Характер переможця. Історія журналіста-політв’язня Владислава Єсипенка

З 2014 року в окупованому Криму переслідують журналістів – і громадянських, і штатних працівників чи фрілансерів. Окрім заборони в’їзду, на території самого півострова затримують за надуманими статтями тих, хто розповідає світові правду про окупацію. За різними даними, наразі окупаційна влада незаконно утримує у в’язницях і СІЗО більше сотні українських громадян і громадянок. Серед них є журналісти. У межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople) розповідаємо історію Владислава Єсипенка – журналіста-фрілансера, який співпрацював з «Крим. Реалії» і якому загрожує 18 років ув’язнення за сфабрикованою справою.

«Історія на наших очах»

Язик потріскався і почав кровоточити. Може, через розряди струму, а може, через те, що під час криків я його сильно прикушував. Коли почав випльовувати кров, співробітники ФСБ «дбайливо» принесли води й навіть зводили в туалет.

Так 52-річний Владислав Єсипенко пише у першому для «Радіо Свобода» листі з-за ґрат про пережиті катування ФСБ.

Це одні з рядків, які його дружина Катерина просто фізично не могла читати: спершу довго не могла підійти до листів, а коли все ж відкривала, щоб прочитати і оцифрувати, в істериці відкладала і нестримно плакала.

Катерина і Владислав Єсипенко разом уже 10 років. Вони познайомилися у Кривому Розі, де обоє мешкали. Владислав виростав у спальних районах, ходив у музичну школу, кіногурток і на спортивні секції – так мама, що працювала у сфері медицини, намагалася протистояти вуличному вихованню промислового міста. На початку 2013 року Влад і Катерина переїхали до Криму, у Севастополь.

Лариса Крупіна, сестра Владислава, розповідає, що переїхати до Криму мріяла вся їхня родина: «Спочатку там мав оселитися брат. Потім до нього планувала приєднатися і наша мама. Згодом – і моя сім’я: я з чоловіком і донькою». Владислав займався нерухомістю. Навесні 2014 року родина очікувала на народження доньки, коли з балконів почали вивішувати російські триколори.

«Він почав фіксувати для себе і друзів те, що відбувається – знімав відео, фотографував, – пригадує Катерина 2014-ий. – Казав, що на наших очах відбувається історія, і возив мене всіма куточками Криму, усе показував. Ми не знали, що буде далі, наші друзі ховали в підвалах тушонку, мило і сірники». Попри шок від «кримської весни» та окупації, Катерина попросила Владислава почекати з від’їздом, поки не народиться дитина – термін був уже великим. Загрози персонально для себе вони не відчували. Почекавши певний час після народження доньки, повернулися до Кривого Рогу.

«Владові дуже боліло питання окупації, – говорить Катерина, – і він шукав шляхи для реалізації себе у висвітленні подій у Криму. Може, якби ми не бачили окупацію Криму на власні очі, ми перенесли б це трохи легше. Але Влад не міг пройти повз ― він з юності займається бойовими мистецтвами, і в нього характер переможця, жилка боротьби і підвищене відчуття справедливості. Він не зміг пройти повз, навіть розуміючи ризики».

Допомогти своїй країні

Владислав Єсипенко як фрілансер співпрацював з «Крим.Реалії», проєктом «Радіо Свобода», що розповідає про Крим з 2014 року, тобто з моменту окупації. Почав роботу для цього медіа він у 2016-му. Лариса вважає, що професією він зацікавився ще в 2000-х – тоді возив її, журналістку газети «Факти», у відрядження, сам заводив розмови з героями й героїнями матеріалів. Пригадує, що міг розговорити будь-кого, хоч і здавався простакуватим і кремезним «водієм»: «Думаю, цей образ і допомагав йому у роботі на «Радіо Свобода». Cаме завдяки цьому він аж чотири роки безперешкодно виконував журналістські завдання, не привертаючи до себе уваги». Згодом вона вже як сестра тривожилася за нього, як журналістка – пишалася.

«Коли я виїжджав з Криму, ледве продав житло, і ріелтори отримували дуже великі відсотки, тобто бізнес Владислава був би вигідним, він так само міг би просто нажитися. Але хотів більшого, ніж просто грошей, тому вийшов на нас сам, – розповідає Володимир Притула, керівник проєкту «Крим.Реалії». – Звернувся до Олександра Янковського, нашого ведучого, що був відомим у Криму – чи не половина реклами на півострові була записана його голосом. Тож Влад його знав, і звернувся з питанням про співпрацю ― Владислав їздив до Криму, щоб вирішувати питання з власним майном, і хотів це поєднати».

У «Крим.Реалії» ретельно перевірили Владислава, пояснили йому, на яку небезпеку він наражається, дали тестові завдання. Так почалася співпраця. Владислав приїжджав у Крим кілька разів на різний термін, але це не було поїздками безпосередньо через завдання від редакції – у Криму вирішував власні справи, пов’язані з майном, і водночас їздив півостровом і знімав.

«Ми ніколи не давали йому завдання щодо військових об’єктів. Єдиний інфраструктурний об’єкт, який він знімав – це водосховища, адже працював з екологічною тематикою. Він висвітлював культурні й соціальні питання. Попереджав, коли їхав до Криму, і ми формували йому запит, або ж сам пропонував теми. Він хотів допомогти своїй країні, він цим горів», – говорить Володимир Притула. І додає, що Владислав займався фотографією ще в юності, а журналістикою захопився через сестру, що працює в цій сфері.

Через безпекові протоколи контакти між позаштатними журналістами й журналістками підтримують різні люди – так уникають ситуації, коли через прослуховування чи стеження за кимось одним викривають контакти й особисті дані решти. Тож з Владиславом безпосередньо працювала продюсерка Олена. «Він прийшов до нас під час виборів до Держдуми РФ, які окупаційна влада проводила і в Криму, – розповідає вона. – Мав невеликий досвід співпраці з іншими редакціями. І коли він привіз перші матеріали, ми зрозуміли, що це велика знахідка, адже мало хто готовий так працювати».

Владислав брався за ризиковані теми – наприклад, знімав закинуту базу футбольного клубу «Таврія», піщаний кар’єр на Бакальській косі, яку знищували через видобування піску для будівництва траси «Таврида». Одне з останніх відео від нього так і не вийшло – це 8-хвилинна розмова з бабусею з Ялти, яка співала українські пісні на вулиці. Олена каже, що Владислав міг «у полі» знайти теми, які неможливо пропрацювати з Києва, мав дуже чіпкий погляд і багато спілкувався з місцевими, особливо добре йому вдавалися опитування: «Він міг розговорити будь-кого, незалежно від політичних вподобань людини. Представлявся фрілансером, блогером, робив це дуже впевнено і, здається, через це його й не запитували ніколи, для кого він працює. Він жодного разу не мав проблем з опитуваннями. Зазвичай журналісти більш обережні».

Особливо Олені запам’яталося опитування про Covid-19 у Криму. Каже, що синхрони, їх подекуди колоритність та послідовність, що забезпечувала баланс, були геніальними. І коли написала Владиславові похвалу, він відповів коротко: «Я старався». «Він весь у цій фразі», – каже Олена.

«Пекло. Безвихідь»

У Криму є Український культурний центр, що організовує культурні події. Щороку традиційно у Сімферополі покладають квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку у день його народження, 9 березня. Владислав не мав завдання знімати покладання квітів, не обговорював це з редакцією. Просто зупинився у Єлизавети Павленко, також уроджениці Кривого Рогу. Вона контактувала з УКЦ, і Владислав приєднався до неї під час покладання квітів – тоді їх знімали силовики-окупанти.

«Думаю, після цього взяли в розробку, – говорить Володимир Притула. – Наступного дня вони з тією жінкою поїхали в Севастополь, де він робив лайфові зйомки – певно, ФСБшники подумали, що знімає військові кораблі».

Владислава Єсипенка затримали – а, насправді, викрали – 10 березня 2021 року, на Ангарському перевалі: зупинили співробітники ГАІ, ФСБшники поклали на землю, почали проводити обшук, під час якого й підкинули в авто гранату. Після відмови Владислава підписувати протокол обшуку, його посадили в бус, одягнули чорні окуляри й навушники і так привезли в СІЗО. Почалися катування: по ньому, роздягненому догола, пускали струм через проводи на вухах, били в живіт, пах, давали ці варіанти «на вибір», і все одно продовжували бити струмом, примотавши до стільця скотчем. Разом з тим вимагали зізнатися у нібито шпигунській діяльності для українських спецслужб. Врешті письмове і відео зізнання таки вибили.

Тим часом Катерина в Кривому Розі не знаходила собі місця – за 10 років вона добре вивчила, що чоловік завжди відповідає на дзвінки або повідомлення. Тож коли тепер не могла з ним зв’язатися, відразу відчула: щось трапилося. «У попередніх відрядженнях він телефонував, розповідав, що і де знімав, – говорить Катерина. – Тому я написала на сторінку «Крим.Реалії» і координаторці Владислава».

Спершу Катерина думала, що трапилася аварія – чоловік пересувався на власному авто. Тож телефонувала в кримські лікарні, лишала на сайтах правоохоронних структур окупантів електронні заяви про зникнення (до слова, отримала відповідь аж через 30 днів). Знайомі в Криму так само телефонували у лікарні й ГИБДД (державна інспекція безпеки дорожнього руху – ред.), що не мали мобільних номерів. Владислава ніде не було. Про затримання редакція дізналася від тамтешніх активістів. Володимир Притула розповідає: «Ми дізналися про затримання жінки з «водієм». Виявилося, що це він. Спершу ФСБшники не знали, хто він – спіймали просто когось, хто їздить Кримом і знімає».

11 березня Катерина завдяки посередництву редакції вже зв’язалася з адвокатом Емілем Курбедіновим, ще за кілька днів до процесу приєдналася Кримська правозахисна група. Катерина уклала договір з адвокатами Тарасом Омельченком і Олексієм Ладіним. 13 березня Владиславові за ґратами виповнилося 52 роки. Адвокат Еміль Курбедінов спробував потрапити до нього 15 березня, але в СІЗО йому показали заяву Владислава про нібито відмову від його послуг. Тоді інший адвокат встиг подати апеляційну скаргу – це був останній, п’ятий, день такої можливості. Так почався процес.

18 років

12 березня у розмові з Катериною адвокатка за призначенням Віолета Синєглазова переконувала, що Владислава затримали, не 10, а 11 березня, і що він почувається добре в Сімферопольському СІЗО №1. Насправді ж 11 березня Владислава вже повезли під Армянськ, щоб показати місце, де він нібито взяв зі сховку гранату для оборони від кримських татар, а ввечері та сама Синєглазова переконувала його «у всьому зізнатися», щоб отримати менший термін.

Пропагандисти опублікували «інтерв’ю» із «засланим казачком» Владиславом – 18 березня на телеканалі «Крым 24» вийшов фактично допит на камеру після катувань – «журналіст» сидить спиною до камери і ставить запитання на кшталт «як ви працювали зі спецслужбами України?». У листах пізніше Владислав напише, що його примусили вивчити готовий текст, погрожуючи продовженням тортур, На сайті «телеканалу» у тексті до відео цинічно написано: «І хоча Захід регулярно заявляє, що Росія – це не правова держава, навіть українські диверсанти можуть спокійно спілкуватися з журналістами».

А вже 6 квітня на судовому засіданні Владислав Єсипенко розповів про дводенні тортури, спростувавши це і відмовившись від послуг адвокатки. До нього допустили Олексія Ладіна як незалежного адвоката за угодою. Після цієї відкритої заяви ФСБ погрожувала йому повішенням. Дружині телефонувати уже не дозволили. Спершу «суд» продовжував тримання під вартою, а наприкінці травня, після відхилених клопотань і звернень від захисту, зокрема, щодо застосування до Владислава Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни, слідчі дії завершили.

На засіданні 15 липня в окупаційному Сімферопольському районному суді оголосили обвинувальний вирок за статтею 223-1. КК Росії (незаконне виготовлення вибухових речовин, незаконні виготовлення, переробка або ремонт вибухових пристроїв), пізніше додавши ще одну – 222 статтю КК Росії (незаконні придбання, передача, збут, зберігання, перевезення або носіння зброї, її основних частин, боєприпасів). За першою статтею передбачено 8-12 років за ґратами, за другою – 5-12. Але, за законами РФ, ці терміни можна частково додавати, і в такому разі Владиславові загрожує 18 років незаконного ув’язнення. Прокуратура Автономної Республіки Крим порушила кримінальне провадження через його арешт.

Захист і правозахист з-за ґрат

Наразі спілкування з Владиславом відбувається через адвокатів і листи. Телефонував він тільки двічі – 16 і 19 березня, після дачі «свідчень». У відеопобаченні Катерині відмовили. Час від часу він передає листи, які надалі публікує «Радіо Свобода» як цикл «Листи з неволі». У них він розповідає про катування і згадує, що колись так само репресували його діда:

Я, онук репресованого та розстріляного за вироком «трійки» в Чернігові 9 травня 1938 року діда Афанасія Фурси, сиджу, 84 роки по тому, в тих же декораціях. Тільки в Криму. І чекаю вироку тоталітарного режиму. Так само, як чекав мій дід, «ворог народу», батько п’ятьох дітей. Мені 52. Він був на десять років молодший…

Пише про умови утримання – камера 3 на 4, годинні прогулянки раз на день, банний день у суботу, заняття спортом, читання. І так само пише про погрози після розповіді про катування:

Якщо мене катували в балаклавах у підвалі у «суміжників» (ефесбешники в розмові між собою проговорилися), тобто підвал для тортур їм надавало, швидше за все, керівництво кримської поліції, то в Сімферополі в напівпідвальному приміщенні на вул. Пушкіна у ФСБ є повноцінні камери для тортур із ґратами на вікнах й «годівницями» на дверях. Про це я дізнався від підслідних кримських татар, яких туди возили вибивати зізнання. Ось там, схоже, я і був…

У напівпідвалі було досить холодно, я неабияк змерз. Поки чекав чортів, був час подумати про життя. Приблизно через годину почув звук кроків на сходах. Серце тоді калатало, напевно, 200 ударів/хвилина.
Декілька людей увійшли до приміщення.

Знову почав говорити знайомий голос «головного» опера-ефесбешника: «Владиславе, – сказав він, – це що за х… відбувається! Я тільки повернувся до Москви й мене викликали назад, тому що ти наговорив багато зайвого в суді. Ти повірив у своє безсмертя?! Чи адвокати твої, підтирки, порадили все заперечувати?! Адвокати поїдуть додому, а ти залишишся з нами. Ти розумієш, що ми тебе будемо «обробляти», поки не здохнеш?»

Також розповідав про примусові свідчення на камеру:

Прийшов ще один ефесбешник, який почав зі мною вчити текст для запису інтерв’ю (усі вони були в балаклавах). Оскільки я ще не зовсім відновився після тортур з 10 на 11 березня, у мене були короткочасні провали в пам’яті. Текст я довго не міг вивчити. Його скоротили й порізали.​

Коли приїхали телевізійники, з мене зняли наручники й дали перед «інтерв’ю» напитися води. Досі згадую здивований погляд журналіста, коли на його запитання «Навіщо вам була потрібна граната?», я видав написану ФСБ відповідь: мовляв, для захисту від агресивних кримських татар. Більшого абсурду ефесбешники вигадати не змогли…

Олена каже: «За силою волі це беспрецедентно. Він дуже сильний, і переймається долею інших політв’язнів. Наприклад, передає інформацію про критичний стан здоров’я. Фактично, займається правозахисною діяльністю».

На запит «Крим.Реалії» Служба зовнішньої розвідки України відповіла, що «не коментує провокації російських спецслужб». 7 липня Катерина Єсипенко провела одиночний пікет під Офісом президента, але за півтори години до неї так ніхто й не вийшов. У руках вона тримала плакат з фотографією чоловіка: Journalism is not a crime.

Раніше Катерина зверталася до Міністерства закордонних справ, Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, Офісу президента, Служби безпеки України, Уповноваженого з прав людини, але конкретних відповідей не отримала. Ще в березні Катерина зверталася з проханням включити Владислава у список громадян, яких можуть повернути в результаті обміну, проте наразі про це не йдеться. Хоча заступниця представника президента України в Автономній Республіці Крим Дар’я Свиридова стверджувала, що ОП проінформований про «кейс Єсипенка».

Очільник МЗС Дмитро Кулеба заявляв, що українська влада буде тиснути на Росію задля звільнення Владислава Єсипенка. З такою ж вимогою виступав Матті Маасікас, Голова представництва ЄС в Україні. До російської влади також зверталися представники ООН.

У Києві ж 6 липня колеги провели акцію на підтримку Владислава Єсипенка, і пізніше запустили кампанію у соціальних мережах, використовуючи гештеги #JournalismIsNotaCrime, #FreeYesypenko та #PrisonersVoice. Наразі родину підтримує Медійна ініціатива за права людини, ZMINA, Кримська правозахисна група, Українська гельсінська спілка, чиї адвокати готуються подавати документи до ЄСПЛ. Станом на сьогодні фізичного тиску до Владислава не застосовують, він має можливість вживати ліки – у нього катаракта, підвищений тиск, сечокам’яна хвороба і невропатія лицевого нерву. У СІЗО підтримкою його здоров’я ніхто не займається.

«Ми можемо тільки інформувати, але, на жаль, у нас немає окремої людини, яка займалася б цим питанням, – говорить Володимир Притула. – Ми допомагаємо з оплатою адвоката, наразі шукаємо кошти для підтримки родини». Володимир додає, що питання звільнення Владислава опікується президент Radio Free Europe/Radio Liberty Джеремі Флай. «Це показує, наскільки Кремль прагне заглушити незалежні повідомлення про справжню ситуацію в Криму. Журналістика не є злочином, і Владислав Єсипенко не є злочинцем», – говорив він після оприлюднення обвинувального вироку.

Донька Владислава не знає, що трапилося – їй 7 років, вона збирається йти в другий клас і цілує екран телевізора, коли там з’являється фото тата, якого затримали «злі дяді». Катерина передає йому пакунки, і хоч список дозволених речей обмежений, усе ж дещо вдається: наприклад, він просив люльку для куріння, щоб заспокоюватися, або ж футболку «Ти у мене єдина» з синьо-жовтими квітами, у якій він приїздив на суд. «Влад просив ще вишиванку або футболку з Тарасом Шевченком, але я розумію, що це не передали б, тому ми зробили інакше, – каже Катерина. – Моя помічниця з Криму вишила на одному елементі одягу, який ми передавали, ім’я «Влад» і невеличкий синьо-жовтий прапор».

Хоча Катерина має помічницю в Криму, більшість контактів після окупації їхня родина розірвала. Вона каже, що це через страх тих, хто лишився, але Владислав думає інакше: «Він вважає, що втратив кількох друзів, – говорить Катерина, обережно добираючи м’якші слова. – Але пише, що відчуває мою підтримку, що я борюся за нього. Я сподіваюся, найстрашніше вже позаду. Влад розуміє, що там його могли вбити, тож як здатися зараз? Він не може зрадити своїм принципам ще з часів Майдану. Він ділиться передачками з іншими політв’язнями, підтримує їх. Його ціль – вийти живим, а моя – допомогти йому». Владислав пробуде в СІЗО як мінімум до 18 грудня 2021 року. Щоб добитися його звільнення, Катерина приїжджає до Києва на круглі столи, мітинги, пресконференції. Її також запросили на перший саміт «Кримської платформи».

«Мене запросили, щоб ще раз привернути увагу до ситуації Владислава, – говорить вона. – Я можу тільки надіятися, що моя участь може щось змінити. Я думаю, саміт не вирішить ситуації миттєво, але маленькими кроками ми будемо рухатися до єдиної цілі».

Написати Владиславу листа можна, звернувшись до його дружини Катерини – вона передасть повідомлення через адвокатів.

Матеріал створений у межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який реалізовують медіа «Читомо» та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). Проєкт присвячений сучасним українським письменникам та журналістам-політв’язням, що перебували чи продовжують перебувати у в’язницях Криму, ОРДЛО та РФ, а також політичним в’язням Білорусі, Туреччини, Мексики, Еритреї, Венесуели, Індії, Зімбабве та Філіппін.

Назва проєкту відсилає до символу ув’язнених, переслідуваних, вбитих чи зниклих авторів, який використовують на правозахисних акціях у Міжнародний день ув’язненого письменника, або День порожніх стільців, який відзначають щороку 15 листопада з ініціативи Міжнародного ПЕН.

Читайте також: Боротьба теократії проти незгодних: журналісти та письменники-політв’язні Ірану