«Я мрію про вільний Крим». Історія громадянського журналіста Османа Аріфмеметова

У Південному окружному військовому суді Ростова-на-Дону, що в Росії, триває розгляд по суті «другої сімферопольської справи Хізб ут-Тахрір» або, як її називають журналісти, «справи 25». Це – найбільший кримінальний процес над політв’язнями в окупованому Криму. Серед його фігурантів – кримськотатарські активісти, журналісти, правозахисники. Їх звинувачують у причетності до організації Хізб ут-Тахрір, яку Росія в 2003 році визнала терористичною, але яка вільно діє в Україні й більшості країн Європи. Усім обвинуваченим інкримінують тероризм, а декому ще й підготовку до насильницького захоплення влади. Їм загрожують величезні терміни ув’язнення, аж до довічного. У межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople) розповідаємо історію кримськотатарського журналіста й активіста, фігуранта «справи 25» Османа Аріфмеметова.

У 36-річного Османа Аріфмеметова спокійне обличчя й ясний погляд. Крізь скло «акваріуму» він розглядає залу суду. Тут зібралися друзі, родичі й сусіди обвинувачених, колеги й активісти з «Кримської солідарності», журналісти. Один з чоловіків у залі – сусід Аріфмеметова – підіймає руку і показує обручку, він нещодавно одружився. Осман усміхається, киває і прикладає праву руку до серця – вітає. Він намагається зафіксувати для себе важливі деталі, слова, емоції – свої й присутніх у залі суду, – щоб згодом описати все побачене, почуте і пережите у репортажах для українського видання «Ґрати». Навіть в ув’язненні він продовжує свою журналістську діяльність.

Судові засідання проходять у Південному окружному військовому суді Ростова-на-Дону двічі на тиждень. 25 фігурантів «другої сімферопольської справи Хізб ут-Тахрір» розділені на п’ять груп по п’ять людей. Поряд з Османом в «акваріумі» стоять Енвер Аметов, Яшар Муєдінов, Руслан Сулейманов і Рустем Шейхалієв.

«Серце стискається. По всьому тілу, до самих кінчиків, їдка печаль, – пише Осман Аріфмеметов у своєму репортажі «Розмова про мужність» для «Ґрат». – Окидаю поглядом залу, щоб за щось вхопитися і заспокоїтися. Від суддів – на спини адвокатів, від них – на окуляри прокурора, що занурився в папери. Погляд ковзає далі, на відвідувачів. Вони усміхаються. Печаль минає, в такий момент головне не втратити самовладання. (…) Уявляю всіх, хто стояв в цьому «акваріумі» до мене і хто буде стояти після. Вони самотні, їм нема за що вхопитися. Вся в’язниця така – охоплена почуттям безсилля йти далі».

За сфабрикованими звинуваченнями у тероризмі Осману Аріфмеметову – вчителю математики й інформатики, громадянському журналісту й активісту «Кримської солідарності», батькові двох дітей – загрожує до 20 років позбавлення волі. За те, що висвітлював події на окупованому півострові й мав чітку громадянську позицію.

«Поставив ціль – досяг»

Осман Аріфмеметов народився 28 серпня 1985 року в Узбекистані, куди кримськотатарський народ був насильно висланий радянським режимом у 1944 році. Коли Осману було п’ять, родина повернулася до Криму, у місто Бахчисарай. Тут Осман пішов до школи.

«Син був у класі лідером. Дуже любив вчитися, завжди був старанним і впертим, – згадує Емдіє Аріфмеметова, матір політв’язня. – Його вчителька історії, а Осман дуже любив і любить історію, розповідала: якщо йому не вдавалося добре зробити якесь завдання, то він переробляв і переробляв його, і не відставав від вчителя, аж поки нарешті не здасть все на відмінно».

Емдіє розповідає, що Осман з дитинства дуже вимогливий до себе, стриманий і цілеспрямований. «Поставив ціль – досяг. Я би назвала його характер жорстким. Але водночас він дуже добрий і справедливий. Але добро завжди робить непоказно, тихо. Де міг допомогти – допомагав: то фізично, то фінансово, то порадою», – говорить матір політв’язня, її голос тремтить.

Після школи Осман вступив до Таврійського національного університету ім.В.І.Вернадського на факультет математики. В університеті познайомився з Ремзі Бекіровим і Русланом Сулеймановим. Усі троє стали добрими друзями, а згодом – у селищі Строганівка – і сусідами. Разом вчилися, разом будувалися, разом стали активістами «Кримської солідарності», і разом – фігурантами «справи 25».

«З Османами я познайомився на першому курсі, коли його переселили в кімнату 522, де я проживав. Він боязко зайшов до приміщення, озирнувся. Пам’ятаю, Осман дуже соромився. Перезнайомившись, ми почали жити разом у кімнаті, й ось уже понад 15 років разом. Від майбутнього друга дізнався, що він – звичайний сільський хлопець, який приїхав вчитися на викладача математики. Його простота мені дуже імпонувала, – пише у своїх спогадах Ремзі Бекіров, громадянський журналіст й активіст «Кримської солідарності», один із фігурантів «другої сімферопольської справи Хізб ут-Тахрір». – Осман був моїм другом і наставником, завжди і в усьому мені допомагав. Ми стали не просто друзями, ми стали братами».

Ремзі Бекіров згадує, як вони з Османом допомагали один одному й після закінчення університету: «Осман, як і я, не мав багатих батьків. Все доводилося досягати самому. Дізнавшись на п’ятому курсі університету, що в селі Строганівка виділяють землю репатріантам, ми з друзями відправилися туди. Після довгих ходінь до місцевого депутата, нам вдалося вибити землю під будівництво будинків. Почався новий етап життя – облаштування на новому місці. Ми взяли ділянки по сусідству. Було важко, не вистачало грошей, тяжко йшли справи з документами на землю. Незважаючи на все це, ми будували свої будинки. Частинами, по одній кімнатці. Всі випробування допомогла пройти наша дружба».

Після університету Осман працював програмістом, а згодом – репетитором з математики й інформатики, давав приватні уроки з програмування дітям. «До 2014 року працював програмістом, однак у зв’язку зі складною політичною ситуацією компанія була змушена залишити Крим. Після я заробляв на життя приватним викладанням, проводив для дітей гуртки з програмування. А моя шановна дружина виховувала наших двох маленьких дітей», – пише Осман у листі, опублікованому в межах проєкту Міністерства закордонних справ України «Незламні».

У розмові з журналістами «Радіо Свобода» Аліє Нежмедінова, дружина Османа, згадує, що учні дуже любили Османа і його уроки. Коли його затримали, розповідає Аліє, їй телефонували батьки учнів і казали, що не можуть повірити в те, що сталося. «Осман терорист? Нісенітниця якась!», – говорили їй.

Вдома на Османа Аріфмеметова чекають двоє дітей – шестирічна Фатіма і майже чотирічний Мустафа. Аліє Нежмедінова говорить, що старша донька пам’ятає батька, малює йому малюнки і дуже чекає на його повернення. Молодший – так само, але, говорить Аліє, навряд він пам’ятає батька, адже на момент арешту Османа, Мустафі був лише рік і чотири місяці.

Математик і журналіст

Осман у своїх листах нагадує, що кримськотатарський народ у своїй більшості не підтримав вторгнення Росії на півострів: «Не брав участі у референдумі 16 березня 2014 року, у виборах президента РФ 2018 року, бойкотував голосування за поправки до Конституції 2020 року. Таким чином, цілий народ потрапив під маховик політичних репресій через свою політичну позицію і власне бачення того, яким повинен бути шлях розвитку на рідній землі».

З 2016 року основною діяльністю Османа стає громадянська журналістика. «Крим фактично перетворився в інформаційне гетто, де робота професійних медіа дуже складна і небезпечна. Однак запит на інформацію все одно існує, і хтось повинен розповідати про репресії та переслідування. В таких умовах виникла громадянська журналістика. Люди, які ніколи не мали ніякого відношення до масмедіа, взяли телефони, планшети і почали знімати і ділитися в інтернеті тим, що відбувається на півострові. Дуже швидко вони стали практично єдиним джерелом правдивої інформації із захопленого Криму», – пише у листах Осман Аріфмеметов, який був одним з найактивніших громадянських журналістів «Кримської солідарності». І продовжує ним бути навіть в ув’язненні.

«Після 2014 року ми не втратили свою єдність. Усвідомлюючи, що на нас чекають серйозні випробування, не зневірились, а почали спільно шукати шляхи виходу з ситуації, що склалася. Поряд із Сервером Мустафаєвим, Наріманом Мамедеміновим і багатьма іншими ми з Османом стояли біля витоків створення «Кримської солідарності», робили все, щоб цей проєкт виявився успішним», – пише у своїх спогадах Ремзі Бекіров.

У 2017 році Осману вдалося зняти на відео момент викрадення співробітниками ФСБ активіста Біляла Аділова. Згодом Осман згадував, що за лічені дні відео викрадення в інтернеті переглянуло десятки тисяч людей. Під час зйомок чергових облав у будинку співвітчизників його затримали і заарештували на п’ять діб. Планшет, яким Осман знімав, вилучили і направили на експертизу.

Саме тоді про нього вперше почула правозахисниця й активістка «Кримської солідарності» Лутфіє Зудієва. «Одне з перших відео, пов’язаних з Османом, які я пам’ятаю, це його затримання в 2017 році в Кам’янці, де в прямому ефірі він вступає у діалог зі співробітниками поліції і співробітниками Центру з протидії екстремізму. Він тоді відсидів п’ять діб, а коли вийшов, то сказав, що абсолютно не шкодує про ці п’ять діб у СІЗО і що буде продовжувати свою активність і далі», – згадує активістка.

Російський журналіст та історик Антон Наумлюк – один із тих, хто активно висвітлював переслідування кримських татар окупаційною владою у Криму, зокрема писав про судові засідання над ними. Зараз Антон живе у Києві, де запустив інтернет-видання судової журналістики «Ґрати». З багатьма фігурантами у справах «Хізб ут-Тахрір» Антон знайомий особисто, зокрема і з Османом.

«Я якось одночасно познайомився зі всіма, хто живе у селищі Строганівка, – з Османом Аріфмеметовим, Ремзі Бекіровим, Русланом Сулеймановим. Усі вони діяли як громадянські журналісти «Кримської солідарності» і були джерелом інформації для всіх українських ЗМІ, які висвітлювали те, що відбувається на півострові, спираючись на дані «Кримської солідарності», – розповідає журналіст. – Потім ми доволі часто перетиналися і багато працювали разом під час судових засідань і обшуків в оселях кримських татар. Я бачив їхню роботу зблизька».

Антон Наумлюк згадує, що близькі друзі Ремзі та Осман – абсолютно різні за характерами: «Осман доволі мовчазний і значно менш комунікабельний, ніж його друг Ремзі Бекіров, який весь час має теми для обговорення – книжки, історія, журналістика, він дуже жваво все це обговорював. А Осман – лише те, що вважав важливим».

Розповідає, що йому подобаються тексти Османа – чіткі, вивірені, без зайвої лірики. «Осман за освітою математик, і я саме тому дуже люблю його тексти, бо у них не так багато лірики, якихось роздумів, філософствувань, притаманних текстам багатьох затриманих кримчан. Це здебільшого люди інтелігентні, з вищою освітою, начитані, тому вони часто розмірковують, рефлексують. У Османа все чіткіше. Як людина з математичним складом розуму він намагається виокремити основне», – зауважує Антон Наумлюк, який і запропонував Осману писати репортажі із судових засідань, де Осман – серед обвинувачених.

«Думала, його убили»

27 березня 2019 року у Криму проходили наймасовіші обшуки у будинках кримських татар за останні роки. Слідчі дії проводили в селищах Кам’янка, Строганівка, Біле. У цей день заарештували 20 кримських татар, їм висунули звинувачення у тероризмі. Наступного дня затримали ще трьох кримських татар, а згодом – ще двох. Усі 25 затриманих кримських мусульман є фігурантами так званої «другої сімферопольської групи у справі Хізб ут-Тахрір».

Коли силовики увірвалися до будинку Османа Аріфмеметова, ні його, ні дружини з дітьми там не було. Аліє Нежмедінова разом із маленькими Фатімою і Мустафою гостювали в будинку її батьків. Осман же поїхав разом із друзями на кілька днів у Ростов-на-Дону – відвідати судові засідання над кримськими татарами та передати їм посилки від рідних.

Аліє Нежмедінова змогла потрапити додому лише ввечері, коли обшук вже завершився. Маленька Фатіма, коли побачила будинок, сильно плакала і все запитувала, хто і навіщо зламав їхній дім.

«Це була жахлива картина – із підвалу витягли все й кинули біля порогу будинку: коляски дитячі, велосипеди, дошки, закрутки на зиму, – все, що там було. Двері вхідні вибити не змогли, тож їх вирізали болгаркою разом з коробкою», – згадувала Аліє згодом у розмові з журналістами.

Увесь цей час матір Османа намагалася до нього додзвонитися, але безуспішно. «Зв’язку не було… Ми думали, його вже немає в живих, що його убили – плаче Емдіє Аріфмеметова. – Зв’язку не було ні з ким. Ми цю добу з чоловіком ледь пережили».

Наступного дня рідні Османа дізналися, що його разом із Ремзі Бекіровим і Владленом Абдулкадировим затримали у місті Аксай, що в Ростовській області, коли вони обідали. У своєму документальному оповіданні «Моя депортація» Осман детально описав, як це відбувалося:

«Не рухатися!» — почув я крик. Підняв голову й побачив людей у ​​чорному, в чорних масках, які вишикувалися клином. Перша думка була, що це якась постановочна сценка. Вирячені очі першого у клині й спрямований на нас у витягнутих руках пістолет внесли ясність, що цей крик був адресований мені. Наступна думка — це якийсь пранк. Відеокамери в «Макдональдс», вишикувані клином при вході бойовики й ми, сидимо  за столиком у кінці залу. (…)

Відвели в мікроавтобус. Розмістили грубо між рядами сидінь колінами й чолом у підлогу. Поки кудись їхали, били кийками по спині, ходили по наших спинах, копирсалися в кишенях і в моїй барсетці. Дістали звідти дорожній килимок для молитви. Розкрили його, показують один одному: «Дивись, прапор якийсь». «Що це? Прапор?» — запитали мене грубо й різко. Я відповів, що це дорожній килимок. Зняли годинник із рук. Усе це супроводжувалося матом і знущальними виразами.

Приїхали в якесь місце, де був асфальтовий майданчик, а наприкінці нього дерева. Я подумав: «Ну все. Зроблять нас «потеряшками». Весь цей час я був у наручниках із заведеними за спину руками. Вивели з мікроавтобуса, тягнучи підлогою. Далі, тримаючи за наручники, били по ногах черевиками. Поклали обличчями в асфальт, вдарили кийком по спині, край кийка потрапив по потилиці».

«Сейран приїхав і сказав, що хлопців знайшли в Ростові, затримали. Я тоді подумала: головне, що живі,– розповідає матір політв’язня. – Потім почалися суди. Я поїхала в Ростов, де побачила Османа вперше після арешту. Мені було важко бачити сина в цій клітці, я не витримала і заплакала. А він попросив: «Мамо, не плачте, зі мною все добре. Не переживайте, тримайтесь, я скоро повернуся додому». Підбадьорив мене, що це ненадовго, але вже третій рік триває це «ненадовго».

По ту сторону грат

Наприкінці березня 2021 року в Південному окружному військовому суді Ростова-на-Дону почався розгляд по суті «другої сімферопольської справи Хізб ут-Тахрір». Тоді ж Антон Наумлюк запропонував Осману писати репортажі з судових засідань для видання «Грати». Осман погодився.

«Я знав, що Осман добре пише і що він може писати більш-менш відсторонено, але при цьому вміє передати емоції та почуття, які у нього виникають як в ув’язненого. Я йому запропонував писати якісь репортажні нотатки з кожного засідання – як його привезли, що він відчував, коли увійшов до зали суду, коли побачив адвокатів, що відбувалося в суді, як поводилися суддя, прокурор, самі хлопці, їхні родичі. І крім фактів про те, що там в суді відбувається, ще спробувати передати стан людини, яка перебуває по ту сторону грат», – розповідає Антон Наумлюк.

Він порівнює репортажі, колонки, листи ув’язнених кримських татар з нотатками інтелігенції, яка перебувала за гратами у радянські часи.

«Тексти Османа так само інформативні й водночас гуманістичні. Один з його текстів був про те, що людина, яка провела певний час за гратами, перестає відчувати зв’язок із тими, хто на волі. Осман бачить своїх родичів, він їм страшенно радий, але вони його вже не розуміють і він їх теж, – говорить Антон Наумлюк. – Про це в кримськотатарському середовищі не прийнято говорити, тому що це закрите суспільство, де всі одне одному допомагають і де не говорять на загал про слабкості чи труднощі. Цей текст для багатьох став неочікуваним. І це дуже важливо – те, що Осман торкається тем, які би ніколи не зачепив на волі. А з іншого боку – це важлива розмова для самих читачів, передусім, для кримських татар».

Антон Наумлюк підкреслює, що з кожним текстом Осман професійно розвивається. «Це дуже помітно. Ти бачиш, як він торкається тем, яких раніше ніхто не торкався. Що він не боїться це робити – і робить акуратно, коректно. Інколи я редагую його репортажі і ловлю себе на думці: «Його мама прочитає цей текст і їй, напевне, буде боляче». Але він готовий на це йти, тому що вважає, що про це важливо розповісти. Він для себе цю журналістську задачу побачив і втілює в життя. Мені взагалі здається, його журналістський потенціал значно більший, ніж писати замітки із зали суду», – зауважує журналіст.

«Ми – не терористи»

Наумлюк пам’ятає, як в 2016 році на головній площі у Сімферополі висів величезний екран, на якому постійно крутили відео вибухів на Волгоградському вокзалі.

«З підписом, що будьте уважні та обережні, довкола вас терористи, спостерігайте за незнайомими людьми, залишеними без нагляду сумками. Була така накачка агресії та істерії, – розповідає журналіст. – На міжнародному майданчику ці репресії значно простіше представляти як боротьбу з можливим тероризмом, аніж як переслідування нелояльного населення в Криму. Спочатку всі досить насторожено ставилися до новин про Хізб ут-Тахрір. Зараз такого вже немає. Ніхто вже не боїться, всі вже розкусили, в чому суть звинувачень і справи загалом».

І додає, що їй стає легше, коли вона бачить, що люди не забувають про кримських татар, незаконно ув’язнених в Росії. «Коли я бачу, що люди не забувають наших синів, це допомагає триматися. Хочеться, щоб вони швидше повернулися додому, до родин», – говорить матір політв’язня.

У листі, опублікованому в рамках проєкту МЗС «Незламні», Осман Аріфмеметов пише:

«Важливо, щоб ви знали, що ми будемо продовжувати ненасильницьку боротьбу за свої права. Ми не терористи. Я вірю, що з вашою допомогою ми зможемо зупинити репресії в Криму і звільнити всіх в’язнів Кремля. Я борюся за процвітання нашого суспільства, за справедливість. Я мрію повернутися до своєї сім’ї, обійняти рідних і друзів. Я мрію про вільний Крим…».

Матеріал створений у межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який реалізовують медіа «Читомо» та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). Проєкт присвячений сучасним українським письменникам та журналістам-політв’язням, що перебували чи продовжують перебувати у в’язницях Криму, ОРДЛО та РФ, а також політичним в’язням Білорусі, Туреччини, Мексики, Еритреї, Венесуели, Індії, Зімбабве та Філіппін.

Назва проєкту відсилає до символу ув’язнених, переслідуваних, вбитих чи зниклих авторів, який використовують на правозахисних акціях у Міжнародний день ув’язненого письменника, або День порожніх стільців, який відзначають щороку 15 листопада з ініціативи Міжнародного ПЕН.

Читайте також: «Ми повернемось у свій дім». Історія кримськотатарського журналіста Ремзі Бекірова