Кристаллі Ґлиніадакіс: У грецькій поезії політичне стає особистим, а не особисте — політичним

Кристаллі Ґлиніадакіс — лауреатка літературних відзнак, перекладачка та журналістка з Греції. З Кристаллі ми познайомилися в Афінах на презентації, присвяченій українському книговиданню та літературній сцені, організованій Читомо.

Кристаллі поділилася думками про новітні тенденції сучасної грецької поезії та читацької аудиторії, а також прокоментувала місце українських тем.

— Згідно з даними нещодавнього звіту Грецького фонду (2024), минулого року в Греції видали близько 1 тис. збірок поезії. Як, на вашу думку, вдалося цього досягти? Якою є ситуація з виданням поезії?

— Що ж, цілком очевидно, що книжковий ринок перенасичений, себто книжок друкують більше, ніж читають або купують. Навіть найзатятіші читачі й критики не в змозі прочитати 1 тис. поетичних збірок на рік.

У Греції існує три способи опублікувати поезію. Перший — традиційний — спосіб — це віднести свою книжку до знаного видавництва, яке видасть її власним коштом.

Другий спосіб — найпопулярніший сьогодні, на мою думку, — віднести книжку до знаного видавця, який каже: «Ви самі покриваєте витрати на друк». І поети платять. Це не означає, що ті, хто платить із власної кишені, кепські поети. Якраз навпаки: ринок поезії є надзвичайно обмеженим, а тому хороші поети змушені платити з власної кишені.

А ще є поети, і їх багато, які самостійно видають свої книжки.

Отже, у кожній із цих з трьох категорій є тисяча титулів. Припускаю, що перша, найбільш традиційна категорія, це приблизно 50-100 із тисячі нещодавно опублікованих книжок. Десь 500, на мою думку, фінансуються поетами. Решта — самвидав.

— Що можете сказати про першу категорію? Скільки видавців готові опублікувати поезію за власний кошт і як вони згодом підтримують своїх авторів?

— Я можу назвати чотирьох, можливо п’ятьох.

У Греції проблеми з промоцією, і це стосується не тільки поезії. Видавці не дуже добре орієнтуються в маркетингових стратегіях, а тому автори мають самостійно дбати про популяризацію своїх творів.

Усе залежить від того, наскільки самі поети зацікавлені у просуванні своєї праці. Мій хороший приятель Ніколас Кутсодотіс, до прикладу, наполегливо створює можливості для промоції своїх творів. Він знаходить поетів у невеличких містах (Корфу, Коринф і на острові Крит) і організовує поетичні читання для себе й колег.

Таким чином він добре обізнаний із сучасною поезією, що має перспективи, проте поки не опублікована в Греції.

— Що відбувається з новими виданнями після промоції? Чи існує для поетичних збірок якась інфраструктура? Бібліотеки для самвидаву чи книгарні?

— Спеціальних бібліотек для самвидаву немає. Поети самі йдуть у книгарні й просять виставити їхні книжки.

Крім того, бібліотеки — це дуже болюче питання в Греції. За межами Афін багато провінційних бібліотек, але люди ними не користуються.

Греки не читають книжок із бібліотек. Попри те, що бібліотекарі приємні та милі люди, читачів бракує. Менше 7% грецького населення (~10 млн) зареєстровані в публічних бібліотеках.

Одні читають неймовірно багато, інші — практично зовсім ні. Загалом греки не читають, бо в нас немає сформованої культури читання. Ми культурно орієнтовані на спільний простір і соціалізацію, а не індивідуальні заняття, як читання. Читання — синонім школи та виконання завдань і розглядається як засіб для досягнення мети: отримати хороші оцінки та закінчити навчання.

— Де читають ті, хто полюбляє читати? Де переважно купують книжки: в книгарнях чи в Інтернеті? Що їм подобається більше: слухати чи читати поезію?

— Я думаю, що люди, які багато читають, використовують різноманітні методи, щоб знайти новий матеріал. Вони йдуть до місцевої книгарні, щоб підтримати її, а також замовляють книжки в інтернеті. Є як мережеві, так і незалежні книгарні, що дуже успішні в інтернеті (Politia, Evripidis).

Крім презентацій книжок, у нас не так багато поетичних слемів або поетичних читань. Тож читачі воліють читати. Це також пов’язано з тим, що поети, які зараз публікуються вперше, віком від 17 до 30 років, повертаються до конкретної поезії (concrete poetry). Вона зосереджується на візуальних аспектах, а не на мелодійних аспектах усної поезії, що були центральними для мого покоління. Я народилася 1979 року, а, отже, опинилася десь на межі покоління X та міленіалів.

— Чи можете розширити цю думку? Що є особливістю вашого й нових поколінь із точки зору тематики та стилю?

— Категоризація поколінь — це троп, який доволі часто використовується в грецькій поезії.

У 1930-ті роки, міжвоєнний період, народилися два лауреати Нобелівської премії, Йоргос Сеферіс та Одісей Елітіс, а також важливі, проте менш відомі поети Андреас Ембірикос і Янніс Ріцос.

Кожне покоління формується під впливом історичних подій своєї епохи. Два післявоєнні покоління — які писали в 1950-х і 70-х роках — й покоління, що вперше опублікувало свої твори після 2000 року, а надто після початку кризи 2008 року, перебувають під впливом війни, хунти, кризи та наслідків цих подій. Сама я належу до цього останнього покоління.

Що стосується двох післявоєнних поколінь, то перше говорило про громадянську війну. Після Другої світової Греція була охоплена громадянською війною між комуністами, яких підтримував СРСР, та державними силами, які підтримувала Велика Британія. Це був значний конфлікт, який тривав близько шести років і повністю розділив країну на дві частини.

Друге післявоєнне покоління перебувало під впливом військової хунти, що прийшла до влади з 1967 по 1974 рік, та окупації Туреччиною північної частини Кіпру, що стало наслідком діяльності військової хунти.

Покоління, яке втомилося від усієї цієї історії, в 90-х і на початку 2000-х років повністю заглибилося в себе, пишучи про внутрішні проблеми: кохання, поезію тощо. Покоління моїх однолітків, які стали повнолітніми під час кризи, дуже політизоване. Політична поезія є основною темою, хоча ми не вважаємо себе винятково політичними поетами.

У нашій поезії присутні політичні, полемічні й військові теми. Нас цікавлять теми війни та історії, проте все це також переплітається з особистим. Політичне стає особистим, а не особисте — політичним.

Я слідкую за всім, що відбувається у світі, не тільки за кризою в Греції, а й загалом. Криза цінностей і капіталізму, підйом авторитаризму — все це частина поезії цього покоління.

Ця поезія вельми інтернаціональна. Ми розмовляємо більшою кількістю мов, ніж наші батьки, а тому читаємо англійською, німецькою, італійською, французькою й іншими мовами. На нас впливають не тільки грецькі, а й інші поети.

Таке воно моє покоління.

— Що можете сказати про молодших грецьких поетів?

— Теми, якими цікавимося ми, передаються й молодшому поколінню, зокрема інтерес до особистих і політичних історичних контекстів.

Що стосується відмінностей, то ми, старше покоління, переконані у важливості читання поезії вголос, ми віримо у її ритм і звучання. Вони, як на мене, — ні.

— Поезія молодого покоління в Греції дуже інтелектуальна.

— Ваша правда. У ній немає мелодійних елементів, рими, алітерації чи інших речей, які надають ритму. Ця поезія більше спрямована на передачу ідей і прагне справляти враження інтелектуальної чи новаторської. Проте, на мою думку, хоч молодь дійсно дуже розумна, їй, здається, не спадає на думку, що поезія повинна мати емоційний вплив.

Значне зацікавлення патріархальними та гендерними питаннями — те, чого немає в моєму поколінні, але є в молодшому.

Звісно, феміністична поезія існувала завжди. А проте ми не мали поетичних збірок винятково феміністичної поезії чи поезії, пов’язаної з гендерними питаннями.

Це добре, бо збагачує спільноту.

— Чи це схоже на творчість Ейлін Майлз?

— Не зовсім так. Поезія Ейлін Майлз, хоча є фактично маніфестом і політичною поезією, має дуже сильний емоційний вплив.

— Бо використовується особистий досвід?

— Так. Молодше покоління не використовує пережитий особисто ними досвід, який може вплинути не тільки на них.

Мені видається, що вони більше зацікавлені в тому, щоб висловити свої переконання та думки.

Воно й не дивно, адже ми живемо в епоху Instagram і TikTok. Наймолодші поети виросли зі смартфоном у руках.

У своїй першій поетичній збірці я теж мудрувала, а тоді переросла. Ти живеш це життя, а коли воно вдаряє по тобі з усією силою, щось усередині відкривається.

— Поговорімо про ваш розвиток як поетки. Що вплинуло на вас і як змінилися теми вашої поезії?

— Перша збірка під назвою «Лондон, Стамбул» (2009) була особистою, наче терапія, хоч я й не робила її елітарною чи складною для сприйняття. Навпаки, я хотіла, щоб інші розуміли, про що мені йдеться.

Другу збірку, «Руїни Афін» (2013), опублікували після початку економічної кризи і в ній є політичні, особисті та еротичні вірші. Моя найкраща поезія — це поєднання любовної лірики з іншими темами.

Третя й четверта збірки, «Повернення мертвих» та «Дні доброти» відповідно, присвячені війні, особистій та історичній травмам.

Третя збірка об’єднує поезії про військові злочини, травми та спогади про них, а також любовну лірику. Читаєте вірш про любов, тоді вірш про війну, а потім знову про любов. Коли я писала цю збірку, мене непокоїло повернення крайніх правих ідеологій, які, як я бачила, знову набирали сили в Європі. На той час неонацисти отримували багато прихильників у Греції. Мені хотілося написати про те, як привиди й мертві з минулого повертаються, щоб переслідувати нас.

Остання поетична збірка розглядає Добро і Зло, і я навмисне пишу ці слова з великих літер. Ми добре знаємо, яким є зло. Знаємо, що воно як геноцид, війна, вторгнення, вбивства тощо. А яким є добро? Відповіді на ці питання я намагаюся знайти в своїй книжці.

— Повернімося трохи назад. Як криза вплинула на поетичну сцену та грецьку літературу?

— Мені здається, що вона зробила нас, моє покоління, набагато більш схильними до обговорення актуальних політичних питань. Так відбувалося всюди. Ти бачиш, як руйнується суспільство, хоч і не так, як зараз відбувається в Україні. Але було чітко видно, що все, що сприймалося як належне, просто зникало.

Кожна людина повинна роззирнутися й запитати себе: «Що можна врятувати? Чого нам потрібно позбутися? Яке нове суспільство ми хочемо?» Питання «Яке суспільство нам дозволено мати?» набагато глибше. Думаю, через кризу багато хто відчув себе бунтарем, мав антиєвропейські настрої й палко все це висловлював у своїй поезії. Саме через це інші поети, проєвропейські як я, спробували побачити, що можна врятувати і яке нове суспільство ми хотіли б мати.

Це змусило нас зосередитися на сьогоденні. Навколо відбувається стільки всього, що не писати про це просто неможливо. Деякі поети, в тому числі я, писали про війну в Україні. Зараз багато греків пишуть про Газу, проте Україна й Газа відрізняються від кризи, бо ці війни точаться далеко від нас.

— Чи можемо зупинитися на поезії про війну? Коли ви пишете про війну в Україні, що відчуваєте і як працюєте з досвідом, якого не переживали насправді?

— Віршів про Україну, які написала я, обмежена кількість, усього кілька, мабуть. Я не можу уявити, як це — жити в країні, в якій триває війна. Я бачу лише знимки й готова їх описати.

У мене є вірш про напад на дитячий садок. Не пригадую, що саме бачила ввечері в новинах, але пам’ятаю, що перекладала з норвезької книжку, написану про Другу світову війну, і північна частина Норвегії була знищена. Тож у своєму вірші я поєднала ці два досвіди.

Я намагаюся знайти способи говорити про те, що не можу висловити іншим чином (журналістським, академічним).

Так роблять також інші грецькі поети. Мій друг, поет Янніс Антіоху, написав багато віршів про війну в Україні.

Інший знаний поет, Дімітріс Анґеліс, написав книжку «Місто Марії» про Маріуполь. У його книжці місто постає в образі жінки. Автор розмовляє з нею, а вона відповідає йому, розповідаючи історії.

— Як люди реагують? Ви маєте відгуки на свої вірші?

— Люди реагують на ці вірші, так само як і на будь-які інші, тобто вони не обов’язково знаходять у них відгук, але відчувають певний емоційний вплив і діляться враженнями.

Прикро визнавати, проте не думаю, що греки, навіть попри беззаперечну симпатію до України, роблять усе можливе, щоб говорити про війну в Україні стільки, скільки говорять про війну в Газі. Багато хто з грецьких поетів називають себе ліваками, а ліваки в Греції завжди підтримували антиізраїльські настрої, тому вони більше переймаються становищем Гази.

А ще комуністична партія в Греції досі має сильні позиції. Вона ніколи не отримує менше 8% голосів, але я певна, що має більше прихильників. Ця партія завжди була проросійською, навіть тепер, коли Росія — найгірша з авторитарних країн Європи.

— Бути ліваком та підтримувати імперію і прикро, і смішно водночас. На завершення нашої розмови, чи можете назвати кількох грецьких поетів, за творчістю яких цікаво стежити і чиї голоси знайдуть відгук у українських читачів?

— З «мого» покоління я б назвала Янніса Антіоху, Дімітріса Анґеліса, Янніса Дукаса, поетку Анну Гріву, Янніса Стігаса, Стаматіса Поленакіса, Томаса Цалапатіса, Лену Каллергі, Мирсіні Гкану, Нікі Халкіадакі та Дімітріса Петру.

Усі вони мають багато нагород, і не дарма, бо пишуть чудову поезію.

Трохи молодші поети, такі як Данае Сіозу, Ніколас Кутсодотіс (який також є редактором єдиної збірки квір-поезії грецькою мовою), Вікі Кацару, Ангелікі Корре.

Ось кілька імен із найновішого та експериментального, квір, інтелектуального/грайливого/саркастичного покоління: Ева Пападакіс, Тоня Ціріта Захарату та Алекс Лакакіс.

Грецьких поетів класифікувати доволі складно. Я б сказала, що ми дуже анархічні, як у політичних поглядах, так і в тому, як пишемо.

Публікація підготована в межах проєкту «Cultural Journalism Exchange (Greece Edition)», підтриманого Європейським Союзом за програмою House of Europe.