Євген Лір: Допоки ти можеш врятувати хоча б одне життя, це все недаремно

Євген Лір — письменник у жанрі темної літератури, перекладач, співзасновник просвітницького проєкту «Твоя підпільна гуманітарка» й однойменного видавництва, однак після початку нової фази російсько-української війни велика частина українського суспільства знає його насамперед як волонтера. Так він характеризує себе й сам у твіттері: «До 24 лютого — письменник, тепер купую приколи для ЗСУ». Велика частина цих «приколів» — автомобілі для військових, нині їхня кількість становить майже 300.

У межах спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, говоримо з Євгеном Ліром про важливість евакуаційних авто на фронті, ідентичність українського Півдня, чеченсько-українські взаємовідносини, віхові вірші Дмитра Павличка, концепцію порожнечі в літературі й включеність української культурної спільноти у тему війни. Розмова записана наприкінці грудня 2023 року.

— Коли до вас надійшов перший волонтерський запит?

— У 2020 році я з друзями допомагав добровольчому батальйону парамедиків «Госпітальєри» зібрати гроші на поточні витрати, організувавши акцію «Книжки заради життя». Її учасники продавали вже прочитані накопичені вдома книжки, а кошти передавали парамедикам.

Після початку повномасштабної війни ми почали отримувати запити від 2-го мотопіхотного батальйону 93 ОМБр «Холодний Яр», 115 батальйону ТрО, що належить до 110 Запорізької бригади. Це мелітопольська ТРО, у якій служать мої друзі, адже я сам із Мелітополя. Був великий запит на дрони, ми купили 8 від Autel. А потім все якось пішло само собою: я у твіттері публічно розповідав, що ми допомогли тій чи тій бригаді, до нас почали звертатися бійці, спочатку переважно знайомі і друзі, а потім завдяки сарафанному радіо — і незнайомі військові.

— Ви називали свою волонтерську діяльність «твоєю підпільною корчарнею», апелюючи до «Твоєї підпільної гуманітарки». Ви передаєте на фронт не лише автомобілі, але, наскільки я розумію, найголовніший фокус на них?

— Є навіть стікери з цією фразою від нашого логіста, хоч наші авто ми ними не маркуємо, бо ідея просування якогось бренду на волонтерстві є мені чужою. 

Коли я почав отримувати запити, то звернувся до Миколи Палиги — хмельницького письменника, поета й організатора фестивалю «Поліття». Він має ще й повноцінну освіту радіотехніка. З Миколою ми почали працювати наприкінці лютого 2022 року. 

Найкраще нам вдавалося закривати запити на машини: дрони й рації потрібно замовляти, домовлятися про суттєві знижки з-за кордону, а ми не мали компетентної людини. Але машини теж потребували фахового погляду, адже в оголошеннях часто виставляють дуже пошкоджені авто за $8–10 тис. Так не має бути.

Окрім Миколи, у волонтерській команді є пан Михайло, який має власне СТО. Він швидко налагодив зв’язки з 5 СТО у Хмельницькому: у нас там величезні знижки і прямий контакт із майстрами. Також до команди доєднався пан із псевдонімом Третій — ювелір із Харкова. Він відповідає за оформлення правильної документації через дружній благодійний фонд і логістику авто з Польщі в Україну. Ще в команді є пан Анонім — волонтер родом Маріуполя, який, як і я, має дуже чітке бажання повернутися додому. Він возить авто з Великої Британії: переглядає і купує їх та безкоштовно переганяє до українського кордону (паливо оплачують британські благодійники). Це, напевно, одна з найбільших переваг нас як неофіційної організації: ми заощаджуємо громаді десь €500–700 на кожній автівці. 

Принагідно хочу подякувати нашій ілюстраторці Аліні Компанієць. Вона розробляє дизайни для зборів у соцмережах, інакше я і досі ілюстрував би збори світлинами свого кота.

— Ви займаєтеся не лише авто. У своєму твіттері ви розповідали, що благодійний фонд потрібний зокрема для налагодження 3 системних напрямів роботи: кейсеваки, посилення українських РЕБ і допомога ППО.

— Наразі найактивніший напрям — кейсеваки, бо це поєднання потреби й нашого досвіду. Є дві стадії евакуації бійця: кейсевак і медевак. Після поранення по бійця виїжджає кейсевак — автомобіль, головне завдання якого — вивезти військових з-під обстрілів. Це авто має бути швидкісним, прохідним, бажано містким, щоб мати можливість брати понад одного тяжкого бійця або 6–8 легких поранених. Росіяни полюють на місце їхнього розташування, тому кейсеваки, на жаль, довго не живуть. 

А медевак — це швидка допомога у традиційному розумінні, автомобіль, де можна повноцінно стабілізувати бійця. Медеваками наше військо більш-менш забезпечене, їх досить часто передають союзники, ці авто працюють на 2–3 лінії і мало потрапляють під обстріли. Тому ми намагаємося створити систему машин для швидкої евакуації з «0».

Найперший великий проєкт із кейсеваками — це спільний збір із медикинею 12 бригади НГУ «Азов» Ріною Рєзнік. Восени 2023 року ми закрили запит на бригадному рівні: передали на Азов 12 машин (станом на кінець лютого — вже 14, — ред.) Маючи такий досвід за плечима, ми вирішили разом із водієм кейсеваку «Госпітальєрів» і власником СТО Михайлом Лавровським займатися кейсеваками. Перед тим ще передавали окремі авто і на 105 тернопільську ТрО, і на слобожанську бригаду НГУ. Ці авто працюють, кількість врятованих бійців вимірюється сотнями. 

У цьому і є магія волонтерства — людина скинула нам, припустимо, 20 чи 100 гривень і успішно забула про це, а завдяки її інвестиції десятки невідомих їй бійців отримують право на життя. Це абсолютно неймовірне відчуття і те, заради чого варто продовжувати цим займатися. Допоки ти можеш врятувати хоча б одне життя, це все недаремно.

Після підриву росією Каховської дамби наше волонтерство було більш ситуативним: тоді ми передавали генератори й човни. Хоча й з Херсона повернулися з переліком запитів на автівки від бійців, з якими там познайомилися.

Буває, бійці, які мають трошки часу й настрою, часто нам показують, як машини працюють. Є випадок, ми передавали авто бійцю з позивним Falcon, а в кузові пікапа, який ми йому передали, виявився цей же напис. Я потім просто божився: «Друже, ми не спеціально шукали по всій Британії машину із твоїм позивним». Ми не обмежуємося легковими авто: були випадки, коли придбали КАМАЗ, вантажівку й навіть екскаватор.

Серед тих письменників-військових, кому ми допомагали з авто, — Артем Полежака й Денис Скорбатюк. Його вдалося евакуювати після поранення завдяки тому авто, по яке він звернувся до нашої волонтерської команди.

— В одному зі своїх твітів ви писали, що в певний час кількість авто, переданих вами на фронт, та авто, переданих Сергієм Жаданом, різнилася на кілька автомобілів. Нині ви стали письменником, який придбав і передав на фронт найбільшу кількість автівок — 295 машин, загальна ж кількість авто, з якими ви як волонтер мали справу (допомагали з ремонтом, перевезенням через кордон тощо) — близько 400. Як вам вдається досягати такої результативності і закривати збори в одному з найшвидших темпів у твіттері?

— Я хотів би висловити безмежне захоплення тим, що робить Сергій Жадан. Звісно, жодної конкуренції між волонтерами не існує, але мені приємно сприймати це як змагання. У кого б не був найвищий показник — у нас, Сергія Жадана, Андрія Любки — це завжди добре для ЗСУ. Я радий, що вони теж займаються волонтерством, тому що це закриває ті запити, які інакше довелося би брати нам. Я в принципі за те, щоб якомога більше людей включалися у волонтерський рух. 

Для мене Жадан був, певно, першим дуже важливим поетом-сучасником. Читаючи ці вірші, я відчуваю те, що змушує почуватися живим. У нього є вірш, який описує мій і сотень тисяч людей в країні морально-психологічний стан «Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?». Це, на мою думку, найпотужніший текст, присвячений жахам війни, написаний впродовж цих 10 років. Відчуття дому, який у тебе забрали силою, покинутість, намагання зробити хоча б щось, аби знову повернутися до життя — усі ці речі вкладені в текст попри те, що він був написаний задовго до того, як мій дім окупували. 

Якщо говорити про залучення мене у волонтерство, то відповідь проста: мій дім забрали росіяни. Незадовго до окупації Мелітополя і загалом півдня України я почав працювати над документальним фільмом «Могила тіней» про Кам’яну Могилу — зібрання кам’яних брил під Мелітополем неподалік від селища Мирне, де зберігаються малюнки або написи племен часів енеоліту, приклади половецької культури тощо. Для мене Кам’яна Могила завжди була місцем сили, реальним втіленням казкових сюжетів про випадкову знахідку Священного Грааля чи артефакту прадавніх цивілізацій. Як символ чогось загадкового й непоміченого, але водночас того, що я як місцевий мешканець мушу зберігати й примножувати.

Початково я збирався знімати фільм навесні, але внутрішня тривога восени 2021 змусила поквапитися і зняти фільм самотужки. Тому він не такий якісний, як я хотів би: я збирався залучати знімальну групу й істориків, які досліджують індоєвропейські племена. А навесні я хотів зробити серіал про ідентичність українського півдня, який залишається нерепрезентованим, на відміну від заходу, сходу й центральних регіонів країни. Навіть, коли ми чуємо про південь, то це про Одесу або Крим, а Приазов’я — ніби сліпа зона.

Моя найпопулярніша книжка «Степовий бог» — про місто Запропади, що засноване на видозміненому Мелітополі. Інша — «Книга вигаданих неістот» — містить безліч степових тропів. Окупувавши південь, росіяни без перебільшення забрали у мене те, довкола чого я будував свою ідентичність, сенс існування. А коли в людини відбирають сенс, та порожнеча, яка утворилася, або починає швидко наповнюватися темрявою, або її займає рутинна робота. Для мене нею стало забезпечення війська. Це єдиний спосіб повернутися додому, не існує іншого, крім ЗСУ. 

— Ваша основна платформа для зборів — твіттер. У фейсбуці ж переважно ви публікуєте тільки звіти про придбані авто. Так вийшло, бо у твіттері ви мали більшу й лояльнішу авдиторію? Як ви вважаєте, чи є назагал різниця між соцмережами у кількості та швидкості закривання зборів? 

— Найголовніша причина, чому я вів тільки твіттер, — мій дім опинився в окупації, частина родичів теж певний час перебували там, допоки не вдалося їх вивезти. Загалом мій твіттер був більш-менш анонімним, я підписувався на честь альбома Nekraїna українського гурту «Смерть у серпні», лише щомісяця змінював місяць на поточний. За ті пів року, що я міг вести лише анонімні соцмережі, у мене з’явилася велика твіттерська авдиторія, готова швидко закривати запити.

— Ви є волонтером для батальйону Шейха Мансура, батальйону Джохара Дудаєва, батальйону особливого призначення МО Ічкерії в складі інтернаціонального легіону та батальйону імені Хамзата Гелаєва — добровольчих батальйонів з Ічкерії, які воюють у лавах ЗСУ. Як ви почали постачати авто добровольчим батальйонам з Ічкерії? 

— Наша волонтерська взаємодія почалася зі знайомства з чеченською волонтеркою Заремою.

Те, як склалися наші відносини з нохчі (самоназва чеченського народу) — це, напевно, одне із найбільших відкриттів мого життя. Мені доводилося дружити з людьми і спільнотами, але ніколи до цього я не заводив цілий народ як друзів. 

Варто розуміти, що Ічкерія приблизно відповідає розмірам Запорізької області, а загальна кількість населення становить близько 800 тис. осіб. Це перша країна в новітній історії після розпаду СРСР, яка змогла перемогти росію у війні. Звісно, частина людей не вважатиме цю перемогу справжньою, бо після неї почалася друга російсько-чеченська війна. Хай там як, але війну за незалежність від Росії Ічкерія виграла: під час підписання Хасав’юртівських угод Боріс Єльцін підписав угоду із людиною, яку визнав президентом Чеченської республіки Ічкерія. Цей документ є де-факто визнанням незалежності країни. Те, що неповному мільйону людей вдалося перемогти російську армію (такою кров’ю, яку до них у 90-х роках ще ніхто не платив), — це, на мою думку, найбільше натхнення. 

Є гірка іронія у тому, що під час російсько-української війни наші воїни боролися за місто Бахмут, а під час російсько-чеченської їхні — за селище Бамут, яке трималося рік попри неймовірну кількість російських солдатів, що намагалися його захопити. Посилює цю іронію те, що в обороні Бахмута брали участь батальйон Шейха Мансура і батальйон Джохара Дудаєва, тобто люди, які є синами і братами тих, хто боровся у Бамуті. 

Окрім вочевидь героїчного духу і традицій, нохчі для мене є близькими саме тому, що вони чудово мене розуміють. Вони знають, що таке втратити дім і боротися до реалізації мети, а не допоки в тебе є сили. Я безмежно вдячний усім чеченцям, які зараз воюють за Україну. 

Деякі підрозділи, з якими я працював, мають офіційну військову частину у складі ЗСУ, деякі працюють спільно з ГУР. Я особисто є представником батальйону Шейха Мансура, оскільки це добровольчий батальйон, вони мають цивільну посаду із забезпечення, яку я обіймаю. (Нещодавно Євген Лір повідомив про мобілізацію до новоствореного підрозділу ЗСУ, — ред.).

Чеченці дуже перебірливі в контактах через полювання ФСБ на них. Вони не називають своїх справжніх імен нікому, крім родини. Чеченські бійці окремо мають позивний, окремо несправжнє ім’я й окремо реальне. Перше авто від нас вони передивилися до кожного гвинтика, бо випадки замахів і вбивств чеченців в Україні вже траплялися, взяти тільки вбивство Аміни Окуєвої, дружини Адама Осмаєва, командира батальйону Джохара Дудаєва. 

Те, що декілька чеченських спільнот приймають мене як свого, — для мене найвища чеснота. Я з величезною повагою ставлюся до Валерія Залужного і щиро вдячний за відзнаку, яку він мені надав, але те, що чеченці прийняли мене до своєї спільноти бійців, для мене значить навіть трошки більше. У мене є прапор з підписом голови чеченського уряду у вигнанні Ахмеда Закаєва та підписами чеченських бійців. 

— Ви багато пишете про події російсько-чеченських воєн та російську пропаганду, яка сформувала стереотип про бійців за незалежність Ічкерії як про терористів і воєнних злочинців, хоча це російська армія скоювала численні воєнні злочини й фактично геноцид проти чеченців. Як ви вважаєте, як має змінитися ставлення українського суспільства до Ічкерії?

— Я хотів би згадати про збірку Дмитра Павличка «За нас», написану ним у 1995 році та присвячену російсько-чеченській війні. Ця книжка для мене стала невеличкою шоковою терапією, тому що Павличко — доволі полярна постать в українській літературній спільноті. З одного боку, це автор безсмертних текстів, з іншого, це людина, афілійована радянською владою. У гостях у госпітальєрки Анни Скольбушевської я випадково побачив один із цих текстів, почав шукати далі, знайшов вірші пам’яті Джохара Дудаєва й Шаміля Басаєва. Тієї ночі я не міг заснути до 7 ранку: читав і досліджував, в яких контекстах це писалося. 

Павличко засуджує європейську спільноту за те, що вона проігнорувала цю війну й дала їй статися. Він майже повторює знамениті рядки «Європа мовчала», тільки на свій лад. Мій улюблений текст називається «Це внутрішня справа росії». Всі жахи, які росіяни чинять у Чечні: розстріляні селища, закатовані люди, знищені міста, бомбардування цивільних будинків стратегічною авіацією до оголошення війни — усе це він згадує і наприкінці кожної строфи повторює «це внутрішня справа росії». Саме такою відмовкою користалися країни ООН, щоб закрити очі на всі події, які відбувалися в Чечні.

Не сплять президенти щасливих країн,

Ночами кричать, навіженці,

Їх мучить хандра, надокучливий сплін —

Під танками гинуть чеченці.

Засніть же, добродії! То не біда —

Склепляйте натруджені вії.

Стікає із гусениць кров молода? —

То внутрішня справа Росії.

Шиковні міністри заплачуть от-от,

В їх погляді повно печалі,

Бо десь там мордують чеченський народ,

А панство? — На карнавалі.

Не плачте! Не треба! Винця ще ковток!

Звивайтеся в танці, як змії.

Вбивають дітей і ґвалтують жінок? —

То внутрішня справа Росії.

Свій лик до Чечні повертає Господь,

Де кров, ніби нафтова гуща,

Палає, і владу вже втратила плоть,

І сяє душа невмируща!

Але патріарх, вихователь орди,

Кремлівський намісник месії,

Наказує Богу: «Не дивися туди —

То внутрішня справа Росії».

Моліться, народи великі й малі,

Серця обертайте в гранати,

Уклінно просіть, щоб прийшли москалі,

Дали вам безсмертя спізнати.

Бо ваша свобода, Різдва сяяття,

І мова, й клейноди святії,

І право на подих, на мир і життя —

То внутрішня справа Росії!

Ми з Заремою давно хочемо принести квіти на могилу пана Дмитра: я як представник української літературної спільноти, а вона як представниця культурної спільноти Ічкерії. Ще хочу зробити відео про цю збірку, але не маю часу через волонтерську роботу. 

Найелементарніше, що можна зробити для національної пам’яті і справедливого висвітлення теми російсько-чеченських воєн — документальний фільм про добровольчі батальйони на кшталт тих, що робить Вавилон’13. Пан Ахмед Закаєв, який був міністром культури в уряді Джохара Дудаєва і безпосередньо брав участь у війні, відкритий до коментарів. Звісно, і науково-популярна праця про історію російсько-чеченських війн нам би не завадила. 

Дружба між чеченським й українським народами давня, Шевченкова поема «Кавказ» — найліпший тому доказ. Знамените шевченківське «борітеся, поборете» адресоване не українцям, а народам Кавказу — інгушам і чеченцям, які тоді давали відсіч росіянам. Мають бути правильні акценти на тих точках дотику, які у нас вже існують. 

До речі, існує чеченський переклад «Заповіту» Шевченка і поеми «Кавказ». 

— Опис вашого профілю у твіттері говорить про те, що до 24 лютого ви були письменником, перекладачем, автором «Твоєї підпільної гуманітарки», а тепер першочергово ви волонтер. Коли виникло це усвідомлення?

— Напевно, коли я на 6 чи 8 місяці повномасштабної війни зрозумів, що за весь цей час не випустив жодного відео на «Підпільну гуманітарку».

Я не вірю, що як письменник чи перекладач зможу принести навіть одну десяту тієї користі, яку я зараз приношу як людина, яка забезпечує Збройні сили України разом із громадою благодійників. 

Щодо самоідентифікації, то раніше більшість моїх сторінок були підписані різними формулюваннями, які обігрують відсутність, бо мені як автору цікаво працювати з темою порожнечі, зміщення, лімінальності й межових просторів. На цій темі я фокусуюся у всіх своїх книжках. Моє сприйняття себе як великого Ніщо не сильно змінилося, але одного разу напис «ніхто» на моєму наплічнику мій друг заліпив шевроном «Харків-залізобетон». Звідтоді на наплічнику ношу одночасно і напис, і шеврон. Друг не планував символічного жесту, а просто побачив вільне місце на рюкзаку, але для мене це стало символічним. 

На час війни я відійшов від світосприйняття і роботи з темою порожнечі для того, щоб бути якомога кориснішим тут і зараз. Нині я намагаюся балансувати між ролями волонтера й письменника: підписав договір із видавництвом «Віхола» щодо перевидання моєї книжки «Степовий бог», ще дві — в роботі, одна з них вийде у нашому з Остапом Українцем і Катериною Дудкою видавництві «Твоя підпільна гуманітарка». 

Я не хочу, щоб це звучало зверхньо щодо колег, але на мою думку, велика кількість людей з культурної галузі, які мають значно більшу за мою авдиторію, могли б робити серйозні зміни в забезпеченні війська. Уявіть обсяги такої допомоги, якби інші колеги зробили вибір на користь системного волонтерства. Саме тому я ще більше поважаю тих, хто у шкоду своєму письменництву став волонтером або пішов до війська. 

— Власне про випадання з кар’єри. Ви писали про непроговорене, але відчутне «виключення» людини з цивільної професії, бо вона вимушена весь час присвячувати або війську, або системному волонтерству. Ми знаємо приклади загиблих і зниклих безвісти військових, які до 2022 року були найперше митцями, але відмовилися від цієї ролі на користь служби в ЗСУ. Як культурна сфера має взаємодіяти з культурними діячами, які відійшли від своєї цивільної діяльності і стали військовими чи волонтерами? 

— Дякую за згадку про письменників, які віддали найвищу ціну — своє життя. Ми з Оленою Герасим’юк складаємо список убитих росією за час війни українських письменників і людей, які загалом дотичні до книжкової спільноти. Це тяжко, тому що ти розумієш, що поки ти намагаєшся приносити найбільшу можливу користь у тилу, людина у війську вийшла на чергування, і її вбили. Все, її більше немає. Немає не тільки її як особистості, у нас вирізали шматок майбутнього, в якому мусили статися його чи її книжки. Ми добре знаємо Вікторію Амеліну, яка багато говорила з військовими на прифронтових територіях і возила туди іноземних колег. Вікторія робила величезну роботу як волонтерка, але як письменницю у нас її вкрала росія.

Варто розуміти, що росіяни крадуть у нас не тільки ресурси, а й буквально майбутнє культури.

Остання дотична до літератури подія, на якій я був, — це її похорон. 

Пам’ятаю, що на одному з доповномасштабних BookForum я був письменником, залученим до найбільшої кількості подій. У 2023 році на Форум видавців я не потрапив узагалі. Тут ідеться не про BookForum як інституцію, а про приклад того, як відбувається випадання з професії. На жаль, на панельних дискусіях чи заходах частіше присутні ті люди, що відомі насамперед як письменники, а робота багатьох колег, які займаються найперше допомогою ЗСУ, може залишитися непоміченою. 

Мені болить за Оленку Герасим’юк, ім’я якої, на мою думку, є непідсвіченим у літературних колах. Вона віддала майже все своє свідоме життя боротьбі за Україну: була на Революції гідності, є парамедикинею батальйону «Госпітальєри», брала участь в операції полону колаборанта Володимира Цемаха, причетного до збиття РФ Boeing 777. Вона дуже ініціативна: якось ми всю ніч розробляли проєкт про певного роду музей зі збереження особистих речей дисидентів, борців із радянською системою. Така ж, як і в творчому житті, Олена і в військовому. Завдяки ній наша співпраця з «Госпітальєрами» є такою ефективною.

Іще серед помітних волонтерів — харківський художник Гамлет Зіньківський, який рідко висвітлює свою саме волонтерську роботу. Також — письменниця-фантастка, літературна менеджерка Олена Глущенко, яка дуже активно їздить до лінії фронту і передає військовим усе необхідне — грілки, маскувальні сітки, окопні свічки, медикаменти тощо. 

До мого подиву, найкращі волонтерські відносини в мене з колегами-волонтерами поза літературною спільнотою. Це Даніелла Заюшкіна з гурту Vivienne Mort (гурт, до речі, зібрав гроші під час туру на кейсевак), Саша Кладбіщє з гурту «Цвинтар», гурт «Хейтспіч», стопмоушн-дизайнерка Марія Озірна, режисер Наріман Алієв, уся команда Телебачення Торонто… 

Загалом я переконаний, що найперше треба звертати увагу на тих, хто займається благодійною допомогою, а вже потім на тих, хто працює на розбудову сенсів.

Усі сенси розсипаються як картковий будинок, щойно росіяни окуповують наступне місто.

Читайте також: Валерій Пузік: Війна – це коли кожен робить все, що може