати людям забути»

– Макс мріяв зробити кадр, який закінчить війну. Чи є в тебе подібна віра?

– Я хотів би, щоб це працювало і зараз, але вже такого не буде. Фотографія на сьогодні може привернути увагу до проблеми, підняти її вище, як це зробила фотографія з Маріуполя. Таких прикладів чимало в історії. Приклад Джеймса Нахтвея – він поїхав в Сомалі, там був голод, і ніхто не знав, що там відбувається. Він зробив звідти фотографії й відправив їх у Нью-Йорк. Їх надрукували, і після цього почали приїжджати гуманітарні місії й привозити їжу. Зупинили голод в Сомалі завдяки його світлинам. Хотілося б, щоб війну і геноцид це зупиняло, але, на жаль, не зупинить, бо Росії начхати. Вийшла ця фотографія (з пораненою вагітною жінкою на ношах – ред.), і вони намагались протидіяти, переконати внутрішню і міжнародну аудиторії, що це фейк і такого не існує. І вони це робили не один раз.

За це фото Євген отримав відзнаку World Press Photo of the Year 2023 (Фото Євгена Малолєтки / AP)

 – Власне, через це ІПСО й утворилася плутанина у свідомості людей з двома вагітними жінками на фото, що ти зняв того дня. 

– Це постійна історія, вони розповсюджують найбільшу кількість меседжів – різного характеру в різних варіаціях, щоб заплутати людину, щоб вона не зрозуміла, де є правда. Навіть наші люди запитують про вагітну на ношах, Ірину Калініну. І багато людей досі думає, що це вона стала пропагандисткою. Це дві різні людини, але російська пропаганда спрацювала так, що навіть українці думають, що це одна і та сама особа (ідеться про фото з іншою вагітною, Маріанною Вишемирською. Вона також є на фото Євгена, – ред.).

Фотографія, на якій зображена інша вагітна, через яку у медіа виникла плутанина (Фото Євгена Малолєтки / AP)

– Це фото спричинило шоковий ефект. Але чи достатньою, на твою думку, була реакція на нього? Чи міг світ зробити більше?

– Чи ми могли зробити більше? Хотілося б, щоб світ побачив більше, щоб ми могли там залишитись довше і показати, що відбувалось. Але у всього є допустимі межі. Хотілося б, щоб взагалі Росію… щось з нею зробили після цього. Але, як ми бачимо, їй погрозили пальчиком в ООН, вони відбріхувались, казали, що це фейк. Але наша робота з Маріуполя привернула дуже багато уваги і створила предмет для обговорення у світі, що дуже рідко відбувається. Не часто журналістську роботу обговорюють у міжнародних інституціях. Дуже рідко фото спричиняє такий шок. 

На початку було легше показати злочини проти людяності, коли росіяни бомбили пологові будинки. Світ хотів бачити, що там відбувається. А знімати зараз дуже складно, не кажучи вже про все інше. Війна в Україні зараз не є великою новиною – це константа і статистичні дані.

Зараз світу менш цікаво, бо є війна в Ірані, минулого року війна в Ізраїлі… А наша робота – кожен раз наповнювати цей ефір і не давати людям забути. Це дуже великий виклик, щоб знову Україна стала топ-новиною у світі. Але ми стараємось, не тільки я, а вся фотоспільнота, вся журналістська спільнота. Ми підіймаємо цю тему знову і знову.

– Ти багато буваєш за кордоном і спілкуєшся з іноземцями. Які історії, за твоїми спостереженнями, їх чіпляють найбільше?

– Я думаю, коли ти показуєш страждання цивільних осіб, це викликає більше емпатії й уваги до проблеми, ніж коли ти показуєш військових. Бо військові, вони розуміють, на що йдуть, і знають, за що і чому вони там. А цивільні особи – це жертви війни, на жаль. І тому, звісно, в більшості випадків ми, журналісти, стараємось показувати страждання цивільних осіб, в тому числі тому, що цивільне населення перебуває під захистом міжнародного права. Але, на жаль, це відбувається завжди в усіх війнах. І наша робота – показувати, які наслідки це має для українців. 

– Останнім часом у медіа-спільноті й поза нею вирують дискусії щодо припустимості-неприпустимості зйомки людей в особливо вразливих станах. Які у тебе є межі, окрім безпекових? Чи є щось, що ти не став би знімати?

– Я вважаю, що знімати потрібно багато і все. Питання в публікації цих матеріалів, бо тут, звісно, потрібно бути дуже обережним. Але я вважаю, що це документування важливих моментів, навіть якщо вони дуже графічні, важливо їх зберігати. Ніколи не знаєш, для чого вони знадобляться. Я вже стикався з цим декілька разів. Тому краще зняти більше, хай навіть воно дуже травматичне і на це дивитись не дуже приємно. Ти не зможеш це опублікувати, але краще мати ці світлини, ніж закрити очі й пройти повз.

Була дискусія майже рік тому після чергового обстрілу в Києві. Люди були в емоції, в пориві (деякі особливо виразні світлини з пораненими викликали обурення і критику – ред.). І звісно, об’єктом ненависті стають саме люди, які опублікували фото, бо росіяни далеко, але можна на своїх накинутись. Звісно, фотографи не є ідеальними, ми теж люди. Але ми також боремось за те, щоб світ побачив ці страждання.

Фото Олени Максименко

Є фотографії на межі, і вони дуже важливі. Такі фото стають дуже чуттєвими для всіх, бо люди не хочуть це бачити. Люди хочуть прокинутися і побачити рожевого поні з райдугою. Але у нас реальність інша. 

Коли, наприклад, прильот, розбомблена будівля, коли є поранені, дуже часто журналісти приїжджають пізніше за служби спасіння, ДСНС, поліцію, Швидку, бо у нас немає оперативної інформації. Ми все знаходимо в соціальних мережах чи навздогад, через знайомих. Щоб кудись доїхати, прибути в момент, коли ще надається допомога, і зафіксувати це, або коли вже швидка забере всіх поранених, нам покажуть голу статистику, і ми не побачимо нічого. І цих документальних свідчень, що це відбулось, просто не буде. А це документація військових злочинів. Ти бачиш поранену особу, потім дізнаєшся, як її звуть, потім ти дізнаєшся, скільки людей залишилось під завалами, як діставали цю людину, яка вижила, як вона кричить: «Блядь, я буду жити!» І так далі. Це дуже цінні моменти. Їх потрібно зберігати, бо на цьому будується взагалі історія України. І якщо їх не буде, значить ми програємо інформаційну війну. Росіяни перепишуть історію. 

«Одружити текст і фото»

– Розкажи, як відбувалася робота над книгою, які були етапи і складнощі?

– У вересні 2023 року я в Костянтинівці зламав ногу. Мені зробили операцію, встановили пластину, я дізнавався, скільки взагалі в мене буде часу на реабілітацію, що я не зможу працювати. І лікарі не казали нічого. Просто я використав цей час, коли не міг повноцінно працювати в полі. Використав для того, щоб почати займатись створенням книги. Познайомився з Мирославом, домовився, описав, що я хочу і навіщо це взагалі, і ми почали працювати.

– Власне, як відбувалася співпраця з Мирославом? Адже його не було в Маріуполі.

– Мирослава не було, але я не письменник. Я фотограф, я можу щось написати, але я не можу опрацювати велику кількість даних і побудувати структуру книги, а в нього є величезний досвід. Я попросив скооперуватись, щоб зробити цю книгу. І він радо погодився. В нас були сесії, ми спілкувалися, прописували книгу, надиктовували, згадували, передивлялися, і після цього почались написання.

– Книга видається дуже важливою і для закордонної аудиторії. Чи планується переклад?

– Книга була перекладена на англійську. Зробила переклад Вірляна Ткач і Ванда Фіппс в Нью-Йорку, наша діаспора. Вони розуміють українську, це їхня рідна друга, але перша англійська. Вірляна мала досвід перекладу віршів Сергія Жадана, а вірші перекладати ще складніше. І це теж зайняло багато часу, щоб дочекатись, коли вони звільняться, щоб займатися перекладом. Книжку переклали, і я думав, як ми далі будемо – чи одразу буде англійська, чи суто українська. Я хотів, щоб книгу відредагувала наша письменниця, яка писала всі наші історії з Маріуполя, і в тому числі розслідування про драмтеатр, Лорі Хіннант. Вона журналістка-розслідувачка, в неї була вже вся база по Маріуполю, вона знала тему, знала нашу історію. Ми з нею працювали дуже довго, і вона погодилась відредагувати. Це теж зайняло час. Потім треба було її перекласти на українську (Лорі редагувала англомовну версію – ред.). Але вона зробила величезний внесок, щоб покращити цю книгу. Вона згладила всі гострі кути в книзі. Вона стала зовсім читатись по-іншому. Стало краще, дійсно.

Євген Малолєтка в оточеному Маріуполі (Фото Сергія Гріца)

Ідея була в тому, щоб не описувати всі фотографії, які є, бо в цьому не було сенсу – ти і так бачиш їх. Ми вирішили замість цього розказати більше історії… І коли це вже було написано, ми вже в процесі перекладу почали працювати з дизайнером. Біл Мар був артдиректором National Geographic в минулому, і в нього теж багатий досвід роботи з фотокнигами. Він казав: надсилай мені все, я хочу передивитись. Я розказав йому технічне завдання, пояснив, що ми не можемо міняти фотографії місцями, це має бути хронологічно. Хочеться одну фотографію вперед, вона буде наче краще працювати, але ти не можеш це зробити, ти не можеш змінювати порядок дат. Ти маєш залишити все як є, в хронологічному порядку, не міняючи таймлайн цієї книги. Це теж було викликом. Як одружити текст і фото, щоб вони не перебивали один одного. 

Можна було зробити формат журналу, коли в тебе і текст, і фото, але тоді б фотографія чіпляла на себе дуже багато уваги й люди зовсім не дивилися б на текст. Хотілося зробити так, щоб це був не просто альбом з текстовим описом, а щоб це була книга.

Текст був розподілений на три частини, і фото на три частини відповідно. З цим теж довелося погратися. В результаті модель книги вийшла оптимальною. Ми додавали маленькі вставочки, щоб люди подивились, скільки кадрів було знято. Хоча їх знято було більше, але просто, щоб було видно, як відбувалася зйомка, що це дійсно не постановка.

Книга не надрукована англійською, але дизайн є. Він ідентичний і для англомовної, і для української версій. Зараз ми з Ukrainer вирішуємо, коли і як це зробити. Чи це буде за кордоном друкуватись, чи ми зробимо це тут і будемо далі поширювати за кордоном. Є свої плюси й мінуси в цьому. Хотілося б звісно підтримки якогось іноземного видавництва. Але проблема в тому, що мало хто хоче публікувати військові книжки. І тим паче такі травматичні фотографії для людей за кордоном – вони не люблять дивитись на це. Хочеться вірити, що попит на книгу буде, що люди захочуть її купити, зберігати, бо це є документом, свідченням. Хотілося б, щоб підтримка була більшою, щоб ми змогли розповсюдити на максимальну кількість країн, щоб вона вийшла різними мовами, можливо, німецькою, іспанською, щоб вона попала і в Латинську Америку, і так далі. Хочеться, щоб люди це побачили і прочитали.

Оповідь як терапія

– Працюючи з такою кількістю болю, як ти підтримуєш власну «менталку»?

– А це дуже просто. Ти маєш про це все кожного разу говорити, не тримати в собі. Я думаю, що люди, які прийняли такий травматичний досвід, вони мають говорити постійно про це. Коли я чую якусь таку крейзі-історію, мені хочеться це розказати якомога більшої кількості людей. Я не можу про це написати, бо це просто сюрреалізм, ніхто не зрозуміє. І мені хочеться її просто одразу розказати всім, щоб вона з голови вилізла і відпустила.

Маріуполь під обстрілами росіян (Фото Євгена Малолєтки / AP)

– Тобто можна сказати, написання книги стало терапевтичним для тебе?

– Частково так. Не те щоб це терапія, але це про те, що не можна тримати в собі. Багато моментів я хочу забути. А дещо я не хочу, щоб забулось. І тому воно в книзі. Про багато моментів під час написання книги я просто забув. Ми дивилися по кожному знімку: а що тут?.. а що тут було?.. І я згадував оцей момент, цей момент, цей… Перечитували СМСки, переглядали фотографії в телефоні. Прошерстили все, що було за цей період, щоб згадати максимальну кількість інформації. Пам’ять така штука. Тим паче коли така кількість подій відбувалась після. Півтора року пройшло після виходу з Маріуполя, були бої за Донбас, Буча, Чернігів, звільнення Харківщини, Херсон, і знову ти повернувся… А треба було вийняти це з пам’яті, покласти на стіл і розкласти по поличках, це все якось узагальнити й подивитись, яка інформація потрібна, яка не потрібна.

– Під час вашої роботи Мстислав Чернов зняв фільм «20 днів в Маріуполі», що згодом отримав «Оскара». Але цьогоріч наступна робота Мстислава «2000 метрів до Андріївки» не отримала нагороди, натомість її отримав росіянин. Чи є в тебе у зв’язку з цим відчуття певного регресу, програшу на інформаційному полі?

– Дуже шкода, звісно, фільм Мстислава дуже сильний. Він про бої, про реальну таку війну-війну. Про його досвід, як він це побачив. Дуже складно привернути увагу до військових. Міжнародна аудиторія реагує в більшості на страждання цивільних. Так, вони теж показані, але в більшості це про війну і передову, як солдати ідуть, звільняють території, цей літній контрнаступ. Я тоді й поламав ногу, коли це знімалося, коли був приліт по Костянтинівському ринку.

Я вважаю, що ми в кожному разі вигребемо, будуть іще фільми, які переб’ють Росію, всі її наративи. Вигравав і «Навальний» раніше (російський документальний фільм, що отримав «Оскара» у 2023 році – ред.). Є просто технологічний процес – фільм пройшов багато етапів, щоб туди дійти, як пройшов «20 днів в Маріуполі». Це складна річ, щоб до цього «Оскару» дійти. Цілий рік роботи, багато грошей. Мстислав спробував вдруге, але, на жаль, не все від нього залежить. Є міжнародне журі, яке не пропускає. Хотілося б, щоб у них було більше симпатії до України, до наших проблем, але… це не означає, що ми маємо скласти ручки й не боротись.

– Чи вистачає в тебе часу читати документальні книги інших авторів, і які ти вважаєш must read?

– Я проглядаю книжки про війну, які виходили. От зараз мені подарували книгу Олександра Іванцова «Флешбек. Маріуполь». Про військового, який прилетів на гелікоптері й ховався в Маріуполі. В мене ця книжка лежить, він мені підписав її. Цікаво досвід його почути. Вона складна, складно читати про весь цей жах знову. Але це важливо. Виходило дуже багато книжок, книг-щоденників. Але що більше їх буде, то більше у нас буде пам’яті про цю війну.

Маріуполь (Фото Євгена Малолєтки / AP)

Бо новини з вебсайтів зітруться, а книжка залишиться десь в бібліотеках. Будемо сподіватись, що гарні книжки залишаться з нами надовго. І хотілося б, щоб у нас виходило більше гарних книжок про цю війну. Люди мають знаходити час писати про цей досвід. Тому раджу всім, хто зараз пройшов через це пекло і має свою історію – написати про це. Бо читаєш – 470 днів в окопі (військовослужбовець 30-ї ОМБр Сергій Тищенко, який провів 471 день безперервно на бойовій позиції на Донеччині – ред.) – на голову не налазить! Людина зайшла взимку, вийшла через рік, аж весною, це просто якийсь сюрреалізм. Як вона все це витримала? От про це будуть знімати кіно. Про такі історії. Про хлопця з Маріуполя, людей в окопах, як в Першій світовій, про це будуть робити історії. А зараз треба їх написати, щоб не забути. Бо на жаль, ми всі не вічні…

– Хотілося б, аби ці книги ще й читали.

– Це такий період трансформації. І людям цікаво читати, коли відбуваються такі значні зміни. І зміни у всіх, не тільки зміни міст, а зміна людей. Вони міняються. Вони ніколи вже не будуть такими, як до війни. Як мої батьки, які стали переселенцями, це їх змінило, змінило їхній спосіб життя. Лікарі так само. Хтось втратив майно, хтось рідних втратив. Війна повністю поміняла хід подій. Ми вже не будемо тими людьми, якими були. 

– Ти писав у книзі, що вернувся з Маріуполя іншою людиною. В чому саме зміни?

– Ти наче і не змінився, але ти виріс. Ти здобув такий досвід, ти переосмислив дуже багато речей, які відбулись з тобою за той час, і ти відклав непотрібне, і зараз займаєшся тільки тим, що ти здатен опрацювати, що надважливо зараз робити, а не відкладати це все на потім. Зробити зараз найважливіше. Йде пріоритизація, після виходу з Маріуполя речі стали взагалі нецікаві. Мені все одно, який комп’ютер, яка камера, якийсь стіл. Це просто речі, вони згоряють. Я бачив, як воно все руйнується, і оцей дорогий стіл перетворюється на попіл за долю секунди. І навіщо ці дорогі речі, телефони й так далі?

– Які відчуття від того, що тримаєш у руках власну першу книгу?

– Я досі не розумію, що це фізично вийшло. Досі не розумію! Вона друкувалась в період, коли світла не було, морози стояли, і все це надруковано, це взагалі чудо! Ми в Україні можемо друкувати книги з гарною якістю. Я ще доосмислюю це. Але це дуже приємно, дуже! Я радію, як дитина, зараз, але не розумію до кінця. Буду тільки радий, щоб людям це зайшло, щоб вони цінували пам’ять про Маріуполь. Бо це дуже важлива історія для нас.

– Чи є в тебе фоторепортерська мрія? Повернутися в Маріуполь?

– Звісно, я хочу повернутися в Маріуполь, Донецьк, Луганськ, в Крим – у всі захоплені міста, які були мені дуже рідними. Я сподіваюсь, що нам вдасться побороти Росію, побороти військовим шляхом, чи дипломатично. Ми будемо працювати, щоб показувати якомога більше правди про те, що відбувається. Єдина сила, яка в мене залишається, – це довіра людей до тих матеріалів, які ми робимо.

Читайте також: Місто індустріальних монументів, людей і моря – яким був Маріуполь до окупації