Маґдалена Содомкова: Мета моєї роботи – спонукати людей бути активнішими

Маґдалена Содомкова — чеська журналістка-розслідувачка й документалістка. Найбільш відомий її проєкт, «Математика злочину», — це подкаст і книжка в жанрі true-crime, що викриває помилки роботи чеської судової системи присяжних, які призвели до винесення несправедливих вироків.

Уривок її книжки перекладено українською в межах проєкту Connecting Emerging Literary Artists (CELA).

Як учасниця програми CELA, Содомкова нещодавно відвідала Книжковий Арсенал у Києві. Ми поговорили з нею про враження від фестивалю, нещодавні проєкти та важливість інформування про несправедливість.

— Ваш проєкт «Математика злочину» (Matematika zločinu) спочатку був подкастом, згодом став книжкою, аж тоді перетворився на мінісеріал. Наскільки сильно відрізнялася робота над цими трьома жанрами?

— Я працювала в газеті, де публікувала окремі матеріали на теми, дотичні до цієї. У той час я часто змінювала місце роботи, бо кожне медіа купували місцеві олігархи. У якийсь момент я відчула потребу знайти структуру або жанр, які б оприявнили ситуацію вцілому. Не для того, щоб представити окремий випадок, а щоб в цілому висвітлити систематичні проблеми, які виникають у чеських судах.

Разом із данською документалісткою Бріт Єнсен ми вирішили, що подкаст у жанрі true-crime стане ідеальним форматом для цього, адже в нас буде багато годин, аби все пояснити.

Ми змогли отримати аудіозаписи з усіх судів, які нас цікавили і використати у своєму подкасті їхні фрагменти. У слухачів складалося враження, що вони перебували в залі суду. Ми також зустрічалися з людьми та розпитували тих, чиї імена знайшли у файлах справи. Чеське радіо зацензурувало результати нашої праці і відмовилося пускати в ефір. Пізніше ми самостійно опублікували проєкт як подкаст, і він здобув величезну популярність.

У мене залишилося багато фактів, які я не могла включити в подкаст, а тому вирішила написати книжку та висвітлити історію масштабніше, надавши додаткові докази. Книжка й подкаст привернули увагу кінематографістів, і на основі нашого проєкту вони створили вигадану історію. Телесеріал став доволі успішним, і це неймовірно тішило, адже з самого початку громадська думка була проти нас. Люди не могли повірити, що в чеській демократичній правовій системі може існувати така несправедливість.

— Чи можна охарактеризувати вас як людину, яка висвітлює несправедливість?

— Безперечно. Я не зношу несправедливості. Я народилася в комуністичній Чехословаччині, де ми були буквально оточені несправедливістю. Навіть у подкасті є запис судді, який сказав: «Добре було за часів комунізму. Я міг засудити кого завгодно й ця людина не мала ані найменшого шансу поскаржитися».

Перевіряти, щоб усе було справедливо і щоб люди не зловживали владою — це золоте правило журналіста чи розслідувача.

Це контрольний механізм, який допомагає забезпечити справедливість. Якщо ми відмовимося від цього, то опинимося в диктатурі. Не можна забувати про це.

— Ви змогли зробити видимою існуючу несправедливість. Як вам це вдалося? Які інструменти можуть використовувати журналісти, щоб бути почутими?

— Коли я писала статті для газети на цю тему, мені здавалося, що вони не мали впливу, бо люди не бачили всієї картини. Саме тому ми вирішили зробити подкаст і вибудувати його як детективну історію.

Успіх подкасту «Математика злочину» (його завантажили більше 500 тисяч разів) здійняв величезну хвилю таких кримінальних історій у Чехії. З одного боку, ця схема спрацювала, бо люди полюбляють детективні історії. З іншого – там не було пропаганди. Часто в детективних історіях погляди поліцейського перетворюються на поліцейську пропаганду.

Окрім цього, у телесеріалі режисер Петер Беб’як запросив дуже відомих акторів, таких як Їржі Бартоська, який у Чехії хтось на кшталт Алена Делона. Це допомогло збільшити нашу аудиторію. Загалом це була довга мандрівка, яка на початку видавалася нам цілковито безнадійною.

Читайте також: Які книжки найбільше читають у Чехії — список

— Що ви думаєте про українських читачів і їхнє можливе сприйняття вашого проєкту? Наскільки «Математика злочину» може бути актуальною для них?

— Я сподіваюсь, що моя книжка – універсальна. Справедливість потрібна нам усім. Але, якщо говорити про російські злочини в Україні, то це геть інша, чорно-біла історія.

— У вас є й інший проєкт, пов’язаний із війною, чи не так? 

— Абсолютно. Після роботи над «Математикою злочину» я переїхала до Іракського Курдистану. Я не хотіла залишатися в Чехії, бо не почувалася в безпеці. Мою квартиру обікрали, і, можливо, це було пов’язано з моєю розслідувальною діяльністю.

В Іракському Курдистані я познайомилася з французько-лаоським фотографом Хієном Лам-Дюком, який уже 30 років працював там. Над фільмом Kurdistan Mon Amour («Курдистане, любове моя») ми співпрацювали з французьким документалістом Джоном Полем Лепером.

Чотири роки я працювала над документальною книгою разом із Хієном Лам-Дюком і Леслі Лепером. Ця книжка нещодавно вийшла друком. Французькою вона називається Kurdistan Mon Ami, а чеською «У країні гранатів: Іракський Курдистан». Ця книжка розповідає про іракське суспільство після війни. Там було багато таборів для біженців, себто для людей, які вижили після діяльності ІДІЛ та інших релігійних конфліктів. Водночас панував спокій, бо збройне протистояння нарешті закінчилося.

— Як народилася концепція цієї книжки?

— Що ж, передусім, це фотокнига фотографа Хієна Лам-Дюка. Він працював у гуманітарній місії в Курдистані, коли цю територію бомбардував Саддам Хусейн. У той час, починаючи з 1991 року, він також фотографував місцевих жителів.

Трохи згодом ми шукали цих людей, намагаючись з’ясувати, як склалося їхнє життя. Дехто емігрував, двоє стали президентами. Джалаль Талабані став президентом Іраку після падіння режиму Хусейна, а Нечірван Барзані — нинішній президент автономного регіону Іракський Курдистан.

Неймовірно цікаво було шукати та досліджувати, що стоїть за фотографіями, дізнаватися, що відбулося з усіма цими людьми. Мені здається, це справді цінно, бо хто наважився б поділитися своєю історією з незнайомими репортерами, а надто коли йдеться про такі складні, болісні історії? Нам вдалося налагодити зв’язки з багатьма людьми.

— Що ви зробили з цими історіями?

— Ми взяли ці історії собі, проте хотіли повернути їх людям. Ми найняли курдську перекладачку Баян Салман і зробили половину книги французькою, а половину — курдською. Нам дуже хотілося, щоб люди могли прочитати й пояснити свої історії. Курдський народ протягом багатьох років зазнавав утисків з боку арабського режиму Баас.

Вони не мали свободи у використанні рідної мови. Саме тому так важливо розповідати історії саме їхньою мовою.

Думаю, в Україні я стикаюся з чимось подібним. Яка з мов відповідає твоїй ідентичності, а яку тобі нав’язують?

— Якою була реакція на книжку?

— Ми хотіли подарувати книжку всім людям, про яких у ній йдеться, проте це дуже  дорого. Однак одного разу нам пощастило.

Якось ми презентували книжку власникам ресторану Hiror в Ербілі, про яких теж ідеться в книжці. Несподівано незнайомий чоловік підвівся й сказав, що купить 50 книжок. У нас навіть стількох примірників не було. Тоді чоловік звернувся до  Хієна Лам-Дюка: «Я хочу дати вам гроші на 50 книжок, які ви зможете передати людям, які, на вашу думку, мають їх отримати. Особливо у Франції. Ваша книга — це як вікно в нашу культуру, і я хочу, щоб люди зазирнули в нього».

Таким чином ми отримали можливість дарувати ці книги, а люди почали розміщувати сториз в Іnstagram та відкрито про це розповідати. Лам-Дюк дав багато інтерв’ю місцевим ЗМІ. Курдський народ радів, адже за останні 30 років було не багато фотографів, які приділяли б їм таку увагу.

Це було наче возз’єднання з пам’яттю нації — ми збирали історії їхнього минулого й створювали архів колективної пам’яті. Незабаром світ побачить також англійсько-арабський переклад.

— Після війни переможець часто переписує колективну пам’ять і стирає особисті історії. Чи обговорювали ви це з українськими журналістами?

— Так, я говорила про це з письменниками та журналістами. Я захоплююся українськими професіоналами, бо вони не дистанціюються від ситуації, натомість відчувають, що мусять про неї говорити.

Упродовж останніх 20 років я приїздила в Україну як репортерка, висвітлювала вибори та інші політичні події. Разом із тим я відчуваю провину, що зробила недостатньо.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з Лам-Дюком перебували в Україні приблизно два місяці. Один місяць були на кордоні в Перемишлі з біженцями, а потім поїхали в Київ, у Бучу, Бородянку, Макарів і Гостомель. Після цього я не змогла знайти в собі сили повернутися.

Під час цього Книжкового Арсеналу я побачила, наскільки люди стійкі, які сильні й водночас, як уміють радіти, навіть у таких обставинах. З якою втіхою вони танцюють і читають.

— Що було найціннішим у цій програмі? Ви приїхали з величезним досвідом, а в програмі було багато молодих письменників. Яким був обмін досвідом із ними?

— Ця програма була націлена на митців, які тільки починають свою діяльність у сфері літератури. Тут я ще «зелена». Я працюю журналісткою й загалом саме книжок – нон-фікшн чи навіть фікшн – написала не багато. 

Я думала над тим, аби спробувати написати щось художнє. Мені здається, я почувалася б більш захищеною. Мій досвід роботи у зонах воєн і конфліктів, із політикою та іншими напруженими темами змусив мене замислитися над тим, щоб перейти від нон-фікшену до чогось іншого.

Тут, на Книжковому Арсеналі, я говорила про це з іншими митцями, наприклад, з Мирославом Лаюком. Він сказав: «Я писав художню літературу, а потім перейшов до нон-фікшну, бо він потужніший». Потім я спілкувалася з поетом і перекладачем Остапом Сливинським. Він поділився: «Навіщо робити хорошу історію слабшою, перетворюючи її на художню? Деякі історії можна розповісти тільки як документальні».

Нон-фікшн потребує сміливості.

Тож, по суті, вони порадили мені бути сміливішою і не здаватися, що, можливо, саме те, що я хотіла почути.

Я прочитала те, що було перекладено чеською в межах проєкту CELA і замислилася, яким може бути мій наступний крок. Загалом це було надзвичайно цікаво познайомитися з новими людьми, побачити, як вони мислять про світ і наскільки сильним може бути слово – документальне чи художнє.

— Дасте спойлери про свою наступну книжку?

— Тема моєї нової книжки схожа на тему «Математики злочину». Мені не хотілося б розкривати забагато, тож скажу лише, що ця книжка буде пов’язана з Чехією та Іраком – із історіями, які були приховані пропагандою за часів комунізму або й досі є прихованими. 

Я хочу описати, як люди можуть бути необізнаними про інші культури і які наслідки це може мати.

Думаю, це дуже актуально й для нас сьогодні, навіть для чехів. Війна Росії проти України не так і далеко. Всього кілька годин на поїзді – і ти на місці. Натомість ми все одно чомусь не зібрані та не розуміємо, що насправді відбувається.

Можливо, вся моя робота присвячена тому, щоб спонукати людей бути активнішими, усвідомлювати, що кожен із нас може змінити світ.

Читайте також: Що у фокусі молодих перекладачів й авторів Європи? – підсумки програми CELA в Празі