Маркус Зузак: Інколи книжки сходяться з нами в двобої, мабуть, у мене досі лишилися синці

Маркус Зузак, австралійський письменник із родини німецько-австрійських емігрантів, відомий як автор бестселера «Крадійка книжок», екранізованого 2014 року, поспілкувався з «Читомо» про свій останній роман «Глиняній міст», який вийшов цьогоріч в перекладі Любові Пилаєвої у видавництві «BookChef», про письмо під час і після карантину, про «смерть автора», про пошук небуденного голосу для романів та про перекладацьку й режисерську співтворчість у їхньому просуванні.

— У чому, на вашу думку, полягає роль письменника у сучасному світі?

— У кінцевому підсумку це те, чого я насправді не можу контролювати. Книжки – як читання, так і написання книжок – це те, що змінило моє життя. За моїми відчуттями, книжки завжди були чудовою розвагою, але й чудовим роз’ясненням того, як інші люди думають, почуваються і сприймають світ. У цьому сенсі, гадаю, роль письменника в тому, щоб знайти те, що вони люблять, або те, що породжує амбіції всередині них, поєднати це з уявою та віддати назад у світ.

— Сьогодні зростає попит на курси «креативного письма». Чи вірите ви, що бути письменником можна навчитися?

— І так, і ні. Мабуть, це може спрацювати для декого, але, гадаю, загалом курси креативного письма не перетворюють письменників на письменників. Можливо, вони витягують письмо з того, хто не вірив, що на нього здатний, проте врешті-решт письменник чи письменниця мусять самі відшукати в собі бажання щось створити. Книжки, які мене найбільше захоплювали, і стали для мене моїми найкращими курсами з письма. Я можу повернутися до них, коли захочу. 

— Як ви гадаєте, чи змінює письменницька оптика погляд на світ? І якщо так, чи не лякало це вас колись: спостерігати, як сюжет, який ви вигадали, знаходить раптове повторення у житті? Або як ваше сприйняття переробляє життєві події на потенційні теми роману?

— Це взагалі важко – знайти небуденний голос для свого роману, тож у мене багато турбот ще перед тим, як я злякаюся, що напишу щось, що потім справдиться. Романи мають черпати з життя. Ми завжди починаємо ззовні, а потім створюємо світ усередині себе, перш ніж розпочати роман, навіть якщо описуємо реальні події. Наприклад, коли я написав «Крадійку книжок», нацистська Німеччина мала реальні координати в просторі і часі, проте я створив світ усередині її світу – невеличку власну реальність, у якій працював.

Дійсність, історія та особисті оповіді – це початкові точки для роману, навіть якщо роман починається за сто кроків від справжньої події, яка покликала його до життя.

— Із ваших попередніх інтерв’ю відомо, що ви виношували ідею «Глиняного мосту» з 20-річного віку. Чи могли б ви розповісти більше про два десятиліття написання цієї книги? І чи стала вона найважливішою для вас – після стількох проведених із нею років?

— Справді, ця ідея з’явилася в мене, коли мені було дев’ятнадцять чи двадцять років, але тоді я був іще не готовий втілити її на папері. Щоправда, я спробував, – мені тоді було трохи більше двадцяти, – а потім подивився на неї і подумав: «Ні, це не те». Якщо це інтерв’ю читатиме майбутній письменник, можливо, він винесе з нього цю річ – дуже багато часу іде на написання того, що тебе не влаштовує. Я завжди в пошуку – в пошуку багатьох елементів, які зберуться у книгу, щоб зробити її такою, якою її можу написати тільки я.

Написання «Глиняного мосту» було змаганням на моєму власному світовому чемпіонаті. Я прагнув того, чого ніяк не міг досягнути, і тому це було захопливим заняттям. Інколи книжки сходяться з нами в двобої, мабуть, у мене і досі лишилася пара синців. 

— Чому ви довірили оповідь одному з п’яти братів, Метью, а не Клею, головному героєві «Глиняного мосту» (Bridge of Clay)? І не героїні на ім’я Меґґі, яку, наскільки мені відомо, зробити оповідачкою за першої спроби написання?

— Єдиний персонаж, якого я ніколи не розглядав на роль наратора цієї книги, – це Клей, і на те є дві причини. Перша полягає в тому, що він – дуже тихий тип, і його важко розгадати. Друга і важливіша причина в тому, що Клей – дуже героїчний тип. Він перебирає на свої плечі світ усієї своєї сім’ї. Він здійснює великі фізичні та емоційні подвиги, тож я не хотів, щоб видалося, ніби він ними хизується. Мені попросту здалося доречним, що цю історію слід віддати Метью як деякий доказ – або оприявнення – того, як він тужить за братом і як сильно він його любить. Метью мені дуже симпатичний.

Читайте також: Марк Бєлорусець: Для тексту у тебе мають бути відкриті очі

— «Bridge of Clay», ваша найновіша книжка, виходить у видавництві «BookChef» у дбайливому перекладі Любові Пилаєвої, і його назва звучатиме українською як «Глиняний міст», відповідно, втрачається гра слів: Клей (Clay) та глина (clay). У німецькому перекладі книжка зветься зовсім інакше: «Nichts weniger als ein Wunder» («Не менше ніж чудо»). Чи обговорюють із вами подібні перекладацькі проблеми? Німецькою, наприклад, – рідною мовою ваших батьків, – ви й самі здатні прочитати переклад і порівняти його з оригіналом.

— Мій батько завжди читає книжки англійською та німецькою і примовляє: «Німецький варіант набагато ліпший!». Я завжди сміюся і відповідаю: «Дякую, тату, отже, німецький перекладач пише краще, ніж я!». Думаю, мені справді поталанило з перекладачами. Мені завжди розповідають, що переклади дуже фахові, і я обожнюю те, що перекладачі так творчо підходять до свого завдання. Я часто їх випробовую, бо пишу не завжди правильною англійською.

Я вживаю слова, які насправді неправильні і стають правильними в контексті, який я для них вигадую.

Це – великий виклик для перекладача, тож я завжди відкритий до варіантів, які краще спрацюють у їхній рідній мові. 

— Як ви даєте собі раду з концепцією «смерті автора»? Інакше кажучи, чи бувало таке, що читацький відгук вас цілком спантеличував, ба навіть дратував? Можете згадати якийсь приклад?

— Читацька думка легко вміє поранити автора, особливо зараз, коли ми живемо у світі, де ми безперервно ділимося власними думками з усіма і з будь-якого приводу. Колись письменники остерігалися жменьки критиків, а тепер критиком може стати кожен. Зрештою, я думаю, бути письменником – це така робота, яка завжди зіштовхує тебе з сумнівом у тому, чи справді ти хочеш нею займатися. Критик не вподобав твою нову книгу? Ось і перший твій іспит сумнівом.   Люди вимагають, щоб ти раз у раз писав так, як у «Крадійці книжок»? І це також іспит. Моє завдання – пробувати нове, зберігати вірність своєму баченню і писати книжки, які не зміг би написати ніхто, крім мене. Вони не мусять бути кращими за решту, вони мають просто бути моїми. Цей іспит я переважно складаю самотужки.

Я досі вважаю, що писати книжки важче, ніж їх критикувати. Письменник створює щось велике, щось сміливе. У цьому сенсі я радше вірю в «життя автора».

Читайте також: Рита Кіндлерова: Мені подобається подорожувати на старих мапах

— Чи почали ви інакше сприймати власну книжку, подивившись екранізацію «Крадійки книжок»? Яке ваше ставлення до екранізацій?

— Це мовби побачити книгу, яку ти написав, у незвичайному вбранні. На вигляд майже та сама, за відчуттями трохи схожа, але водночас взагалі не подібна на себе. Інколи дивитися складно, проте ти мусиш залишити за фільмом право на співтворчість. У випадку «Крадійки книжок» авдиторія фільму була нетотожна авдиторії книжки – гадаю, вона була набагато молодша, – і тепер, багато років по тому, я оглядаюся назад і до певної міри дивуюся, що цей фільм з’явився і що він привернув увагу людей до свого першоджерела. Доходить до кумедного… нещодавно в Інтернеті я натрапив на обурені відгуки, у яких люди скаржилися, що книжка зруйнувала їхні враження від кіно! Якого біса?!

— А зараз, під час карантину, ви продовжуєте писати? Чи на користь письменникові усамітнення?

— Я завжди самоізолююся, коли пишу, тож тут мало що направду змінилося, хіба що мої діти проводять більше часу вдома. З одним із них домашня освіта дається легко, натомість із іншим складніше…

— Як гадаєте, чи станеться в «письмі-після-карантину» поворот до дистопій та наукової фантастики? Жанри, які аналізуватимуть ізоляцію, невідомі віруси, нові тоталітаризми? А якщо ні, що ви очікуєте від романів у наступні 5 років?

— Краса романів, та й, ширше, літературних творів, полягає в тому, що ми ніколи не знаємо, чого від них чекати. Про себе я можу сказати з певністю, що не збираюся писати дистопію про «Covid-19 novel», та загалом я сподіваюся на несподіванку.

Купити книжку 

Матеріал створено у співпраці з партнерами